Смерть слов’янина

Михайло Старицький

Лежав він у крові, пронизаний ножем…

В останній боротьбі його стискались руки,

Хапаючись з безпам’ятної муки

За груди, спечені вогнем.

В очах іще немов життя було,

Але вже смерть вкривала його чоло…

А тут вогонь аж гоготів навколо

Та злизував пожежею село.

Крізь чад і дим, немов у пеклі тім,

Мигтіли де-не-де озвірені катюги;

Мішався крик і регіт од наруги,

Що коїлась невольникам святим…

А він лежав, безсилий помогти

Своїм братам, тут гинувшим за волю,

І в голові його, змордованій од болю,

Мутнилися думок, гадок крихти;

Похмурі дні мигтіли в очіх сном, –

Гірке життя під канчуком ворожим,

Заплямлене покором тим негожим,

Зневажене невольницьким ярмом…

Єдина мить просвітку уночі, –

Кохання запальне, садок, кущі крушини,

І очі лагідні голубоньки-дівчини,

І хвилі кіс на пишному плечі…

І скрута знов – невільна праця, нуд,

Наруга над святим того невіри-пана,

Ображена звірюкою кохана,

І знявшийся на бузувіра люд…

Аж ось учувсь йому знайомий глас –

Він долинув крізь полум’я бурхливе…

Востаннє зір борця зайнявся з гніву

І з стогоном в несилі тяжкій згас.

1877

Примітки

Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. II, К., 1883, стор. 4 – 6. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 75 – 76.