Цехова сходка

Зинаїда Тулуб

Хома прокинувся пізно. Голова боліла, в роті було кисло. Неохоче підвівся він, випив кухоль пива і тільки тоді по-справжньому очуняв.

Не встиг він умитися, як за вікном зарипіли вози і незнайомий голос спитав:

– Гей, добрі люди, де тут мешкає шевський цехмістер?

– А що треба? – висунувся Хома.

– Та нам цехмістра, – разом відгукнулися Павло й Остап, вигнані зі Львова.

– Я і є цехмістер. Заходьте!

Приїжджі зайшли до хати, перехрестилися на покуття і низько вклонилися хазяїнові.

– Рятуй, батьку!

– Сідайте й кажіть, у чому річ, – показав на лаву Хома.

Приїжджі сіли, і Павло заговорив за обох:

– Ми зі Львова. Сидите ви тут, у Києві, і не відаєте, що на світі діється.

– Розкажеш – знатимемо, – спокійно відповів Хома, набиваючи люльку.

– Таке діється, що православну людину женуть із Львова, як бусурмана. Хто мав хату – з хати вигнали. Хто мав майстерню чи крамницю – розбили, сплюндрували, пустили чесних хазяїв попідвіконню. А хто шевцював не на замовлення, а на базар – в того й скриньку забрали і все пошите.

– А хто ж ви самі будете? – урвав Хома, якому було не до розмов.

– Та шевці ж! Три роки тому почали виганяти православних із цехів і брати тільки католиків. Вигнали й нас. Так ми подали скаргу до магістрату – і нас залишили.

– Гм! – буркнув цехмістер. – Так якого ж ви біса приїхали?

– Так це ж було три роки тому, – втрутився мовчазний Остап. – А за три роки все змінилося.

І розповів про смерть Дениса, про діда Омелька, про те, як побили їх на цеховій сходці, а потім сплюндрували й вигнали з міста, загрожуючи смертю.

– Так і сказали: щоб духу вашого тут не було, бо вб’ємо з жінками й дітьми.

– От стерво собаче! Як же ви стерпіли таке знущання?! – обурився Хома.

– А як же нам було не стерпіти, коли самих майстрів там тридцятеро та підмайстрів утроє?

– Гм… важкувато, – згодився Хома. – Так чого ж вам треба?

– Прийми, батьку, до цеху. Не дай померти з голоду. Думали ми податися на Січ, так нема де жінок та дітей подіти. Вони, як горобенята, ротики роззявляють та хліба просять. А де ж його взяти?

– Гм!.. Так хіба ж я щось можу сам? – почухав потилицю Хома. – Ось що воно робиться на білому світі. Буде сходка – тоді й подумаємо. А папери у вас які-небудь є?

– Є, батьку. Все є. Вони не хотіли давати, так ми в магістраті виправили. Знайшовся такий писарчук з наших. Навіть хабара не взяв, їй-богу.

– Та що ти, Хомо, думаєш? – втрутилася Причепиха. – Ти ж учора обіцяв гетьманові зібрати на завтра сходку.

– Ач ти! – здивувався Хома. – А баба діло каже. Обіцяв! і справді, що обіцяв.

– А де ж ви, добрі люди, ночували? Де ваші жінки й дітки? – зацокотіла жаліслива Причепиха.

– Ночували ми на дорозі, під мурами. Не пустили нас до міста після заходу. Та воно влітку нічого. Ночі теплі. Тільки дід Омелько все стогнав, бо дуже його побито.

– Так він живий, Омелько?! – здивувався Хома. – Гм! А я гадав, що він помер у дорозі. А чи то часом не той Омелько, що шевцював на Січі ще за Самійла Кішки?

– Той самий. Та він тут, за ворітьми, на возі лежить, – показав на віконце Остап.

– Та я ж його знаю! Разом на Січі працювали. Оце так заковика, – розгубився Хома.

А Причепиха аж сплеснула в долоні.

– Ой люди добрі! Чи бачили ви таке опудало! Люди з дороги голодні, хворі, на возах поневіряються, а він потилицю чухає. Іди! Іди проси до хати та діда допоможи перенести.

І, не витримавши, кинулася на вулицю і, зітхаючи та бідкаючись, почала переносити до хати злиденні речі втікачів і готувати їм сніданок з решток учорашньої учти.

За годину дід Омелько спав на лаві на м’яких бараницях. Мотря допомагала Причеписі місити коржі, а маленька Орися гралася з дочкою Причепи і заливалася сміхом, ніжним іі дзвінким, як бубонці.

Примітки

Самійло Кішка був запорозьким отаманом двічі – в 1574 — 1575 і в 1599 — 1602 рр.