Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Н / Іван Нечуй-Левицький / Проза / Причепа / 20. Розбита сім’я Лемішковських

Причепа

20. Розбита сім’я Лемішковських

Іван Нечуй-Левицький

А тимчасом як Зося гуляла з своєю компанією, Яким Лемішковський не знав, що робити, що чинити, і просив поради у отця Микити, з котрим щиро зійшовся, як сходяться люде одного роду і однієї вдачі.

– Отче Микито! порадьте мене, як рідний батько, що мені робити з жінкою, з тими дармоїдами, що понаїжджали до мене! Чи поймете віри, що спожили усе борошно, поїли вже усі кури, гуси, індики, качки, поросята. Така проклята завелась з’їжа, що швидко поїсть воли, обгризе мені вуха. В мене сім’я, в мене діти. Треба їх харчувати, зодягати, час би вже їх і до розуму доводити.

– Гай-гай! пожалься, боже! вчений ти, та не дрюкований. Піди та скажи тим носатим, та кирпатим, та пикатим паннам, щоб вони йшли з твого дому під три чорти або й далі.

– Як же його таки таке сказати?

– Отак-таки й скажи! Прийди та й скажи, а коли не послухають, прожени їх з дому, а Зосю візьми в руки добре та гаразд, то вона і не брикатиметься, і не справлятиме балів, не тягатиметься з Серединськими. З тебе, бачу, чоловік, як з клоччя батіг! Плохута-чоловік, та й годі! ти плохенький, мов курча.

– Може, й скажу. Піду спробую.

– Та випий же для сміливості чарочку.

Яким випив чарочку добру, та ще й не одну. Баба Параска заправляла горілку міцним калганом.

Прийшов Яким увечері додому і застав вже всю Зосину компанію за столом. Лисі паничі щось брехали; всі реготались. В Якима в голові шуміло, він увійшов у хату в шапці. Гості вже знали про його штуки, не дивувались тому, ще й знущались. Зося вже махнула на його руками, не піднімала на глум та смішки.

Bon soir! – промовив Яким, здіймаючи шапку і кланяючись до компанії.

Всі зареготались на ці слова.

– А ви знаєте, що мені казав отець Микита?

– А що вам казав отець Микита? – питали панни. – Мабуть, якусь нісенітницю!

– Еге-ге! де вам нісенітницю! Та він казав, він казав… Овва! я й казав отцю Микиті: ну, як же його таки так сказати, та ще дамам?..

– А нуте лишень, потанцюйте нам! – жартувала з ним Люцина. – А як баба Параска там десь танцювала?

– А! Баба Парасковея! Як була я молодиця, цілували мене в лиця! диб, диб на село!

І Яким передражнював бабу так химерно, що всі зареготались.

– А нехай татко потанцює циганської халяндри! – просили Якима його діти, – татко так смішно танцює халяндри.

І пришелепуватий татко, вже напідпитку, тупцяв по хаті, приспівуючи: «пошандра, помандраї по-волоській – джя!» А діти кепкували з навісного, але безщасного татка за приводом своєї матері й тіточок.

– Та що, танцюй та танцюй! Це не штука потанцювати… але… Чи ви пак знаєте, що мені казав отець Микита! Еге! не скажу! нехай кортить. Але як його в іродового батька таки так сказати таким бариням? Мадмуазель Теодозя! – обернувся він до Теодозі. – І ви так само, ma chere Люципір!.. Ви думаєте, що я забув по-французькій! Навіщо ви дурно марнуєте поживок… дурно хліб збавляєте в мене? Я на вас не настачу хліба. Скільки ви спожили його в мене?

Піднявся регіт. Зося вже трохи догадувалась, що таке цікаве йому казав отець Микита, і крикнула на його. Лемішковський потяг дибки і припав ниць до постелі.

Так він збирався цілу зиму попроганяти збірню та дармоїдів з свого дому, і все в його чомусь не ставало сміливості.

Настала весна, рання, тепла, красна, як молода дівчина під вінцем у церкві. Знов зацвіла земля, прибралась у зелений лист. Ганя сиділа зранку коло одчиненого вікна, бліда, як смерть, з круглими, великими очима. Щоки її позападали ще глибше, ніс загострився. Колись повні руки тепер стали ніби кістками. Смутними та журливими потомленими очима дивилась вона на красу світу. А перед її очима все цвіло, все світилось, ніби все співало та сміялось. З пригорка, де стояла управительська квартира, було видко сливе половину села. Ставки блищали проти сонця, проміння грало на воді. Сади цвіли рясно, неначе облиті молоком, обсипані пухом. Все село з білими вишнями, черешнями, з білими хатами здавалось заснованим найбілішим мушлином та тюллю, потрушеним зверху сріблом. Кругом білого села стлались зелені поля та луки, зеленів княжий сад. Все на світі подихувало ніби осміхом дитячим, чимсь панянським, чимсь дуже невинним, та ще під чистим блакитним небом, під золотом сонячного проміння, між білим цвітом садків. Надворі було дуже тихо, В садку цвіли ранні квітки.

«Весно моя, красо моя! – думала Ганя, – для всього на світі несеш ти живоття, щастя, тільки мені не даєш ти жадної радості. Мабуть, ти така гарна тим, що остання для мене… Мабуть, у бога ще знайшлася ласка для мене, коли він посилає мені смерть на такій гарній весні. Звелю я своїй матінці поховати мене в нашому черешневому садку, де я вперше розмовляла з ним про наше кохання, щоб на мою могилу осипався черешневий цвіт, бо я була ні в чому неповинна, бо я була серцем проста, бо я була чесна, хоч і небагатого роду».

А смерть все-таки була смертю, як не розважала себе Ганя тим, що над її могилою будуть співати пташки, шумітиме лист, що їй буде легко лежати в зеленім садочку, близенько од своєї матінки. Ганя без надії схилила голову на руки.

На далекому сінокосі, попід зеленим лугом Ганя запримітила кільки верхових їздців. То скакали чотири дами, розвіваючи свої довгі чорні сукні на повітрі. За ними скакало кільки кавалерів.

От вигулькнула з натовпу на забісованому коні одна дама і полетіла, як прудкий вихор, попереду. За нею погнався один кавалер і пристав до неї. Вони їхали поруч, знать, розмовляли, оддалік од інших… Вони були такі щасливі! Коні під ними так весело грали! Ганя впізнала Яся з Зосею.

«Знать, десь так грає на степах моя неласкава до мене доля, десь далеко в пущах так гуляє моє щастя», – думала Ганя…

Конюх підступив до вікна і, знявши шапку, промовив до Гані: «Чи знаєте, моя пані, що ті двоє баских коней, що он там басують на сіножаті, наш пан вже подарував Лемішковській та отій носатій панні? бо вони все натякали панові, все настирались… то й мусив…»

Ганя тільки махнула рукою. Байдуже, мов, мені!.. «Чом не їде до мене мій батенько? Чом не копають мені ями, не засипають вже мене землею, щоб я не мучилась на цім світі? Знать, десь і бог на небі забув про мене… Я їм усім вже остогидла…»

А бог таки не забув про неї. В ворота в’їжджав о. Хведор з своєю жінкою. Вони ждали тільки теплої години, щоб узяти свою дочку додому. Побачила їх Ганя і затрусилась вся. Душа її вже почувала, що їй більше не вертатись до Яся, до своєї господи. Їй здалось, що батько-мати повезуть вже її просто до ями.

– Вбирайся, дочко! – говорив до Гані батько. – Тікаймо з цього дому. Тут побила тебе лиха година, тут саме повітря не сприяє тобі, бо напоєно отрутою для твоїх недужих грудей.

Ганя з наймичками позав’язували в завиніння свою одежу, одежу свого сина. Наймички плакали, вкладаючи в скриньки сукні, сорочки, хустки. За півгодини все було готове. Коні стояли в дворі не розпрягані.

– Тікаймо з цього дому, поки не вернувся отой поганий люд, ота збірня, – говорив батько. – Князь вже гострить зуби на його і держить його тим, що ти недужа лежиш. – Як вернеться пан, то скажіть, що пані з собою вивезла з його дому й його долю, – казав о. Хведор до слуг. – Глядіть же, так і скажіть!

Слуги вивели Ганю в двір і висадили на повозку. Всі слуги позбігались з усього двору, всі прощались з нею навіки. Молодиці голосили, неначе по мерцеві, бо всі знали, що випроваджають її ніби на кладовище.

– Отрясаю прах цього дому од ніг своїх! – промовив батько, виходячи з дверей.

Поїхала Ганя з двору і сльози навіть не пустила з очей. Мати держала на руках унучка. Слуги випроваджали Ганю за двір, ніби йшли за домовиною.

Тимчасом як Ганя виїжджала з свого дому, а Ясь з Лемішковською ганяв верхи по полі, – на Тхорівській економії трапилась подія зовсім інша. Отець Микита раз якось йшов уранці на похорон і здибався з Якимом недалеко од економії.

– Чи це ти, Лемішко, ходиш у драних чоботях? – питав його батюшка, тикаючи палицею в дірку на чоботі.

– Чи на мені ж одні чоботи тільки драні? A сіртучина хіба ціла?

І Лемішковський показав латки на обох ліктях.

– Все поїла проклята з’їжа. Швидко й мене з’їсть. А дітей шкода. Їх мати й тепер десь ганяє по діброві та по луках на коні з своїм коханцем.

– Ой, Лемішка ж ти, правдива Лемішка! Робиш ти, працюєш та на катзна-кого! Вони тепер саме гуляють, а ти повикидай з хати надвір їх дрантя та шмаття та й двері запри. А приїдуть, понюхають, полижуть замок та й розлетяться, як те гайвороння.

– А зроблю я справді так!

– Авжеж зроби, а ввечері приходь на могорич та розкажеш, як Теодозя клювала дзьобом в замкнуті двері.

Лемішковський прийшов у хату і почав викидати надвір усі не дуже завальні пожитки Теодозі, Люцини і Рузі, поскладав під хатою всі скриньки, всі сукні, одежину, а хату запер і сам дожидався, походжаючи по хаті і виглядаючи в вікна, наче з твердині.

Незабаром влетіли в двір всі чотири дами на конях. Кавалерів не було коло їх. Купа скриньок, побганої й наскиданої жужмом одежі під хатою, на призьбі, одразу кинулась їм в вічі.

– Що то таке? Чи хати мажуть, чи виносяться… чи, може, пожежа, чи що? – питали вони одна в другої.

Позсідали вони з коней і почали стукати в двері. Двері були замкнуті. Зося обіруч торгала дверима, а далі постукала в вікно. Лемішковський одчинив кватирку і крикнув: «Adieu, мадмуазель Теодозю, і ви, Люцино, і ви, Рузю; adieu! Шукайте собі деінде другої догіднішої квартири. їдьте до Серединського; там, кажуть, покої дуже просториї і господар дуже гостелюбний».

– Що це таке? що це таке за комедія? – зарепетували дами і почали бігати кругом хати. – Чи пак не зварйовал він оце зусім? чи не з’їхав з глузду та чи не збожеволів він зусім? «Якиме! одчиняй! – кричала Зося, – а то я звелю двері висадити!»

– Спробуй! то я вам отутечки усім ребра потрощу, – сказав Яким з кватирки. – Одну Зосю пущу, коли вона того схоче, а тим – світ на всі чотири вітри.

– Як ти не пустиш сестер, то й я тебе покину! – обізвалась Зося. – Я не переживу такого сорому, я, котру знає вся околиця, сам князь, – я… я…

– Старі штуки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, коли хоч, йди в хату. Я тобі не забороняю.

Лемішковський одхилив двері, пустив Зосю в хату, а другі зосталися на дворі.

– Що за варваризм! що за вандалізм! – репетувала Теодозя. – У нас, у Варшаві, за це йому б голову стяли. Так обійтись з дамами, викинути з дому серед дня, в очах цілого села, наймичок!

Теодозя підіймала голос все вище і верещала трохи не на все село. А тим часом Зося лютувала в хаті, наче поранена тигриця, аж голос її лящав на всю оселю.

– Ти лайдак! – верещала вона, – ти п’янюга! Пропив усе наше добро, а тепер збезчестив, ославив мене. Ой, моя нене!.. – і Зося сікалась до його і совалась, як оса.

– Зосю! – одказував їй Яким спокійно, – де наше добро батьківське, де батьківський дім, сад, комори, млин? Чи не ти ж проциндрила все наше добро, прогайнувала все батьківське надбання, просвистіла всі наші гроші на свої убори, на бали?

Зося замовкла і тільки дивилась на його.

– Чи не ти ж тягала мене по світі з місця на місце? Чи не через тебе я пішов в світи? Через тебе я на службі не заслужив нічого, покинув місце. Чи не ти трохи не пустила мене по миру з торбами? Пустиш ти й дітей. Дивись на мене! І я, і діти носимо лати, а ти все гуляєш, а ти балюєш за чужі стидкі гроші. Ти сором мій, ти опоганила наше чесне ймення Лемішок…

– Ха-ха-ха! – зареготалась Зося, як відьма на Лисій горі. – Ха-ха-ха! Шановне ймення – Лемішок! твого батька-гайдамаки і тебе, достоту такого ж самого! Ха-ха-ха! Чесне ймення – Лемішок! Ха-ха-ха!

– Мій батько казав мені правду. Ти така, як про тебе думав мій батько: ти гультяйка, волоцюга, все залицяєшся, все кохаєшся з волоцюгами, гайнуєш добро, так що й діти твої швидко піднімуть тебе на смішки. Посоромилась би сивої коси… Коси сивіють, а ти як була нерозміркована ззамолоду, такою і на старість зісталась; та все липнеш до людей нестатковитих, таких, як і ти сама.

– Ха-ха-ха! – реготалась Зося коло його самого носа. – Де ти нахапався такої моралі? Ха-ха-ха!

– Дивись на моє дрантя, на мої лати! Хто довів мене до їх? Дивись на мої чорні руки. Чи не такі ж руки і в мого батька були, що годували тебе, настачали грошей на твої сукні, на бали? А ти, ледащице, все гуляєш, а ти от десь була повіялась і тепер. Минув час, коли я тебе кохав, коли я за твої очі був ладен оддати душу свою. Я тепер ненавиджу тебе! Хоч і геть з мого дому, то не буде жалко. Ти псуєш моїх дітей, збавляєш дурно добро, збила мене з пантелику!

– Бо ти й давно був навісний. Послухай мене! – почала Зося тихо, з осміхом, як говорять до малої дитини. – Що ж це тобі спало на думку схаменутись і опам’ятатись так пізно, – виганяти мене з дому, дійти до свого розуму, до пуття, як ти кажеш?

Лемішковський схопився полум’ям. Його очі заблищали страшно. Перед Зосею неначе стояв старий Лемішка, вставши з домовини.

– Та ти смієш ще варнягати, базікати! Геть з мого дому! щоб дух твій не пах! Вон зараз до свого Серединського!

Зося побачила, що вже непереливки й не жарти. Їй здалось, що вона почула голос страшного Лемішки. Важке почування заворушилось в серці. Вона затрусилась, як лист, і несамохіть попнулась назад. Яким одчинив їй двері; вона, ледве жива, бліда, перелякана, вискочила з хати в двір.

Другі дами все чули під вікнами і почали хлипати і за себе, і за Зосю. Їм здавалось, що Яким її вб’є! – так він страшно закричав, аж одляски йшли по покоях; так закричав, як звір, – тим страшно, що довго терпів.

Недовго думавши, Зося звеліла запрягти пару коней, звеліла поскладати скриньки й одежу на віз і везти поки що в місто, до знайомого жида, що держав заїзд, а сама з сестрами та з Теодозею посідали на верхові коні і покатали до Кам’яного з певною надією, що Серединський зараз зарятує їх і дасть їм догідний притулок у себе…

Серединський, вернувшись додому, не застав вже ні своєї жінки, ні сина. На оповідання прислуги він одказав: «Поїхала – то й добре зробила!» Ясь ходив тепер по покоях веселіший, висвищував якусь веселу пісню. Він знав, що Гані вже не животіти довго на світі, що йому швидко розв’яжуться руки. І вже він міркував собі, де б йому тепер шукати кращої пари. Зося йому вже обридла трохи. Він блукав думкою по сусідніх дідицьких дворах, де були польські фамілії, і багаті, і значненькі; він перебирав у думці паннів, та все не простих, та все багатіших… Коли це прибіг лакей просити його до князя… Тестеві слова прийшли йому на пам’ять… Невже й справді обговорено його перед князем?

Князь зустрів управителя дуже неласкаво і ледве промовив: «Я хочу завести в себе деякі зміни; маю на думці змінити мою господарську систему. Вас мені більш не треба; передайте рахунки і всі речі новому управителеві».

Говорити й виправдуватись князь йому не дав; та й що було тут говорити?

Вернувшись до свого житла, він побачив, що все його добро, навіть їм скуплене, саме опечатувано. Йому зоставили тільки що найпотрібніше.

Ясь сидів, неначе громом прибитий, на тому самому місці коло вікна, де ще недавнечко сиділа заниділа Ганя.

Коли це в воротях затупотіли коні, і чотири панії насунули верхами, мов чорна хмара, до його в гості. Не до гостей було тепер Серединському.

Слуги не вийшли взяти коні од амазонок, що вихрили та вихали шлейфами на повітрі, зскакуючи з коней.

Заплакані дами, держачи в руках довгі шлейфи суконь, увійшли в світлицю. Ясь сидів коло вікна дуже смутний, непритомний. Зараз постерегли вони, що сталась якась новина, щось несподіване.

– Чого це ви такі смутні? – питали дами в Серединського.

, – Жінка оце покинула мене сьогодні, виїхала до батька, – промовив Ясь осміхаючись. – Тепер я вольний, як птиця!

– Тепер ти вольний! мій милий, мій коханий! – крикнула Зося і кинулась йому без сорому на шию, – от теперечки я твоя, навіки твоя! – говорила Зося. – Мій пришелепуватий Лемішковський запер оце двері перед самим нашим носом, і я його оце покинула. Цур йому, пек йому! І я тепер вольна! Я твоя, навіки твоя. Буду од цього часу жити тут з тобою в добрі і в щасті, а сестрам дамо десь на якийсь час он ті кімнатки скраю. І житимемо тута, як у раю, і зробимо з землі небо!

– Тут жити нам вже не можна, моя кохана! – одказав Ясь, обнявши її за стан. – Я оце тільки що втратив місце управителя. Завтра тут житиме другий управитель. Моє добро все до решти заграбовано, опечатано. Мене обговорили, ославили, обписали перед князем. Я теперечки зостався без нічого, без шматка хліба, хоч бери торбу та йди жебрати прохачем. Одна ти тепер зосталася для мене на цілім світі!

Зося витріщила очі і вирвалася з його рук. «Ондечки слуги дивляться! Дивись!» – говорила вона, одводячи од себе його руки, як він знов хотів обняти її.

– То що! нехай дивляться! Ти моя, і я скажу так і перед богом, і перед людьми. Ти мені тепер зосталась одна втіха, одне щастя! їдьмо до Одеса! Там я горюватиму, хліб зароблятиму, тебе зодягатиму, хоч би самому прийшлось і володати.

– Чого ж я з тобою поїду, мій пане? – сказала Зося якимсь вже чудним голосом. – Я… я не звикла… я не зможу призвичаїтись до… я не стерплю нужди, не зможу перенести вбожества, злиденного життя…

– То скочмо вдвох у Чорне море, обнявшись! Я з тобою ладен хоч би й пропасти! – промовив Ясь, упавши перед Зосею навколішки.

– Ні! – одказала вона, одвернувши трохи од його вид. – Я не маю жадної охоти вмирати, та ще так безглуздо! Мені ж не шістнадцять років! Я не дівчинка дурненька! Мій час романтизму давно минув. Але, ради бога, мій пане, не роби театру! ходімо в дальші кімнати. Прислуга дивиться.

Всі пішли в далеку кімнату і попричиняли двері.

– Що ж нам тепер діяти, що почати? – заквилив Ясь, простягаючи руки до Зосі, але Зося вже не наближувалась до його, не дивилась на його. Закусивши губи і притуливши до рота білесеньку пучечку, вона думала свою думу.

– Так ти не поїдеш зо мною? – спитав Серединський теж якимсь чудним голосом, неначе не своїм.

– Я мужня жінка, – одказала Зося, – я мати сім’ї; покину свою дочку, своїх дітей: піде поголоска.

– Але ж ви передніше про те нічого не згадували! – крикнув Серединський.

– То було колись. А тепер я… я… опам’ятувалась трохи. Будь, пане, щасливий! Шукай другої любові, шукай щастя деінде! і забудь про мене.

Серединський стиснув кулаки і аж заскреготав зубами. Аж тут саме одчинились двері і в світлицю ввійшов отець Хведор, блідий і страшний, страшніший за самого Серединського.

Завізши жінку й Ганю в заїзд у Кам’яному, вернувся він до управительської квартири і приніс під рясою ясеневого, гнучкого та замашного заноза од ярма. Ввійшовши в ту кімнату, де була вся компанія, він миттю покрутив ключа в дверях і, витягши мережаного заноза, показав його Серединському, але, вглядівши, що дами зблідли, аж побіліли з переляку і попадали на канапу, він схаменувсь, і його рука ніби заклякла вкупі з занозом. Серединський побачив, що непереливки, оступився до кутка, уткнув голову в куток і ніби скам’янів. О. Хведор постояв, посваривсь занозом і знов повернув ключа в дверях і вийшов з покоїв. Не швидко всі опам’ятались. Ясь лежав на канапі і стогнав; дами кинулись до його ніби рятувати.

– В нас у Варшаві про таке й зроду не чувати! – кричала Теодозя. – В тюрму його! В тюрму! О боже, боже!

– Оце так халепа! – крикнула Зося.

Серединському стало сором перед дамами, перед Зосею. Йому здалось, що дами вже піднімають його на сміх.

Серединський спахнув, неначе протверезивсь, схопився з канапи, одчинив двері, повипихав усіх чотирьох дам з хати і запер за ними двері…

Вийшли дами на подвір’я, аж коней їх, подарованих Ясем, вже нема! До слуг – ніхто на їх не дивиться, ніби й не чує їх питання. Один тільки хлопець озвавсь та й каже: «Утікайте собі швидчій, а то ще й вас позапечатують тут в покоях». Мусили вони самі, підобгавши довгі хвости та вихаючи ними, йти до міста пішки та шукати, де їх віз в заїзді. Там старі панни найняли жидівські коні і поїхали шукати щастя по дворах лисих кавалерів, а Зося одна вернулась пішки, на своїх батьківських, до господи.

– Що це ти так швиденько з мандрівки? – питав її Лемішковський спокійно, без сміху, без жартів, але з колькою іронією.

Зося мовчала, роздягалась та озиралась на обидва боки. Воїна вже боялась чоловіка, боялась, щоб він часом не дав їй штовхана в бік або попотиличника.

– Чи приймали та вітали добре вас у Серединського? – питав далі Яким з легким осміхом, – чи були й музики, й танці? А де ж оце подівались наші милі, наші кохані сестрички? де ж наша варшав’янка?

Зося мовчала і чепурилась коло дзеркала.

– А я думав, що ти оце даси драла кудись до Одеса або й далі, та й перехрестився.

Зося ледве вдержала сльози, кусала губи од злості, одначе мовчала.

– А я думав, що ти вже десь потонула з Серединським у Чорному морі або й опинилась десь за морем! А ти, бачу, вигулькнула з води! – сказав Лемішковський, сказавши це навмання.

Зося не втерпіла й заридала.

– Ти звір, а не людина! – промовила вона.

Зося впала на канапу і почала хлипати та голосити так здорово, почала так побиватись, що Якимові стало її шкода.

– Цить уже, цить! Тобі й плакати, й шкодувати не варто. Сиди ж нишком та сивій тишком. Може, сива коса принесе тяму у твою голову. А дітей мені не паскудь! Чуєш? Щоб тими паничами не тхнуло в моїй господі, ані-же! Час дочку давати заміж.

– Дочка твоя так тебе ненавидітиме, як і я ненавиджу.

– Добре вивчила та напутила свою доньку! добрим хвалишся!

Швидко після того між жидами й по селах пішла чутка, що о. Хведор побив занозом Серединського так, що він не міг сісти на стільці.

Тим часом отець Хведор наближався з недужою дочкою до Нестеринець.

– Звеліть погоничеві їхати через економський яр, – просила Ганя матір. – Нехай хоч перед смертю побачу те місце, де я була колись така щаслива.

З’їхали вони на економський яр. Ганя підвелася на повозці, окинула оком увесь зелений яр, сад, гай навкруги,

економську хату і заголосила. Все стояло, все зеленіло, як і давно колись. Вона побачила ту доріжку в садку, звідкіля вона часто виглядала Яся, те віконечко, коло котрого вона колихала в колисці свою дитину, той став, де купалась, ту стежечку по яру, кудою вона, з милим попліч, так часто ходила гуляти.

– Ой мамо, мамо! Нащо було нам виїжджати звідсіль! Я, певно, тута й досі була б щаслива, була б здорова!

– А хто ж його знав, що багатство матиме для його таку гублячу силу! – одказав батько. – Гроші, панство заворушили в йому шляхетську пиху і запагубили й його, й тебе… А при бідності той душок у йому дрімав, мов пришиблений, приборканий.

Приїхали вони додому. Надвір повибігали всі сестри, всі обнімали, цілували Ганю, знесли її на руках з великим плачем. З усього села сходились молодиці, котрі знали Ганю ще панною. Всі плакали, всі шкодували й жалкували за нею.

– А ми вам, Ганю, не радили виходити заміж за пана! – говорили молодиці. – Де вже пак! чужий рід, чужа сторона, – все не те, що своє!

Все на світі розвивалось, росло, розцвітало, а Ганя чахла, сохла, в’яла і все поглядала в вікно, чи не приїде Ясь до неї, чи не схаменеться, чи не верне їй любові, живоття. їй здавалось, що вона б одужала, що до неї вернулося б згасаюче живоття, якби він приїхав до неї, пожалував її.

– Він один вернув би мені здоров’я, живоття! – говорила Ганя. – А як помру, то поховайте мене в саду, під двома черешнями, де я колись передніше так часто сиділа з ним. Я буду близько од вас; звідтіль видко економський яр.

Ганя заливалась слізьми; і всі сестри плакали. Мати не одходила од неї і день, і ніч.

А милий не вертався, а слабість збільшувалась. Ганя не спала вночі. Її очі були розплющені; огонь палив її голову, її тіло. І уявлялось їй, що вона бачить цілий ряд багатих світлиць з порозчиненими дверима, з блискучими паркетами, з здоровими дзеркалами до самої стелі, з канделябрами. В її очах стіни починали ворушитись, світлиці розступались; все хилиталось, все трусилось, стеля піднімалась все вище і десь зникла в небесному просторі, а зверху наметом розгорнулось синє небо, ясне, блискуче, залите сонячним промінням. По йому літали й шугали лісові птиці. Великі світлиці ширшали, довшали, перевертались на нестеринські яри, тільки гори були вкриті не зеленою травою, а дорогими килимами, шпалерами, дзеркалами…

– Ох мамо! поприймайте оті килими! І хто їх порозстеляв по горах! – белькотала Ганя серед ночі. – Не хочу я їх, не треба мені їх!

І знов здавалось їй, що вона йде поруч із Ясем по яру, а гори, вкриті килимами і шпалерами, все-таки стають по обидва боки стінами. Од їх пашить вогнем, пече її тіло. Вона і Ясь – йдуть босоніж по зеленій траві, а під ногами сиплються з трави, як роса, золоті іскри, блискучі брильянти і печуть її в ноги, неначе огневі іскри. Озирається Ганя на яр, і їй здається, що вона вже бреде по яру, як по воді, в розтопленому золоті. Густе золото обливає їй ноги, хлюпається, бризкає, блищить краплями проти сонця, заливає цілий яр, як ставова вода. Її ноги грузнуть, загрузають, ніби в густому багні; їй важко ступати. А золото все глибшає, підіймається вище, заливає її й Яся. Вона поглядає на Яся, а в його очі страшні, звірячі; лице його таке люте, червоне, що вона й боїться його, й хапається за його руки, щоб не потонути в тому чудному ставу.

– Господи, як важко брести! коли б до ставочка! – белькотала Ганя, дивлячись на стелю. – Ой, пити, пити хочу! Ясю, голубчику, достань мені водиці!

І здавалось їй, що вона нахилилась над криницею, доставала гарячими губами води. Коли дивиться, а то не криниця, а дзеркало; в йому вона побачила своє страшне, замліле та бліде лице, свої широкі очі. Переляк однімає в неї пам’ять, забиває памороки. Все закрутилось перед її очима, забризкало іскрами, зірками, запашіло вогнем.

Не довго мучилась Ганя; швидко й вмерла. Її поховали в садку, під черешнями. Сестри обсадили квітками її могилу, а білий цвіт черешні щороку обсипає зверху землю на могилі. Щороку на проводи збираються всі дочки отця Хведора, всі родичі і ставлять під черешнями панахиду за її душу.

Серединський взяв до себе сина свого і десь пустився по світу шукати талану, переходячи з економії на економію, як вічний міфічний жид. Малий син незабаром умер, а з ним умерла й остання пам’ятка Ганина в його. Нужда знов вернулася до його, протверезила його, прояснила його гордовиту душу.

«І що зо мною діялось? і що зо мною було? – думав він часом, сидячи сам в бідній економії. – І що то за хурдига піднялася в моїй душі, потрощила моє щастя, взяла жінку мою й промайнула, тільки загула?… А я знов зостався, як і був. Тільки та хурдига покинула страшні сліди в моїй душі, поламала, потрощила й мене, й покійну Ганю».

І згадав він, сидячи сиротою ввечері, свою покійну Ганю, її добру, просту душу, її ласкавість, хазяйновитість; згадав, як вона сама поралась, працювала, добре держала дім; згадав її вірну любов, її муки, – і з’явилась, як на долоні, його провина.

«Може, то була її доля, що я пішов так одразу угору! А хіба ж вона не дала мені щастя! А Зося, Зося! а мої гордощі! вони, вони мене запагубили!.. а Ганю з світа згубили».

І не раз, і не два плакав він за Ганею. Та не вертається вдруге, що раз потонуло в безодні…

Лемішковський помирився з Зосею, котра і потім не переставала тягатись з кавалерами до сивої коси, тільки вже потай од чоловіка. Вона не бришкала, вже боялась його, бо знала, що тиха вода часом великі греблі рве. А Лемішковський тягався од села до села, тинявся од пана до пана по економіях з сім’єю, не дав ради дітям, не довів їх до пуття, не дав їм доброго вчіння і винував Зосю, що прогайнувала його батьківщину, занапастила й його, й дітей… І не раз, їдучи коло батьківського грунту, він дивився на батьківську оселю, хату, на старий садок, на все добро, де вже панували чужі люде, де походжали ноги чужих дітей, – не унуків і правнуків старого Лемішки.


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 357 – 370.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 28

Модифіковано : 12.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.