Сватання, реван і комак
Зинаїда Тулуб
У степу опівдні пригрівало сонце. Сніг тільки-но починав танути, але надвечір брався він блисняковою плівкою і сліпуче блищав під місяцем і під зорями.
Тоді вовки полюють на оленя і довго женуть його степом, мовчазні і хижі. Мчить олень, але провалюється під ним блискучий наст – і грузне він у глибокому снігу, а легкі вовки беззвучно мчать підмерзлою слизькою поверхнею, наче тіні від хмар. І знесилюється легконогий олень, і падає від невблаганного вовчого гону. Реве він, б’є вовків рогами, хвицає, але не відступає люта зграя.
І починається тоді кривавий бенкет.
А за південними горами – квітне все.
По урвищах кущаться барвисті китиці кермеку, стеляться огудини розквітлих каперців, наче обсипаних сніжними пластівцями. Тягне дрік до сонця зелені безлисті паростки, і золотом вилискують його квіти. Рожевими ворушкими купами пахтить мигдаль, а над ним розкинулось малиновим наметом юдине дерево. По скелях квітне шипшина, пишні кущі кизилу, ожина, бузок, держи-дерево. І все це пахтить, тягнеться до сонця, дихаючи весняними любощами. Дзвенять, співають струмки, шумують водограї кришталевими цівками. Дзюрчать цикади, пригріті сонцем. Гудуть джмелі…
А коли розквітнуть виноградники, – голова йде обертом від їх пряного духу. Зиркнеш – і не помітиш цвіту, тільки наче щось припорошило молоде листя золотою курявою. А ці золоті порошинки і є виноградний цвіт.
Верещать на березі засмаглі голі татарчата. Качаються в піску і дрібному грузі і, обліплені ним, наче лускою, кидаються в скляні хвилі, довго плавають, поринають, ловлять драглих медуз, лякають крабів і ніяк не впіймають золотий невід сонця на камінцях неглибокого дна.
А дівчата поспішають у гори до водограю мудрого шейха, бо каламутний і піняво-брудний потік серед вулиці Чабан-Таша. Легко йдуть вони під переплутаним вузлуватим склепінням горіхів, ледве вкритим рудувато-зеленим, ще липким і кошлатим листям. Воложно сяють у прорізах фередже їх газелячі очі і, виповнивши вузькошиї глеки-кумгани холодною цівкою, жадібно дихають вони бальзамічними пахощами кипарисів та теребінтів, мигдальним цвітом і смолистими бруньками. І, не бачачи нікого біля водограю, скидають фередже і співають.
І співи їх, як щебетання весняних птахів, говорять про щастя й кохання.
І краще всіх бринить серед них голос синьоокої Медже, сестри Ахметової. Переплітається він із дзюрчанням джерел, з пташиними співами та передзвонами цикад. І, спершись на стовбур старого бука, сам до себе посміхається молодий татарин і сам не знає чому… А Медже ставить глек на плече і рівно, і плавно спускається схилом гори і йде додому вздовж мечеті, не знаючи, що милується нею навіть старий муедзин із різьбленого балкончика мінарета… І бринить її голос на дворі і на плоскій покрівлі, на винограднику і в саду, наче голос дзвінкої цикади, зігрітої сонцем.
Торік зустріла вона Ібрагіма біля водограю мудрого шейха. І, зашарівшись під фередже, відповіла на його привітання, заговорила з ним і полохливо здригалася від шарудіння листя, від кожного звуку в лісі.
З того часу тричі на день ходила вона по воду в гори з вузькошиїм глеком-кумганом на плечі, легконога, як сарна, і струнка, як молодий кипарис, І, помітивши на стежці Ібрагіма, притишувала легку ходу, а жартівник-вітрець послужливо відкидав їй фередже, і бачив Ібрагім легкий овал молодого обличчя з тонкою шкірою тону слонової кості, і стиглу вишню губ, і їх щасливу посмішку.
Легкий червінь заливав тоді обличчя Медже, і, замість дзвінкого сміху та гострих насмішкуватих слів, сором’язливо блимали її сині очі у чорнову промінні вій, а голос бринів ніжно і тихо, як туркотіння лісної горлиці.
І поверталася вона до Чабан-Таша, і воложно сяяли її очі, коли спускалася стрімкою стежкою додому, мовчазна і замислена, спритно підтримуючи на плечі вузькошиїй кумган, тьмяний від холодної джерельної води. І здавалося їй, наче не кумган несе вона на плечі, а своє променясте дівоче щастя, і боязко їй спіткнутися, розхлюпати його дорогою, не донести до рідної саклі…
А Ібрагім повертався додому, задумано мугикав пісню і чистив коня, заплітав йому гриву і бачив перед собою синьооку дівчину з тонкими серпами брів і важкими чорними косами, як блискуча смола.
– Одружися, Ібрагіме, – говорила йому владна Сабіха. – Не дочекаюся я внуків, щебетливих, як ластівки. Просватай Джевгер, доньку Бекирову, або Салтанет, доньку мулли. Обидві – красуні, обидві мають добрий посаг і належать до найкращих родин Чабан-Таша.
Мовчав Ібрагім, і тільки навесні, коли пішли отари на Яйлу і розквітли по скелястих розколинах маки, відповів якось матері:
– Сватай мене, мамо. Та не лежить моє серце ані до Салтанет, ані до Джевгер. Сватай мені Медже, сестру Ахметову.
– Та ти збожеволів! – сплеснула в долоні Сабіха, забувши свою поважність. – Медже – жебрачка. Ані золота в неї, ані землі, ані баранів, ані посагу. Та батько твій у землі перевернеться під своїм мізер-ташем… Яка ганьба: родичатися із старцями! Ну, коли не лежить душа до Джевгер, візьми Міріам, доньку Вехбібакана. Хороша, поважна родина.
– Аллах з Міріам, і з усіма іншими. Попарубкую ще з рік, поки Медже ввійде до нашої саклі, – рішуче відрізав Ібрагім і вийшов на вулицю.
Сабіха довго дивилася йому вслід і обурено хитала головою.
– Ось вона, дитяча вдячність! Дбаєш, щоб було їм якнайкраще, а причарує якась відьма, – і гинуть всі материні турботи. Де ж він її, безсоромницю, бачив? Де вони зустрічаються на ганьбу правовірним?!
Минав повільно час, а Ібрагім твердо стояв на своєму, і мати потроху скорялася, і, коли розквітнув кермек і обсипалися золоті порошинки виноградного цвіту, прийшли до бідної, але охайної саклі Ахметової сивобороді свати з гаманцем, повним золота, і шовковою хусткою для заручин.
Медже була сирота. Старший брат її, рибалка Ахмет, і дружина його, Шафіге, були їй за батьків. Побачивши сватів, маленька небога Субан вихором вбігла до жіночої половини.
– Тіточко Шафіге! Тіточко! Прийшли сватати нашу Медже!
– Та й слава аллахові, якщо за хорошу людину, – відповіла Шафіге, не кидаючи роботи.
А Медже зблідла від хвилювання і тихо вийшла на галерейку, щоб звідти почути, що кажуть свати.
Знаючи звичай, Ахмет запросив сватів на міндер, почастував кавою і наргіле і чекав, щоб вони заговорили самі.
– Добрий тютюн росте цього року на радість правовірним, – повільно говорив старший сват, сивобородий Омер.
– І виноград рясно квітнув, хай буде благословенне ім’я аллахове і пророка його, – підтакнув другий, бо не личнть поважним людям з порога починати про справи.
– А ось, як вам цей тютюн, – казав Ахмет, знімаючи з полиці маленьку скриньку. – Я купив цього насіння в рибалок з «того берега», – хитнув він головою на море, що здіймалося в глибині бухти блакитним трикутником і вилискувало на сонці золотими казковими рибками.
Старий Омер випалив люльку й упевнено хитнув головою.
– Чудовий тютюн. Навіть кращий, ніж з городу Вехбібакана.
І, витримавши довгу паузу і перезирнувшись зі своїми супутниками, урочисто звернувся до господаря.
– Не будемо дурно гаяти часу, Ахмете, бо ніхто не поверне безплідно втрачених хвилин, як не збере розвіяного у повітрі диму від наргіле. Прийшли ми до тебе, сине Сулейманів, по волі аллаха, хай буде святе і благословенне ім’я його. Прийшли сватати твою сестру за Ібрагіма, сина Алі. Гадаю, що ти нам не відмовиш, бо ніхто в усьому Чабан-Таші не скаже злого слова про Ібрагіма і почесну родину його.
Ахмет давно догадувався, кого кохає Медже, і зрадів вигідному сватанню, та, про людське око, залишався байдужий.
– Ніхто, – схилив він голову, коли свати замовкли. – Якщо так судилося, – буде справа. Але я не можу розпочати торгу, не спитавши Медже і дружини, що заступає матір нареченій.
– Авжеж! Авжеж! – відповіли ceafи. – Так наказує звичай і серце. Піди спитай Шафіге, спитай і саму наречену.
– Ох, Ахмете, боюся я, що відмовить Медже Ібрагімові, – з лукавою іскрою в очах відповіла Шафіге. – Дивись, як підглядає вона у віконце нашої оди, на ногах не встоїть від хвилювання.
Очі Шафіге сміялися. Знала вона, що спить Медже і бачить уві сні красеня Ібрагіма, але маленька Субан не зрозуміла жарту і палко заступилася за Медже:
– Та що ти, тіточко Шафіге! Медже навіть співає пісень за Ібрагіма і червоніє, як ягода кизилу, кола хтось згадає про нього. Та й тіточка Горпіне каже, ща кращого нареченого не знайти їй у цілому світі.
– Мовчи, дзиго! Поклич нам Медже, – мимоволі розреготався Ахмет.
– Я що ж… Як вам завгодно… Хай буде так, як судилося… Кисмет, – белькотіла Медже, коли брат спитав її згоди.
А очі тривожно й запитливо ловили погляд Ахметів, серце тремтіло і завмирало пораненою пташкою. І коли Ахмет вийшов до сватів, знов кинулася Медже до галерейки, стискаючи на грудях амулет, недавно куплений у Кайтмази.
Довго торгувався Ахмет із сватами. Вони давали за Медже тридцять п’ять гасене, а Ахмет вимагав п’ятдесят.
– Вона – красуня, вона рукодільниця, – твердив він уперто. – Вміє вона вишивати і по-нашому, і по-турецькому. Навіть по-козацькому навчилась від Горпіне. А як співає Медже! Наче іволга у лісі, наче весняний струмочок в горах.
Медже холола від жаху, прислухаючись до цього торгу. Невже Ахмет не поступиться? Невже не збавить кілька гасене?! Адже ж світло тоді їй довіку потьмариться.
А сивобородий сват все тягне своє, повільно погладжує бороду і пускає крізь ніздрі хмари запашного кучерявого диму:
– Але ж Медже не має посагу. Ібрагім бере її без нічого, як устрицю з мушлі. Адже ж він міг би засватати красуню Джевгер або ще й іншу багачку. Ніде йому не відмовлять.
Ахмет не поступався і твердо гнув своє. Він знав, що Ібрагім кохає Медже, і відчував себе на певному грунті. На десять гасене він справить весілля, а за решту купить пару буйволів та сплатить податки. Звідки взяти рибалці враз стільки золота?! Адже ж, поки Субан підросте, мине ще п’ять років. І він торгувався, як міняйла на ринку.
І тремтіла від жаху Медже, холола, поки Ахмет вихваляв її голос і вміння ткати килими і полотно, варити і прясти шовк і вовну кашмірських овець.
Кінець кінцем сторгувалися на сорок гасене, і вимовив Ахмет заповітне слово:
– Єдине слово, єдин аллах. Медже – ваша.
Свати розв’язали гаманець, висипали гроші на розстелену хустку бруського шовку – подарунок нареченого засватаній дівчині. І, тремтячи від щастя, кинулася Медже до своєї дівочої скрині і витягла кашемірову шаль, що ховала вона з дитинства про такий випадок.
Примітки
Міндер – підвищення вздовж стін, наче низенькі дивани, вкриті матрацами або килимами. На них сиділи і спали.
Ода – чиста кімната для прийому гостей на чоловічій половині.