Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

На камені

Улас Самчук

– Я вам скажу, панове, – казала на другий день у клясі Варвара Сергіївна, – що не піти кудись, куди тобі кажуть і куди ти йти мусиш, це зовсім ще не геройство… Ви вже не діти, і мій обов’язок щодо вас кінчається там, де кінчається моя роля виховательки вашої кляси. Ви думаєте, що коли ви щось робите в школі, то робите це для мене. Я знаю цю помилку. Це помилка і тільки помилка.

Коли ви щось тут робите – робите це тільки для себе. Я вже стара учителька. Перед моїми очима пройшло вже багато таких молодих облич. Я їм усім це повторювала, і прошу вас – зустріньте когось із них і запитайте: чи правду вам казала ваша ненависна Варвара Сергіївна? Всі вони скажуть: так. Вона казала правду… Але ви цього поки що зрозуміти не можете. І я вас цілком розумію…

Те, що багато з вас не пішло вчора на Бону, завдало вашому директорові чимало клопоту. Усім відомо, що наша гімназія має десь із триста учнів, але було там присутніх ледве чи не половина. Розуміється, що це була демонстрація, і як легко було її зробити. Ось цей і той вирішили собі не піти на Бону – і не пішли. За ними не піде ніяка, звичайно. поліція, і не піде до кожного директор, щоб вивести на Бону. Також ми не можемо вас усіх покарати, бо вас багато. Це значило б, що треба покарати цілу школу…

Але які з цього будуть наслідки для вас, вашої школи, ваших батьків, тих, що захочуть учитись після вас, – про це ви, розуміється, не подумали… що школу можуть замкнути… Що ми втратимо єдиний заклад, де ще тримається ваша рідна мова і де бодай вчать по-вашому ваші люди, здається, що це вас зовсім не обходить…

Розуміється, ви маєте на це свої погляди. Вам здається, що ваші учителі не досить розуміються на патріотизмі. Що Варвара Сергіївна просто якийсь національний недоносок, що ваш директор майже зрадник, що вони чомусь роблять те чи інше і не протестують…

Все це для мене зрозуміле. Але я вам, як справді людина незапаморочена і з погляду патріотизму дуже поміркована, можу тільки сказати одне: ви, мої друзі, тут дуже помиляєтесь. Я це кажу не з якихось сентиментів до вас. Було досить причин, щоб ви мені вже надокучили. Також не кажу я це з якогось, як ви думаєте, національного обов’язку, бо його я розумію інакше, ніж ви, а кажу просто, як людина, що у свойому житті довела і тепер доводить, що вона вміє жити. З простих і чисто логічних міркувань кажу вам це все, а ви як собі хочете. Хочете – приймайте це, хочете – відкиньте. Але затямте собі раз й назавжди: виконувати обов’язки в школі – велика річ. Той, хто їх навчиться виконувати тут, буде виконувати їх завжди і для себе. Навіть коли вам інколи здається, що це йде наперекір вашому розумінню справи…

Ну, ось обміркуйте: що зробили б ви, коли б ви були на місці тих, що мають над вами право і силу, і коли б вони діяли проти вас так, як це ви дієте? Ну, от подумайте… Хіба що ви мало в себе вірите і не сподіваєтесь колись цю силу і це право мати… І не треба тут розважати: а чому вони роблять так, а не отак. Це, панове, їхня справа. Не ви тримаєте в руках силу, а вони. І це їхня справа – добре чи недобре вони роблять. Вони бо за це будуть відповідати, а не ви…

Вам здається, що вони роблять зле. А нащо вам, щоб вони робили добре? Чого вам морочити цим голову? Ви собі виконуйте своє діло, будьте, чим вас створив Господь Бог, ростіть собі на здоровля, учіться, щоб більше знати від них, зробіть чогось мудрого і потрібного більше, ніж вони, і все буде добре. І ніхто вас не потягне до в’язниці. І здобудете ви багато більше, ніж немудрою, дитинячою демонстрацією. Така ось думка вашої Варвари Сергіївни… Але що вам Варвара Сергіївна… Вона дурна і нічого не розуміє… Правда ж? – вона звернулася до цілої кляси з цим запитом, і всі розсміялися.

– Ну, от, – сказала вона. – Я вам своє вичитала. А тепер ще дечого додам, щоб після гіркого дістали ви ще трохи чогось солодкого. Отож пан директор з дозволу кураторії зарядив зробити прогулянку всієї школи… Педагогічна рада вирішила, що найкраще місце для прогулянки на нашому терені є Смига. Отже, поїдемо до Смиги. Це не так далеко. Директор зв’язався з начальником станції і той обіцяв нам окремий потяг. День прогулянки призначено на позавтра, у середу. Всі встають раненько. О три чверті на сьому кожний мусить бути на станції. О сьомій точно потяг вирушає. Надвечір близько шостої години він привезе нас назад. Кожний бере з собою на цілий день їжу. Попереджую, особливо панів типу Валентина Лискевича, що суворо заборонено брати з собою будь-які алкогольні напої. – Тут усі засміялися і повернулися в бік Валі. Він тільки хрюкнув. Варвара Сергіївна засміялася також. – А тепер тільки мусите пильно молитись, щоб добрий Бозя післав нам добру годину. Ні?

– Так, – загули всі. Ця вістка всім сподобалась. Школа загула і пожвавішала. На перерві знов збираються гурти. Промова Варвари Сергіївни не справила на учнів жодного враження, але мандрівка до Смиги зворушила навіть найчерствіші серця. Усім хочеться вирватись кудись за місто. Хоч і місто має досить зелені, але то все-таки місто. Цікаво ближче до природи, в далечінь. Цікаво великим товариством. Цікаво їхати потягом і взагалі багато цікавого.

Козенко, Шеремета та ще декілька завели дискусію на тему промови Варвари Сергіївни. До неї прислухається Гнатюк Микола, хоч він тієї промови не чув.

– Та, – казав Козенко, – Варвара Сергіївна… Їй що… Вона є вона. Вона знає тільки свою школу… Її завдання вчити… А по-мойому те, що кажуть для нас без нас, нас не зобов’язує…

– Як це ти розумієш? – питає Василь… – Без нас? Нас як учнів?

– Ні-і. Без нас як народу…

– Ну от. Це вже інший табак… – каже Василь, але спокійно. – Тільки тут треба все-таки подумати. – Но… Не будемо ж ми вихованцями закладу для хрунів… Чи не так?

Гнатюк скривив свої широкі уста. Він просто не бажає говорити в такій справі. Це так само зрозуміло.

Але Василь хоче з Гнатюком про дещо поговорити. – одійдімо, Миколо, набік.

Вони відійшли. Микола дивиться на Василя запитливо.

– Миколо. Хто тобі сказав, що мала бути на Боні православна служба?

– Іди геть… що ти, мені не віриш? – кривить уста Гнатюк.

– Ні. Я вірю… Тільки… Тільки я чув, що ніякої такої служби не мало бути. Тебе хтось обдурив…

Гнатюк вперто дивиться на Василя.

– А як обдурив? То що? Ти все одно не витримав…

– Ну, знаєш… Коли б я знав, що він не приїде…

– А я, думаєш, знав? – твердо питає Гнатюк.

– Я ж не кажу, що знав. Тебе хтось обдурив, – ще раз повторив те саме Василь.

– Не зашкодить… Можливо, ця проба пера пригодиться, – кинув він набік.

Василь сказав:

– А як же Мединська? Ти їй це казав?

Гнатюк, як звичайно, закусив нижню губу.

– Не маю звички комусь про такі речі говорити…

– Ну, – кивнув Василь на закінчення. – Добре. І мали розходитись, але Василь ще щось пригадав. – Між іншим, Миколо… Я поклав собі більше з Мединською не зустрічатись…

Цього Гнатюк не сподівався. Він закинув голову і штучно засміявся:

– Ти зробиш їй велику кривду… І будеш дурень!

Василь спокійний, мов Будда.

– Ну, знаєш… Я так вирішив… До побачення.

І вони розійшлись.

Але ще того самого дня Василеві спала одна думка. Не подумайте, що він вирішив вивчити чергове завдання з латини. Ні. Ця думка його таки тривожить, але як її виконати? Це все одно, що сподорожувати на місяць. Але він вирішив відбути одну мандрівку… І то сам. Про це нагадала йому Варвара Сергіївна, коли заговорила про прогулянку. Василь пригадав собі одну з прогулянок минулого року. Це була прогулянка до Почаєва, де вони ночували в лаврському готелі – в одній кімнаті хлопці, у другій – дівчата. Хлопці зазирали в дірку для ключа, і хтось там купував чи продавав на вулиці в жидів за кварту квасу півфунта синусів і фунт косинусів. Але була й ще одна прогулянка…

Це вже тут, недалеко від Крем’янця. В одному місці, в напрямку Млинова, тільки трохи на південний схід, серед глибокого лісу на схилі стоїть стара дерев’яна каплиця, а кругом неї позападали в сиру, лісову землю зарослі мохом могильні камені. Каплиця та зветься Богдановою, а під погрузлими плитами спочивають кості запорозьких козаків.

Василь вже давно туди збирався. Він там був минулого року в веселому товаристві. Вони бігали навколо каплиці, заглядали крізь шпарки всередину, ходили по кам’яних плитах, сміялися і почували себе, мов птахи безжурні. Тепер усе це пригадалось Василеві і він захотів піти туди ще раз.

І він пішов. Пообідав. Євгенові сказав, що скоро вернеться, і подався просто на південь. За півгодини він був уже в молодому сосновому лісі. Молоді, веселі сосонки, втикані жовтими пагінками, ніби восковими свічами. Сонце їх освітлює, і вони світяться сріблястим сяйвом. Повітря дуже чисте і пахне живицею. Місцями ростуть братки з жовтаво-синіми голівками, або волохаті паростки глухої кропиви, або жовті, ледве розквітлі, баньочки медянок, на яких вже метушаться череваті джмелі.

Боже мій! Якою велетенською мусить видаватися тому джмелеві жовта, подібна до глибокої чари, посудина, на дні котрої стільки пахучої, солодкої і прозорої рідини, що можна в ній втопити голову. Але він упорається з нею дуже легко. Він випиває все до чиста, витирає товстими, мохнатими лапками черево і з вдоволеним гудінням летить далі. Це страшний ненажера, але він тут, у цьому лісі, між цими соснами дуже потрібний. Він єдиний, мов якась струна, гуде собі від посудини до посудини. І більше тут нічого не видно. Навіть птахи тут не сидять. Вони, мабуть, більше люблять листковий ліс, бо вже здалека чути переливи, ляскоти, підтьохкування і всілякі веремії горлатих, метушливих Божих створінь.

Василь іде униз, переходить просто без стежки яр з вогкими глиняними спадами, порослими папороттю. Потім входить у старий мішаний листяний ліс. Тут переважає грабина. Це дуже плебейське дерево зі старанно зубленим правильним листям. Воно росте й розгалужується широко, має довгі тонкі галузки, має сіро-зелену, гладку кору, має широкий і твердий корінь. Воно нагадує Василеві мужиків, що так само всевладно панують над своєю землею, хоч над ними є щось вище і, на перший погляд, сильніше. Це круте й цупке дерево. Коли його зрубати і трохи зв’ялити, воно стає тверде, мов залізо. Тільки біда… Воно скоро бутліє і в ньому заводиться шашіль, що сточує і нищить його твердість. Але з молодих грабових пагонків, коли їх зв’ялити, крутять вужівки і роблять капиці на люшні до возів. Вони цупкі й гнучкі; їх можна, як хочеш, гнути, але ніколи не зломиш, ані пірвеш. Хіба що перетнеш сокирою.

Але є в цьому лісі і шляхетніше дерево. Ось, наприклад, стрункі і височезні ясені. Вони стоять гонорово і мають листя, мов пташине пір’я. Їхня біла плямиста деревина надається на столярські вироби. Вони тут почувають себе добре, хоч бояться буйних вітрів, бо корінь їхній не так глибоко заходить у землю. Але широкі граби, що ростуть навкруги, не допустять до них бурі.

Є тут також дуби. Ці стоять у лісі, мов генерали чи князі, і листя їхнє нагадує еполети, що їх носять військові люди. І мають вони також довгий, довгий вік. Це – столітні дерева. Вони розрослися вправо, вліво, розіпхали все навкруги і не бояться вони ні грози, ні бурі, бо стовбур міцний, мов добра сталь. Ніколи вони ні перед чим не гнуться, і тільки, як натисне на них перевага, тоді ломляться надвоє і гордо вмирають…

Є тут ще грубезні паніматки липи – їх добрячий, кострубатий стовбур обріс з усіх боків пасинками. Вони постійно пускають паростки і постійно пахнуть ладаном, заклопотані, а інколи химерно зігнуті, ніби старі верблюди. Над ними кружляють бджоли і гудуть, гудуть без тями. Хоч липи ще не цвітуть, а тільки збираються цвісти. Листочки їхні нагадують серця, простромлені стрілою. І коли прислухаєшся, то здається, що вони нашіптують спокійно «Аве Марія»…

Василь прекрасно чує ці велетенські рослини. Мова їхня для нього зрозуміла. Він їм рідний брат, бо він їх дуже любить. Він йде і дивиться догори, бачить латки синього неба з білими хмаринами. Він чує крука, що завзято крякає десь там у яру. Він слухає і слухає переливи птахів, що літають з галузки на галузку, і чує рівний голос зозулі, що доповнює цілу ту гармонію… Він пробирається повільно вперед, бо кожний крок приносить нові дива. Як тут справді дивно, повно життя. До всього варто придивлятися і з усього дивуватися. От де справді впасти б навколішки і, як колишні пустельники, молитись Богові.

І от доходить він до каплиці. Вона стоїть самотньо на невеличкій галявині. Навкруги ліс, а на північ від каплиці на невеликому схилі лежать спокійно могильні камені. Так само, як лежали минулого року, так само, як лежали багато років. Василь стоїть, дивиться навкруги і думає: хтось колись прийшов сюди, знайшов це місце і поставив тут каплицю. Хто це був? Коли б ось з-під цього каменя встав той, що лежить під ним, і розповів мені, хто це був. Василь присідає на камені. Це міцний, сірий вапняк, яких тут цілі гори. Він січений вправною рукою і на ньому літери. Василь згрібає мох і пробує вичитати, що там написано.

Ось якісь літери… Це, напевно. Т. Так. Це літера Т. Немає сумніву. А це далі може бути И, а можливо щось інше. Василь далі розгрібає мох і придивляється. Камінь лежить тут довго. Рука часу витирала ці літери і багато, багато витерла… Але ось він уже прочитав ТИ, а що далі… Розриває мох і здається йому, що з каменя вилазить ще одна літера, можливо. Х. Так, це таки Х, і Василь вже має ТИХ. Треба ще і ще пошкрябати м’яким пальцем по твердому камені. Це азбука, але її треба навчитись читати, і Василь старанно вчиться. Ще і ще зусилля – і Василь вичитує слово ТИХОН. Це вже ім’я. Але Василь не вдовольняється і читає все, що може. Находить півслова КО. А коли йде далі, знаходить більше: КОШ… СЛ. В, а далі ще окремо пів літери, ніби частина літери, або щось такого. У кожному разі Василь знає, що тут лежить ТИХОН… КО, можливо козак, можливо кошовий… А далі він вже знає, що тут спочивають справді ті, що звались козаками.

Василь не знає нічого про ці могили. Не читав він нічого про них у книгах, але з уст в уста передають, що це – козаки, поховані тут після бою під Берестечком.

Великий Боже! Що можна казати? Василь не потребує бути великим фантастом, але ця земля говорить до нього такою живою мовою, що він готовий про неї на цілий світ кричати. Тут, у цій каплиці, стояв старий гетьман і солився до тієї он, яку видно через шпарину дверей, почорнілої, мов перегоріла цегла, іконки. Він програв страшний бій і приїхав сюди стомленими кіньми, уникаючи можливої погоні, можливих поглядів своїх людей, яким не мав відваги дивитись просто в очі. І він отут, кажуть, стояв навколішках і гаряче молився.

– Боже! – мабуть, взивав він. – За що ти мене так караєш? Я ж хотів тільки того, що мені належить. Я ж хотів, Великий, тільки одного – правди твоєї. Я хотів визволити людей цієї землі. Сам бачиш і сам знаєш, що вони прокляті великим прокляттям якогось страшного, сильнішого за Тебе, сатани. Невже ти, Всесильний, не маєш крихітки милосердя до мене і так ось караєш мене незаслужено…

Так, мабуть, він молився. Німо, одним поглядом, раненою душею, великим серцем. А тут надворі під оцими деревами лежали його товариші. Вони були тяжко ранені. Оцей Тихон, мабуть, лежав отак, а голова його спиралася на оцей горбок. Він був розтятий шаблею, і з черепа його разом з крівлею витікав мозок. Він уже не стогнав навіть, а тільки засихали його уста, і він прагнув краплі води, щоб їх освіжити. А кров його капала ось сюди, і ще досі на цьому місці росте синя незабудка, нагадуючи, що ніхто не сміє забути ту кров пролиту.

Василь переходить від каменя до каменя. На кожному виловлює бодай одно слово, яке відразу оживлює все, і перед очима стають зовсім живі люди. Край боронили свій. Народ хрещений боронили. Право своє боронили. Землю свою боронили. Лицарі, що ймення їх писані на камені пірваними літерами.

Василь замислився, і поволі думи переходять у мрію чи сон. Так буває. Він забуває за все навкруги і мріє, як мріяв не раз у дитинстві. Ось він уявляє себе також героєм, великим діячем, мужем, що знаходить розв’язку найтяжчого питання.

На хвилю він лишає цю грішну землю, ці камені, ці ймення. Ось він кінчає школу, дістає прекрасне свідоцтво. Ні. Він тут не залишиться. Що має тут робити, між тими огидними дикунами, які напали і так ганебно поневолили його нарід. Він шукає вільного місця на плянеті. Він перепливає океан… Перед його очима – Америка, Нью-Йорк, місто-велет, хмародери… Там він стає міліонером. Хіба він не читав брошури про такого Корнеджі? Читав. Той також був ніщо, хлопчик, продавець газет… Отже ж став він міліонером…

Чому не може стати таким самим міліонером Василь. Він буде відомим. Його багатства не матимуть меж. По роках він повернеться ось до цього самого Крем’янця. Все тут же зміниться. Всі його товариші поженяться. Всі учителі постаріють. Але найперше він приїде до гімназії. Розуміється. Він приїде до гімназії власним самоходом фірми Форд. Всі страшенно здивуються… Хто це такий приїхав? А! Це відомий міліонер Шеремета. Директор виходить його вітати. Учителі з гордістю потискають йому руку.

Найперше він побудує велику, простору, модерну українську гімназію. Він не пошкодує грошей, щоб розбудувати добрий фізичний кабінет. Тоді Семен Іванович не буде потребувати надолужувати все рухами рук. Він матиме все, що треба, під руками. І те є, і тамте – все є. Так само і з іншими кабінетами, і з залею, і з усім.

Він закладе велику бібліотеку, щоб учні мали де брати книжки читати. І не таку бібліотеку, як у Просвіті. Що там за бібліотека! Кілька поличок тоненьких брошурок. Він закладе велику, багату, з товстими томами бібліотеку… А потім він видасть усім учителям пенсію. Держава не виплачує їм пенсії, але нащо йому держава. Він обійдеться і без держави. Вам, Семене Івановичу, вже час на відпочинок, – скаже він. Ось вам пенсія. Ах, як буде лютувати куратор Гломбінський. Як божеволітиме староста Пшеп’юрський. Хай. Можуть себе гризти з люті. Українська гімназія краща і більша за всі у місті…

Василь не обмежується самою гімназією. Він будує також будинок Просвіти. Великий з залями і кабінетами та бібліотекою. Розбудовує отам під Боною санаторію. Яке там прекрасне соняшне місце… Як добре почуватимуть себе хворі в такому місці. Від санаторії Василь переходить до якихось фабрик… Якась фабрика тютюну чи консервування овочів, городини та м’ясних продуктів… Все це Василь будує і заробляє гроші. І, розуміється, він не лишається тільки в Крем’янці. Він добре знає, що Корнеджі будував університети. Чому й Василеві не поїхати, скажімо, до Львова і не збудувати там величезний український університет…

Василева фантазія буяє. Вона вже не знає стриму. Він уже бачить себе не тільки доброчинцем, а й винахідником. Він будує не тільки школи. Він будує також лабораторії… Він винаходить якийсь страшний апарат, яким можна вбивати на віддалі, яким можна все погане знищити. Не треба робити війни, не треба нищити маси людей. Варто лиш такий апарат наставити на якусь людину чи на якусь будову – і все це буде знищене. На велику навіть віддаль. Людина вмирає, будова летить у повітря. Цим смертоносним апаратом Василь нищить своїх ворогів. В першу чергу, розуміється, проклятого шкільного куратора, що не дає українській гімназії прав. Василь – джентльмен. Він ставить наперед кураторові ультиматум. Так і так. Не буде прав – загинеш. Куратор, розуміється, і не думає відповідати на такий ультиматум. На другий день він нагло помирає…

Від куратора Василь йде далі і далі. Він скрізь знаходить смертельних ворогів. У старостві, у воєводстві, у владі, там, високо нагорі. Нарешті, він ставить ультиматум самому президентові, самому Лєнінові. Він збирає європейський конгрес і там промовляє перед всіма президентами, перед всіма королями. Я, скаже він, не хотів цього, що ви бачите. Я думав, що ви самі прийдете до розуму. Яким правом моя земля в неволі? Де таке право написане? І ось маєте. Тепер ніхто не буде мати від мене помилування. Смерть усім, що мені противляться.

Від винаходу до винаходу переходить Василь у своїх мріях на козацькому камені. Він шукає справедливості. Він шукає правди. Він шукає скарбів. Він дивиться в лісову гущавину, де вогко і тихо, де переливно рокочуть птахи, де падають непомітно відпадки бруньок і росте листок за листком, травина за травиною. На камені, де лежить його пальката рука, зеленіє розритий мох, лазять малі створіння, якась ледве помітна зовсім червона комашка. З надр землі виривається дивне чуття, що зливається з думкою і мчить кудись у давнину, коли оцей кошовий Тихон рубався з ворогами на острові річки Пляшової, і козаки висипали в каламутну воду золото на знак боротьби до загину.

Сильне, як смерть, неуявне, як вічність, страшне, мов Божий гнів, проходить почуття у найдальші глибини юнакової душі. Він тут, на цій ось вогкій землі, на цьому камені, під оцим ось прозорим небом, далеко від усіх вичитує з глибин минулого вогненні знаки буття, внесені туди незнаним перстом.

Вставай, Василю! Досить. Ти ще, юначе, надто молодий, щоб вирішати на землі те, що є присуджене на небі… То є вічність. То є мандрівка світів у безмежності. То є еліпс, яким ходять плянети. Що можеш ти зробити – ти малий, мов та червона комашка, що ледве здолає перелізти через маленьку галузку моху.

Так. На цій ось галявині родився новий Василь. Він тут знайшов себе. Кличе за собою предків… Ходіть за мною ви, всі поневолені, раби, кріпаки, гнані, потоптані. Ходіть ви всі, що маєте німі уста і очі, вкриті полудою. Ходіть, мої товариші, спараліжовані спадщиною, що мечетесь від вогню до вогню і палите крила, щоб впасти плазом перед лицем невблаганного. Ходіть ви, мужицькі сини, чорні, мов земля, і сирі, мов свіже дерево.

Прийдіть до мене і сядьте на цей ось могильний камінь, і він вам продиктує ваше справжнє право. Право життя і право смерти. І ви підете в світ і збудуєте лябораторії, знайдете смертоносні машини і проторуєте биті шляхи до слави… Ви будете, бо мусите бути, але мусите бути не як оця червона тваринка, а як ті, що диктують велич.

І що за шалені думки, що плутаються між Берестечком і нью-йоркськими хмародерами, що кричать криком розпачу, бо вони голодні навіть тут, на цьому камені кошового Тихона, який своєю гострою шаблею хотів надолужити те, чого 6не міг осягнути думкою. Шабля і думка. Чому саме ця протилежність? Василь пригадує по черзі тих і тих, і Шпачука, і Тихона. Можливо між ними є щось спільне, і можливо між ними всіма є те саме, що заважає нам стати Корнеджі, розбійником, який коронує своє чоло, ділить суходоли і океан, будує з каменю готичний храм і пише книгу, що в ній думки так само буйно шаліють, як і їхні ненаситні душі.

Вогка, тепла лісова темрява повільно виступає і на галявину. Сонце своїм кривавим, гострим сяйвом обливає верхи дубів. З них зриваються тичбами хрущі, наповнюючи простір бренькотом якогось дикого струменту. Кілька горбатих, здичавілих черешень повільно наливають свої зеленухи соками. І дерево, і билина, і квітка, і трава – все це цупко тримається свого місця і творить нові клітини…

Василь вертається з гір на долину. Це вже не Василь, а якийсь пророк. Йому бракує тільки довгої, білої бороди і густих насуплених брів. Він там десь говорив з самим Богом і оце вертається, щоб передати ті глаголи людям в долині.

А ті роблять своє діло. В саду «Тіволі» грає Гакманова оркестра. Те саме, що було й вчора. Євген знов сидить і «мріє». Він так само, мов голодний, накидається на Василя і шарпає його на всі боки. Приходив той і тамтой. Був Шпачук. Заходила Настя, просила, щоб до неї прийти. Чогось приходив Стасюк…

Василь сьогодні спокійний, мов океан після великого шторму. Нічого вже його не зрушить. Відповідає так чи ні, все переконано, ніби він втілена повага. Сідає і їсть. Він голодний. А тепер би заснув. Минула ніч все-таки вплинула. Він чує гостру втому, що залазить йому скрізь, включно до нігтів рук.

Але даремно. Не встиг Василь повечеряти, як з’являється знов Стасюк. Чого йому так пильно? Тому хлопчині у кортових пімнятих штанцях і важких селянських чоботях. Йому не в гімназії бути, а крутити волам хвости. Але як він учиться!

Варвара Сергіївна ніколи не казала йому:

– Коли б ви тільки хотіли…

Стасюк саме з таких, що хочуть. Він не буяє фантазією, а хоче. Він ловить все з повітря, мов ластівка собі поживу. Він хоче. Він сидить над фізикою Кісільова і пильно-препильно кує літеру за літерою. Він сидить над підручником французької мови, бере слова, створені не для його незграбного язика, і силоміць вганяє їх зовсім покаліченими у свій мозок. І там все це сидить. Цупко сидить. Хай там буде. Це добрий склад, і колись все це йому придасться. Стасюк не боїться показати комусь своє свідоцтво. Там все п’ятки, найменше чвірки. Ні, ні… Стасюк свого дійде.

Але чого той Стасюк хоче від Василя? Чого він до нього ходить? Він бачить, що Василь зовсім спить, клює носом, розбитий, але не звертає на це уваги. Стасюк не викував ще і не увігнав у свій мозок правил чемності. Він ще не мав у руках такого підручника, а поза тим йому ще ніхто такого не казав.

Стасюк хоче з Василем поговорити. Про що? Ну… Про дещо… Він уже давно збирається поговорити, але Василя все немає і немає… І де він весь час пропадає?

Ну що ж робити? Василь встає.

– Прошу. Що там є? Витрясай…

– Ні. Я б хотів так десь…

– Ага. Ну, так вийдімо…

Василь не вірить, що Стасюк відкриє йому якусь Америку. Це не з таких. Це – товариш Мицюка, того прищуватого добродія, що на сто літ відстав від мавпи. Він і зараз, мабуть, сидить з дочкою своєї господині на селянській призьбі, тримає в її пазусі руку і годинами непорушно дивиться без руху і без думки, мов крокодил на колоді…

Василь і Стасюк вийшли.

– Знаєш, чого я до тебе прийшов? – питає той з місця.

– Ні, – признається Василь.

– Я прийшов з тобою порадитись… Я знаєш собі думаю так: от є Пілсудський. Він визволив Польщу. У Чехії є, кажуть, Масарик. Він визволив Чехію. У Росії є Ленін. Він зробив совдепію. У кожного народу є такий, що міг визволити… Чи не правду кажу?

– Правду, – каже поважно Василь.

– Ну, от… У нас є також Петлюра… Він також хотів визволити, але бачиш, як воно сталося. Нічого не вийшло. От… І я собі думаю: ану я спробую… А може якраз…

– Це ти про що? – питає його поважно Василь. Він, здається, його зовсім не слухає.

– Ну, про що? Про те саме… Я вже навіть купив у Просвіті книжку «Большевизм і політика Антанти»… Шкода, що я не маю грошей. А то я скупив би всі книжки, де пишуть про політику. І я так думаю: то не така вже велика річ. То тільки треба хотіти. Треба, знаєш, працювати і працювати. Бо я тобі скажу: хіба то що? Щось нове видумати? Книгу написати? Ні. То тільки треба вміти гендлювати…. Того обдурив, тим пообіцяв, від тих одібрав… А хтось перешкоджає – геть з ним. Вивів у поле і куля в лоб. Бо я тобі скажу: політика – то омана. Немає чесної політики… І чесна людина політики робити не може…

– А ти? – питає Василь, – чесний чи нечесний?

Стасюк такого питання не сподівався. Він трохи збитий з пантелику.

– Певно, що чесний, але треба навчитися…

– Бути нечесним?

– Певно. Як треба… Ні? Хіба чесна людина може робити політику? Ну, поміркуй сам… Хіба справедливо, що маленька Естонія, яка має міліон двісті тисяч людності, незалежна, а ми от так… А нас, кажуть, сорок міліонів… Хіба це справедливо… Ну, поміркуй сам…

Василь з ним погоджується. Стасюк вдоволений, що переконав.

– Я тому й кажу: треба навчитись бути такими, як інші… Поганими, брехунами, злодіями, самолюбами, здирниками… Коли хочу панувати в Кремлі, то кажу, що визволяю працюючих. Коли хочу приєднати Вільно, то кажу, що виконую волю народу. Коли хочу забрати Марокко, то кажу, що несу цивілізацію. І так все. Хочу одне, а роблю інше. Одягнувся у шкуру овечу, а під шкурою – вовк. Так треба робити. Ні?

– Можливо, що й так, – погоджується Василь.

Вони вже повернули на Широку і йдуть у напрямку Стасюкового мешкання. Доходять до якоїсь фіртки, завертають до неї, йдуть довго вузенькими суточками між двома високими погнилими парканами і приходять під хатинку селянського типу з маленьким ганочком. Під хатинкою лавиця, і хто на лавиці? Справді: на лавиці Мицюка, а біля нього дівчинка, одягнута напів по-селянському з білою на голові хустинкою, зав’язаною під підборіддям. Вони сидять, дивляться скоса на молодий місяць і мовчать…

– Ходімо туди, – каже Стасюк і показує на купу вишняку. Вони йдуть туди. Там також знаходять поганеньку лавицю. Сідають. – Я от, – продовжує Стасюк, – і хотів з тобою порадитись… Ти знаєш, що я над цим уже давно думаю. Уже давно. Бо я одного разу прочитав, що Пілсудський, коли ще вчився у Вільні, то дуже любив читати книжки про Наполеона. І я собі подумав: бач, щоб бути таким, треба навчитися. Сісти, почитати, вивчити, добитися і бути. От так! – вже твердіше промовив Стасюк. – Я купив «Большевизм і політика Антанти», потім я ще куплю… Є така книжка – «Україна і політика Антанти», а потім я бачив в каталозі «Визволення» Винниченка, а потім «Похід Карла на Україну» Донцова, а потім… Я також бачив у каталозі «Визволення трудящих»…

Мене, знаєш, дуже цікавлять книжки, де говориться про якесь визволення… Це якраз те, що я хочу. Але це все українські книжки. А ти знаєш. Українці надто «чесні з собою», як казав Винниченко. Вони пишуть те, що думають. Але я хочу вивчити мови. Я тому вчу так французьку мову… Щоб читати їхні книжки. Там можна навчитися… Французи – найліпші брехуни… А ще хотілося би мені вивчити знаєш що? Англійську… Я собі уявляю, що там пишуть… Бо я тобі кажу: чим більше котрийсь народ здобув, тим він краще вміє брехати.

І от я дивлюся на наших хлопців. На Шпачука, на Козенка, на Приходу, на Гнатюка, на тебе… Ну. на всіх… Я собі думаю: вони бідачиська так б’ються, так стараються, так добиваються, але однаково нічого з того не вийде. Чому? Бо всі вони дуже чесні. У них очі на лоб вилазять від чесності. Вони так у ту політику вірять, як у Бога. От щоб їм на це сказав французький сенатор Бораа… Він би з них так сміявся, що, можливо, здурів би від сміху. Я собі сказав: Стасюче, ти, хлопче, сиди і працюй. Сиди і вчись. Вчись, вчись і щось з тебе буде…

Василь майже спить. Він сидить, ззаду крізь густий вишняк де-не-де проривається місячний промінь, так само крізь якусь дрімоту прориваються до його свідомості поодинокі звуки Стасюкового голосу. Але раптом… Що це? Щось там далі, у сусідньому вишняку засвистіло, затьохкало, запищало, затарахкотіло… Що це?

Василь думає, що це йому сниться і тягне себе за ніс. Ні. Він ще не зовсім спить. Він чує під пальцями свого носа. Але це там, у кущах вишняку, напевно, соловейко. Василь ще не чув його цього року. Він уже ось є і розтьохкався, мов божевільній. І кому це він так співає? Чи Мицюкові з його Дульчінеєю, чи. можливо, вітає промову Стасюкову? Василь напружує свій слух. Чудово! Направду ця пташина вміє робити своє діло. Василь пригадує собі з Олеся:

«Чому казати я не вмів

в ту ніч весни слова кохання,

коли над нами місяць сяв,

коли без впину щебетав»…

Як це добре підходить. Прекрасно підходить…

–… і тому я кажу… – чує Василь знов якийсь уривок Стасюкових слів. – Бути чесним на землі – це значить бути рабом…

Василь пускає ті слова, мов євангеліст свого священика мимо раненого, та йде далі з Олесем:

«Не будуччина нас лякала…

Нас не могло злякать життя…

Мої кипучі почуття…

І смерть собою не злякала б»…

Місяць світить, зачіпившись рогом за вежу ліцею, що нагадує мечеть! Десь там далі сидять Мицюка і дівчина, він уже розм’як, мов нагріта шоколяда, і дивиться на незрозумілу красу.

–… і от що ти мені порадиш? – долітає здалека питання.

Василь здогадується, що це, мабуть, Стасюк. Прокидається і сам питає:

– Це ти сказав?

– Ти хіба мене не впізнав?

– Признатися, не впізнав, Стасюче…

– Ну, що ж ти мені на це порадиш? – питає він ще раз.

– А чому ти мене питаєш?

– А кого ж я маю спитати? Я з цим вже стільки ходжу… Кого ж маю спитати?..

– Нікого. Нащо тобі порада. Навчися ні з ким не радитись… Ну, прощай. Слухай он соловейка… Прекрасно чеше своє. «Защолкал, засвістал, на тисячу ладов тянул, перелівался», – декламує Василь Крилова. – А знаєш, – каже він, – Стасюче, це цікава байка. Я можу порадити тобі, як осел соловейкові: «А жаль, что не знаком ти с нашім пєтухом. Єщо б ти болє навострілса, кагда б ти у нєво нємножка паучілса»…

– Ні, Василю… Ти смієшся… А я це думаю поважно.

– А любиш ти поезію? – питає його Василь. Стасюк не зрозумів.

– Яку поезію? Шевченка?

– Ні, взагалі поезію… Поезію життя. Всесвіт… – і Василь розгорнув руки. Широту… височінь… глибину… – потягнувся і позіхнув широко-широко, аж йому виступили з очей сльози. – А хотів би ти, Стасюче, бути Корнеджі?

– Яким Корнеджі?..

– Таким, міліонером… Ти не читав про нього брошури Черкавського?

– Ні, не читав.

– Так почитай. Це був такий міліонер. Він будував університети…

Десь там далі за плотом забреньчала гітара і якийсь ніжний тенор переконливо заявив: «Ні-і-і-ч яка, Господи, місячна, зоряна»…

– Ну, вже… Почалось. Добраніч, Стасюче! Читай «Большевизм і політика Антанти», вчись мудрості брехати… Але я не зовсім переконаний, що з тебе вийде порядний брехун.

І потиснувши Стасюкові руку, нахиляючись перед галузками вишні, Василь пішов. Ще якийсь час Стасюк міг бачити його облиту місячним сяйвом спину.

Примітки

Смига, нині Дубнівського району Рівненської обл. До 1928 р. завлось Кеннеберг (ще один маленький анахронізм у романі).

хрунів – тобто зрадників.

приєднати Вільно – в 1922 році Польща (2-а Річ Посполита) захописа частину території Литви з містом Вільнюс.

Большевизм і політика Антанти – такої книги Інтернет не знає.

Україна і політика Антанти (1922) – книга Арнольда Марголіна (1877 – 1956).

Визволення – такої книги у Винниченка нема. Мабуть, «Відродження нації».

Чому казати я не вмів – не можемо вказати, з якого твору Олеся це взято.

Защолкал, засвістал – цитата з байки російського байкаря І. Крилова «».

Черкавський Михайло (1879 – 1929) – український громадський діяч на Волині. Його брошура про американського багатія Ендрю Карнегі (1835 – 1919) на не відома.

Подається за виданням: Улас Самчук. Юність Василя Шеремети: роман. – Мюнхен: Прометей, 1947 р., с. 130 – 145.