4. Молана у Наливайчихи
Микола Устиянович
Тече вода річеньками,
Плаче мила слізоньками:
Тихо, мила! не журися,
Іно Богу помолися!
Піснь народна.
Сумно шуміли бори, мов лихим товкся западовець по тісних дебрах та диких яровах. До полонин ухопився грубий туман, і сім і там по верхах заляг уже сніг табором на стале зимування. Небо приоділося оловом, ліси почорніли, навіть зелена ялиця потемніла, затужила. З борів коптіли густі стулені дими, як би пів-світа горіло, і окружаючи клубами звори, то ставали над темними вертепами гнилов остев, то взбивалися під небо в густі хмари і шуміли далі світами. Всюди не так, як було літом. Ні сопілка не затужила на веселім вершку, ні трумбета не задзвеніла з високих полонин, ні пташина не защебетала в лісочку, ні дівчина не заспівала на городі. Всюди глухо і сумно як в серці чоловіка, що ся до гробу хиляє, і все віщало, що надійшов уже давно до верховин поквапний гість, довга, студена, безрадісна осінь.
А було то ще лиш по послідній Матці божій. В нашій Рожанці стояли ще всюди кладні по полю, ба навіть хилявся ще сюда і туда половий вівсик, святив би ся на пні, ожидаючи приязної руки, нім його привалит к землі лава осіннього снігу. Людкове кряталися купками, одні коло бульби, верховинського насущного хліба, другі звозили кладні, або здіймали дрібненький овес. День проминув як година, темна ніч яла прилягати землю, і який-такий потягнув до тихої хатини. Пусто учинилося по верхах, глухий гомін, розколисаний шумом борів та шипотами тисячі потоків, розлився по цілій природі і лише бейкання на медведя розривало з-під полонин той смертельний сум осінньої на верховинах ночі, і надавало йому ще більшого ужасного уроча.
В селі чимраз тихше, чимраз глухше. Минув час вечері, челядка забиралася до спочинку, а на улиці не знайшов бись ані одної душі. Всюди як би заумерло, лише сям і там блискало ще слабеньке світло в самотній хатині. Але на теметові поміж гробами хто ж там снується серед нічної пітьми мов відьмо страшливе? Якась невіста в короткім сірячку, на голові хустка спущена на лице глибоко, ходить хильцем по гробах і приглядається по землі, якби чого шукала. Напослідок стає при свіжій могилі, хиляється ще ближче, хапає сквапно жменю землі, і жене шибким кроком, якби чогось ся лякала, до Наливайчишиної хижі, що, як знаємо, близ коло теметова лежала. Під дверми оглянулася доокола, відчинила полегку двері, і входить до хижі.
В хатині глипали на припічку ще послідні недогарки смерекової скипи, а стара Наливайчиха, сама як пустинник, сиділа на лавиці, розплітаючи обув’я і кінчила вечерную молитовцю. Ще було чути послідні слова: «І за мого Проданика і за Моланочку, Отче наш, іже єси…» Втім скрипнули двері, а наша невіста з теметова стає серед хати. Стара схопилася лячно з лавиці, хватає за недогарок скипи, що мов умираючий чоловік то глипне то знов конає, і придивляється невісті.
– Моланочко, серденько! – скрикнула нараз, – та що ж тебе так пізно пригнало до мене?
– Що ми пригнало, мамко моя солодка? – відозвалася блідавенька невіста. – Журиця моя темна, нещастячко моє гірке! В суботу весілля моє, поведут мя до шлюбу, скажуть присягати перед престолом божим, що нелюба любити буду, а тут моє серце присягло іншому.
– Чи ж не мож було, моя солодка Моланочко, тото нещасне весілля відтягнути? – запитала стара.
– Надармо-м просила, кровавими сльозами молила: мамко моя рідненькая, ще лиш до м’ясниць позволь ми світку біленького. Очи-м виплакала перед тою, що мя під своїм серцем носила: тепер ми світ погорів, силка мя опустила, серденько моє згоріло, і уже далі упросити годі! Завтра вже зачнут вінці плести, мене в барвінок строїти. О коби мя лучше до труни зложили, та на мертвую голівку віночок вложили, та мене молоду з чорнов землев звінчали!
– А що ж Федір на то? – спитала Наливайчиха.
– Я його не виню, – відповіло дівча, – хоча він ненавидить Продана, але у нього серце – пола: не дбає він на те, що тягне ягня під ніж на колоду. Але, мамко солоденька, де твій Продан? Чи я вже твого сина ніколи не зобачу? чи він уже ніколи не поверне, аби своїй Моланці хоть землев присипати очі?
– Ой не рви мя за душу, дівице нещасна. Чи ж я мало за ним ся наплачу?
– Кажуть люди, то він десь на Угорщині, аж коло Сигота, що його наші люди виділи, як ходили на ламання, що дуже помарнів, і що ся заєдно звідував, чи я вже віддана. Чи правда тото, мамко?
– Ой не знаю я, дітинко, не знаю.
– Говорять також, що хорував тяжко, скоро прийшов до Сигота, що довго лежав під голим небом, і кажуть, що би був згиб під плотом, коби якась там вдовиця не взяла го була до своєї хати. Мамко, чи не служить він у тої вдовиці? Мені ся снило, що він десь ніби в саму м’ясопусну неділю стоїть в церковці перед божим престолом і дає перстень на офіру, а такий марний, такий сумний! Личко му почорніло як головня, очі посоловіли і запали десь глибоко в голову, кучерики випали як по тяжкій глухані, а коло нього стояла женщина, десь ніби я, ніби вона вдовиця і держала його за руку. Мамко солодка! чи не оженився твій син з тов вдовицев? бо перстень, кажут, то шлюб, а смуток – то радість.
– Перестань, дівонько, перестань о тім думати.
– А знов ми ся снило, як би він десь в лісі, щось ніби в наших Секулах, ходить за вовком, що роздер мале ягнятко; а такий обдертий, такий цундравий, сорочка на нім як з грядий знята, петечина обдерта, ледво держится на однім плечі, на голові шапка з сірякового рукава, а з ніг кров ся лила, бо змітки розлетілися; я те побачила, та й аж мя за серденько стяло, та й кажу: «Проданику мій солодкий, та чому ж ти такий нужденний?» А він мене відпихає від себе та й каже: «Ти то все тому винна». А я упала до землі та й яла-м горенько плакати, бо чи ж я тому винна, що він такий нужденний?
А на днесь ми ся снило, що десь ніби Великдень. Я вийшла к церковці, а там людей тьма; і ледво-м ся оглянула, а тут виходить Продан з церкви і держит в одній руці біленький ручник, а в другій хорошу червону хоругов, і такий красний, що не мож ся було надивити. І став іти десь ніби до нашої хижі, а за ним всі люди, а попри нього десь і я. А так ся ним радую, що наповісти годі. Мамко! чи не умер твій Продан? бо кажут., що хоругов – смерть…
– Лиши те, моя дитино, бійся Бога небесного, перестань! не край і мого і свого серденька, забудь, забудь за нього! Він пропав на віки для тебе – в суботу твоє весілля.
– Мамочко солоденька, та коби то мож його забути! Я не раз молюся, аби-м його забула. Я на ніч очі зав’язую платинов, аби ми ся в сні не привиджував. Але годі, мамко, годі! Куди я, туди і він за мною: як я сяду, то і він коло мене сяде; як я засну на хвильку, то і він зараз на умі. А заєдно такий марний, такий нужденний, що аж сум погадати. Може він ся радує, мамко, коли заєдно снится такий смутненький? Та коби-то він щасливий, а я коби умерла, я би у Богойка молилася за нього. та й за тебе, мамко солодка.
– Стій, дівче! ангелику мій! перестань, бо ми серце з жалю пукне. Ходи, положи головку ту на мої руки: ах, яке ж личенько гаряче: я ти приложу землиці, чей ти легше буде.
– Я си взяла землиці з теметова, з могили Наконечного Івана, що його днесь спрятали. Кажуть люди, що могила все покриває; може би я, мамко, твого сина забула, коли би-м собі намочила землі з могили, та випила натще?
– О дитинонько нещаслива! ходи, я ти зав’яжу голівку, дай сюда тоту землю, най ти приложу до головоньки, чей ти буде легше.
І взяла стара землю, приложила до чола Молані, і яла сама кріпитися і о чім іншім наводити бесіду, аби гадку дівчати трохи розбити та тугу розігнати. Але все бездільно, Молана своє лебеділа. Не плакала вона вже, ані не оскаржалася, ні на рідну маму, ні на Федора, которий може щиро гадав за красну білявку, але говорила лише о Продані, о його і о своїй долі. Як то вона боліла тяжко, коли він покинув Рожанку, і як то та її слабість проволокла весілля: як то мати хотіла зараз звінчати їх, скоро лиш вона ся піднесла; як то вона просила маму, і ледво до Пилипового пущання умолила відволоки; як то мати заказала їй до Наливайчихи ходити; як то вона і днесь крадьком ніби-то до дружки вийшла сюди, і все, все розповідала.
А стара Наливайчиха то плакала, то знов ся потішала, та до Бога вздихала. Далі радила на божу здатися волю, та розповідала, що Федір хороший молодець, та і чесний, а ще до того найстарший кметь в селі; що вона за ним може бути щаслива, і що вона Продана забуде, скоро лиш звінчається з Федором; і як могла, так тішила дівча, та утуляла її жаль і розпуку, хоть сама розходилася з жалю.
Вже і когут запів і довга осіння ніч проминала, а обі невісти не переставали собі розповідати та ужалитися, і хто знає, чи би були зауважили, як вже і білий день яв накрадатися в маленьке віконце, коби не сильний гомін, добуваючийся з-посеред села, не пробудив їх з тої задумки. Очунявши, схопилося дівча з лавиці, здерло з чола хустину з землею, обціловало лице і руки старої, та й поспішило загуменками попри сусідню хату, де її призначена дружка мешкала, до дому.
Ледве вийшла Молана, і ледве Наливайчиха встигла за нею заперти в присінках двері і назад війти до хати, впадає за нею Продан, і не зважаючи, що мати здумівшися руки опустила і мов без тху серед хати станула, закликав проникаючим голосом:
– Нене! скажи ми, хто то вийшов з твоєї хати?
Якби громом ударив тот голос матерную грудь.
– Синоньку, соколику! – озвалася вона, та й обвисла на шиї сильного легіня, що мов молодая ялиця стояв перед нею.
Но не віддавав він матерного любованя, і вививаючися полегко з її рук:
– Не час, мамо, – каже, – радуватись тобою: скажи, бійся Бога! скажи, хто вийшов тепер з твоєї хати, чи не Моланочка?
– Ой Моланочка, нещасна Моланочка, – відповіла стара, та й закрила обома руками очі, з которих сльози горохом покотилися по зжовклім лиці.
– Так єсь ю уділав, вороже темний! – крикнув на те жаркий молодець, і пірвав сильно за пушку, що му по плечі звисала. – Ще ні одного дня не прожила за тобою, а вже її краса осінним листом?! Ще півроку не минуло, а уже-сь підгриз цвітку верховини, і тепер хочеш такой доконечно потрутити до чорної ями?! Га, вороже темний, хіба би-м згинув!
Та й по хвилі зачав тихіше:
– Там в селі межи Медуляками гонять медведя, а чейже у самого нього удушив вівцю – Федір піде за ним бодай-би в безвісті – мене ніхто не стрітив, жива душа не знає за мене в селі. Мамо, бувай ми здорова! Не клени мені, але проклинай мою долю.
І приступив к матері, що в перестраху сама не знала що розпочинати, притиснув сильно до грудей, і як ражений тур посадив через загороди манівцями вверх.
Примітки
бейкання – крики «а бий, а бий!» щоби відстрашити хижого звіра.
уроче (urok) – принада, чара.
пола – груба одностайна скала, з яких складаються по найбільшій часті всі гори. Прим. М. Устияновича.
Сигет – місто на Угорщині (Szigeth) над рікою Тисою на полуднє від Чорногори.
ламання – з наших верховин стрийських виходять часто люди до Угорщини на зарібки, як ся ламле кукурудза. Прим. М. Устияновича.
гряди – жердка, сволок: як з грядий знята – невигладжена, немагльована.
змітки – зношені личаки.
Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 184 – 191