Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Омирова війна жаб з мишами

Переклад С.Руданського

Спочатку я співів гуртом з кругосвіту

Прошу в моє серце прийти для заспіву

І на моїх листах вузликами скласти

Про тяжкую бійку, Ярилову справу.

Хочу-бо всім людям довести до слуху,

Як збруйнії миші на жаб військом вийшли,

Наче землероди чи велетні тії,

Що люд про їх каже; діло так почалось:

Миш колись жажденна, від кішки удравши,

В сусіднє болото всю морду уткнула –

Так пить їй хотілось. Тут її зуздріла

Кракавка болотна і крякнула так їй:

«Відкіля ти, гостю? хто ти і чий рід твій?

Говори по правді, не мороч брехнею.

І, як друг ти справжній, попрошу в світлицю,

І дам тобі дарів щедрих та багатих,

Бо я Мішкорил-цар, мені у болоті

Почесть, і володар у жаб я щоденний.

Мене родив батько Болотець, Водницю

Щиро пригорнувши біля Іридану.

Но й ти, бачу, жвавий, далек-кого кращий

Ціпковий володар і храбрець на війнах,

Мабуть, так про рід свій говори скоріше».

Душогуб на сеє одвічав і мовив:

«Що мій рід питати? Усім, друже, звісно:

І богам, і людям, і птахам небесним,

Що я Душогубом зовусь і що син я

Батька Трощохліба гордого, а мати

Моя Млинолизка, дочка Стегноїда.

Родивсь я в коморі, а виріс на їжі:

На смоквах, оріхах і стравах усяких.

І який я друг твій, коли все в нас різне?!

Твоя жизнь в болоті, а у мене звичай –

Звісно людям – гризти. Мені не бракує

Ні хліба пухкого з круглої сковродки,

Ні коржа тонкого пшеничного з сиром,

Ні стегна кусочка, ні риби-линини,

Ні свіжого сиру й молока густого,

Ні пряників медних, що боги вживають,

Ні всього, що людям поварці готують,

У горшки кладучи різнії приправи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І в бою я тилу не казав ніколи,

А, біжучи полем, бивсь з передовими.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Не страх мені й люди з їх тілом великим.

В постелю забравшись, гризу їх за пальці

І їм собі стегна; людям ані гадки,

І сон не кида їх милий, як я їм що.

Двох лиш на всім світі тяжко я боюся –

Кота і шуліки: вони лихо діють

І засіди ставлять по весь гіркий вік наш.

Но більш я боюся кота – він найгірший:

Хоч би ти в норі жив, і з нори потягне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А не їм я редьки, огірків, катрану,

Зеленого прасу, також і петрушки,

Бо се вже ваша страва, пожильців болотних».

На се, усміхнувшись, Мішкорил промовив:

«Гостю! не хвались так животом, і в нас є

По землі й болоті много добра їсти,

Бо жабам двоякий звичай дав Кроненко:

І по землі шльопать, і по воді човгать

(І жить у будинках, ділених на двоє).

Хочеш перевірить те все, так легко:

Сядь мені на спину, держись, та не падай,

І до мого дому щасливо прибудеш».

Сказав і підставив спину, а той скочив

Легким скоком і вхопивсь за шию.

І радів спочатку, як близько був берег,

І, веселий, дряпав Мішкорила: тільки ж

Забризкала хвиля червона, – заплакав,

Каяття страшнее завив, рвав волосся,

Ногами хапався за живіт, забилось

Серце з непривички, на землю схотілось,

І пищав він в злиднях в холодному страху.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хвіст пустив у воду і ніби правилом

Виляв, моля бога на землю дістаться,

В червоній хвилі тонув, кричав: пробі!

Напослідок мовив такими словами:

«Ох! не так на крижах ніс вагу любові

Той бик, що Європу морем віз до Кріту,

Як, на спину взявши, везе мене в дім свій

Жаба, підійнявши спину над водою…»

Аж тут вуж з’явився – страховисько страшне

Обом – над водою виправив він шию.

Мішкорил від його пірнув, не подумав,

Що він кида друга на вірну погибель,

На дно саме кинувсь, тікав злої смерті.

А той, як підбитий, пав правцем на воду,

Зціпив свої руки і, тонучи, бився.

Не раз і під воду ходив, і не раз він,

Плескаючи, всходив, та не минув смерті:

Змоченая шкура ще більш ваги дала,

І він, погибавши, таку мовив мову:

«Буде ж тобі, злосний Мішкорил, за теє,

Що тоншого з себе скинув ти, як з камня,

Не взяв би мене ти на суші, паскудо,

Найдужчого в бою і в бігу, а звів ти,

В воду мене кинув… Мстиве око боже!

Заплатиш ти кодлу мишей і не житимеш!»

Мовив і під воду пішов. Сеє вбачив

Правоїд, по м’яким берегам стрибавши,

Заголосив тяжко і мишам дав знати.

Ті ж, як діло вчули, злостю всі понялись,

Приказали зараз кликунам до світу

Закликать на раду у дім Трощохліба,

Батька Душогуба, вмерця, що на ставу

Його тіло синіло мертве, що й не близько

Синіло, воно вийшло аж посеред ставу.

Зійшлось товариство на зорі, встав первий

Трощохліб, за сина мстивий, і промовив:

«Хоч один я, милі, много тут маю

Від жаб, но і всіх вас жде лихая доля.

Я тепер, нещасний, трьох синів позбувся.

Первого загарбав, кігтями схопивши,

Злющий кіт, піймавши його за норою.

А другого живо злії люди вбили

Видумками, – пакость з дерева вчинивши.

Що пасткою зветься, – мишам на погибель.

Третій же – любимець був той і матусин, –

Мішкорил і сего згубив у ковбані,

Так нуте взбруїмся і на них наступим,

Нарядивши тіло в збрую дорогую».

Мовив – і підняв їх усіх узбруїться

(Усіх ошеломив війнолюб Ярило).

На голені спершу наділи голінці,

Приладжені добре з зеленого бобу,

Що його, уставши, за ніч натрощили.

Броня у них була з писаних кожушків,

Що, кішку обдерши, кравці їм пошили;

Щитом було днище з каганця, а списи

Острії роботи коваля Ярила.

На висках був крепкий оріховий шелом.

Так в оружжі стали миші, аж почули

Й жаби, поспливали наверх, в одно місце –

Зійшлись і ну радить про війну погану.

Ще ж вони справлялись: що? яка тривога?

Аж посол з’явився із ціпком у лапках,

Горшколаз проворний, синок Сиролюба.

Він і з’ясував їм війну і промовив:

«Жаби! до вас миші з грізьбою послали

Приказать збруїться до війни та бою.

Душогуб наш плава на воді, убитий

Царем Мішкорилом вашим; так виходьте

Всі жаби, які лиш родились храбріші!»

Мовив і пішов сам; мова всім до слуху

Дійшла і в жаб гордих печені звернула.

Начались попреки – аж Мішкорил мовив:

«Милі! не губив я миші і не бачив

Хирної; сама, знать, гралась і втонула,

По-жаб’ячи плавать задумавши, а хирні

Тепер винуватять мене; так даваймо ж

Радиться, як вражих мишей стеребити.

За себе скажу я, так ми лучче зробим:

Добре нарядившись, станем всі у збруях

Край берегів узьких, де місце обривне.

І як вражі миші на нас повиходять,

Голови задравши, – разом на них вийдем

І в озеро прямо з ними пострибаєм,

Так, перетопивши мишей непливущих,

Ми завіковічим погибель мишину».

Тілько мовив – зараз всі пошили збруї,

Калачовим листом ноги повкривали,

Броню вшили з листу зеленої свікли,

Капустяне листя на щити згодилось,

Очерет на спису всякому придався,

Голови ж укрив їм череп черепашок.

Обкопавшись, стали в берегах високих

З списами, і каждий духу набирався.

А Дій, богів звівши на зірнеє небо,

Показав їм челядь і храбрих вояків,

Много, здоровенних, з списами страшними,

Мов велетнів військо або володаїв,

Запитав сміючись: чи за жаб хто стане,

Чи за мишей жвавих, і к Палладі мовив:

«Доню! чи не підеш до мишей на поміч?

Щодень вони в тебе бігають по храму

І тішаться гарбю та їжею з дарів».

Мовив Дій, – до його ж мовила Паллада:

«Батьку! не піду я к тим мишам шкодливим

Помагать, вони мні много лиха роблять.

Все гризуть намітки та сальнії свічі,

Більше ж болить серце ось за яке діло:

Згризли мені хустку, що сама я ткала

З тонкого повісма і ткань вишивала –

На решето згризли; працював і ткач мій,

І сама трудилась, щоб як-небудь справить.

(Трудилась дочка, – то ж сором безсмертним!)

І одежу згризли, – ні в що і рядиться.

Но й жабам дать помочі не піду нізащо,

Бо вони на розум слабі. Як колись я

Із війни верталась, здорово втомившись,

І спочити хтіла, кваканням не дали

І кришки здрімнути, – і я провалялась,

Слаба головою, поки запів півень.

Так нуте не станем ми їм помагати.

Ніхто хай не ранить ні стрілою з лука,

Ні мечем, ні списом нічийого тіла,

Бо бойці найдуться і супротив бога.

Лучче будем з неба на бійку дивиться».

Мовила, – боги всі послухали ради,

Всі гуртом зібрались до одного місця

(Аж кликуни вийшли з викликом до бою),

І комарі зараз в великії труби

Сильно затрубили на війну, – і з неба

Дій загримів Кронів викликом до бою.

Горлань всадив первий спису Мисколизу,

Одному з передніх, в живіт, в саму печінь,

І він ниць звалився, запилив волосся

(Брьохнувся – і збруя на нім забряжчала);

Нороконь же слідом у Болотня вдарив,

Всадив спис у груди важкий – і упав він,

Смерть його поняла, душа з тіла вийшла.

Свеклоїд же в серце вдарив Горшколаза

(Аж Бігун злякався і щез в очереті),

Хлібоїд у пузо Голосника вдарив,

І той упав ниццю – пішла душа дарма.

Стасолюб побачив, що Голосник помер,

Нороконя круглим каменем улущив

В потилицю ззаду, і тьма очі вкрила.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Но і в його списом Мисколиз прицілив,

Без промаху вдарив в печені. Се вбачив

Капусняк і скочив на берег глибокий.

Но і так не збувся бою – наздогнали:

Він пав без устання, зчервонив ковбаню

Кров’ю і сам з краю берега розкинувсь, –

Дрижав лиш кишками та підчеревинням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На берегах тих же вбито й Сироїда.

Но і Стегноїда ж Тростяник злякався,

Так потяг до ставу, що й щита покинув.

Так за те ж Калюжник Цідильника справив

(А Водолюб справив царя Стегноїда),

Каменем по тім’ю влущивши, – і мозок

Вийшов носом, кров’ю земля напоїлась.

Но Правоїд тут же Калюжника справив,

Всадив спису в його, і тьма очі вкрила.

А Прасоїд глянув, що Ласун підходить,

Стрибнув у ковбаню, за шию вхопившись,

Но душогуб з серця за дружину вбиту

Вдарив Прасоїда до скоку на землю.

Він наознак шлепнув, дав Невиду душу.

Тут Багнюк у його багна жменю кинув,

Попав між очима, засліпив на хвилю,

Но той тогді з серця як схопив у руку

Із дороги камінь тяжкий, стоваженний,

Як Багнюка вдарив по ногах, так праву

І розтрощив голінь – і наознак пав він.

Скреготун озлився, вибіг против його

Та в живіт і вдарив прямо, – і всю глиб

Пробив очеретом, і на землю злилось

Все нутро, як спису витяг він рукою.

Житоїд се вбачив з берегів потоку,

Крадцем утік з бою, до смерті злякався,

Ліг у рів, щоб тільки погибелі збуться.

Трощохліб же вдарив в п’яту Мішкорила

(І той з переляку у став заховався).

Тут Прасун побачив, що друга немає,

Вийшов попереду, очеретом двигнув –

Та не пробив щита – остріє загнулось.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вже збив йому череп – чотиригоршковий

Материнник, близький до бога Ярила.

Із рабів – один він за всіх воювався;

Но його наперли, він глянув, що силу

Трудно побороти – і щез на дні ставу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зате між мишами був молодець бірний,

Ратищник, любимий син у Хлібожера,

Князь, мов той Ярило, – хапун невловимий;

Він був самий первий боєць між мишами,

Він над ставом гордий виступив особо,

Виступило дріб’ю і жаб’яче плем’я.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І вже б порішив він, тяжка була б туга,

Якби не взнав батько божий-чоловічий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Но тут сам Кроненко за жаб заступився,

Голову почухав і голосно мовив:

«Великеє ж діло бачу я очима,

Не мал мені страшно Хапуна; устав він,

Всіх жаб передушить; так нуте ж скоріше:

Пошлемо Палладу чи бойця Ярила

Спинить сюю бійку, бо стала страшною».

Кроненко промовив – Ярило одвітив:

«Ні в Паллади, батьку, ані у Ярила

Нема сил дать поміч жабам у сих злиднях.

Хіба всі на поміч ходім, і хай щит твій

(Загримить правдивий, землеродогубний),

Що їм землеродів побив [ти] сильних,

Що їм Дананія храброго побив ти –

Та ще й Енкелада – злих велетнів плем’я,

Загримить – тогді вже самий храбрий стихне».

Мовив – і Кроненко блискавкою блиснув,

Спершу загримів він і стряснув Олімпом,

А потому блиснув, страшним своїм щитом

Повернувши, – мигом рука царська вчулась:

Усі пожахались: і жаби і миші,

Но з місця не рушив стан мишей, ще гірше

Перлись вони стерти жаб хоробрих плем’я,

Но за жаб з Олімпу сам обстав Кроненко

І жабам на сей раз послав-таки поміч.

Вийшли спинокуті, та ще й клишоногі,

Хромі, косоокі, черепні, стрегусті,

Костяні, пласкаті, блискучії в плечах,

Кручені, лапаті, із тулуба зрячі,

Восьминогі, зломні, безрукі – що звуться

Раками – і стали хвости мишам гризти,

І ноги, і руки, і списи ламати…

І страх на мишей спав; вони не встояли,

Усі повтікали. Закрилося сонце,

І денної бійки кінець завершився.

Ялта, лютий 1870 р.

Примітки

Вперше надруковано у виданні: «Твори Степана Руданського. Том IV. Впорядкував Василь Лукич. Львів. 1897». Автограф невідомий. Подається за виданням: «Твори Степана Руданського. Том IV. Впорядкував Василь Лукич. Друге видання. Львів, 1908», стор. 193 – 196.

Розподіл на рядки за першодруком.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 298 – 305.