Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / У / Микола Устиянович / Проза / Месть верховинця / 2. Сварка зе Молану

Месть верховинця

2. Сварка зе Молану

Микола Устиянович

Верховино, світку ти наш,

Ген як у тебе так мило!

Як ігри від плине ту час,

Шумно, весело, щасливо.

«Верховинці» Корженьовського

Було то перед Зеленими святами. Наші легіні вигнали перший раз вівці на полонину, і приспособлялися до мішання. В суботу в вечір збігли ще раз по мериндю, і стрітилися коло церковці з пан-отцем духовним. Поклонилися, як належало, і взялися в дальший путь. Аж ту обернувся сіденький старець, которого громада мов тата любила, та й каже:

– Хлопці! ачей же ви за діда уже цілком забуваєте. Та ж то у нас завтра празник, та будуть милі гостеньки, та й в четвер 70 літ мені минає, та впять буде хтось так добрий навидіти старого; та чи не мож би де-що для діда придбати?

– Буде, пан-отче! буде, бодай вікували, – відізвався Федір, – я днесь рано послідив гутура на полонині, та завтра рано може би ся дало з ним побесідувати.

– Завтра, на св. духа? Хрань Господи! – перервав йому пан-отець. – Хто не шанує свята, того Бог не любить; хіба в вівторок, сину.

– Так, так, пан-отче, в вівторок, і вибачайте, яке тото: у вівчаря і на Великдень одно діло, тому ж він і за свята нічого не знає.

– Но, но, і труд єсть молитва, як доконечно потрібний, – відповів сіденький отець духовний, поблагословив молодців та й пішов полегки домів.

Не довго забавляв Продан в селі; ухопивши де-не-що меринді, поспішив чимскорше назад на полонину. Медуляк не повернув того дня, але замість нього прийшов слуга до овець.

– Так то, – погадав собі наш Продан, – багацькій дитині хоть свято слобідне, а бідному слузі і Великдень не свій.

Не знав він сирота, яке то свято святкував Федір.

Минула Зелена неділя, і Федір вже повернув до кошари. Потайний як заєдно, не споминав він перед Проданом нічого за своє діло дома. А Продан також байдуже і не питався.

Другого дня з бряском, поплекавши ярчата, розділили наші товариші вівці від молоднику, та й яли пускати на пашу.

Поранок був дуже красний. На синім небі ані хмарочки. В чистих воздухах розливалась бальзамічна свіжість, а чарочки цвітів дишали неописаним солодочком. Над западом котився ще блідавий місяць до моря, і сім і там догорала дрібна звіздка. А на востоці розпочала ся розливати золотиста зоря, благовісник нового дня, нового воскресення. Понад землю розстелився мрак грубий, і затопив всі дебрі і роздоли, і всі хати і села, і всі менші пригірки мов то бездонним озером аж під сам щит, як би завистив низьким подолам близького дня, скорого розсвіту, животворящого божественного лиця сонця.

Лише верхи небосяглих велетів Бескида та сильні барки широких полонин стирчали над тим озером і поглядали думним оком на величавий світ, що сп’яв над ними і приодівався розкішно чимраз краще в золотисту ризу божого світла. В глибинах мряки клекотів глухий гамір; тоскний гомін добувався хвилями з пітьми студених туманів омраченого життя в долі, а сильний голос віщуна досвітка розбуджав дрімаючі ярові і темні роздоли, і продирався безустанно аж до найвищих вершків, прикликуючи зарання світу. Но вони підносили чимраз вище свої голови, як би не хотіли прислухатися тій тузі за світлом, і відбивали глухо голос віщуна, як би глумилися його бездільному ликуванню і поношалися даремній тосці омраченого подолу.

Тим часом розтлівав всхід чимраз більше і більше, і викладав золотом путь для величественного гостя. Всі гори зазаріли в ненаглядних красотах, а кожна билинка, кожна цвітка підносила весело свої листочки, мов то крильці взлітаючі на зустріч цариці землі. А серце чоловіка розходилося в неописаних радощах і тосках, і желаннях і надіях. Величаво промовляли до нього ті наповидні красоти світлої синяви небес, що над ним леліяли.

Ті огромні велети з золотими головами, що в недоглядній простороні розлягалися перед його оком; те безденне море туманів, що під його ногами хвилювало, та безконечна ширінь, та вся величественна сила природи, що його обнімала докола і підносила душу, а то чимраз сильніше, чимраз разніше, чимраз вище і вище. Наші товариші зняли кресані і зачали голосно говорити молитву утренню. Заблукала пташина за щебетала і своє «слава Богу!». а гомін з подолів зашумів голосніше.

Нараз запанувала величава тишина, і ціла природа склонила голову перед тим, що возникало на світлім сході.

Із-за Магури на золотім престолі вийшла цдариця світа, боже сонечко, і глянула по широкій землиці і поцілувала своє підданство. Тисячі голосами заграла земля, зрадовалася природа і з кожної груди загриміло: слава! слава! Так радується мир свому цареві, сли му благо творить…

Довго мовчали наші товариші, придивляючися тій красоті всходячого сонця, прислухуючися тому ликуванню всего существа, що і до найтвердішої душі так сильно говорить, і віддавали чувством славу і честь тому, що світами владіє. Аж на послідок востхнув глибоко Продан, та й озвався до свого товариша:

– Брате! – каже, – як же красний день нині! Глянь, як палахкотить Магура, як горить Зелемінь, як ясніє Тросцян, як палають Клива, Добошівка, Пітроси в божім золоті! А там далеко видиш Брустури, Ясень, Попадю? а ген-ген, ніби в срібній хмарці, Чорногору? Гей, гей, милий Боже! хто знає, чи на рік побачу я ся з тобою, моя Верховино красна. Чи нога моя постане на тих полонинах! Чи заграю я ще раз в сопілку, чи задую в трумбету!…

– А що ж ти загадав може умирати, Продане? – заговорив Федір, – та коли не жартуєш, то відкажи ми Кожанову Молану.

– Ти ся глумиш, Федоре, – звернув Продан, – ніби ти не відаєш, що бранка надходит, а мені 20 літ вже ся перебисажило на плечі. Хто знає, чи не треба буде долі ріков…

– Ну та що? А мені ж яка путь? як іти, то іти. Гляба!

На високій полонині зацвіла могила,

Чи я умру чи повисну, раз мати родила.

– Федоре, не гріши! – перервав йому Продан. – Хоть нема нікого, але сонечко боже слухає тя. Добре тобі попишатись, бо яке тото: ти син ба гацький, та одинокий. Тебе заступить батько, грунт та мішна з грішми, а за мною хто стане, коль я сиротюк без кавальця землі?

– Та ти заспіваєм, як не одному верховинському легіневі, – відвернув Федір:

Пане брате товаришу, де ся гира діла?

А у Стриї в поручника на печі згоріла.

– О, я знаю, що ти би рад, Федоре, щоб мене обстригли, – відізвався Продан, – бо ти заєдно кажеш, що я ти в дорозі стою.

– Та може би Молана не знайшла собі газди, Продане? – зачав далі Федір.

– Лиши тото, Федоре, – озвався Продан трохи гнівно, – бо мя по душі дреш.

Та й улагодившися скоро, зачав приязно до свого товариша:

– Слухай, брате, дай ми на завтра пушки, бо моя ся сказила.

– А на-що ж тобі пушки, Продане? Я для нашого сіденького пан-отця чей сам варт тую птицю уділати.

– Ще лиш раз, Федоре, позич ми, я більше не буду ти ся напирати.

– Ого, ти щось дуже просиш; ачей же тобі направду бранка та м’ясниці в голові засіли; а гутуром чи не загадав ти устелити собі дорогу до Молани? Безділа, братику! покинь тоту гадку. Днесь уже голоситься заповідь Молани.

– Що ти кажеш, вороже! та з ким? говори!

– Та чейже не з тобою, – озвався глумно Федір.

– Може з Дронишинцьом? – запитав Продан сквапно.

– А так, ачей же з Дронишинцьом, – відповів му Федір, та й усміхнувся так, що би і сліпий брехню був намацяв.

– Та й ти о тім знав ще сночі, вороже, і не сказав-єсь мені ані слова?

– А чорт же знав, що тобі красна Кожана донька з ходаками в серце ся всадила. Але то не для заволоки печеня. То не медведя убити, панцю, бодай вікували…

– Га, вороже темний! хіба би ми лихо мій ум скрутило, щоби-м ти то не затямив! – скрикнув Продан і зірвався мов опарений.

– Пек! згорів би-сь! Де летиш, безуме! не лишай овець! – став кликати Федір.

Але неплатна бесіда. Продан затис кресаню і пошумів в темні мраки долі полонинов як олень, що гончі його гонять.


Примітки

мішання – коло Зелених свят зганяють верховинці докупи свої вівці, щоби разом пасти; сей згін зовеся мішання.

мериндя, мерендя – приготовлена страва, пожива.

гутур, готур – глухий тетерець, дикий когут, знаходиться часто на полонинах у нас, його підійти дуже трудно. Прим. М. Устияновича.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 173 – 178.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 93

Модифіковано : 14.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.