Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Р / Степан Руданський / Студії / «Ільйонянка» – перший повний український переклад Гомерової «Іліади»

«Ільйонянка» – перший повний український переклад Гомерової «Іліади»

А. Білецький

Якщо російська література може похвалитися низкою повних поетичних перекладів «Іліади» Гомера і вже в минулому сторіччі мала переклад, який і досі не втратив свого значення, то українська література тільки тепер одержала класичний переклад «Одіссеї» (К., 1963 і 1968). Що ж до «Іліади», то українська література в цій галузі може послатися лише на низку експериментів, що не мають для нас значення класичних творів, що не стали ще українською версією гомерівського епосу, відповідною до сучасних норм перекладу творів античної літератури.

Кожний перекладач класичного твору в чомусь завдячує своїм попередникам навіть тоді, коли їхні спроби перекладу виявилися недосконалими або застарілими. Взаємини споріднених за мовами і культурами російської й української літератур такі, що, зокрема, перекладацькі досягнення російської літератури мають певне значення і для української літератури. Можна з певністю твердити, що для всіх пізніших перекладів «Іліади», чи російською чи українською мовою, не виключається залежність від класичного перекладу Миколи Гнідича (так він має називатися по-українському). В цьому можна пересвідчитися, зіставивши, наприклад, його переклад із перекладами М. М. Мінського (1896, 1909) і В. В. Вересаєва (посмертне видання, М. – Л., 1949). Навіть і в перекладі «Одіссеї» Бориса Тена відчувається така залежність не від «Одіссеї» В. А. Жуковського, а саме від тієї ж «Іліади» М. Гнідича.

Все, що не є так чи інакше продовженням певної традиції, вражає нас як сміливий експеримент, як спроба знайти новий шлях. Такі спроби можуть бути вдалими і невдалими, але в усякому разі вони заслуговують на нашу увагу. Тут ідеться, звичайно, про експерименти Степана Руданського в галузі перекладацького мистецтва.

Такий корифей української літератури, як Іван Франко, познайомившись вперше з перекладом «Іліади», здійсненим Руданським, спершу був обурений із цієї надмірної українізації і «вульгаризації» гомерівської спадщини, та згодом змінив своє ставлення до «Ільйонянки», уважніше придивившись до цієї спроби [Докладніші відомості про роботу С. Руданського над перекладом «Іліади» можна почерпнути з книги академіка А. Кримського і М. Левченка «Знадоби для життєпису Степана Руданського (1833 – 1873)», К., 1926. Щодо оцінки перекладу «Іліади» на початку нашого сторіччя характерна передмова Івана Франка до другого видання «Творів Степана Руданського», т. 6, Львів, 1912.].

Українець Микола Гнідич (1784 – 1833), про переклад якого В. Г. Бєлінський писав: «Переклад «Іліади» – епоха в нашій літературі, і настане час, коли «Іліада» Гнідича буде настільною книжкою кожної освіченої людини» [В. Г. Белинский, Полное собрание сочинений, т. 5, М., Гослитиздат, 1954, стор. 553.], – не був першим перекладачем «Іліади» російською мовою. Він має такого попередника, як Михайло Ломоносов із його фрагментами «Іліади» (в «Риториці», 1748), перекладеними александрійським віршем.

М. Гнідичеві належить честь як першому, хто переклав усі рапсодії «Іліади» російською мовою за 81 рік після М. Ломоносова з наміром не лише якнайточніше передати зміст, але й відтворити поетичну форму – героїчний «шестимірний» вірш, або гекзаметр. Від Ломоносова Гнідич запозичив багату на архаїзми-церковно-слов’янізми поетичну мову і в дивний спосіб зрусифіковані грецькі імена, як, наприклад, Ахіллес замість Ахіллевс (звичайна в нас тепер форма Ахілл є наслідком пристосування не грецької, а латинської форми цього імені), Зевес (новотвір, що не має інших підстав існування, крім «зручності» для віршування) замість односкладового Зевс [Порівн. А. Н. Егунов, Гомер в русских переводах XVIII – XIX веков, М. – Л., 1964.].

На відміну від Миколи Гнідича Степан Руданський перший із українських перекладачів «Іліади» переклав цей епічний твір у повному його обсязі, не спираючись на російську перекладацьку традицію. Він, звичайно, не міг не бути знайомим із нею, але він цілком свідомо обрав інший шлях. Він обирає своїми зразками твори українського фольклору, народної словесності. Його настанова грунтується на двох міркуваннях: «Іліада» була твором давньогрецької народної словесності, пов’язаної з ім’ям ще неписьменного творця – Гомера; переклад цього епічного твору призначається для тих, кому найближча саме українська народна словесність.

Завданням Руданського було перенести оспівані в гомерівському епосі події Троянської війни в обстановку його рідної Вінниччини з її історичним минулим, що сягає часів Київської Русі. Нагадаємо читачеві, що Руданському, крім перекладів «Іліади» Гомера і фрагментів «Енеїди» Вергілія, належить також і переклад «Слова о полку Ігоревім».

Певна річ, що наш теперішній перекладач не погодиться з настановою Руданського в справі перекладу класичних творів далеких від нас епох і культур. Можна навіть закинути Руданському непослідовність у здійсненні його настанови. Якщо йшлося про українізацію всієї культурно-історичної обстановки, в якій розвиваються в давньогрецькому епосі події Троянської війни, навіщо було до певної міри українізувати власні імена і назви, чи не краще б просто замінити їх справжніми українськими іменами і назвами?

Проте навіть у максимально можливому наближенні до епохи і культурно-історичної обстановки оригіналу в сучасних нам перекладах залишається неминуча модернізація, пов’язана з загальним характером лексики і фразеології мови, якою перекладається «іномовний, інокультурний, іноепохальний» оригінал. Коли в перекладах «Іліади» і «Одіссеї» з’являються царі замість анактес, басілейс, косметорес тощо, то ми цей анахронізм, очевидно, вже не відчуваємо як такий, хоч тут ідеться про певну «ретроспективну проекцію» середньовічного терміна в обстановку мікенської епохи.

До речі, коли б на місці царя Агамемнона чи царя Пріама опинилися б король Агамемнон чи король Пріам, ми, очевидно, запідозрили б у цьому зухвалий замах на нашу перекладацьку традицію.

Словом, засуджуючи Руданського за те, що в нього замість володарів чи владарів, виступають гетьмани і отамани (іноді – князі), замість жерців – попи, замість героїв – лицарі, замість колісниць – теліжки, замість скіпетрів – ціпки, замість келехів – миски, замість лір і флейт – кобзи й бандури, замість хлайн і хітонів – свити й сорочки та багато іншого, до цього подібного, ми мусимо здавати собі справу з суто мовних труднощів відтворення оригіналу, належного до далекого часу і культури, зовсім не схожої на нашу.

Як людське пізнання світу – це безкінечне наближення до істини, так і переклад художнього твору – це безкінечне наближення (і лише наближення!) до оригіналу. Переклад при всіх його можливостях має неминучі мовні обмеження.

Можна сказати, що Руданський безжально обійшовся з гомерівськими власними іменами і назвами в своєму бажанні якнайбільше українізувати їх. Для того, хто читає Гомера в оригіналі, таке надто вільне поводження з іменами здається навмисним перекрученням і спотворенням їх. Для того, хто звик до традицій передачі цих імен, що вкоренилися в східних слов’ян після М. І. Гнідича та В. А. Жуковського, така «українізація» часто межує з неможливістю ототожнення.

Звичайно, тут ми маємо перекладацький експеримент, що не міг мати такого продовження, щоб хоча б на короткий час стати традицією. Українська література, а разом із нею українське перекладацьке мистецтво, розвивалася в післяжовтневий період порівняно до багатьох інших літератур такими прискореними темпами, що ми тепер часто дивимося з висоти сучасних досягнень на пройдений шлях як на протоптану в лісі стежку, якою ми вийшли на магістраль.

Якщо в перекладі Руданського ми наштовхуємося на дуже незвичні для нас форми передачі давньогрецьких імен і назв, слід мати на увазі, що перекладач не був ні мовознавцем-елліністом, ні філологом-класиком. Його знання грецької і латинської мов було плодом його навчання в духовній семінарії (він закінчив її в 1855 році), де йому прищеплено певні погляди на «ортодоксальну» (семінарську) і «єретичну» (західноєвропейську, або «німецьку») традицію щодо читання давньогрецьких текстів. Він сам писав про це в передмові до видання першої пісні (рапсодії) «Ільйонянки» в львівській «Правді»:

«…Я всі грецькі слова й імена читав і переводив так, як їх читали й читають грецькі наші попи, а не так, як їх читали і читають німці; себто β за наше в, θ за наше фт… η за наше и, αι за наше є, οι, ει за наше і. Перед самогласними з початку слова я тож само не клав ніколи німецького h, бо його найшли для нас лишнім і перві переводчики наші Кирило та Мефтодій».

Це означає, що слідом за своїми вчителями Руданський визнавав (із деякими особливостями традиції православних духовних семінарій) так звану «рейхлінівську» вимову, яка відбилася на його передачі (чи пристосуванні, адаптації) гомерівських імен і назв. На цьому слід зупинитися докладніше, бо саме ця передача створює поряд із настановою на «українізацію» гомерівського епосу особливий колорит «Ільйонянки».

Отже, власні імена й назви, що ними рясніє «Іліада», С. Руданський подає в формах, наближених до рейхлінівського читання давньогрецьких текстів, що одержало назву від імені німецького філолога Йоганнеса Рейхліна (1455 – 1522), який у 1475 – 1476 роках видав «Короткий виклад грецької граматики». Його читання грецьких текстів базувалося переважно на вимові сучасних йому греків. Рейхлінівське читання грецьких текстів було обов’язковим у православних духовних училищах, семінаріях і академіях. Воно відносно близьке до фонетики новогрецької мови і дуже далеке від відновлюваної на основі філологічних і лінгвістичних даних фонетики діалектів давньогрецької мови. До цієї відновлюваної фонетики ближче так зване еразмівське читання давньогрецьких текстів, що одержало назву від голландського філолога Дезідерія Еразма з Роттердама (1466 – 1536), який написав трактат «Про правильну вимову латинської і грецької мови» (1528).

Наша передача власних імен і назв давньої Греції досить непослідовна, але усталена літературною традицією, що успадкована нами від дореволюційних класичних гімназій і підтримана авторитетними перекладами творів античної літератури, як «Іліада» М. Гнідича і «Одіссея» В. А. Жуковського.

Від Гнідича до Вересаєва тягнеться певна традиція, що має в своїй основі «еразмівську» вимову давньогрецьких текстів. Але від цієї основи в даній традиції є і чимало відхилень. Так, замість Атени, Теби, Крета ми маємо тепер Афіни, Фіви, Кріт.

Можна твердити, що Руданський (хоч ми маємо підстави не погоджуватися з ним) послідовніший у своїй передачі власних імен і назв, ніж згадана літературна традиція. Він не визнає так званого «густого придиху» перед деякими початковими голосними давньогрецької мови, оскільки цей «густий придих» зник у новогрецькій мові. Але і в згаданій традиції він не завжди послідовно передається. Так, замість Гелена в нас уживається Єлена, а в Руданського Елена, замість Геллада і геллени – Еллада і елліни, як і в Руданського, але Геллеспонт, а не Елліспонт (у Руданського ще й Еллиморе!).

Звичайно, не підготований до можливості іншої передачі імен читач не пізнає в таких формах, як Іра, Іва, Літа тощо відомих йому Геру, Гебу, Лето.

Зовсім не відповідає ні «рейхлінівській», ні «еразмівській» вимовам, отже, ні новій, ні давній мовній дійсності запроваджена С. Руданським передача грецької літери О (тета) через сполучення наших літер хт: Хтиви, Хтемида, Хтрика тощо замість Фіви (Теби), Феміда (Теміда), Фракія (Тракія).

Звичайно, і передача θ як нашої ф також не відповідає ні давній, ні сучасній фонетиці (якщо не мати на увазі фонетику окремих діалектів). У давнину & вимовлялася як т із придихом (th), а тепер вимовляється як англійське th, наприклад, у слові tree (три). В нас тепер ім’я аттічного героя 0г|0єис перетворилося на Тесей (Тезей), але за зразком Афіни, Фіви мало б стати Фісей. Так і назва острова Ітака за таким зразком мала б стати Іфака.

Виходячи з настанови, що українській розмовній мові чужа фонема ф, С. Руданський у власних іменах і назвах скрізь замінював її сполученням хв. Так, зустрічаємо в нього Хвригія (Хригія, Хверига) замість звичайного тепер Фрігія; хвініки замість фінікіяни, фінікійці; Кіхвіс замість Кефіс тощо. Проте ця заміна в нього непослідовна, бо Алфей у нього Алфій, Зефір так і залишається Зефіром.

Коли гомерівське Ахіллевс у Руданського передається як Ахілло (Пільєнко), це не може не викликати рішучих протестів із боку наших сучасників. І все ж звичні для них форми Ахіллес, Ахілл не ближчі до давньогрецької, ніж запропоновані Руданським. За зразком традиційного Зевс треба було б писати Ахіллевс, а за зразком Одіссей – Ахіллей, Ахіллес – найближча до латинської форма, тому що Ахілл – така ж спотворена форма, якою була б Одісс замість Одіссей. Гірша справа з Дедайлом замість традиційного в нас Дедала (давньогрецьке – Дайдалос). До цілком обгрунтованих передач належить застосована Руданським форма імен Дій, бо вона має стільки ж підстав для існування, як і єдина узвичаєна тепер Зевс.

Отже, коли ми тепер не погоджуємося з Руданським щодо його прийомів українізації гомерівського епосу, то це не означає, що ми цілком схвалюємо усталені тепер гнідичівські форми передачі власних імен і назв. Єдине, що тепер можна вважати за загальновизнане, це наближення в передачі цього «ономастикону» до норм реконструйованої давньогрецької вимови, а не до норм сучасної фонетики новогрецької мови.

Якщо тепер такі форми батьківських (патронімічних) імен, як Атрієнко, Кронієнко, Пільєнко викликають у читачів гумористичний ефект, то у вісімнадцятому сторіччі цей ефект ще не досяг того ступеня, який тепер характеризує травестію типу «Енеїди» Івана Котляревського. Ще один російський перекладач українського походження, Киріяк Кондратович, без настанови на травестійний ефект уживає: Юпітер Сатурнович, Агамемнон Андрійович, (так!), Аякс Теламонович тощо (в повному рукописному прозовому російському перекладі).

У деяких випадках С. Руданський не лише відтворює оригінальні гомерівські імена і назви в «українській формі», але й намагається остаточно зукраїнізувати їх, переклавши їх «внутрішню форму», чи їх первісний апелятивний (загальний) зміст. Так, у нього замість Борея з’являється Бурій (від буря), замість Еріди – Вражба чи Ворожба, замість Еос – Зірниця (апелятивне значення – світанок), замість Харіт – Любощі, замість Мойри – Мара, замість Ати – Напасть, замість Ейлейтії – Натуга, замість Аїда – Невид, замість Іриди – Райдуга, замість Музи – Співа, замість Афродіти – Урода чи Врода, замість Кер – Хири, замість Арея чи Ареса – Ярій чи Яробог.

Так приблизно робили давні римляни, перекладаючи твори давньогрецької літератури, коли вони замість Зевса підставляли Юпітера, замість Гери – Юнону, замість Афродіти – Венеру, замість Ареса – Марса, замість Гермеса – Меркурія і под.

С. Руданський хотів спертися в своєму експерименті на слов’янську, значною мірою ним самим вигадану щодо власних імен, міфологію, але він все ж таки не наважився замінити, наприклад, Зевса Перуном, або Еола – Стрибогом, або Геліоса – Сварогом тощо. Проте навіть залишаючи давньогрецькі основи імен, С. Руданський намагався українізувати їх.

У своєму застосуванні «вимови грецьких попів» для передачі гомерівських власних імен і назв Руданський також не дуже послідовний.

Так, у нього бачимо еразмівську форму Троя замість рейхлінівської Трія. Ахейські герої Айанте діо (обидва Еанти) залишаються Аянтами замість Еантів:

В локрів отаманив Аянт Оїленко,

Менший од Аянта Теламонієнка

(Пісня II, рядки 527 – 528).

Поряд із Аянтом (Айас) ахейський жрець-віщун не Калхант, а Калхас; а Тоант, син Андремона (Андраймона), виступає як Хтовай Андременко. Якщо в нього місто Фіви (Теби) перетворюється на Хтиви (і навіть Гіпотеби – на Підхтиви – II, 505), то герой Стенел, чи Сфенел, стає Ственелом (II, 564). Оскільки перекладач уважав чужим для української фонетики «зіяння», він відокремлював голосні один від одного з допомогою вставного «в»; наприклад, герой Діомед стає в нього Дивомидом і навіть Дивмидом.

Можливо, найдивнішою для сучасного нам перекладача класичних творів у перекладацькій спадщині С. Руданського виявиться дуже вільна варіація імен і назв.

Так, те саме ім’я може виступати в нього в формах Агамемнон і Гамемнон; Акамант і Акамас, Акамай; Аполлон і Поллон; Елліспонт (=Геллеспонт) і Еллиморе; Ерма (=Гермес) і Ермій; Ідоменій (=Ідоменей) і Ідомень (!); Іліон і Ільйон; Іракло (=Геракл) і Іраклій; Ксанхт (= Ксант, «Жовта річка») і Ксантв; Нириїди (=Нереїди) і Нирялки (але Нерей замість Нирія); Посидій (= Посейдон) і Посид (!); Хвригія (=Фрігія) і Хригія, Хверига; Хеттида (= Фетіда)і Хетта (!); Ярій (=Арес) і Яробог (!).

Важко зрозуміти, за яким принципом Кіпріда (Кіпрська Афродіта) стає Кіпратою (!), а Феміда (Теміда) – Хтимістою (!). Оскільки для гомерівського епосу характерні патронімічні форми імен, наприклад, син Атрея – Атрід, син Пелія – Пелеіад, син Кроноса – Кронід чи Кроніон (= Зевс), це дає привід Руданському (а також і іншим українським перекладачам, серед яких слід згадати П. Ніщинського з його перекладом «Одіссеї») замінити давньогрецькі патронімічні суфікси досить поширеним українським патронімічним суфіксом -енко. Так у тексті української «Іліади» з’являються Атрієнко, Пільєнко, Еяченко, Оїленко, Теламоненко, Кронієнко чи Кроненко і багато подібних до них.

Давні складачі епічних поем – рапсоди-гомеріди – були також і виконавцями їх. Вони, як Демодок на бенкеті царя феаків Алкіноя (у восьмій рапсодії «Одіссеї»), співали епос, акомпануючи собі на струнних інструментах – на лірі, кітарі, формінзі тощо. Це дало привід Руданському зорієнтувати свій переклад на подібне (спів у супроводі ліри, бандури) виконання, пристосувати його до форми українських народних пісень, яким, звичайно, був чужий героїчний гекзаметр давньогрецького епосу.

Загадковим для нас здаватиметься питання, чому, виходячи з своєї настанови, Руданський не обрав для перекладу «Іліади» форму історичної думи, яка могла б виявитися найближчою до давньогрецького епосу в скарбниці народної поезії. Єдиною відповіддю на це питання слід уважати те, що для Руданського в історичних думах не було якоїсь сталої версифікаційної основи, що він її міг би використати як еквівалент давньогрецького епічного гекзаметра. Потрібну версифікаційну базу для свого перекладу він знайшов не в епічних, а в ліричних творах української народної поезії.

Віршовий розмір (метрична схема) перекладу Руданського може бути визначений як дванадцятискладовий силаботонічний вірш із тонічними (відповідно-ритмічними) варіаціями від схеми чотиристопного амфібрахія до схеми шестистопного хорея. Такий віршовий розмір характерний для української народної поезії. Досить згадати хоча б такий зразок:

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки чарівниції

Котрая дівчина чорні брови має,

То тая дівчина усі чари знає…

Така поетична форма розрахована не на декламацію (рецитацію), а на співання чи наспівування і, природно, пов’язується з певною музичною схемою, з певним мотивом. Цю обставину треба мати на увазі читачеві, який може підійти до тексту перекладу з вимогами класичної, а не народної поезії. Отже, читаючи тепер цей текст, не слід спиратися ні на амфібрахічну схему, ні на хореїчну.

Читаючи його, слід зважати саме на мотив якоїсь народної пісні на зразок наведеної вище «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Тут одразу ж упадає в вічі контраст між епічним змістом і ліричною формою, що пов’язується з українськими народними піснями.

Певна річ, сам Руданський, керуючись настановою на українізацію гомерівського епосу, бажаючи зробити його якнайприступнішим для широких народних мас, для простого люду, не відчував цього контрасту. Очевидно, він уявляв собі, що його переклад «Іліади» не декламуватимуть, а співатимуть і лише за такої умови Гомер, переодягнений бандуристом або кобзарем, стане близьким і зрозумілим українській аудиторії. Ось чому в тексті перекладу замість флейт і кітар (авлой формінгес те) з’являються «кобзи та бандури» (XVIII, 494 – 495).

Можна було б навести чимало прикладів дрібних огріхів цього перекладу, крім уже побіжно згаданих, але ми обмежимося кількома, що можуть дати уявлення і про всі інші.

Вільне поводження з власними іменами й назвами дає такі небажані ефекти, як: «Калідонські виспи» (II, 677) замість островів під назвою «Калідни», а це веде до плутанини: Калідон – місто в Етолії (на заході Середньої Греції), а Калідни – острови біля острова Косу в Егейському морі (близько берегів Малої Азії).

Герой Елефенор, син Халкодонта («Міднозубого») в перекладі перетворюється чомусь на «Елехвінора Халкідонієнка», а Халкідон (Халкедон, Калхедон) – це місто навпроти Візантії на малоазійському березі, про яке й не згадується в «Іліаді».

Коли сучасний читач знайде в тексті «Ільйонянки» згадку про жінок «з Міони або з Каїру» (IV, 141), він, звичайно, не зможе здогадатися, що «Міона» – це країна Меонія в Малій Азії, а «Каїр» – це не місто Каїр у сучасному Єгипті, а країна Карія в тій самій Малій Азії. Перекладач просто не звернув уваги на те, що «Каейра» в гомерівському тексті – це жіночий рід для означення мешканки давньої Карії. Для його перекладу така деталь просто не мала значення.

Кипариси ростуть у нас на південному березі Криму, але їх назва засвоєна нами безпосередньо з грецької мови. Отже, нема ніяких підстав змінювати цю назву і якщо місто на Пелопоннесі називається «Кіпаріссос» ( = Кипарис), не треба з нього робити Кіприса («в Кіприсі», II, 519).

Оскільки перекладач не дбав про «античний колорит», у нього той самий персонаж називається і владарем, і царем, і князем, і гетьманом, і отаманом, аби він мав якийсь титул. Хронологічно і територіально обмежений титул «гетьман», перенесений в обстановку Троянської війни, вражає нас далеко більше, ніж «цар» і «князь» у тому ж контексті: «Тепер у них другий гетьман отаманив» (II, 727).

Не доводиться дивуватися і з того, що у перекладі Руданського ахейці і троянці «з коней позлізали» (III, 113). Оскільки їх у перекладі представлено як запорізьких козаків і польську шляхту, нема нічого дивного в тому, що під Троєю з’являється кіннота, про яку, звичайно, в гомерівському епосі не йдеться. Для передгомерівської, чи мікенської, чи ахейської, епохи характерні не вершники, а бойові колісниці, запряжені кіньми.

Байдужість перекладача до ахейських реалій призводить до перетворення «одягнених у бронзові хітони ахейців» (халкохітонес ахайой) на «мідяних ахеїв». Як зрозумів би їх гаданий адресат перекладу Руданського на тлі перетворених на запорожців героїв Троянської війни? Очевидно, він мусив бути знайомим із «Енеїдою» Котляревського, в персонажів якої схрестилися риси античних героїв і українських козаків.

У тексті гомерівських епічних поем епітет непіос означає «нерозсудливий, як мала дитина, як немовля». Борис Тен перекладає його нашим безумний (звичайно, стилістично відмінним від божевільний, шалений, оскаженілий тощо). Руданський із своєю настановою на простонародність перекладає цей епітет стилістично невідповідним словом дурень:

Думав за день дурень Трою звоювати (II, 37).

Навряд чи щасливою була ідея Руданського замінити власну назву епічної поеми «Іліада», тобто оповідання про події в Іліоні (= Трої) українізованою формою «Ільйонянка», бо і тоді і тепер ця назва сприймається як форма жіночого роду для означення мешканки якоїсь країни чи якогось міста: Іліон – іліонянин – іліонянка, Троя – троянин – троянка, Ахея (Ахаія) – ахеянин – ахеянка тощо.

Тут ми не зупиняємося на особливостях мови цього перекладу, бо вони є особливостями не лише цього твору, але і всієї поетичної творчості С. Руданського та його часу. Дещо слід сказати про стилістичні властивості перекладу, крім тих, що пов’язані з українізацією гомерівських власних імен і назв.

Стиль перекладу зумовлено обраною для нього формою народної пісні. Ця форма вимагає простої мови, не завантаженої сталими епітетами, епітетами-композитами (переважно з двох основ), характерними для давньогрецького епосу, мови, взагалі не завантаженої тропами й фігурами, що не вкладаються в двадцятискладовни силаботонічний вірш.

Якщо в перекладі «Іліади» М. Гнідича ефект архаїчності мови створюється наявністю багатьох старослов’янізмів, чи церковнослов’янізмів, а іноді й українізмів і неологізмів, що мають вигляд архаїзмів, то в Руданського мова надзвичайно проста, мова сільського життя, з деякими русизмами (наприклад, легке замість легеня, тощо) і нечисленними полонізмами (наприклад, виспа замість острів), а також архаїзмами з ужитку запорізького війська (наприклад, батова в розумінні шерега, стрій) чи з арсеналу Київської Русі (наприклад, ратище в розумінні спис).

Можливо, в деяких випадках вибір належного терміна диктувався міркуваннями зближення співзвучних форм. Так, коли в оригіналі зустрічається курой ахайон (ахейські юнаки), Руданський обирає вираз чури ахеїв (де чура те саме, що і джура).

Дуже рідко наш перекладач створює неологізми на зразок гомерівських двоосновних епітетів. Ось, наприклад, щоб передати гомерівське кюнопіс (буквально «з собачими очима», тобто «безсоромна» – про Єлену), він пише псовида, що випадає з його загальної настанови, бо потребує пояснень поза текстом.

При українізації культурно-історичних реалій можуть виникнути такі своєрідні прийоми травестії («переодягнення»), коли перекладач, залишивши давньогрецьку ліру в одному місці тексту, а в іншому завівши до тексту кобзу і бандуру, тим самим перетворює і давньогрецьку ліру через звукову подібність на українську ліру, хоч ці музичні інструменти, звичайно, зовсім не подібні один до одного. Проте така травестія залишається непомітною, зважаючи на загальну настанову перекладу.

Якщо оцінювати цей переклад із боку точності чи неточності передачі змісту, то йому не можна відмовити в прагненні автора бути якнайближчим до оригіналу, але без огляду на археологічні, побутово-історичні, міфологічні та подібні реалії.

Тепер перекладач художнього твору намагається якомога більше відтворити своєю мовою те, що називається місцевим колоритом, якнайбільше наблизити свій переклад до культурно-історичного контексту відтворюваного оригіналу.

Такого завдання перед собою не ставив Руданський, перекладаючи «Іліаду». Він не хотів переносити свого читача-слухача в далеку гомерівську епоху, в інші культурно-історичні умови, уможливити йому глянути на світ очима ахейця двотисячорічної давності з його забобонами й вірою в богів, демонів і героїв. Що ж при такому підході до перекладу могло залишитися від оригінального твору? Власне, його сюжет, основні лінії його сюжету, його фабула.

Зіставимо один уривок із вісімнадцятої рапсодії (пісні) – вірші 483 – 489 – в нашому прозовому перекладі, в перекладі С. Руданського і в перекладі, вміщеному в книзі «Антична література. Хрестоматія» (К., 1968), стор. 79:

1. Там він Землю зобразив, і Небо, і Море, і невтомне Сонце (= бога Геліоса), і повний Місяць (= богиню Селену), там були і всі сузір’я, що ними увінчано небо, зобразив він Плеяд, і Гіад, і могутнього Оріона, і Ведмедицю, що її називають також Возом, яка обертається там і пильно стежить за Оріоном, але не причетна до купалень річки Океану.

2. І Земля там була, і Небо і Море,

Сонце невтомиме, і Місяць-підповень,

І всі тії зорі, що небо вінчають:

Пліяда, Іада, Оріон і Арктос,

Що його попросту Возом називають,

Бо він тільки ходить кругом Оріона,

А до Океану митися не ходить.

3. Землю він там зобразив, не забувши про небо і море, Сонце невтомне над ними і місяця повнеє коло, Зорі яскраві, що купол небесний вночі прикрашають,

Там і сузір’я Плеяд і Гіад, Оріона проміння,

Там Ведмедиця, Возом яку прозивають в народі,

Колом по небу йдучи, Оріона-ловця споглядає,

В хвилях прозорих вона Океану ніколи не милась.

Обидва наведені тут поетичні переклади мають певні недоліки, але не можна сказати, що вони дуже далекі від оригіналу. Залишаючи осторонь формальну невідповідність другого перекладу до оригіналу, згадаємо про окремі неточності передачі змісту. Звичайно, Плеяди, Гіади, Оріон і Велика Ведмедиця – це не «зорі», а сузір’я і однина – «Пліяда, Іада» – не має виправдання. Грецька назва Арктос з’явилася в тексті лише тому, що чотирискладове Ведмедиця не вмістилося поряд із «Пліяда, Іада, Оріон». Немає сумніву також у тому, що Велика Ведмедиця не «ходить кругом Оріона», а разом із сузір’ям Оріона та іншими обертається навколо нерухомої зірки Альфа Малої Ведмедиці, або Полярної зірки. В цитованому вірші «Іліади» вираз «пильно стежить» означає те, що фігура Великої Ведмедиці своєю мордою обернена до фігури Оріона, яка розташована біля сузір’я Тельця, і відокремлена від Великої Ведмедиці сузір’ями Тельця, Візничого і Близнят. Отже, Велика Ведмедиця в своєму видимому шляху на зоряному небі обернена «мордою» до Оріона, і це дало привід до виразу «пильно стежить» («докевей»). Вона обертається разом із Оріоном, а не навколо нього. Про сузір’я Великої Ведмедиці в Гомера сказано, що Ведмедиця «не причетна до купалень (ріки) Океану», тобто ніколи не заходить за горизонт. За уявленнями давніх греків, навколо всієї «залюдненої землі» (Ойкумени) обтікала ріка Океан. Ті сузір’я, які заходили за горизонт, занурювалися в цю ріку, образно – купалися в ній або «були причетні до купалень» цієї ріки, інакше божества Океану.

Звичайно, непослідовним у передачі давньогрецьких імен був не лише Руданський, але й інші перекладачі на східнослов’янські мови. Читачеві, який візьме тепер «Ільйонянку» Степана Руданського, слід пам’ятати, що цей переклад було зроблено в 1862 – 1863 роках, тобто після того, як його автор міг прочитати і «Іліаду» в перекладі М. І. Гнідича (1829), і «Одіссею» в перекладі В. А. Жуковського (1849), що частини його перекладу було опубліковано в журналі «Правда» (Львів, 1872 – 1877), а перекладач помер у Ялті в 1873 році, і, нарешті, лише в 1903 році було видано в Львові цей переклад повністю, тобто вже за тридцять років після смерті С. В. Руданського [Перевидано там же в 1912 році.].

Звичайно, це повне львівське видання стало тепер бібліографічним раритетом, і ті, що цікавляться історією перекладів класичних творів українською мовою, навряд чи мають його напохваті. Не дивно, що в першому перекладі «Іліади» українською мовою ще відчувається дух «Енеїди» І. Котляревського. Він досить помітний і в інших перекладах гомерівського епосу, таких як переклади П. І. Ніщинського, О. О. Потебні, П. Куліша, К. Климковича, Лесі Українки, Івана Франка.

У нашому сторіччі і, зокрема, в післяреволюційний період цей травестійний дух остаточно згасає в зв’язку з виходом українського перекладацького мистецтва на світову арену. Такі переклади, як переклад «Одіссеї» Бориса Тена, нічим не поступаються перед перекладами гомерівського епосу різними сучасними європейськими мовами.

Наміром І. Котляревського було дати читачеві пародійну версію «Енеїди» Вергілія, і це йому пощастило зробити якнайкраще. Наміром С. Руданського було дати слухачеві українізований переклад «Іліади» Гомера, але через проведену ним українізацію твору він досяг майже того самого гумористичного ефекту, що й Котляревський, хоч для нього йшлося не про пародію-травестію, а про «розвантажений» від історичного матеріалу переклад-переспів.

Треба відзначити, що розглядуваний тут переклад «Іліади» Гомера, здійснений С. Руданським, є пам’яткою перекладацького мистецтва минулого сторіччя, зіставлення якої із зразками сучасних нам перекладів гомерівського епосу може наочно показувати нам, наскільки вдосконалилося відтоді це мистецтво, наскільки визначилися вимоги щодо адекватної передачі художньої форми творів античної літератури.

В короткій післямові до вибраних поезій С. Руданського відомий український поет, літературознавець і перекладач Микола Зеров так оцінив «Ільйонянку»: «Цей переклад має для нас велике історично-літературне значення, становлячи важливий етап у розвитку перекладної нашої поезії. Як Гребінчин переспів «Полтави» являється цікавим пам’ятником пори, коли «котляревщина» накладала свою печатку мало не на кожного з діячів літературних, зводячи кожну перекладну роботу на лицювання, «з чужомовного лиця на український виворіт», – так гомерівська поема в переспіві Руданського є характерна пам’ятка іншої доби, коли літературні уподобання формувалися під впливом української народнопоетичної стихії, і талановитий перекладчик сприймав Гомера тільки українізованого, поданого віршем народної пісні, «з обукраїненою» номенклатурою».

Єдине, з чим тут не можна погодитися, – це кваліфікація «Ільйонянки» як «переспіву», а не «перекладу». Незважаючи на згадану «українізацію» колориту, цей твір передає кожний рядок оригіналу відповідним рядком, хоч і «розвантаженим» від поетичних фігур і тропів та без деяких реалій. Отже, і оцінювати цей твір слід не як травестію, не як пародію, не як переспів, не як віршований виклад змісту, а саме як художній переклад.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 405 – 418.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 185

Модифіковано : 12.02.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.