Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / П’ять по дванадцятій / Історія генерала Вовка

П’ять по дванадцятій

Історія генерала Вовка

Улас Самчук

Генерал Вовк, що носить темне, не генеральське убрання і нову солом’яну кепку, куплену тут же, у Герсфельді, «вільно», тобто без карток, за дві з половиною марки, мешкає, як було зазначено, у відомій клуні на соломі, дихає чистим повітрям і, як відомо, займає становище міністра оборони в уряді нашої цегельнянської республіки.

Зустрічаємося з ним часто і вітаємось із усмішкою. Мені він нагадує героїв Конрада – спокійно-іронічно-поблажливо зрівноважених, що люблять чар пригод і насолоду гострих вражень, а тому оповісти його недавню, винятково пригодницьку, гідну любого Карла Мая, історію є для мене чималою і нестримною спокусою.

Сьогодні ми з ним зустрілись, як звичайно, з усмішкою і очікуючи на чергу авдієнції у лідера пануючої громадськості харків’ян Доленка, що в нього саме «дуже коротко» нараджувались члени найбільшої партії республіки – селянського об’єднання, ми були змушені провести пару приємних годин «у почекальні». на відомих трьох давках між кущиками стриженого глоду, з видом на дорогу, на річку, на автостраду, що по ній без перерви, туди й назад, шумно бігали різного роду американські машини.

До речі, небо на цей раз було поблажливим, м’яко і обережно робило своє діло сонце, і ми без змови були тієї думки, що наші лідери селянства розмовляють основно і просторо, тому ми нічим не ризикуємо, коли генерал розповість, мені свою історію ще раз, з усіма її прикрасами…

– Ви знаєте, – почав він, – я до переїзду сюди мешкав у невеличкому сельці Оберінген, шість кілометрів від Ваймару. До Ваймару ж, коли перестав ходити по нашій лінії потяг, доводилося йти пішки, і як знаєте, я мусів це робити досить часто, бо мав деяке заняття в комітеті.

Це, зрештою, і не така біда. Погода, як знаєте, була весь час першорядна, сирени з приходом янкі перестали дзижчати, ото ж, ідеш, бувало, і тішишся, що все таки шість років, як ніяк, а була війна, і на кожному місці надали бомби, а люди все таки живуть і ходять, а планета все таки далі крутиться. А воно було чимало нагод, щоб і на твою стару, лису голову та рухнула якась шалена американська піднебесна двотонівка. Пригадати б хота наші чарівні вечори в Берліні.

Але ось прийшли з-за моря діти Америки і принесли мир і порядок. Хлопці веселі, жують хвацько гуму і курять гаванські цигари. Але як тримають вони той свій мир та порядок – це вже їх патент і збагнути нам його годі. Взяти хоча б все оте наше, пробачте, довкілля. Подумати лишень: отой Бухенвальд. Яких тільки «подобій Божих» не вилізло з його утроби, і як тут не легко дійсно розібратись, чи той шановний мученик незрівняного Гімлера належить до борців за правду і свободу, чи є звичайним чесним торговцем наркотиками?

Знаєте ж, як та вулиця загула, зароїлась, і як те все, що могло і що вміло паскудити, старанно користалося з нагоди. Кожний труп є труп, і перші на нього летять ворони і гієни. І лізуть черви.

І безліч тих таборів розвелося, червоних і не червоних. Червоних, очевидно, у часи такої душевної свистопляски, можна сказати, найбільше. Брама. Кілька рядів колючих дротів, вартові, словом, діти свободи, ангели-добровісники.

Біля одного з таких ранків мені доводилось щодня проходити. Йду одного разу, шествую, міркую, було біля години десятої, на вулиці повно народу, світить сонце, тішуся життям і раптом за спиною чую:

– Стой!

Оглянувся.

– Сюди, сюди! – махає рукавом від брами раю.

Я, було, повернувся і йду своєю дорогою, але не тут то було. За мною пустилися двоє архангелів і не зчувся я, як вони вже біля мене. Людей навколо повно, але знаєте, як то воно тепер… І ніякого ніде поліцая…

– Чого від мене хочете? – питаю по можливості спокійніше.

– Зайдіте, пажалуста, к нам!

– Та спасибі за ласкавість, але ж я не маю часу…

І оглядаюсь, де б побачити якого поліцая… А ті вже не питають, а тягнуть, я опираюсь – де там! Чортяки дужі і пруть просто до брами. Я – весь обурення, протестую, але ж, ви розумієте… Покликали якогось старшого, називають його лейтенантом.

– Ви кто такой? – питає.

Кажу.

– Документи?

Показую. Забирають і ведуть. На вартівні питає:

– Імєєтє аружіє?

– Яке там, кажу, «аружіє»… Кажіть одразу, чого хочете?..

Але не треба й казати, вже по кишенях шукають. Перш за все натрапили на ось це… І генерал показав масивного, древнього, ще царських часів, годинника «Павел Буре». За годинником пішла цигарничка, гаманець, записник, окуляри. Гарненько обчистили і кажуть чекати.

Чекаю. Справа, думаю, не важна. Можеш кричати, дряпатись, але мушу сказати – якось було на душі спокійно. Не належу до гарячих. Якось, думаю, вийдемо… Довго не чекав. Заходить інший, також лейтенант, але вже в погонах.

– Здрастуйте, каже, генерал!

Ого! Вже, видно, довідались, я їм про це не казав. Говорить по українськи.

– Здрастуйте, – кажу.

– Що, – каже, – не тішитесь?

– Та мало, кажу, для цього причин.

– Як мало? Поїдете на Україну! Скільки років там не бували?

– Та років, кажу, чимало, але що з того?.. Я й тепер не збираюсь туди.

– Но, но, но! Поїдете, поїдете! І то «нємєдлєнно»! А чому не хочете туди їхати?

– Чи ви, панове, робите дурня з мене, чи з себе? Ви ж, бачу, люди дорослі.

– А! Нічаво! Що значить! Поїдете! Ось тільки маленькі розпорядочки і поїдете. А чого ж це так вам наша Україна не подобається?

– Ваша, наша, подобається – не подобається, яке це має для мене значення? Самі ж знаєте в чому річ, і Україна тут не при чому.

– Як, каже, не при чому? Якраз Україна! Нам там потрібні інтелігентні сили. Правда, «генераліть» у нас не будете, але чесним бухгалтером завжди бути можете. Я ж ваш земляк… Із… Золотонощини.

– Тим, – кажу, – гірше. Знаєте ж, що ми з предковіку один одному перегризали горла. Робить і на цей раз своє. Що там ще якісь антимонії?

– Які ви, каже, резолютні. Одразу гордо. Навіщо воно нам? А вам таки наша Україна не по нутру.

– Я вже висловив свої погляди на ці справи.

– Ваші погляди нас не вдовольняють. Нам цікаво, чому ви не визнаєте України радянської?

– А чим вам не все одно?

– Видно, не все одно. Вам пахне інша Україна. Петлюрівська? Що? Ха-ха-ха!

– Поки що мені пахне моє життя.

– А чого ж ви від нас хочете?

– Я? Від вас? Та нічого. Не хотів і не хочу. Якщо ви люди, – лишіть мене йти моєю дорогою, і ми з вами квит…

– Ну, каже, хорошо. Пустимо вас… Лише під чесним словом генерала, що ви самі поїдете на Україну.

– От, – кажу, – іронія, чоловіче Божий! Все життя тільки й мріяв що про Україну, але в данному випадку такого чесного слова від мене не дістанете…

– А то ж чому?

– Та дуже просто – чому. Хоч я й старий, але самогубством займатись не збираюсь. Для таких героїчних жестів я заслабий.

Довго-коротко, я своє, вони своє, бачу, що справа безнадійна, що я влип… Залишили мене знов самого, щось там радились, питали, чи хочу їсти… Я, розуміється, відмовився. Тримали мене приблизно до години третьої по обіді, а тоді прибіг вартовий і крикнув:

– Собірайсь! Єдєм!

Признаюсь, до цього часу я тримався, але те «єдєм» збило мене з пантелику. На дворі, чую, загула машина. По спині моїй почали лазити якісь нотворки, жилки задригали. Погано.

Виходжу на двір. Три машини – вантажна і дві легкі. Мої три слідчих і лейтенант сідають до легких. Мене ж женуть на вантажну. Бачу, там ще двоє подібних до мене, а біля них хлопчисько з люшнею черезпліч. Влажу.

– Куди ж їдемо? – питаю навмання хлопчиська. Той на диво відповів:

– Бухенвальд.

Цього цілком досить. Знаю. Ми ж досить наслухались про це місце. Німцям, розуміється, не гаразд таке мати і їх за те судять, а от цим можна. Рушаємо і женемось. Швидко минаємо місто. Приглядаюсь до своїх колег по нещастю, вони до мене. Питаю, хто вони. Литовці. Питають, хто я. Кажу. Лише вони молоді, а я вже, як бачите… І враз серед поля наше авто стає. Мотор загарчав і став тріщати.

– Стой! – лунає з кабіни.

І не встиг я оглянутись, як один з моїх колег уже на землі і вже біжить. За ним погналися слідчі. Стрибнув і другий литовець… За ним також побігли. Першого, бачу, нагнали і тягнуть, але той обхопив телеграфний стовп і на все гордо кричить: «гільфе»! На це наїжджають американські тягарові машини, бачать, що тут щось діється, і зупиняються. Ми кричимо, махаємо руками… Але кляті машини постояли постояли, рушили і їдуть. Ми репетуємо. Де там! Поїхали. Ми люті, як сто чортів. Литовця відірвали від стовпа, запхали до переднього авта, прибіг до нас лейтенант і накинувся на хлопчиська:

– Ти чому, сукін син, не стріляв?

– Нє імєю чєм, товаріщ лейтенант! – признається той чистосердечно.

– Дурак! – крикнув лейтенант і побіг.

Машини знов рушили. Той другий литовець втік. За ним стріляли з автомата, але нічого.

Я ж їду. Кінець, думаю. Ось і Бухенвальд недалеко.

І зненацька за нами «джіп». Дивлюся – «ем-пі». Негайно воспрянув духом. «Джіп» з розгону нас перегнав і круто пересік нам дорогу. Переднє авто поїхало, але ми стали. Одна мить, і я опинився на «джіпі». Ем-Пі зіскакує до нашого хлопчиська, вириває йому з рук люшню. З задньої машини вискакує лейтенант, щось там чуємо «фашист, фашист», ем-пі гукає «бек, бек», і не чекаючи повороту машин, джіп зривається і пре назад з такою швидкістю, що мені здавалось – вітер зірве голову. Мені хотілося щось згадати про литовця, якого повезли ті, але не було можливості. По англійськи я ні слова.

Зупинились ми аж перед міською радницею. Ще мить, і ми у коменданта. Покликали перекладача. Особливе враження зробила історія з «Павел Буре».

– Все, питає, забрали?

– Все!

– І гроші?

– І гроші також.

– І так вас везли на родіну?

– Так, – кажу, – і везли.

Запрацювали телефони. По голосу чую настрій коменданта. І нарешті він каже:

– Пан генерал хай з’явиться у мене завтра, о годині третій по обіді. Зрозуміло?

– О-кей!

Я подякував і вийшов на шумну, брудну вулицю Ваймару.

Я й не сподівався, що одного разу попаду просто до кримінального фільму. Моя роль хоча й не заздрості гідна, але не позбавлена цікавого. Таке інколи варто пережити, особливо, коли пережити вдасться. У комітеті були здивовані, коли довідались, що за цей, порівнюючи короткий час, я вже встиг побувати під совєтами, поїхати «нємєдлєнно» на родіну, налюбуватись їхніми порядками, і американським джіпом вернутися назад, до життя.

Але життя химерне. Ще тоді, коли ми в рядах нашої армії билися з тими ж большевиками, було багато пагод не вийти з того живим. А війна, а втікання? Ні. Кому не суджено – не суджено, як не кажи.

Генерал на хвилину замовк. Я було відкрив рота на доказ того, що і я можу видавати деякі звуки, але негайно його закрив. Генерал продовжував: – Другого дня, о п’ятнадцятій, з’являюся у коменданта. Виявляється, що цього дня, він, на превеликий жаль, не має часу зайнятись моєю справою. Призначає ту ж саму годину на завтра. Пропав, думаю, мій Буре, а головне документи. Тривожусь: чи не знайдуть виправдання в демократичній душі американського коменданта шляхетні наміри «великого аліянта»? Але побоювання мої не мали підстав.

На другий день, точно о п’ятнадцятій, комендант уже чекає. Зворушлива точність. Більше. Він, на превелике моє здивування, зійшов зі мною вниз, там уже чекав джіп, ми всілись і зі швидкістю «фау-2» помчали на місце випадку.

Мої знайомі райські архангели, мов би прибиті громом. Чого, чого, але такого не сподівались. Комендант? Сам комендант? Ради якогось годинника? Совєтські «нехлюдки» заметушилися. Комендант швидко вистрибнув і промовив:

– Хто тут командує?

Підбіг перекладач.

– Коменданта мені! – викрикнув американець.

Покликали якогось Пєтухова. Той з’явився. Гордо, напиндючено.

– Яким правом носите зброю? – запитав мій комендант. Всю зброю, яку тут маєте, негайно здати. А також віддати тому панові всі його речі і документи. Забороняю на цій території будь-кому, під виглядом політики, займатися грабунком.

– Я протестую, – почав Пєтухов.

Комендант його перебив:

– Перш за все, маєте виконати мій наказ. Прошу за мною!

І комендант повернувся. Ми всі йдемо за ним. Пєтухов звертається до перекладача:

– Спрасі єво, куда он нас вєдьот?

Комендант не дав відповіді. Зайшли до канцелярії. Комендант підніс руку з годинником, вказав на стрілку і промовив:

– Даю п’ять хвилин. За чей час має бути виконаний мій наказ… Не виконаєте – забираю всіх із собою.

І замовк.

Пєтухов понуро вийшов. За п’ять хвилин з’явилися кілька штук явно попсутої зброї і мої речі. Пєтухов увесь червоний. Я переглянув речі.

– Все? – запитав комендант.

– За винятком документів, усе, – кажу.

– А документи? – питає комендант.

– Скажи єму, что документи не здесь. Скажі, что вєрньом їх завтра в єво собствєнниє рукі, – каже Пєтухов до перекладача.

– О кей! – сказав комендант. – Завтра! Дванадцята година! У мене! Зрозуміло?

Перекладач переклав. Пєтухов кивнув головою. А на закінчення комендант додав:

– Забороняю кому б то не було ловити людей на вулиці. Ми не в джунглях. На все є закон і поліція.

Пєтухов прикусив уста. Комендант подарував йому вимовний погляд і вийшов. Мені сказав забрати принесене «оружіє».

Картина гідна богів, і я не шкодував, що мені довелося пережити той шматок страху. Не викупилось. За це вдячний не лише комендантові, а й тому народові, що з нього він походить. Я повірив, що на землі і в наш час є ще крихітка справедливості.

16 липня. Повернулись наші післанці з англійської зони. Мацаємо грунт. Тепер у Німеччині нема місця, де б не було наших. І скрізь однаково. Живуть переважно в таборах, правне становище не вияснене, але відношення західних аліянтів до них коректне. Большевики далі ловлять людей, але роблять це без відома відповідальної влади, за допомогою чисельних своїх тайних і явних прихильників та агентів серед західних аліянтів.

Знов приходить неспокій. Уже цього передвечора, коли ми з Танею верталися з прогулянки і коли було так гарно в природі і спокійно на душі, ми зустріли випадково двох людей в американській уніформі, що говорили по російськи. По їх вимові мені видалось, що вони не росіяни, і я до них заговорив. Виявилось, що вони дійсно не росіяни, але сюди має приїхати група совєтських офіцерів, і вони мене питали: чи їх нема в Крігсшуле? Отже, прошу радуватись. Можна догадатись, чого вони сюди прибудуть. Тепер питання: піти і сказати про це нашим людям, чи промовчати? Не сказати – будуть заскочені. Сказати – не спатимуть, Вирішив сказати лише членам комітету.

17 липня. Снився дивний сон: совєтські танки з жовто-синіми прапорами намагалися нас оточити. Я робив сполох.

«Групи совєтських офіцерів» поки нема, але знаний Ванька, що було десь зник, знову появився в товаристві одного золотопогонника. Знов був мітинг, і знов «родіна». Ми стояли в черзі за вечерею. Підійшов Іван. Я дивився на нього не дуже прихильно.

– Здрастуйте, – сказав він. – Чаво так смотрітє? Не узналі, что-ль?

Я відповів:

– Почему? Узнал…

– Мурга!..

Народ хвилюється. Осадча знов почала питати.

– А як ви думаєте? Не вивезуть нас?

– Ні! – хочу крикнути на ціле горло. – Ні!

Харчуємось знов у УНРРА. Міський уряд нам відмовив. Місс Штерн часто міняє свої розпорядження. Видно, знов з’явилася надія прибрати нас.

Учора дощ – шпаркий і приємний. Сьогодні знов погода і тепло. З нашими господинями міняємось чемностями: вони нам овочів, ми їм білого хліба і бісквитів. Інколи з вирвою і запалом оповідаємо про наші гаразди під німецькою окупацією України. «Шрекліх, шрекліх»! – повторяє добряча стара панна Вінтер, людина передвоєнного Вільгельміянського часу і виховання, коли ще не знали рас і вірили в людяність. Старанно користаються з її маленької книгозбірні, де знаходжу цілком добрі речі, головним чином з перекладної літератури, що мене найбільше цікавить. Натрапив на Пера Лягерквіста, цікавого шведського автора. Його «Карлик» річ потворна, а разом яка ж високолюдяна!

Деякі з тих книжок побували в стихіях війни, вони обпалені і забруднені…

19 липня. Кожна наша людина – шматок гідної уваги трагіки часу. Ось приклад: інженер,тепер священик Ліневич, знайомий з часів Карпатської України, коли бачив його велику, незграбну постать у нашвидкуруч імпровізованій уніформі карпатського січовика, в березні 1939 року.

– Можете з мого життя написати повість, – казав він мені, коли ми стояли в черзі за кавою. – Хотів би з вами про це поговорити.

І тут же в черзі розповів про свою втечу з Хусту, про те, як їх мадяри піймали, як розстріляли всіх його колег-січовиків, а його полонили, возили по в’язницях, тортурували, підвішували. Він тратив свідомість, тоді його відливали, щоб бити далі.

Потім передали його полякам. Ті ув’язнювали його в Тернополі, потім у Варшаві, і нарешті, перед самим розвалом Польщі, випустили.

– Ледве встиг ще «за мирного часу» вислизнути з їх рук. Але було мені зле… Дуже зле. І коли б не Юрій Липа, я був би бідний. У мене все повідбивали. У мене постійно течуть сльози. Липа дуже мені поміг. І коли я попав назад, під німців, я готов був розцілувати кожного гестапівця, не знаючи, що й ті каналії будуть робити з нами те саме. Мадяри, поляки, росіяни, німці… Україна – об’єкт їхньої заздрості, і вони не дають жити нам. Прокляте коло! Знущання над нами – це стихія. Не можемо вирватись з її оточення.

Після він був у Райху, на роботі. Табори, норми, «ост». Насильно вивезені діти, переважно дівчата. Їх били по обличчю, Ліневича арештували за те, що той носив їм хліб і розмовляв з ними про національну нашу недолю.

Історія. Наша історія.

Сьогодні рік, як ми лишили рідну землю, Городок біля Львова, де ми прожили вісім місяців після залишення Рівного… Рік, а здається вічністю.

20 липня. Поспішаючи рано до Крігсшуле на сніданок, перед тим, як увійти до брами, ми завжди попередливо і без змови намагаємось довідатись, чи там, за брамою, все в порядку. Слідкуємо, чи виходять звідти люди, слухаємо, чи не чути криків. Іноді зупиняємось і вичікуємо поки не переконаємось, що все гаразд.

Таке життя повинно б імпонувати шукачам пригод і гострих переживань. Я сам до таких належу, але тут воно не виходить. Це не пригода, це епідемія. І безглуздя. Люди одуріли, отупіли і звихнулись. Іноді видається, що то не люди, а своєрідні малпи… І бере злість. І не треба дивуватись, що багато злочинів. Кожна людина в цей час хоче іншій людині чимсь дошкулити. Зробити їй боляче. Вкусити зубами. І без будь-якої причини. Так собі.

Усі злі на правлячу верхівку. На Трумена, на Черчіля, на Сталіна. Чому вони там. мовляв, «не бачать»? Чому? Вони ж всесильні! І виходить: вони там такі ж бідні і малі, і немічні, як ми тут. Нічого ті Трумен і Сталін змінити не можуть. Хворий час, хворе повітря, хворе сонце. Земля у пропасниці. Мораль зникла. Живемо, але у порожнечі і по інерції. Сьогодні, завтра, післязавтра… Віримо, що вийдемо самі, без проводу і ліків на рівну дорогу.

Учора по обіді, до вечора, провели час у колонії «Золота рибка», над Фульдою. Гурт людей, переважно тих, що перебували з нами у Тавбаху: Денисенко з родиною, полковник Валійський з дружиною, полковник Фартушини, М. Левицький, Мартинюк. Окупували порожній барак над річкою, що належав якійсь молодечій організації, і зажили. Купаються, гріються на сонці, змайстрували човен з каністр, ловлять рибу, співають, грають у карт. Харчі дає їм раз місто, раз табір, раз американці. І почуваються гаразд, і засмалились до непізнання.

Мене цікавить Денисенко. Жвавість, гумор і енергія, але де його права рука? Виявилось, вона впала жертвою «співжиття братніх народів», поляків і українців. Крім обрубка руки показав він мені кілька глибоких ран у боку. Усе те сталося у Варшаві. Служив там в українському комітеті. 1942 року польські терористи напали на комітет, усіх, що там застали, вимордувули, а він лишився якимсь чудом жити скаліченим.

Але не падає духом. Має двох прекрасних хлопців і дружину, їздить імпровізованим човном і завзятюще орудує однією рукою і веслом, і вудкою. Його старший син мадяр, малює американців і дістає цигарки, консерви, одяг. Мама варить борщ і вареники.

Провели кілька приємних годин. Сонце весело сідало за ліс на пригірку, і легко збігав на землю вечір. Над Фульдою клався туман.

Та наш добрий настрій не тривав довго. Сьогодні рано довідались, що буде знов комісія, знов перевірка, знов «родіна». Усі стурбовані. Під мурами, як колись, завештались постаті, шукаючи «на всяк випадок» зручніших для втечі місць. Обрид весь той «бад Герсфельд». Усе тут насичене «родіною». І радіо з Люксенбургу, і консерви, і американські авта-холодільники. Вічно звучатиме те горлове: «Чтоби тєло і душа билі молоди», що його чуємо по радіо з Люксенбургу. І хто там породжує той чад?

Канцелярію УНРРА постійно навідують «типи». Їх видно здалека. Вони розповсюджують своєрідні флюїди. Вони затруюють повітря.

Бути в цей час українцем не легко, але я гордий, що ми несемо те одіозне ім’я з такою переконаною самозрозумілістю. Люди не хочуть скоритись перед злобою і неправдою.

Табір Герсфельд – тяжка наша рана. Він докраю оголює мої національні нерви.

21 липня. Світлий момент: вперше виступив наш імпровізований хор, під керівництвом киянина проф. Завітневича. Заля, підвищення, тризуб і жовто-синій прапорчик. Перші ряди зайняті «почесними гостями» – чужинцями й унрівцями. Не маємо Бетховена, Верді, Чайковського, але маємо почаївську Божу Матір, що «стріли вертала, турків вбивала, манастир рятувала». Я ще не чув чистішого, щирішого моління про рятунок, як цього дня. І черстві, малі душі наших ворогів не могли встояти під натиском цього чуття, а ми були переповнені новою силою змагання і вірою в правоту нашої справи.

Чужинці зворушені і багато з них увіровало також.

Концерт розвіяв тягар, що весь той день чорною хмарою гнітив наші душі. Зрання замкнули табір. Здогади, що появилися совєти. Оповідають, що десь там у лісі повісилось п’ятеро дівчат, щоб не вертатись. І все це разом…

На засіданні комітету Вєтухів робив звіт про свою поїздку до Авгсбургу і Мюнхену. Скрізь те саме: страх, страх, страх. Але Вєтухів не вірить, що нас отак просто віддадуть на пожертя советам. На це мусіли б бути важливіші причини, ніж саме бажання «четвертого аліянта»,

Совєтські офіцери дійсно появились, але, покрутившись, зникли. У місті вулиці також замкнуті. Відбувалася якась контроля.

Грішним ділом я переконаний, що наша УНРРА, на спілку з тими самими офіцерами, запланувала щось негарне. Найближча майбутність це покаже. Хоча я також не вірю, що їм удасться нас забрати.

22 липня. Неділя. Знов Богослужба у тих же руїнах. Люди стояли навколішках. Співав хор, служив службу той самий о. Ліневич. Під час «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» люди принади до землі. Рясні сльози капали в густу траву. Зворушення надзвичайне. Над усім величне сонце, синє небо і тиша. Мені здавалося, що на нас хтось згори дивиться і каже: не бійтесь, усе буде гаразд!

По обіді пішли на річку, був винятково гарний і спокійний вечір.

23 липня. Але сьогодні знов тривожно. Знов «типи» в канцелярії УНРРА, знов татарські вісті. Скрізь той самий мотив: заберуть, заберуть, заберуть.

Це починає впливати. Не можу писати. Думаю. Переглядаю написане. «П’ять по дванадцятій». Це і є воно, те Гітлерівське гасло. І коли б так знайти слова, щоб усе сказати!

У Потсдамі засідають «великі». Окремим опанцерованим потягом прибув фараон сходу. Здовж залізниці, на сотні кілометрів, варта, населення дільниці, де він замешкав – виселене. Яка ганьба для нашого покоління, що воно мусить бачити цю атилівщину. Але ще більший жаль до тих, що «засідають». І то біля круглого стола. Лорди… Політики…

І єдина сатисфакція, що «він» там ще більше боїться, ніж ми тут. Теж мені «всемогутній»!

24 липня. Повна голова нестерпних, чорних, гидких дум і уявлень. Довгі, тривожні, сатанинські ночі. Іноді, здається, трачу бажання продовжувати таке ідіотське існування. Нерви розгвинтились, як у істеричної баби, і мені соромно за себе самого. Ніколи ще зі мною не тряплялося подібного. Ні в Тячевській мадярській тюрмі, де людей серіями стріляли, ні в рівенській німецькій, де сотнями палили, ні під бомбами Відня, Берліну, Ваймару. Ніколи не залишала мене твердість духа, аж тепер…

26 липня. Дещо спокійніше. Міцне, шпарке сонце ллється до наших низьких вікон. Таня не чується гаразд, тому відпочиває, мене, дяка Богу, дещо звільнив мій чортячий настрій. Мучив, клятий, дві доби.

Розмовляємо з Танею про минуле. Таня згадує Київ, кіностудію, свою роботу, фільми, Довженка, Кавалеридзе і інших, Багате емоціями життя, аж поки їх, сорок першого року, з групою режисера Кавалеридзе, забрано біля Дубна на Волині в полон німцями, коли вони, на другий день війни, верталися до Києва з Карпат, де фільмували «Пісню про Довбуша». І «наше» Рівне першого року війни – бурхливий котел вражень, пристрастей, переливань. Оператор І. Ш., Віра Ш., Олена Теліга… І багато, багато інших. Здається, недавно, а які карколомні зміни, мов би на іншій планеті.

27 липня. Кричу криком! Літо тікає, а ми у тому ж зачумленому Герсфельді. Сто разів могли його до чорта кинути, але солідаризуємося з іншими. І не певні, чи ми тут такі дуже потрібні. Кляпаю на машинці, настрою катма, нічого путнього не виходить. І все думаю. Мріється нова тема. Роман. Про наш схід. Великі проблеми. Схід! Зводиться, встає, шествує. Перед ним світ. Усе боїться.

Учора спостерігали гідну богів картину. Несподівано до табору увігналося кілька машин, навантажених поворотцями. З Франції. Там хапають без розбору, французи не боронять. І тихо, без червоних полотен і «Катюші». Двоє обідранців з велетенськими офіцерськими пагонами супроводили машини. Їхали до границі, не встигли до ночі, і заїхали ночувати.

На ранок дві третини місць у машинах виявилися порожніми. Мурги в погонах бігають, лютують, «криють» матом. Дарма. Мусіли віді’їхати порожняком. Наша УНРРА всіх залишенців прийняла. Слава, Штерн!

В Англії «революція». На місці Черчіля – Етлі. Заговорили про живого небіжчика, декадентського революціонера Сашу Керенського. Невже керенщина у планетарному розмірі?

28 липня. Сьогодні несподівано побували на Богослужбі пам’яті великого князя Володимира. Прекрасно співав хор, наші чудові мотиви переливно звучали під склепінням старовинного готичного храму, поєднуючи дві стихії. Багато німців, багато захоплення, багато молитви.

А день не дуже приємний. Вітер і сіро. Ходив по таборах шукати людей для організації шкільної справи. Надходить осінь і треба вчитись. Шукав учителів, а натрапив на Євгена Архипенка. Той наладував мене страхами, мов рушницю порохом. Почнеться загальне виловлювання. Треба тікати в ліс. Ніде не зупинятися. Жити між небом і землею.

Господи Боже! Я почав перечити. Спустив тон, коли заговорили про його улюблену геральдику. Він бо організує комісію родоводів, відшукання родових дерев, відновлення родових гербів. І мені радить встановити свій родовід. Я сказав, що знаю лише діда і прадіда, далі наші метрики знищені большевиками. Ні роду, ні племені. Таємниця.

Читаю Емерс-Кюлер «Енцеліна». Часи французької революції, еміграція в Голандії. Те ж, що й сьогодні, лише в меншому розмірі.

30 липня. Учора сонце, сміх, «Енцеліна», сьогодні – бах-тарах-страх. І ще який страх. Рано, йдучи на сніданок, ми по звичці озиралися. На площі, перед табором, підозріла порожнеча. Зупинилися. Щось там за мурами діється. Шум, гармідер, навіть постріли. Наші серця реагують. Виходять якісь німкені.

– Що там діється?

– А! Вивозять. Ті, що назад – назад, ті, що не хочуть, переїдуть до Карлсруе.

До дідька! Чому ж не сказали вчора? Чому замкнено табір? Чому ті постріли?

Ми вже не йдемо далі. Стоїмо і чатуємо. Про їжу нема й мови. Згодом довідались про подробиці. Усіх тих, що не хочуть вертатися, перевозять до Бебри, ладують до вагонів і направляють до Карлсруе. Люди, розуміється, не вірять і мають підстави. Усім відомо, що з Бебри ближче до «родіни», ніж до Карлсруе. Минулі дні весь час вештались ті золотопогонники. Це і є наслідки їх відвідин.

Ми крутимось довкруги табору. На вулиці, з заднього боку, під каштанами, стоїть на газі авто наших. Розмовляю з шофером. Цегельню вже повідомлено. На випадок чогось Вєтухів має негайно мчатися до Франкфурту, до головної квартири американців. Дещо далі, на розі вулиць, стоїть наш мотоцикліст і також на газі. По дорозі завештались наші молоді люди, переважно ті, що побували в німецьких кацетах. Усе мовчить, усе насторожене, все прислухається, що там за мурами діється.

Мчимося на цегельню. Це не близько. Душно, потіємо. Там повно втікачів з Крігсшуле. Великий, чорний, колишній залізничик Пєров оповідає, що жінки билися з американцями, всі кинулись до муру шукати виходу, по них стріляли. Гурти людей стоять у різних місцях, перед будинком управи також велика юрба. На всіх обличчях страх і турбота.

Біля одинадцятої на цегельню автом УНРРА, в супроводі унрівця, з’являються Дубровський і Державин. На них нема лиця. Одразу пішли до будинку. Унрівець залишився внизу. Дубровського навздогін дише встигли запитати:

– Що там робиться?

Він схвильовано відповів:

– Мабуть на «родіну».

Виявилось, що вони приїхали за своїми речами. Деякий час не появлялися, після вийшли, Державин блідий,уста затиснуті. Маси людей зібралися перед виходом. Унрівець понуро дивиться і мовчить.

Ніхто не обідає. Не до того. Прийшла чутка, що вивезуть і цегельню. Що виловлять, мовляв, усіх, де б вони не заховалися. Люди вже почали оглядатися за лісом, один за одним ідуть під гору шукати кращих стежок…

Увечорі все відомо. Людей силою паковано до авт і везено в Бебри. Люди боронилися. У коридорі потворились барикади. Слабенька пані Бобенко била кулаками американського вояка і кричала:

– Проклятий большевик! Проклятий большевик!

Її, зімлілу, лишили… Решту повезли. Наші мотоциклісти слідкували назирцем за автами, за потягом. На вагонах були напис: Штутгарт. Біля шостої, по обіді, потяг рушив, і пішов дійсно на захід. Наші післанці поїхали далі за потягом…

Оповідають, що комендантка-француженка плакала, цілувала прилюдно хреста, що нікому нічого злого не станеться, одначе, їй не вірили. Можливо, вона і вірить в це, але не вірять її таборяни. Тепер вона і весь заряд табору дуже злі на українців… Вона, мовляв, мала про нас найкращу думку, але змінила її, нікого більше з українців до табору не прийматиме, а ті, що лишилися, мусять вибратись.

Наші думають і самі якнайскоріше це зробити. Умови стали неможливі, вірити УНРРА, де стільки червоних, тяжко, багато доказів, що в них із совєтами змова, і шукають лише нагоди, щоб усіх нас віддати їм до рук.

31 липня. Стан проклятий. Змора триває. У Крігсшуле гробовий настрій. Ті з наших, що там зосталися, почуваються, мов у чортячому гнізді, і мусять звідти вибратись. Усе купчиться на цегельні. Німці погрожують (котрий вже раз?), що більше не уділять харчів. До всього, несподівано туди впало три, вибачте, совєтських офіцери, в супроводі одного американця. Наперед чіплялися до прапору: ким і навіщо його вивішено? Питали за Дубровським, Підгайним і ще якимись незнаними особами. Люди, а особливо жінки, відповідали їм одверто, гостро і від серця. В загальному ті «офіцери» тупі, брудні, неінтелігентні. Одяги їх комбіновані. Один в уніформі енкаведе, один з орденом Олександра Невського. Цей останній підійшов де мене і почав розмову. Розуміється, по російськи.

– Ну, от… Бачу, що ви інтелігентна людина. Скажіть, будь ласка… Але так, одверто… Хочу з вами поговорити, як кажуть, «по душах»… Чому ви не хочете їхати на батьківщину?

– Я українець, – відповідаю йому, – а росіяни українців винищують.

Він зробив справді здивований вигляд.

– Ніколи! Хто вам казав? Де брехня. У нас усі нації рівні.

– На словах, – кажу. – А на ділі… З досвіду знаємо, що росіяни найбільші шовіністи, і нікого біля себе не терплять… Не росіян вони або асимілюють, або нищать. Мого брата забрали і він не вернувся. І тільки тому, що він був українцем.

– А звідки ви знаєте, що він тепер не в Москві на відповідальному становищі?

– У Львові, кажу, після відступу вашого війська, сорок першого року, знайдено в тюрмах дві з половиною тисячі трупів. Тоді і мій брат був там.

– Ето нємєцкая лож!

– Від цього ні вам, ні мені не легше.

– Не вєртє етім ложним слухам.

Мені ніяково говорити з цією роззброюючою разом і наївністю, і нахабністю, і несвідомістю. Видно було, що для нього ці речі направду не знані.

– Не тисячі, а мільйони наших людей вимордовано росіянами за те тільки, що вони були свідомими українцями, – оповідаю йому школярською мовою і пригадую різні великі приклади розстрілів, заслань, голоду. Пригадую розстріли вчених, письменників. – Але ви про них, напевне, нічого не чули…

– Звідки ви знаєте, що не чув?

– Чули ви таке прізвище Хвильовий?

– Хвільовий? Да! Канєчно. Так что?

– Він застрелився…

– А почему?

– А от ви скажіть, чому?

– Навєрно бил шпіоном…

– Ви вгадали, – кажу. І сміюся.

– А ви кто по професії? – питає мене. – Інжинєр?

– Ні, кажу, учитель.

– Очень печально. Інтелігентний чєловєк, а гаваріт такіє вещі. Всьо ето лож, видумка. Ето вам нємци пагаварілі. Наші врагі.

– Не знаю ні вашої інтелігенції, ні вашої освіти, бачу, що ви совєтський офіцер, і бачу, що ви нічого не знаєте, що діється у вашій країні. Сотні тисяч громадян тікають від вас, цілі армії війська здалися ворогові добровільно, мільйони людей засилаються в Сибір, на каторгу… Де, в якій країні бачили ви щось подібне? Ви ось силуєте нас туди їхати. Французи, італійці, голандці, норвежці і всі, і всі, що не належать до совєтів, самі з ентузіямом вертаються додому, і лише ми, лише всі ті, що під вами, під руськими, – поляки, балтійці, югослави, лише ми гниємо ось у цих таборах, але скоріше ми тут умремо, ніж повернемось до вас на повільне, в муках, умирання. Невже ви цього не розумієте? Невже це випадок? Від вас же тікають ваші ж офіцери, генерали, міністри, дипломати… Що це за явище? Чому ви над цим поважно не подумаєте і не спробуєте полагодити якимись іншими засобами, ніж оці ваші людоловні практики?

– Да. Віжу… Ви наш враг… І то злосний, – промовив він. – Пожалєєте. У нас єщо будєт жізнь. Пасмотрітє. І нє нужно вам туда єхать. Ви нам там такіє нє нужни. Оставайтесь здєсь, у нємцев…

– Як бачите, ми до вас і не спішимо.

– Нічево! Всьо равно забєрьом. Всєх забєрьом і спрашівать нє станем, – враз змінив він свою думку.

– Ми ж вам там нє нужни, – кажу.

– Канєчно. Но і здєсь ви нє останетесь.

Підстрибнув до нас ще один «офіцер». Саме підстрибнув. Він чомусь не ходить, а підстрибує. Малий, миршавий, уніформа збірна. Тут і німці, і Америка…

– Ви не признайотє совєтскаво союза? – викрикнув він.

– А вам що з того? -І дивлюся на нього презирливо.

– Нас весь мір прізнайот!

– І вам усе мало?

– Но ви, но ви нє хатітє!

Я не відповів. Запитав того першого, що це в нього за орден, хоча я бачу, що це Олександр Невський. Він, між іншим, відповів, пояснив старанно, але видно було, що настрій його впав. Малий почав стрибати біля ланок, щось викрикував, кривлявся… Мова його брудна, некультурна. Теми не держаться…

Лише той в уніформі енкаведе виглядав дещо солідніше, не стрибав і не кривлявся, лише старанно оглядав довкілля і щось, видно, міркував.

До цього всього спокійно збоку приглядався американець. До розмов не втручався, але з виразу обличчя можна догадатися, що все це його дуже цікавило. Він мав право дивитись на всіх нас презирливо. Що це, думав він, за нація з такими дикими порядками? І чому це вони, ідіоти, тут між собою деруться?

І лише один раз озвався він, коли хтось з наших нагадав «офіцерам», що вони колись завжди казали, що в Америці голод. На це американць лише погладив своє товсте черево і баском промовив, з акцентом, по руськи:

– Да, да… У нас голод.

Усі засміялися. Зробилося легше. Ми, признатися, не зовсім довіряли тим американцям, що «гаварят по руски», але цей, здається, не з тих. І невже, думав я, нема у них там солідніших людей, що висилають сюди таке жалюгідне дрантя? Я ще не зустрічав людей з офіцерськими відзнаками такого низького інтелектуального рівня. Той, що зі мною розмовляв, абсолютно мене не розумів. Він вірив щиро, що життя у них там найкраще… Недурно чули ми недавно таку оцінку совєтських офіцерів американцями: «Що це таке совєтський офіцер? – Це американський вояк, що тиждень не їв, не мився, не голився і рік не міняв одягу». Але це тільки зовнішня характеристика. Коли б вони взяли до уваги двох цих Ваньок, можна б додати, що виховувались вони, напевне, між безпритульними.

Під кінець цієї трагикомедії, вже на вулиці, я підслухав таку розмову між «офіцерами» і американцем. Той, з орденом Невського, казав:

– Да что там разводіть антімонії?. . Давайте вот акружім ето гнездо і… і – показав рукою, як скручують шиї. При цьому мовчазно стоїть енкавидист. Американець відповів на це на весь голос:

– Нєєт. Пока я нє достану такого пріказа от висшево начальства, я етаво нє сделаю…

На цьому скінчилось. «Офіцери», що приїхали сюди двома новими німецькими автами, з реготом усілись до одного, і з місця швидко помчали. За ними поїхало американське «джіпеня».

В часі, коли ми вели «мудрі» розмови з «офіцерами», дехто з наших розмовляв з одним із їх шоферів. Хтось підійшов до шофера, похвалив його гарне авто і сказав, що й він колись шоферував на М-І. (Відома совєтська марка авт). На це відповів офіцерський шофер:

– Не радив би я вам більше шоферувати на М-І.

Наші ту відповідь зрозуміли.

Напруження триває. До всього Вєтухів, Крилов і Підгайний поїхали до Франкфурту і довго не вертаються. Також ніяких вістей від тих, що поїхали до Карлсруе. Післанець ще не вернувся. Усі насторожені. Ми ці дні не заходимо до Крігсшуле, їмо у доктора Паламарчука. Ширяться тривожні чутки. До мене підійшов один хлопчисько, якого я інколи бачив у черзі за кавою, але не знаю,

Хто він і звідки він, і почав питати, чому я тут лишаюся. Мовляв, у самій цій групі є совєтські агенти, що їх тут навмисне тримають, що і той прапор вони вивісили, аби тільки дражнити совєтів, і багато такого іншого. Я мовчав. Хто зна, що за людина і той мій інформатор. Тут тяжко розібратися.

І зробилося порожньо. Немає навіть Жеваг, що поїхали в те невідоме… Взагалі, тут майже нема справжнього приятельства. Усі люди живуть разом і одночасно кожний сам по собі. Ми маємо лише доктора, з яким можемо відвести душу.

1 серпня. А час біжить. Нічого нового. Напруження триває. Думи. Нерви. Люди. Маси. Топимось у масах. На місці. Шукаємо рятунку. Не знаходимо. Перед нами абсолютне невідоме: або я; то схід – Сибір, каторга, смерть, або ж то захід: океан, Америка, життя. Віра в Америку і невіра у схід творять нашу духову істотність. Тікаємо від сходу тілом, душею, усіма нашими змислами… Прагнемо заходу, як єдиного рятунку перед загладою. Наш корабель розбито, довкруги безмежне море, ніякого рятунку, лише віра і надія.

І разом туга за тим, що зосталося позаду. Що за сила в минувшині? І як і що там любити? Ось моя власна історія: від 1903 до 1917 імперія Романових. 1918 –20 – Українська Народна Республіка. 1920 – 1927 – Жеч-ІІосполіта. 1927 – 1929 Німеччина Ваймарська. 1929 – 1910 Чехословаччина, 1941 – 1944 – німецька окупація в Україні. 1944 – до цього дня Німеччина «п’ять по дванадцятій». Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок постання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932 – 33, концентраційні табори… І вічне вигнання.

За чим, властиво, тужимо? Де батьківщина, де родина, де дім?

А все таки тужимо… За рідними людьми, могилами, полями, небом… І боремось. І любимо життя. І горді, що належимо до покоління борців. Що не коримось перевазі чужої фізичної сили. Що їй не скоримось.

Люблю цих моїх земляків, що ідуть у широкий світ, і радію, що доля зв’язала мене з ними. Що ми боліємо, що ми тішимось, що ми боремось… Хочу бути свідком їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі. Хай собі що хочуть думають про нас ті, що нас ненавидять, але я абсолютно певен, що майбутність зрозуміє нас і віддасть нам належне.

О, як хотілося б знайти в собі силу і сказати про це більше! Біблію б дати! Книгу ісходу! Слово б пророче і міць віри та надії!

І знайти таємницю рушійних сил, що керують долею країни, з якої походимо. Усе здається, що ми їх не знаємо, що діємо несвідомо, що ходимо в темряві серед ясних днів. Весь той макабризм революції, безодня жахіть ідеологій, глибинна, апокаліптична, без початку і кінця, безсила ненависть. Як знайти лад? Як навести порядок? Де закон і пророки?

2 серпня. Рано мандрую на цегельню. Півгодини ходи. Дорога повз готелі, заповнені американськими солдатами. Бідні, чесні, чистенькі німецькі меблі. Як нечемно поводяться з ними ковбої Тексасу! Бідні «дойче фрау». Міцні запорошені вояцькі черевики на плюшових фотелях… Джаз, муринський ритм, крики саксафону. Нью-Йорк, Чікаго, Сан Франціско… Майбутня наша Україна!

Біля парку зустрічаю двох наших жінок. Задихані, стурбовані.

– Що сталося?

– Їдемо!

– Куди?

– До Карлсруе.

– Коли?

– Вже сьогодні.

Господи Боже! Щось дике! Мчусь до Тані, кажу збиратися, а сам знов на цегельню. Там ще все на, місці, але Бульбенко і ще хтось пішли до коменданта розвідати. І виявилось: не їдемо. Ані сьогодні, ані завтра. Звідки і як продерлась ця вість, ніхто не знає.

4 серпня. Учора шалена п’ятниця. На цегельні весь день сойм. Оратори чергувались з калейдоскопічною швидкістю. Усі піднесені. Нарешті появилися з півдня Підгайний і Крилов. Підгайний оптиміст. Нічого нам ніхто не зробить. У Авгсбурзі, в Мюнхені повно наших, скрізь те саме. Як гриби, ростуть комітети, большевики руками американців негайно їх зривають, ростуть нові. Людей стягають до таборів. Одні бояться скупчень, інші вважають це за єдиний рятунок. Тримаються стійко, міцно, рішуче. Свобода, або смерть!

Минулу ніч не спав. Легіони Іванів ввижалися всю ніч. Тиранія страху!

Бо дні мої, як дим відлітають,

І кості мої на вугіллю тліють.

Як билина серце моє обгоріло та

висохло, вже забув як хліб мій їсти.

Від звуків мого стогону пристали кості мої до тіла.

Я, мов пеликан у пустині, мов сова на руїнах.

Не сплю і став, як одинока пташина на криші.

Весь день кепкують з мене вороги мої.

Псальма 102.

А це ж був цар. І пророк. І святий. Ми ж тільки скромні втікачі.

Ранок дещо протверезив, але тільки вийшов з наміром навідати цегельню, як уже здалека помітив, що над табором зник наш чудовий жовто-синій прапорець. Що сталося? Виявилось: Вєтухова покликано до комендатури і сказано зняти прапор. Вернувшись, він не міг заховати схвилювання, його обступили, засипали питаннями. Нічого. Все гаразд. Але по всьому видно, що не зовсім гаразд. Напевне, вимагали вертатися, і, напевне, відповів, як звичайно…

Дотім з Вєтуховим пішли на пригірок під ліс, посідали на траві проти, сонця, дивилися на долину і розмовляли про поточні наші турботи. Пригадується мені перша зустріч з цим діячем і професором у Харкові, на вечері у Царинника, при моїх відвідинах того міста. І не гадалося, що будемо ось тут і в такому стані. Так. Нам доведеться скоро кудись їхати. Щось «там» твориться, нас хочуть позбутися.

По днях блукання без притулку поза таборами, ми знов у Крігсшуле. Там «обдумались», нам «простили», прийняли під свою високу опіку. Знов зібрався гурт наших, а в тому група приємних молодих земляків-хористів. Непривітно, ворожо, мрячно. В УНРРА рішуче пробольшевицькі настрої. Хтось знову бачив двох «типів», що сиділи в картотеці й виписували прізвища. У Касселі знов ловили людей на вулиці.

А вечір у «Золотій рибці». Їли борщ. Таня гордо плавала човном з бензинових каністр. Сонце підбарвлювало поверхню води, ідилія вечора западала в душу, лише Денисенко оповідав про свою варшавську трагедію. Тема доби.

6 серпня. Цього дня, 1941 року, після чотирнадцятилітньої чужини, я знов вернувся на Волинь. До Рівного. Бачу зараз: ранок, сонце, на полях женці, автострадою женуться німецькі машини, місто в руїнах. І повно захоплення. Рідні люди, земля, небо! І безліч надій. Коли ж знову побачу вас?

Сьогодні такий же день, лише настрій інший. Понеділок. Рух. Паніка. Оголошено, що всі українці, обох таборів, а також ті, що на приватних мешканнях, мають виїхати. До Карлсруе. Туди ж, куди поїхала перша партія.

Комітет радить їхати, не чинити спротиву, не сіяти паніки. Гаразд. Їдемо. Завтра. Кінець Герсфельдові!

Обід у Крігсшуле, там з нами знов носяться, на цегельню прибула унрівська комісія, оглядали, ствердили негігієнічність приміщень, радили переїхати до Крігсшуле, обіцяли особливу опіку дітям. Що все це значить? Виявляється: совєтські офіцери зголосилн в УНРРА протест, що «їх» людям дозволяється жити в таких умовах. Зворушлива, справді «сталінська турбота про людину». Мораль доби!

Увечері знов на річці, знов купання, співи. Гарна, приємна вечеря в доктора. Доктор оповідав, як Ваньки робили в нього ревізію.

7 серпня. Їдемо. Рішуче і безповоротно! До Карлсруе! Наші коші урочисто спаковані, і, як звичайно, нахабно чекають на наші руки. Генеральним моїм завданням на цей раз – доставити їх до казарм, а там уже, о дев’ятій, підхоплять нас військові авта, і – на станцію. Прекрасно!

Кваплюся до Крігсшуле. Мої добрі молоді приятелі з хору годяться мені помогти. Знаходимо ручного возика, ладуємо мої коші і веземо. У скорому часі вони опинились на задньому подвір’ї казарми, де лежать і чекають цілі гори втікацького майна.

Зворушливе прощання з нашими добрячими фройлянс Вінтерс, обіцяємо писати, дістаємо подарунки. До побачення, до побачення! Ще погляд на наші маленькі кімнатки, і – пішли.

У казармах рух. В’їжджають навантажені авта. Готують на дорогу харчі, обслуговують дітей. Унрізки хоч клади до рани. Лад, порядок, спокій, ніяких парт, ніяких заборон. З цегельні прийшла вість, що і там усе гаразд. Чекаємо лише на обіцяні авта.

А ті не квапляться. Дев’ята – нема, десята – нема. Одинадцята і дванадцята – нема. Обідаємо на місці. Як звичайно, неприємне чекання.

Біля другої – ми все ще чекаємо – до мене підходить один з хористів, відкликає мене на бік і таємничо сповіщає, що вернулися шофери, які відвозили людей з цегельні. І завезли вони їх не на станцію, а до села Герфи. Є то табір у лісі, за колючими дротами, під американською охороною. Сім кілометрів від совєтської зони.

Грім серед ясного неба! І як на те, також довідуємось, що і перша наша партія до Карлсруе заїхала не до Карлсруе, а до совєтського табору в Цуфенгавзені, біли Штутгарту.

Цього рішуче досить!

Ми до Герфи не їдемо, досить нам цих хвилювань. Знов дроти, знов табір, знов комісії. Ні і ні! Рішаємо зостатись. Але як це зробити? Без паніки, без гамору. Сповіщаємо ще декого про це і непомітно, задніми дверцятами виходимо за мури. Речі наші лишились, після наші приятелі втягнуть їх назад, до казарми. А пропадуть то пропадуть. І ось ми за брамою. Сливе самі. Вулиця і люди нам чужі. Усі наші лишились там. Ми тепер окрема на землі каста гнаних, без грунту, без закону… Але нема багато часу про це думати, квапимось до доктора і ще до кількох наших, що зосталися в місті, робимо в кав’ярні «Кроне» нараду, рішаємо пробиватися на Франкфурт.

Але як, але чим? Десь біля шостої десяток вантажних авт повіз наших людей до Герфи. Заплакані, перестрашені обличчя, глибокий, гробовий смуток… Можливо, в ці дні ми втратили до решти наші зв’язки зі світом «великих ідеалів», старанно твореними нашими батьками і дідами протягом десятиліть. Ми почали розуміти, що в наш світ вривається людина, позбавлена віри у слова. Геть доктрини! Не слова, а діла вимагаємо! Людино, будь Людиною!

Маємо повну голову мороки. Як, чим і куди їхати? З тих, що ще зосталися, в готелі «Спорт» мешкає втікач-підприємець Сергій Куниця зі своєю родиною. Вже давніше здалека бачив і знав я його. У нього шестеро коней, у нього авто з причепою, у нього стокінний тягач «Гономаг», у нього тягарове авто. Звернутись хіба до нього? Не поможе. Маю сумний досвід з «нашими» людьми, не було ще випадку, щоб вони мені помогли…

Небо затягнулось сизими, розмазаними хмарами, дрібний, марудний дощ виповнив увесь простір. Ми вернулись до нашого мешкання, перепросили фройлянс Вінтерс за турботи, оповіли про нашу останню пригоду… Поволі смеркає. Перед нашими низькими вікнами заблищало від ліхтаря каміння. Невеселі у мене думки, і не можу їх позбутися…

І бачу випадково хтось під вікнами проходить… Вдається, знайома постать. Як був, вибігаю на вулицю.

– Пане інженере! – гукаю.

Так. Це Сергій Куниця. Він кудись направився йти. Зупиняю його і прошу зайти на хвилинку до нас.

Так. Цю ніч ми спали спокійніше. З першого слова Сергій Куниця погодився взяти нас із собою. І дуже охоче, їдемо в лісові околиці Марбургу. Його фірма склала там контракт на вивіз дерева. Будемо співпрацівниками.

8 серпня. Увесь день збирання на виїзд. Далі хмарно і далі дрібний дощ. Рано прибув з автом і причепою Куниця, поїхали з ним до Крігсшуле по наші речі. Стояли просто при сходах, у коридорі, і ніхто ними не цікавився. У казармі майже нема українців, усе виїхало. Похмуро, порожньо. Востаннє глянув на це подвір’я, де пережито нами стільки хвилювань. До побачення! Бодай не вертатись!

Місто, мов зачумлене. Кожний Ем-Пі викликає настороження. Минулої ночі безліч передумано, і, між іншим, можливо вперше, мені видалось, що наше передвоєнне переконання в перемозі Європи Заходу було дуже наївним. Шпенглер мав рацію: Європі кінець, не фізичний кінець, а кінець її політичної, господарської і взагалі духовно-культурної гегемонії в світі. Ідеали, що ними жила людина цього півострова протягом останніх десятиліть, її віра, її духові спроможності не відповідали духові часу.

Вони старі, кволі, вузькі. Опертися лише на гаслах вибуялого егоїзму в часи трансцедентного наставлення сьогоднішньої людини нашої планети, було виявом не сили, а кволості. Вожді, їх гасла, їх форми, їх поводження, цезаризм, вотанізм, кортезіянізм… О, як це мало! Копії, бліді копії. Народи, що дали Данте, Леонардо да Вінче, Гете, Бетговена, що пустили в рух парову машину, електрику, завоювали воду і повітря, раптом, через дві тисячі років після Христа, замаршували «римським кроком», з піднесеною правицею, під гуркіт дитячих барабанів, задумали будувати «тисячелітні імперії» з тупоумним «тільки для нас», сердечно, щиро почуваючи себе серед індіян Перу в самому центрі Європи…

Нічого нового, оригінального, що органічно виросло б з вимог часу і обставин. Європі забракло фантазії. Європа видихалась ідейно. Європу зрадив її інстинкт. Вона, за Шпенглером, «заходить». І не помогло їй слово «нова». Вивіски в таких випадках не рішають.

Кожний час, кожна доба, навіть кожне покоління, коли хоче жити буттям власного вияву, мусить спромогтись на своє питоме мислення й діяння. Особливо в рішаючих моментах, яким, без сумніву, був час нашого покоління.

Хто ж тоді світ сучасний? Світ трансцедентного? І хто переміг?

Чи не Ваньки, що необмежено гасають по просторах старої Європи, хапаючи за поли людей, щоб наситивши ними свою спрагу садизму, послати їх на якусь Воркуту будувати «нове життя». В їх вічною каторгою, з їх матом . «Катюшею», жагою до годинників і запальничок. З їх кпинами над святими-святих людини. З їх презирством до свободи.

О, хай день і ніч благословляють ім’я Гітлер, що помогло їм сьогодні стати на руїнах рейхстагу, завісити там їх червоне полотно і засісти в першому ряді вершителів судеб нашого світу. Як це зворушливо!

Але не безнадійно. Вірна своїй традиції, стоячи на грані двох культур і континентів, Москва і на цей раз потягнеться за старою Європою, як би її не заперечувала і як би не ненавиділа. Куди їй, жебрацькій і вічно голодній, до Інтернаціоналу, що виріс на грунті європейського космополітизму, навіть перефразованого на свій лад, що вимагає гострого і чіткого поняття і відчуття людської гідності! Країна, де альфою і омегою діяння є страх, де плеканням цього почуття займається найбільша в світі державна установа, така країна пожирає себе сама і їй не виставо сили вирватися з обіймів власного маразму. І тут не рішатимуть вивіски.

«Грабуй награбоване», «дайош Варшаву» куди зрозуміліші поняття, ніж «пролетарі всіх країн». І як чудово вони перекликаються з «нур фюр дойче» «нової» Європи. Напевне, будемо ще свідками і «герен фотьку», лише на цей раз «мейд ін Москау». А світ бачить, а світ чує, а світ розуміє. Його можна певний час труїти димом пропаганди, але так було, так є і так буде, що перемагали лише ті правди, що були автентичними. І горе тим, що цю істицу не хочуть чи не можуть розуміти.

Лишається Америка. Так. Світ Вашінгтона і тієї статуї із смолоскипом у руках, що вітає кожного, хто вступає на берег цього континенту. Свобода перше і останнє Поняття нашого часу, і коли з нього люто кплять цілі інтернаціонали, то це саме тому, що для них надходить їх остання година. Без свободи, як без повітря, не може людина існувати. Хто її заперечує, хто злорадно з неї кпить, заперечує і кпить із себе самого, бо свобода – елемент людини майбутнього.

І єдиним місцем на землі, де це поняття розуміють автентично і де є ще воля його чинно боронити, є Америка. Хто б і що б не казав, але Америка була і зостається новим словом. Нова земля. Нові порядки. Нові люди. І нова. ще не освідомлена до кінця, віра, що виросла з синтези вір релігій і ідей минулого світу всіх часів і всіх просторів. І то не зле, що Америка не пише своїх Коранів. Важніше, що вона вміє практично діяти, керуючись великим збірним інстинктом дійсно трансцендентної волі, не в’яжучи себе доктриною, що в остаточному є лише виявом волі однієї людини.

Людина Америки затратила почуття віри в Корани, яких би виявів вони не були, а тому здобула віру в саме істотне людини, яким є її свідома, і надсвідома воля. Людина Америки – людина майбутнього. і не диво, що вона є. навіть із своїми негативами, у нашому світі миродайною. Її подивляють. Її заперечують, її малпують. Їй заздрять. І тільки одно зло лежить у цьому: що найскорше переймають лід неї її негативе. Але це лежить у природі людини, і з цим найтяжче боротися.

І коли в наш розвойований вік ми, європейці, побачили на своїх теренах воїна Америки, ми були здивовані. Він з іншої планети. Їде «джіпом» із задертою ногою на керівниці, і співає. Їде і жує, мов коза. І сміється. І роздає шоколяду. І діти біжать за ним юрбою.

У космосі вічного кожні людські міркування можуть виявитися невиправданими. З цього не може бути вийнятим і те, що я тут кажу. Це лиш моє, особисте, людське. Навіяне часом і умовами.

Увесь цей день минає у чеканні. Ми з Танею готові. Ждемо на Куницю. У нього безліч справ. Приємно бачити людей заклопотаних, ділових, творчих. Мали їхати вже сьогодні, але не вийшло. Тут стільки своїх і не своїх, і в кожного турботи. І пані Марія Куниця із своїм малим, двохрічним втікачем, заклопотана, завжди свіжа, чиста, з усмішкою. І її панна Яся – втілення пташиної скромності. І тяжкий, байдужий Степан Панасюк із своїми кіньми. І керуючий, так би мовити, прокурист фірми Савяк, з жінкою і дитиною. І варшав’янка пані Биковська. І частина колонії «Золота рибка» в особах Миколи «Лівицького, Мартинюка, Фартушного. І наш чудовий геральдик Євген Адхиненко. І бравші інженер Красноніс. І, нарешті, два італійці, дуже підозрілого вигляду, горді діти Бухенвальду, найповніше, торговці наркотиками, а тепер механіки і шофери. І цілі гори майна, що ним виповнені всі причепи, всі вози, всі місця.

Ніколи не думалось, що і ми потрапимо бути такими прекрасними циганами. Ідемо так через світ. І ніхто не дивується. І не знаємо, де й коли зупинимось ми, предвісники громадян Земної кулі, що для них границі сучасних держав видаються найбільшим злом…

Omnia mea mecum porto.

Востаннє вечеряємо у нашого добрячого, по вуха заклопотаного, з безліччю справ, доктора Паламарчука. Хотілося б йому віддячитись, але чим, але як? Він був для нас ясним місцем у цьому темному відтинку часу.

9 серпня. Нідер-Авля. Тільки сьогодні і аж о пів шостої по обіді, покинули Герсфельд. Бодай не бачити більше! Зупинились на цегельні, щоб забрати останніх її мешканців – пані Савякову і пані Биковську. Порожні, з виразними слідами часу, будівлі, втоптана земля, погаслі огнища. Вітер ворушить розкиданими папірцями. Сонце виглянуло з-за своїх завіс і залило все своїм добром. Прощай! Тут були люди. Тут творилась історія. Фессальське поле, Ватерлоо, Верден, Сталінград. «Дістанемо їх і з дна Атлянтійського океану», – мав сказати батько народів, сонце Кремля, геніальниий вождь і учитель, переможець Муссоліні і Гітлера, генераліссимус Йосип Вісаріонович Сталін навздогін пані Осадчій, Миколі Жеваго, професорові Скалицькому

Щось то ми та значимо,

Коли так бояться нас…

каже один золотоуст. Тому не жарт це поле цегельні. Битва, тут виграна, – битва універсальна. Одна з багатьох, що ними густо позначена історія однієї грандіозної боротьби сходу Європи. Смійтесь, діти з політбюра в Кремлі, смійтесь «переможці» з Києва. Ви полонили Павлюса, ви спалили Гітлера… Але ви не переможете пані Осадчої, Миколи Жеваго, професора Скалицького. Ані на Колимі, ані в Кремлі, ані в Києві, ані на дні океану! Боротись із Правдою найневдячніше заняття.

Впакували пані Савякову, пані Биковську, гори їх горшків та клунків, і рушили. Останні чутки, що приїздила комісія переконатися, чи всі звідсіля виїхали. Виїхали. Усі.

Тягнулись бічними дорогами, селами і хуторами густо заселеної Гессенщини. Ніхто нами не цікавився, бо ж мандрівники – звичне явище часу. Раз лише зустріли «офіцерів», але щасливо проминули. Сонце, що виглянуло нарешті, значило нам наш шлях і творило нам настрій. Біля восьмої зупинилися.

Нідер-Авля. Ночуємо. Маленький готелик. Більша, спільна, на десяток ліжок кімната Хто вечеряє, хто спочиває. Марудять діти, за дверима в ресторані бауери грають у карт. Поволі смеркає.

Увага-увага! Останні вісті. Все втихає. Говорить лише радіоапарат:

Цього дня на місто Нагасакі скинуто другу атомову бомбу. Совєти оголосили Японії війну. Японія капітулює. Кінець другої планетної війни.

І кінець епохи пороху. Понад шість століть тривало її панування. Тисячу шістсот п’ятдесят три дні і тисячу шістсот п’ятдесят три ночі продовжувалась її агонія. 2,7 мільйонів тон розривного металу звергло небо на простори цієї землі протягом тих днів і тих ночей. Понад сорок мільйонів людських жертв…

Гряде епоха атому.


Примітки

Подається за виданням: Самчук У. П’ять по дванадцятій. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюса, 1954 р., с. 188 – 230.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 82

Модифіковано : 26.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.