14. Залізняк у Мотронинському монастирі

Михайло Старицький

Даремно гадав Мельхіседек, що нова хвиля уніатських насильств – це тільки останні спалахи гніву в тих місцевостях, куди ще не дійшли звістки про королівський декрет.

Насправді було зовсім інакше. Звістка про королівський декрет не тільки не вгамувала насильників, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед уніатського й католицького духівництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королівську волю, незважаючи на волю російської цариці, шляхта й уніати вирішили діяти на свій страх. А втім, вони й тут удавалися до єзуїтського крутійства. В декреті королівському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вільно правити свою службу божу, щоб ніхто не відбирав у них церков і взагалі не втручався в церковні їхні справи.

Через те що останнім часом уніатам пощастило переслідуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унію, то вони на основі цього вирішили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову приєднатися до православ’я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбійник, а оскільки православні, довідавшись про королівський декрет, поспішали відновити в себе зганьблене православ’я і радісний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Україна, з архімандритом Мельхіседеком на чолі, була оголошена митрополитом уніатським і місцевою шляхтою бунтівною і ухвалено було вчинити над нею особливий суд і розправу.

Офіціал митрополита уніатського видав суворий декрет, в якому наказував усіх, на кого падала підозра в підтримці православ’я, привозити до Радомишля, у в’язницю; церкви, котрі не хотіли прилучатися до унії, закривати, священиків зв’язувати й привозити туди ж, а хлопів віддавати на суд світської влади – комісарів і губернаторів. Крім того, митрополит уніатський надіслав свої листи на польські прикордонні форпости, по березі Дніпра, з вимогою не пропускати нікого з православних священиків і мирян у Переяслав і взагалі на лівий берег Дніпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перервані були тепер цілком зносини православних українців з їхнім верховним пастирем.

Після сеймика й урочистої присяги, даної в Умані при уповноваженому найсвятішого папи, митрополит уніатський, вкупі з місцевою шляхтою, звернувся до вищої влади з проханням прислати сильне військо для заспокоєння бунтів на Україні.

Не чекаючи наслідків своїх розпоряджень і декретів, Мокрицький узявся за власноручну розправу: він вдався по озброєну допомогу до місцевої шляхти, яка утворила новий виділ конфедерації, і вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокістю.

То допомагаючи Мокрицькому, то діючи самостійно, озброєні шляхетські команди розсипались по всій Україні, приводячи до послуху нібито охоплений бунтами народ.

По всій Україні почали чинитися небачені страхіття.

Селян, котрі не хотіли прилучатися до унії, били, вішали, садовили на палі, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священиків, які лишалися вірними православ’ю, нещадно били, виривали їм бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такі важкі колоди, що їх ледве можна було обхопити руками, і так посилали нещасних у Корсунь, резиденцію митрополита уніатського, на остаточний суд. Суд той здебільшого закінчувався жахливою смертю бідолашних мучеників: їм давали по триста канчуків, шмагали на смерть різками, душили димом.

Віддаючись з такою заповзятістю дикому релігійному фанатизму, шляхтичі, а також представники уніатського й католицького духівництва не забували й про життєві вигоди.

Для збирання коштів на спорудження будинку духовної місії було вирішено обкласти грошовою пенею всіх, хто чинив опір унії.

Користуючись з цієї постанови, шляхтичі взялися грабувати селян, віднімали в них усе, що тільки можна було повернути на гроші, спалюючи в сліпій жадобі навіть двори пограбованих…

Отже, дика розправа Мокрицького в Туровій не була випадковим явищем, а одним з фактів насильств, котрі почалися далеко від місць, які тут згадуються, але швидко поширились по всій Україні.

Радісний настрій, яким перейнявся весь народ після повернення Мельхіседека й при звістці про королівський декрет, що, мов блискавка, пролетіла від Дніпра до Дністра, почав хутко мінятися на нестямний страх, збентеження й гнів.

Мокрицький і шляхта нетерпляче чекали війська, яке мало прибути.

У Мотронинському монастирі не знали поки що нічого про це. Наступного дня, після від’їзду Найди, поїхали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, і монастирське життя знову ввійшло в свою колію. Прочани прибували юрбами; майже щодня з’являлися представники від сільських громад, просячи прилучити їх до православ’я й прислати благочестивих священиків; приїжджали посланці від настоятелів православних церков з проханням прислати їм списки королівського декрету, щоб прочитати народові, і вся монастирська братія, разом з Мельхіседеком, проводила цілі дні в посилених трудах і клопотах, то переписуючи копії королівських декретів і грамот, то приймаючи нових прочан, то їздячи в сусідні села на церковні треби.

Непомітно пролетів тиждень.

Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привіз тривожні вісті про дії уніатів. Достеменно він нічого не взнав, але чув, що в кількох селах пани й уніати чинили страшні свавільства, грабунки й страти.

Звістки, які привіз Найда, підтверджувалися і втікачами з пограбованих сіл, але Мельхіседек ще не надавав особливого значення цим фактам і заспокоював усіх, проповідуючи терпіння й надію.

Якось увечері, коли в монастирі були вже позамикані всі ворота й Мельхіседек віддавав у своїй келії останні накази Найді, почувся дуже сильний стук у монастирську браму.

Найда й Мельхіседек здригнулись і тривожно перезирнулися. За кілька хвилин у келію ввійшов послушник і сказав, що до монастирських воріт під’їхав полковник Залізняк з козаками, привіз когось хворого й просить, щоб пустили в монастирський двір.

– Впустіть, усіх впустіть! – швидко мовив Мельхіседек. – Залізняк наш перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козаків, а пана полковника проси сюди та передай отцю економові, щоб прислав найкращого меду, хай гість підкріпиться з дороги.

Послушник уклонився й вийшов.

За кілька хвилин почувся брязкіт засувів, і двір одразу сповнився гамором, тупотом коней і покриками козаків.

Почувши про приїзд Залізняка, Найда страшенно збентежився.

«Знову Залізняк? Видно, сам бог посилає цю людину назустріч йому. Чим же закінчиться теперішнє їхнє побачення? Чи дійде ж він, Найда, якогось рішення?»

Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Він почував усім своїм серцем, що ця зустріч із Залізняком матиме для нього вирішальне значення…

Двері відчинилися – і в келію ввійшов Залізняк, а за ним отець Єлпідифор, отець Аркадій і брат Антоній Молдован. Отець Єлпідифор сів на широкій лаві, спершись руками на патерицю, а Аркадій та Антоній зупинилися коло дверей.

Широкими кроками підійшов Залізняк під благословення Мельхіседека й шанобливо поцілував його в руку.

– Ну що, як живеш, пане полковнику? – звернувся до нього Мельхіседек.

– Та поки що бог милує і земля, на досаду ляхам, носить, – відповів Залізняк, по-молодецькому тріпнувши головою, і нараз побачив Найду, що стояв збоку.

– Що це, брате Іване, й ти тут? – вигукнув він, засяявши від радості, й, підійшовши до Найди, вхопив його в свої широкі обійми. – А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ex, брате, сам бог послав мені тебе назустріч, – казаз він, перериваючи свої слова козацькими поцілунками. – Рук багато, голів мало… гадаю, тепер уже ти не будеш відмовлятись і покликатися на спасіння душі. Настав час!..

І нараз, схаменувшись, Залізняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхіседека, сказав, нахиливши голову:

– Прости, превелебний отче, спалах радості, – побачив старого бойового товариша, й серце затремтіло. А я до твоєї милості не сам завітав, а з гостем.

– Радий, радий, тільки чому ж ти не попросиш його сюди? – здивувався Мельхіседек.

– Трудно, може, він у цю хвилину богові душу віддає… ледве довезли!

– Хто ж то?

– Священик села Турової.

– Його вже оглянув брат наш Антоній, – сказав отець Аркадій, – каже, що коли господь допоможе, то можна сподіватись удержати його життя.

Антоній на знак згоди нахилив голову й додав:

– Зело занепав він на силах: я дав йому келих нашої настоянки… ліпше стало… заснув…

– Та що ж з ним? – стурбовано спитав Мельхіседек.

– Хвороба звичайна, – з їдкою усмішкою відповів Залізняк, – тепер вона скрізь ходить. Спершу дали двісті барбар ляхи, потім душили димом у ямі гнойовій.

– Де? Коли?! – скрикнув Мельхіседек, а разом з ним Аркадій і Єлпідифор.

– Та в селі Туровій… пан офіціал Мокрицький приводив людей до унії!

І Залізняк розповів присутнім про звірства, які чинив Мокрицький у Туровій.

Ця жахлива розповідь приголомшила всіх. Залізняк закінчив, а Мельхіседек усе ще сидів мовчки в своєму кріслі, скорботно похиливши голову на схрещені на патериці руки…

Якусь хвилину всі мовчали.

– От, чесний отче, – першим перервав мовчанку Аркадій своїм густим басом, що дрижав тепер од внутрішнього обурення. – А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покірними, хотів примусити, щоб ми повірили в силу королівських декретів… Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту?

– Вони ще не знають про декрет, – відповів Мельхіседек, піднімаючи голову і обводячи всіх скорботним поглядом.

– Ні, знають! – упевнено мовив на це Залізняк. – Знають і вирішили – шляхта й слуги папежа – знищити королівський декрет!

– Звідки ти знаєш це? – спитали разом усі присутні.

– Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зібралася цього вівторка вся місцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, – заговорив схвильовано Залізняк. – Зібралися всі для того, щоб обміркувати, як боротися з гайдамаками і як вирвати з коренем схизму, котра знову підвела голову, завдяки трудам твоїм, чесний отче! На зібрання се прибув архієпископ гнєзнинський і прочитав усім присутнім милостивий папір од папи Климента XIII. Папа звертається до всіх вірних католиків – шляхтичів польських, заклинає їх лишатися вірними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на їхній землі, а для цього не спинятися ні перед чим. І шляхтичі всі до єдиного заприсяглися виконати заповіт папи!

Глибокий стогін вирвався з грудей Мельхіседека.

– О господи! – прошепотів він. – Святі слова твої обернули на отруйні жала, а заповіт твоєї любові – на криваву ворожнечу й гординю.

– Так, – провадив далі Залізняк, – і архієпископ узяв з усіх шляхтичів страшну клятву, що вони не залишать у Польщі жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унією, винищуватимуть як розбійників і бунтарів.

– О господи! – сплеснув руками старець Єлпідифор.

– Спалять православні храми й монастирі, – говорив далі Залізняк, – порозганяють усіх ченців, усіх священиків наших і перетнуть нам всі шляхи до переяславського владики й на лівий берег Дніпра.

– Смерть їм, гонителям Христа! – вигукнули разом Аркадій і Найда. – Не вівці ми, і якщо вони вирішили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!

При цьому вигуку Найди Залізняк швидко обернувся й зупинив на ньому радісний погляд. Більше йому не треба було ні слів, ні розпитувань, ні запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнівом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнівно зведені брови надавали йому грізного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєні іскри. У своєму чорному чернечому одязі він здавався якимсь страшним, караючим ангелом.

Зітхання полегкості вирвалося з могутніх Залізнякових грудей.

– А наступного дня, – розповідав він, – зібрався в Умані сеймик і на ньому всі одноголосно ухвалили виконати за всяку ціну присягу, яку дали папі, і на сеймі в Варшаві скасувати всі декрети короля й припинити втручання Росії.

– Загибель, смерть! – простогнав отець Єлпідифор і безсило схилив голову на груди.

– Не смерть, а боротьба! – вигукнули разом Аркадій, Найда й Антоній. – Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо…

– Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братіє! – промовив Мельхіседек, простягаючи руки до Найди й Аркадія. – Пане полковнику, може, це ще не правдиві чутки?

– Слова мої такі ж правдиві, немовби я сам був у ляхів на сеймику і на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! – поволі карбував слова Залізняк.

Вражені його тоном, усі замовкли. Якусь хвилину в кімнаті панувала напружена мовчанка.

– Навколо, кажу вам, затівається щось лихе, – знову заговорив Залізняк. – На Росі човни всі порубані, не пропускають угору нікого, ні нашого чоловіка, ні жида. По березі Дніпра розставлено сторожу. Відрізують ляхи нас од усього світу, мабуть, наміряються винищити всіх. Поки є час, треба рятуватися… Тобі ж, чесний отче, паче всіх. Я поспішав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймі найперше знищити тебе, як вони іменують: першого бунтаря схизматського.

По обличчю Мельхіседека пробігла сумна усмішка.

– Про мене не турбуйся, друже: багато разів одержував я від них підкидні листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберіг мене, обереже й далі, коли я ще потрібний тут, на землі.

– Що було раніше, того не можна порівняти з тим, що є нині! – рішуче заперечив Залізняк. – Раніше були погрози, а тепер будуть справжні кари. Через тиждень, не пізніше, ляхи зберуться в Лисянці й передусім кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пізно! Я з козаками проведу тебе до берега Дніпра.

– Рятуйся! – скрикнули разом Аркадій і Антоній.

– Рятуйся! – сказав отець Єлпідифор, підводячись з місця й простягаючи до Мельхіседека тремтячі руки. – Заради братії своєї рятуйся!

Коли Мельхіседек почув від усіх пораду «тікати й рятуватися», обличчя його спалахнуло.

– Мені рятуватися?! – промовив він обурено й, підвівшись з місця, гордо випростався на весь свій могутній зріст. – Щоб я в час біди залишив свою паству? Хто міг порадити мені сіє? Нехай не заволодіє мною страх і не вдасться ляхам похитнути дух мій! – вигукнув він грізно і з силою стукнув патерицею об землю. – Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмі: «Поражу пастиря, і розійдуться вівці!»

Безстрашна й горда відповідь Мельхіседека запалила всіх присутніх.

– Так, правда твоя, отче! – гаряче підтримав його Аркадій. – Не личить нам тікати від ляхів і віддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами і будь спокійний… Нехай тільки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустріч!

– Поляжемо всі, а відплатимо їм за всі їхні звірства! – підхопив Найда.

– Зброя єсть, запаслися, – поквапно докинув Антоній. – Вистачить на всю братію…

– У лісах повно козаків! А з такими ватажками, – Залізняк поклав руки на плечі Найди і Аркадія, – ми перевернемо всю Польщу.

– І перевернемо, і розтопчемо це гадюче гніздо! – гаряче підхопили ченці.

– Зупиніться! Що ви глаголите? – заволав Мельхіседек. – Чи ви гадаєте, що я підніму свою патерицю й оберну її на меч?

– Гадаємо! – палко відповів Аркадій. – Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього…

Мельхіседек із жахом відступив.

– У всякому разі, благослови нас, чесний отче, кінчати це святе діло! – промовив Залізняк, схиляючи голову перед Мельхіседеком.

– Не так, не так, братіє! – заговорив знову Мельхіседек. – Не мечем, не кров’ю, а правом… Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили інші!

– Усі зійдуться на одному! – перебили Мельхіседека вигуки присутніх.

– Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росії; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; мені обіцяли там велику допомогу…

– На допомогу Росії ми й сподіваємось, весь народ надіється на неї! – відповів Залізняк. – Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю імператриці!

– Слово Росії в ляхів не допомогло нам нічим, тепер лишається надіятись тільки на її зброю.

– На бога, братіє, надійтеся! Більше терпіли, потерпіть ще!..

– Для чого? Навіщо? Чого нам іще ждати? Хіба того, щоб ляхи налетіли на нас зненацька, і вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? – палко заговорив Залізняк.

– Ні, ні, панотче, не хитай нашої волі!

– Сам бог карає тих, хто віддає свою святиню на наругу ворогам! – палко скрикнув Найда.

– Так, брате! І ми не відступимось від неї, – говорив далі Залізняк. – Повідай, превелебний отче, чи не тобі сказали там, що коли на Вкраїні через утиски почнеться бунт, то тоді Росія може втрутитися збройно, й примусити шляхту ствердити в Польщі право й потоптаний закон?

Мельхіседек схилив голову на знак згоди.

– А чи видали ж тобі на підкріплення сих слів якусь грамоту чи листа?

– Ні, се говорилося словесно, й важко було зрозуміти, чи ховали ці слова щось більше.

– Ex, горе! – з досадою вигукнув Залізняк. – Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слів…

– Що? Про що говориш ти? – зацікавились усі присутні.

– Звістка про те, що було сказано тобі, превелебний отче, облетіла весь народ, Усі надіються на допомогу цариці, скрізь ходить чутка, що вона видала твоїй милості золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав він, а вона пришле на допомогу своє військо.

Залізнякові слова страшенно всіх зацікавили, особливо ж отця Антонія. Смагляве обличчя його почервоніло.

– Правда, правда! – озвався він квапливо, ступивши від дверей на середину келії. – Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тільки не знаю, до чого це?

– Ні, – сумно заперечив Мельхіседек. – Грамоти мені не давали ніякої, а на словах обіцяли…

– Що слова! – вигукнув з досадою Залізняк. – Слово – не папір! Та коли б нам така грамота – все Запорожжя, вся Україна… та що там – море повстало б кругом!

Отець Антоній не одривав очей від натхненного обличчя Залізняка.

– Превелебний отче, – вирвалося в нього мимохіть, слідом за словами Залізняка. – А чи не можна попросити таку грамоту?

– Ні! – сумно зітхнувши, відповів Мельхіседек. – Справи державні вельми делікатні, і ніхто не захоче одверто виказати свої наміри.

– Що там просить! Та якби я тільки в науці писарській мастак був…

Отець Антоній зупинив на Залізнякові нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залізняк нараз круто урвав свою мову.

Усі насторожились.

За кілька хвилин у келію Мельхіседека ввійшов послушник і сказав, даючи ігуменові згорнутий аркуш паперу з прикріпленою до нього печаттю:

– Лист твоїй милості від офіціала уніатського Мокрицького.

Мельхіседек мерщій вирвав згорток з рук послушника й, зірвавши печать, розгорнув довгий, списаний великими літерами аркуш. Та ледве дочитав він до половини послання, як папір затремтів у його руці, а обличчя густо почервоніло.

– Що, що там таке?! – скрикнули разом усі присутні.

– Ну, братіє, – мовив Мельхіседек сповненим обурення голосом, – кличуть мене до права! Мокрицький викликає мене на суд до себе, вимагає, щоб я пристав на унію й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А якщо не буде моєї згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтівник!

Усі заніміли від обурення…

Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на час про своє особисте горе; та тільки-но вони з Залізняком виїхали з Турової, думки про нещасну Capy знову заволоділи ним цілком.

Він не посмів сказати про своє горе Залізнякові, не посмів і відмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втім, монастир лежав якраз по дорозі на Лисянку, а туди линули тепер усі думки Петрові.

У Туровій він довідався, що через неї йшло тільки два шляхи: один, найкоротший, вів назад у Лисянку, а другий ішов на південь, розгалужуючись у свою чергу на багато доріг.

Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свій план помсти й виїхав із Сарою кудись на південь, тому він і зупинився на тому, що Гершко повернувся з Турової назад до Лисянки.

Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за ці кілька днів міцно здружився, також переконував його в цьому.

Коли ж парубок довідався, що ляхи намірились зібратися в Лисянці й кинутися звідти передусім на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в цілковиту впевненість.

Тепер він хотів якнайшвидше дістатися до Мотронинського монастиря, щоб звідти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рідного села та залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усієї недовгої дороги.

Увечері Залізняк із своїми супутниками прибув до монастиря, і Петро вирішив наступного ж ранку переговорити з полковником про свій намір.

Звістка про зухвалу вимогу Мокрицького, надіслану Мельхіседекові, розлетілася з надзвичайною швидкістю по всьому монастирі. То був дзвін на сполох, що примусив захвилюватись, дзвін на сполох, який сповіщав про наближення страшного лиха. Петра ж ця звістка приголомшила ще дужче, ніж інших: він зрозумів – це початок, і кожна згаяна хвилина може коштувати життя близьким, дорогим серцю людям.

Цілу ніч не склепив він очей від хвилювання й нетерплячки, а, вставши вранці, вибрав слушну хвилину і підійшов до Залізняка.

– Пане полковнику, – мовив він, низько вклоняючись, – чутка пройшла, що превелебний отець ігумен дістав позов від Мокрицького?

– Так! – відповів Залізняк.

– Виходить, ляхи вже починають розправу?

– Якщо вже не почали…

– І перша на їхньому шляху Лисянка.

– Авжеж!

– Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з Неживим, а то ж там боронитися нікому: всі хворі, старі, та малі, та жінки…

– Твоя правда, парубче! – заклопотано заговорив Залізняк. – Їдь негайно, треба заздалегідь десь переховати жінок та старих… особливо жінок… Умов отця Хому приїхати сюди… та хай він бере з собою неодмінно й сестру твою Прісю, на лихо собі вона така гарна, то вже її не помилують ляхи… Я про охорону села потурбуюсь… а козаків у нас вистачить і на пів-Польщі! То вирушай же не зволікаючи та привези сюди і Прісю, і отця Хому… Пам’ятай, що її ждуть найгірші муки!

Петро попрощався з Залізняком і зразу ж вирушив разом з дияконом у дорогу.

Минув тиждень відтоді, як приїхав Залізняк, і що не день надходили нові й нові підтвердження його слів.

Щодня прибували втікачі з близьких і далеких сіл українських і розповідали про звірства уніатів, ляхів.

Залізняк раз у раз виїжджав з монастиря, іноді сам, іноді з Найдою, з котрим він часто радився наодинці в його відлюдній келії. Іноді він не повертався й ночувати в монастир. Уся братія монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до Залізняка, особливо ж отець Аркадій і отець Антоній.

Мельхіседек теж не дрімав. З гарячковою поквапністю поспішав він ужити всіх легальних заходів, щоб зупинити дії ляхів.

Він одіслав Мокрицькому різку відповідь, у котрій переконував його облишити свої наміри, бо вони можуть призвести до фатальних наслідків, які впадуть на голови порушників миру й справедливості в державі.

Він надіслав листи до комендантів форпостів на Дніпрі, благаючи їх не чинити утисків православним, що їдуть у релігійних справах до Переяслава, до свого єпископа.

До кожного з цих листів він приклав копію королівського декрету; такі ж копії він розіслав і в найближчі містечка та міста для оголошення населенню.

Через те що в монастирях не було спеціальних писарів, то вся братія, котра вміла писати, засіла за цю роботу. Таких мастаків було небагато, і тому сам Мельхіседек просиджував дні й ночі з пером у руці. Та всі його старання не мали й найменшого успіху. Мокрицький нічого не відповів на його листи, а, неначе глузуючи з слів ігумена, кинувся ще з більшою лютістю на православних. Начальники форпостів порадили Мельхіседекові вдатися до вищої влади, а в містах не дозволили оголосити королівських декретів.

Усі ці невдачі не вбили невтомної енергії Мельхіседека; в душі його ще жевріла надія на ухвалу варшавського сейму, й, незважаючи на всі погрози ляхів, він готувався до нової подорожі у Варшаву. Але братія монастирська втратила надію на мирне вирішення справи. Гіркота кривд, утисків і мук, що їх зазнавали в Польщі православне духівництво й весь православний народ, сповнювали їхні душі страшною образою, і образа ця шукала іншого виходу.

По всіх келіях потай від отця ігумена точилися таємні розмови, в монастирських льохах переховувалися якісь барила й міцно зав’язані паки.

А тривожні звістки тим часом усе ширились і ширились.

Був паркий літній вечір. Небо, обкладене з усіх боків чорними хмарами, кидало синювату мертву тінь на землю, що застигла, чекаючи страшної грози.

Жоден листок не ворушився на деревах, нерухомо застигло повітря, й, незважаючи на те, що не відчувалося кругом і найменшого вітерця, важкі чорні хмари, прорізані білими клуботливими звивами, поволі випливали з західного боку неба й застилали весь небосхил.

На землю насувалася чорна тінь.

Налякані страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли навколо своїх гнізд, то забивалися під покрівлю дзвіниці, під карнизи церков і будинків.

Гудів монастирський дзвін, сповіщаючи про кінець вечерні. Люди юрмилися в дворі Мотронинського монастиря й, чекаючи виходу отця ігумена, тихо розмовляли між собою, переказуючи жахливі новини.

Та ось останній стогін дзвона завмер у нерухомому повітрі; з церкви ринув натовп прочан, а слідом за ним показалася могутня постать архімандрита з хрестом у руках; за ігуменом ішов Залізняк, а за ним уже сунула чорною валкою і вся монастирська братія.

Побачивши отця ігумена, всі, хто був у дворі, дуже захвилювались: одні почали протовплюватись до Мельхіседека, кваплячись підійти під благословення, інші ставали на коліна, падали перед ним ниць… Почулися стогони, плач, істеричні зойки.

– Гинемо, отче! Гинемо! – волали люди. – Смертна година наближається… Порятуй… помилуй… і захисти!..

Рука Мельхіседека, що високо тримала хреста, помітно здригнулася; скорботний погляд його пробіг по головах убогої пастви, яка простягала до нього в останній надії руки, і серце його стислося від невимовної муки.

– Братіє моя возлюблена! – заговорив він, задихаючись од хвилювання. – Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се єдиний захист наш, – високо підняв він над головою великого хреста з розп’яттям. – Сим переможемо!

На темному тлі неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу, що стояв на колінах. Почулися слова молитви, зітхання, стогони… Усі схилилися перед сяючим хрестом.

– Не втрачайте ж надії, стійте твердо, спокус і погроз не бійтеся, – говорив Мельхіседек. – Господь пошле і захист, і покров тим, хто покладається на його ласку. Ще не відома нам ухвала сейму; російська цариця, а з нею й інші держави клопочуться за нас. Надійтеся ж на господа й віруйте, яко він сам гнаним за віру є захисник. Але путі господні невідомі, – з грудей Мельхіседека вирвалося скорботне зітхання, та голос його звучав твердо й упевнено, – і якщо хоче він, щоб ми постраждали за святу віру нашу, на те його свята воля! І ми не відступимось від неї заради благ і радостей світу, приймемо мученицьку смерть, пам’ятаючи слова господні: хто перетерпів до кінця, той спасенний буде.

У відповідь на слова отця ігумена звідусіль почувся голосний плач.

Похмурий стояв Залізняк поруч Мельхіседека, не сміючи перервати його слова, і тільки поглядав мовчки з-під насуплених брів на натовп, що ридав, стоячи на колінах.

Коли нараз до слуху всіх присутніх виразно долинув кінський тупіт, і за кілька хвилин у двір монастирський влетів укритий курявою вершник.

Осадивши свого змиленого коня, верхівець зіскочив з сідла й, підійшовши до Мельхіседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцеві ігуменові:

– Од його превелебної мосці єпископа Георгія з Варшави, – і подав Мельхіседекові запечатаний пакет.

Різким рухом зірвав Мельхіседек з пакета товсту воскову печать і, розгорнувши папір, почав читати його…

Натовп, що юрмився на подвір’ї, нараз завмер.

Сотні очей стежили за отцем ігуменом.

А він не одривався від списаного аркуша паперу.

Запала хвилина напруженої мовчанки, що збіглася з лиховісним затишшям, яке охопило природу.

Нараз обличчя отця ігумена вкрилося смертельною блідістю, папір випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Він ухопився руками за голову, похитнувся і впав би навзнак, якби його не підхопив Залізняк.

Миттю вся братія оточила отця ігумена.

– Що сталося, отче? На бога! – почулися з усіх боків розпачливі голоси.

– Гнів божий… кара! – насилу вимовив Мельхіседек. – Сейм закінчився, прохання наші всі відхилено, й декларації милостивої цариці та інших монархів, за нас чинені, залишено без уваги!

Зойк жаху вирвався з грудей присутніх і прокотився над юрбою, і в цей час долинув здаля глухий, затаєний гуркіт грому… Слідом за ним ще і ще…

Жах опанував мешканців монастиря. Страшні пориви вітру налітали на юрбу, що зібралася в дворі, зриваючи хустки з голів жінок, куйовдячи волосся, рвучи одіж, і з диким свистом мчали далі, нагинаючи дерева, здіймаючи перед собою стовпи куряви.

Обливаючись слізьми, падали селяни на коліна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змішались із стогоном столітнього лісу. Удари грому посилювались, небесне склепіння двигтіло й, здавалось, ось-ось упаде на землю…

Мигнула блискавка, й небо загорілося з усіх боків.

Хитаючись і спираючись на руку брата Аркадія, піднявся Мельхіседек по східцях монастирського ганку; за ним ішли Залізняк і старша братія.

Ввійшовши в келію, Мельхіседек мовчки опустився у своє крісло й затулив обличчя руками; отець Єлпідифор сів на лаву й похилив голову на груди; Залізняк, Найда, Аркадій і Антоній стояли похнюпившись біля вікна. Ніхто не зважувався порушити тишу цієї страшної хвилини. Глибокі сутінки, що сповнювали келію, часом прорізували яскраві спалахи блискавки й на мить усе осявалось білим світлом, а потім густий морок знову повивав нерухомі постаті.

– Навіщо ти залишив нас, господи! – простогнав нарешті Мельхіседек, одриваючи руки від обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крісла.

– Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самі пильнували, аби тільки бути покірними й довготерпеливими! – промовив глухо Залізняк.

– Не нам належить кара: «Мені відомщення, і аз воздам», – суворо відповів Мельхіседек.

– Умерти, братіє, умерти всім! – простогнав старець Єлпідифор.

– Всім умерти, але вмерти немарно! – гнівно вигукнув Залізняк. – Правда, чесний владико, господеві належить відомщення, але знаряддям своєї помсти він обрав нас і ми мусимо виконати волю його!

При цих словах молоді ченці заворушилися.

– Так, правда, владико й отче наш, – палко заговорив Аркадій, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав від глухого обурення. – Чи не сам господь сказав через Самуїла Саулові: «Я згадав про те, що вчинив Амалик Ізраїлеві, як він став йому на дорозі, коли він ішов з Єгипту. Тепер іди, й порази Амалика, й знищи все, що є в нього, і не давай пощади йому, але побий смертю від чоловіка до жони, від отрока до немовляти!» І згадай, пречесний владико, чи не відступив господь від Саула, коли Саул пощадив єдиного царя амаликитянського. А чи не гірші за амаликитян ляхи? Чи не в єгипетському полоні ми перебували й перебуваємо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! І не соромляться переслідувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жінок та дітей! Ні, чесний владико, воістину вони в стократ гірші за всіх амаликитян, філістимлян і амореян, покараних господом. Смерть їм усім, від чоловіка до жони, від отрока до немовляти!

– Не проти чоловіка согрішили вони, а проти духа святого, – палко підхопив Антоній. – І немає їм пощади ні на землі, ні в небесах!

– Немає пощади! Ударила година справедливої помсти! – полум’яно вигукнув Найда. – Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його…

– Безумці! Зупиніться! Що ви говорите! – скрикнув Мельхіседек, простягаючи до ченців руки. – Хай не баламутяться серця ваші! Віруйте в милосердя боже; я завтра ж поїду до Варшави. Ще надіюся на заступництво Росії… ще…

– Заступництво Росії не привело ні до чого, – перебив його Залізняк. – Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тільки надіятися на зброю Росії, лишилося виконати те, про що говорили тобі…

Страшний грім вдарив над самими головами присутніх і розкотився грізним тріскотом по всьому небосхилу.

– Ось голос, що кличе нас і нагадує про помсту! – урочисто мовив Залізняк, здіймаючи до неба руки. – Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Ні, всі засоби вже випробувано, зостався тільки один, котрий уже не раз рятував нас і віру нашу, – шабля козацька: вона не зрадить і тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всіх, всякого стану й преложенства людей, – чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тільки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ex, якби нам тільки грамота! Адже від цього паперу залежить усе: майбутнє України, порятунок віри, порятунок усього святого для нас! Півжиття віддав би за цей папір – і нема де його взяти!

Останні слова Залізняк мовив з особливою палкістю.

Мельхіседек здригнувся і підвів похилену голову.

– Превелебний отче, ти ж усе життя своє поклав за врятування віри, – гаряче говорив Залізняк. – Ти – пастир наш: ми продовжуємо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми своє життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од цариці… хоч…

– Спинися! Що ти говориш? – збуджено скрикнув Мельхіседек, простягаючи до Залізняка руку, немов хотів стримати слово, що ладне було зірватися з його уст. – Годі… годі!..

Залізняк замовк, мовчав і Мельхіседек, але видно було, що слова Залізнякові глибоко його схвилювали.

– Ідіть з миром, братіє, – промовив нарешті Мельхіседек уже спокійніше. – Стоятимемо твердо й покладатимемо надію на бога: без волі його не впаде й волосина з людської голови. Хай же не бентежаться серця ваші, йдіть і моліться. Довліє кожному дневі злоба його.

Ніхто не посмів заперечити архімандритові: всі мовчки один за одним підійшли до нього під благословення і вийшли з келії.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 198 – 209.