В лабіринті сералю
Зинаїда Тулуб
Настя прокидалася пізно. Крізь сон чула вона, як підводився падишах, як ішов одягатися до суміжного покою. З-за килимової запони долинало шарудіння тканин, хлюпання води, неголосні запитання султана і поквапливо-улесливі відповіді к’яйї або полохливий, зірваний шепіт рабині. І знов – мовчання, притамовані килимами кроки, шарудіння і хлюпання.
Настя довго не могла звикнути до цієї урочистої і побожної тиші. Але рабиням і служникам не дозволено розмовляти в присутності падишаха і його родичів. Навіть сам на сам порозуміваються вони в палаці на мигах, наче глухонімі. Настя іноді помічала ці таємничі знаки, і вони дратували її, як розмови невідомою мовою, їй усе здавалося, що раби глузують з неї.
А насправді, з часів султани Баффи ніяку жінку сералю не шанували так, як Гюль-Хуррем. Ледве ворухнеться вона в ліжку або розплющить очі, як рабині та євнухи кидаються до неї з удаваною відданістю та побожністю, ловлять її погляд і приступають до першої церемонії палацового дня – одягання султани.
Дві дівчини-мулатки підносять срібну миску свіжої води, опалової від пахощів. Дві інших скидають з Насті нічну сорочку, треті – обмивають її з голови до ніг грецькою губкою.
І тоді подають їй денну сорочку.
Рабині зміняються рабинями. Смугляві арабки в червоних ізарах подають полоскання для рота, італійки – панчохи, черкешенки – туфлі, албанки. – грезетову сукню італійського крою.
Ритмічні рухи рабинь нагадують танець. Кожну дрібницю подають дві рабині з глибоким церемонним уклоном і розходяться в різні боки, звільняючи місце для іншої пари.
Складний і урочистий церемоніал і приємно лоскоче Настине самолюбство, і дратує своєю вивченою одноманітністю, барвистою і нудною, як кружляння каруселі на ярмарку.
Повна величі сивоволоса к’яйя стежить за рабинями і не уриває урочисто-улесливої розмови з Гюль-Хуррем. Всі стамбульські новини розповідає вона зранку султані. І де трапилася пожежа, і хто помер, і скільки кораблів кинуло якір у Золотому Розі, і скільки караванів прийшло з палючого Ємена, і скільки з Могреба, і який крам продається в Галаті. Вона ніби й не дивиться навкруги, але варт тільки рабині спіткнутися або зробити незграбний рух, що порушує театральну стрункість церемонії, як брови її непомітно зсуваються, а рабиня полотніє під густими рум’янами, тому що чекають її курбачі.
Сніданок такий же нудно-урочистий, як і одягання. Низенький срібний стіл, за яким сидять на двох чи трьох м’яких подушках, заставлено фарфоровими блюдами. Євнухи-негри повільно крутять стіл і здіймають покришки з страв. Настя мовчки вказує, чого їй покласти, а інші страви віддає рабиням та євнухам. Тоді подають їй сніжно-білий пшеничний хліб з двічі просіяного бурсійського борошна. Щодня печуть для султанського вжитку двадцять таких хлібів на козячому молоці, кожний на чотири фунти вагою. Крім падишаха, їдять його тільки діти султанські, улюблені жінки і кілька вельмож.
Снідає Настя сама, бо ніхто не гідний їсти разом з коронованою султаною. Тільки біла ангорська кицька сміливо стрибає на стіл і, облизуючись, ласує найкращими стравами. Євнухи і рабині залюбки вигнали б її міцним стусаном, але з удаваним улесливим захопленням дивляться, як кицька їсть на столі і, знищивши свою порцію, тягне лапкою ласий шматок з тарілки султани.
Після сніданку – нема чого робити. Велична к’яйя вичерпала всі свої новини. Жінки сералю не рівня султані, а жінки візирів та інших вельмож зберуться опівдні.
Настя виходить у сад. Тут принаймні можна побути на самоті з своїми думками і не всміхатися всім і кожному вивченою милостивою всмішкою. У султанському сералі вона ще самотніша, ніж у Каффі. Всі підлабузнюються, всі виконують її найменше бажання, ладні порозбивати собі голови від запопадливості. Та хіба є тут хоч одна душа, на яку можна покластися?! От хіба Любка, гуцулка. Любка вдячна їй за своє нове життя. Вона погладшала, відпочила, навіть не кашляє з того часу, як Настя призначила її букетницею. Настя часто бачить її в садах, підкликає і щиро балакає з нею далеко від зайвих ушей. Любка залишилася християнкою. Отже, можна надіслати її і до селямлику, і до самого падишаха, і до міста, і до будь-якого баші. А головне – довідатися від неї про що завгодно.
– Де зараз падишах? Що він робить? – питає Настя.
– А певно, у бібліотеці! Після сніданку він годину читає, а потім іде до дивану або вислухує доповіді візирів. Тільки не полюбляє дивану наш падишах, – зітхає Любка.
– А що це таке бібліотека? Де вона? – вередливо розпитує Настя.
– Туди не можна жінкам, господине. Це будинок такий, де читають книжки. Такий гарний, наче іграшка.
– Хіба ж ти там була?
Любка ніяковіє, але відчуває, що Настя не зрадить її, і признається:
– Була. Стіни там наче писанка, а з обох боків від вікна до вікна поставні на книжки. Дверцята в них кришталеві, висаджені самоцвітами, наче повбиваними у кришталь. А в кожному поставні по двадцять чотири книжки в оправах з перлів та самоцвітів. А поставні такі низенькі, що падишах, сидячи на міндері, бачить крізь кришталь всі книжки і бере потрібну. А над поставнями – полички, вже без дверцят, з вазами квітів. І на ці полички кладуть щотижня по три гаманці: один повний золота, а два – повних срібла. З тих гаманців султан обдаровує блазнів, німих, карлів, євнухів та меддахів з жебраками. А книжки там арабські і перські або тутешні – турецькі. Ну, а у великій бібліотеці, де читають вельможі та яничари, с й грецькі, і сербські, і з малюнками.
– Ну, а потім? – вередливо уриває Настя. – Де потім сидить падишах?
Любка безпорадно кліпає віями.
– Та я ж кажу: до дивану прямує, або збирається на полювання, або своїх блазнів покличе. А іноді накаже глухим розмовляти. Оце так дійсно сміхота… Або слухає великого візира. Це вже як йому на думку спаде.
Після зухру тіні згортаються у бузкові клубки і ховаються під дахи і під мури, щоб не потрапити на очі пекучому сонцю. Волога курява хмарою здіймається над Стамбулом, і тане далечінь в опаловій імлі. Восфор тоді зелений, як смарагд. Важко повірити, що по той бік Кара-Денізу в’ється пухкий сніг, що річки скуто кригою, а повітря по-зимовому гостре й різке.
Нудно. Настю дратує оця самотність у мурах сералю. Вона заздрить міським водоносам, що розносять по домах бурдюки з водограїв старого акведуку часів . Їй треба волі, сили і влади.
Повільно з’їжджаютьєя жінки вельмож. Є серед них і черкешенки, і грекині, туркені, і сербки, і останні з роду позбавлених трону дожеврілих візантійських династій. Є старі бабусі й дівчатка, красуні і потвори. І щодня завжди і незмінно приїздить Назлі-ханум.
Настя ненавидить стару султану. Кожне її одвідування починається і закінчується однаково: вибравши хвилину, султана обіймає її і в ім’я родинних почуттів, благає допомогти в будь-якій справі: або треба призначити швагера султани Кадим керманським санджаком, або сина султани Айше командувачем булюків, або онука Рустем-баші агою нічної варти в Галаті. Настя рішуче відмовляється, але султана напосідає, ображається, обурюється і доказує, що коли вона вдочерила Настю, то син Айше доводиться їй двоюрідним братом, а швагер султани Кадим – якимсь дядьком, і гріх і сором не допомогти своїм родичам.
– Стара відьма! Чортиха! Присмокталася до мене п’явкою, – якось кинула Настя.
І раптом замовкла, помітивши Гасана.
З Настиного весілля він ще погладшав і тепер нагадував величезний бурдюк жовтого гусячого жиру. Він не тільки повернувся до нового сералю, але й зайняв кращу посаду. До Насті відчував він щось подібне до закохання і пильно стежив, щоб ніхто не підкопався під неї, тому що Настане падіння неминуче скинуло б і його. Жінки сералю завжди тремтять перед євнухами і запобігають їх ласки, але такі, як Баффа та Роксолана, були надто сильні, і євнухи ставали в їх руках вірними служниками і виконавцями їх наказів. І Гасан відчуває, що з Гюль-Хуррем виростає така ж господиня і володарка, і з опікунсько-недбалого – тон його перетворюється на улесливий і майже побожний.
– Гірше за п’явку, запашна трояндо Шіразу, – хитає він головою. – Тому що п’явиця присмокчеться і, упившись, сама відпаде, а вона ніколи не відпаде, тому що нема краю людській пожадливості.
Настя здивовано підводить брови.
– Ну, так, чиста краплинко роси. Тобі невідома темна і злочинна людська душа, тому що ти чиста, як пуп’янок лілії з райських садів. Відкинь Назлі-ханум з своєї путі, як відкидаєш жабу з садової стежки, і не дозволяй їй багатіти з твоєї ласки.
– Нічого не розумію. Розтлумач мені, Гасане, в чому річ, – сіла Настя на купу подушок. – В мене стільки родичів, що голова йде обертом.
– Ну, зрозуміло, коли Назлі-ханум ладна назвати родичем першого-ліпшого крамаря з Галати, аби заробити на цьому. Звідки в неї стільки перлів і вбрань, стільки рабів і речей? Все з бакшишів! Жени її до всіх шайтанів. І тоді всі скарби попливуть тобі до рук, як річки у море. Вона бере за посаду візира двадцять тисяч дукатів, та ще й цілу скриньку перлин, а тобі дарує мавпочку або віяло з павиного пір’я за якихось двадцять дукатів. Адже ж за посаду треба платити. Так хай новопризначені платять тобі, а не їй!
– Але Назлі-ханум все ж таки моя названа мати, – каже Настя.
Та не слухає її євнух Гасан.
– Обриднуть падишахові твої прохання. А що ти робитимеш, коли султан тебе розлюбить через оцю гарпію?
Настя пополотніла, а Гасан хитро і задоволено посміхається:
– Подумай, усмішко аллахова, і потім скажи Гасанові, чого тобі треба. Гасан вже раз урятував тебе від безносого діда, врятує й від Назлі-ханум.
Настя не відповіла, мовчки підвелася і пішла геть, а ввечері довідалася, що Назлі-ханум розбив параліч. Вона не згадувала своєї розмови з Гасаном, думала, що стара, мабуть, помре і сама звільнить її від своєї присутності. І Гасан тактовно мовчить, зрозумівши ії почуття, але за тиждень-два просить Настю закинути слово за халебського каді і за улема з Дамаска, що мріє про білу чалму з золотою смужкою.
– Вони надішлють тобі подарунки, гідні твоєї краси, а не якісь злиденні іграшки.
– А що ти дістанеш за їх призначення? – лукаве питає Настя.
Євнух на хвилинку губиться, але властива йому нахабність перемагає, і він хрипко і лунко регоче.
– Слушно сказано, господине! Адже ж ти бачиш у пітьмі, як чарівна кицька Мірза з казок Музафер Ібн-Фацлана. Ну, що ж, скажу одверто. Кожному треба збирати білі аспри про чорний день, як кажуть наші поети. І тобі раджу того ж, бо молодість відквітне швидше за померанцьове дерево, і треба, щоб вона принесла золотий плід. А на схилі життя, у затишку Ескі-сарая, добре жити лише тому, в кого багато грошей. Сама ти не зробиш нічого, а зі мною разом… Ну, скажімо одверто: прибутки пополам. Тільки мовчи, як риба у вирі морському, бо ми тоді обоє загинемо.
Та не лякають владної Гюль-Хуррем вири Босфору. Вона мовчить. Мовчання є ознака згоди. І за кілька днів вирушає до Дамаска новопризначений муфті у сніжно-білій чалмі з золотою смужкою, а халебський каді збирається до Тебріза, і, вірний слову, приносить Гасану і Насті важкий бурдюк грошей і скриньку перлин.
Примітки
Баффа – султана Стамбула, дружина султана Мурада 3-го (1546 – 1595), венеціянка. Її турецьке ім’я – Сафіє.
Зухр – полуденна молитва в мусульман.
Часів Валентових і Юстініанових – Валент (328 – 378) – римський імператор (364 – 378); Юстиніан (483 – 565) – візантійський імператор (527 – 565).
Галата – торговельний квартал Стамбула.
Роксолана-Хуррем – дружина Сулеймана Пишного (1494 – 1566), українка. Обидві ці султани були короновані як цариці Стамбула.
Ескі-сарай – старий палац, де доживали своє життя вдови померлих падишахів або жінки, яких покинув живий падишах.