4

Микола Устиянович

На другий день з полудня пішов я ще раз до Єфрема, аби з ним попрощатися, бо ж і мене кликали мої обов’язки до Львова. Знав я, що моє прощання буде болезне, бо-м ся мав попрощати з чоловіком, якого другий раз заледве здиблю на світі і которого душа моя так любила, як любить земля пораннюю росу, що її цвіточкам і корм і силу надає. Але-м не гадав ще застати старого вислуженого капітана, ані не предчував-ям того, що-м ту обачив.

Ще здалека увидів-ям коні капітана запряжені на подвір’ї перед хатою Єфрема. Приходжу до хати, а там стоїть Ганнуся перед старушками, та й заливається сльозами.

– Чи ж мені такой лишати вас, татунечку мій дорогий, – лебеділа вона, – чи ж мені знов іти межи чужі люди? Та чому ж не дозволите, аби я коло вас пробула, доки божа воля, та вас пильнувала та вас заходила? Я піду, а вам хто ту їсточки зварить та ліжечко постелить, та хатину замете та рубаточку випере? Хто вас догляне, як, хрань Боже, слабість яка звалить вас цілком на постіль? Хто подасть водиці, як занедужаєте? Ах, не буде кому, татунику, не буде!

– Я маю другого тата, – зачала шлохаючи ще більше і всказала на капітана, – бо хто Єфрема любить, хто вашим єсть другом, той певне і мені татом буде; але ж хто вам буде тепер донькою, хто вам замкне очі, як Бог годину пришле! О, не віддаляй мене від себе, дідуню солодкий. Я не багну за світом; у мене тільки світа, що в хаті Єфрема. Я не хочу межи люди, люде не привернуть мені Єфрема. О, не віддаляйте мене від себе!

Так лебеділо бідне дівча, а сльози її точилися горохом по блідавенькім личку. А Єфрем боровся сам з собою, і видно було, що та розлука була тяжка для нього печаль. Але його воля була сильна, хоть серце чувство зломило.

– Не плач, дитино, – озвався він до неї, – мені уже не много потреба на світі – чотири дошки та кілька п’ядей землі. І хто знає, може завтра Бог пришле годину. А до тої години приладив я ся, Богу слава, а за решту я не дбаю. А тобі ще лиш сонце всходить, тому ж іди в світ; ту маєш другого тата, як-єсь сама казала, а сли-би і того закликав Бог до себе, бо старому доконче умирати, то єсть ще отець на небі, що о сиротах ніколи не забуває. Хто знає, чи я тебе уже коли ту обачу, дитино моя солодка, але там узримося певно.

Не годен я дальше виписати тої хвилі, що тепер наступила. Якби ріднесенька дитина від рідної матери, так розлучалася та чуженькая сирота від чужого старця. То цілувала го в ноги то в руки; то відходила, то знов ся вертала; то знов просила, аби могла хоть на зиму прийти назад до нього, то знов цілувала то в руки то в ноги, що ми аж дивно було, як може вдячність прив’язати нас так сильно до чоловіка, которого передше ні знали-сьмо ні виділи-сьмо на світі. Напослідок крикнув капітан:

– Дівче, сідай! бо я виджу, що тому далі кінця не буде; а ти, товаришу, бувай ми здоров! Ачей же уже не зобачимося, нім ся заберем спати, – і притиснув го сердечно до грудей і виточився полегки з хати і посадивши коло себе Ганнусю, пошумів назад до Львова.

Довго глядів за ними Єфрем, доки слабе старушка око могло дослідити їх в далі. Потому обтер сльози з очей, глянув на мене та й каже:

– Тепер коби смерть, то би чоловік закінчив своє на землі діло, – та й попрощавшися зо мною, звісив білую як молоко голову, та й поліз полегоньки до хати.

Таким то був чоловіком Єфрем старий, і такі його розговори. Много розповідають за нього сусіди, а все, що розповідають, заслугує на пам’ять у людей; бо його слово було чисте і здорове зерно, виросше на ріллі великого досвіду. Не довго уже жив потому на світі: розповідають, що днем перед смертю ще лазив о палиці, замовив собі погріб у священика, розпорядив спадщиною, прийняв божий дар, і як би прочував свою годину, убрався в смертельну сорочку, що му його Ганнуся ушила, ліг ніби до спочинку, та й заснув на віки.

А Ганнуся?

Три роки пробула вона у Єфремового товариша, у чесного старенького капітана, і сталася для нього тим, чим була для Єфрема. Ще за життя його віддалася, і єсть тепер… моєю дорогою подругою.

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 166 – 168.