Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2. Крайникова Зіня

Микола Устиянович

Бідна ж моя, мамуненько, година, година,

Залізла ми до ніжечки ужина, ужина!

Ой пійду я, мамуненько, до дячка, до дячка,

Най витягне із ніжечки бодячка, бодячка.

В самій середині села стояло широке дворище. Величина і оказалість його свідчили, що до худого верховинського заселенника не могло воно приналежати. І весь його розклад наводив ясно, що не для газдівского ужитку було те дворище призначене, хотя пізніші перестроєння оказували, що на те яло переходити. А складалося воно з великого дерев’яного дому о чотирьох кімнатах з високими вікнами, із обширної челядниці з коморою, з окромішним до них входом. Перед вікнами стояв довгий будинок з двома щитовими дверми і малими в стінах пролубами, відав на вікна, і здавався походити на стайню. Ще до недавних літ стояло те дворище. Старі люди баяли за нього всяко, але з їх бесіди тяжко було дослідити щось вірного. Один сідоголовий старець розповідав ми за нього так:

Послідніми літами 17 віка возникло було на Угорщині широке політичне движення, которого душею був звісний угорський вельможа Юрій Ракочі. Найсильнішим вогнищем цього движення була вижна сторона Угор, а головним сідлищем подвижників стався Мукачев (Мункач). Зв’язана одним духом і сусідніми зношеннями заприязнена, не могла мужественна шляхта тодішньої Польщі в оних подвигах бути без участі.

Глядав цього Ракочі сам, так для підкріплення сил своїх, як для забезпечення собі прихорони в случаю неудачі. Намірення його знайшло зараз в найближчім від Мукачева сусідстві желанний успіх. Елеонора княжна Л…, дідична пані припирающих ту до границі волостей, зазнакомлена з несупокійним сином Мадярщини уже передше, приязну подала йому руку і сталася, мож би сказати, сподвижницею його.

Кромі цього була вона в дружеськім відношенні до сусіднього молодецького вельможі і угощалась часто з любимцем своїм. Но перебуваючи оподаль від границі, не могла вона настільки убавлятись з ним, скільки щиро дружеське желало серце, і про те веліла вознести оноє дворище (так го називали жителі), де в устороненні від двірської тижби і широкого світа часами сама перебувала і де Ракочі з Мукачева частіше до молодої прекрасної і гостинної подругоньки віддалитись і діло своє так на одній як другій стороні міг вспирати.

А так були ті кімнати свідками радісних і милих вечорниць, а по часті соймищем важних зношеній. Но скоро сталися вони вторим для Ракочого Мукачевом. Бо коли по тяжкій своїй поразці прийшлося цьому угорському богатиреві уходити з границь своєї отчини, удався він ізвісними собі дорогами з частію приверженців понад Опорову ріку до Галичини і розпочав там же вторі свої безуспішні противо Австрії подвиги.

Перебуваючи майже більше як рік в Галичині, забавляв Ракочі часами з цілим своїм двором в тіснім, але привітливім дворищі над Опором і угощав там узбирану по Польщі дружину. Не раз дзвеніли вікна сільского затишного того двірця від брязку угорських і польських шаблюк, а стіни його загуділи не раз весело від гучних воскликів панів і пань польських, которих приязнь і цікавість сюда звабляли.

Бряжчали шаблі, дзвеніли пісні, весело угощалась дружина, но скоро утихло все якби в гробовій дрімоті, а Ракочі, зібравши майже більше сорок тисяч самої польської охоти, пересадив границю і по короткім невеличкім подвизі минувся навіки, а гучне і веселе дворище зайняв тихий і скромний сільский посадник, крайник Іван Задільський, на жилище для себе…

Стільки сказав нам за оноє дворище сіденький старець, і напровадив нас на путь, которим розпочату повість продовжати будем могли, бо з Іваном Задільським в’яжеся повість наша, і ту ухопім прірвану її нитку.

Але за які би то хватати кінці? головонько моя бідна! Декотрі з почтенних наших читателів певно не любляьт над довгими розписами марнувати час дорогий – їм байдуже про це, як хто ходив, як убирався, які його очі – чи чорні чи зеленкуваті, яка грамота на лиці випечатана…

А знов красні читательки, єсли ся яка великим припадком знайде, любили би собі зараз в середині цілої повістки вигідненько розсадовитись, а часом навіть, як кортячка нападе, до послідньої заглянути картки, аби чим скорше вість захопити, як там ціла річ скінчилася – чи на вінчанні чи смерті. Щастя моє, що наша прелюбезна «Зоря», дав би їй Бог возраст, ще днесь тісненька і ледве два аркуші на тиждень письма нам розсилає, бо би інакше в одній посилці і початок і кінець моєї повістки міг би ся знайти, а красні чорноброві і помругливі очі, заглянувши з нетерплячки в послідню картину, не хотіли би уже до першої повернути. А так певний, що до кінця повістки днесь ще ніхто не загляне, зв’яжу кінці як знаю і зачну так, як моя старенькая бабуня, легко би спочивала, любила зачинати:

Був собі дід і баба…

Але стій, нерозважний мажибредо! Таж паня Задільська, вічної пам’яті повітова крайничка верховинська, не дала би ти на тамтім світі біля себе перейти за такую обиду. Сокотно, писарчику небивалий! Молода красавиця і по смерті такого гріха не відпустить. Отож вибачайте, бабуню, що за вашою я не піду наукою, але хоть трошки розпочну інакше.

Іван Задільський, верховинський крайник, за которого вспімнув ми оний старець, був чоловік досягающий до сорока літ, чесний, поважний і заможний. В селі, де промешкував, любили його люди, хоча був старшиною і часто докучив; але взагалі був людським, справедливим і не носився гордо. По посторонних сусідних селах знали і шанували його дуже, а на зборових судах, де ся важніші справи перетрясали і до которих він яко порядочний лавний член належав, імів він важке слово, бо його розвага була зріла і безпристрасна.

Одну лиш слабу сторону знайшов-єсь в нім, що був легковірний. Його заманув хто-небудь, як то звичайно кожного чоловіка з чистим дном серця. Але коли обмана виявилася, або єсли де яке оказалося злочинство, ставався він твердим і неумолимим. В домі був Задільський, як то кажуть, мов сорочка на тілі, і загрів і прибрав, – але слаба голова! Як лиш трошка собі підохотив, то уже тоді і на палець його він.

А імів наш крайник жіночку Марію, красну як писану молодичку, щиру, приязну, а при тім м’яку і трусливу, як лист трепети. Десятий рік жили вони уже з собою, а гніва не було межи ними. І всего мали достатком; один лиш смуток залягав їм серце, що не іміли дітей. А Марія так багла дитинки, як жаждуща і зв’ялена цвітка літом студеної роси; і Іван не тужив за нічим в світі, як за наслідником свого імені. Не раз коли прийшли вечером з кумів до дому, як діти розплакалися обоє. Давали вони уже і на сорок служеб, і ходили на святу гору до Гошева, і до Зарваниці, а навіть аж до Почаєва; а Марія удавалася крадці і до баєнь, но все бездільно.

Напослідок прийшли на тую гадку, що на такім засіли вже місці; бо ж і родичі Марії, небіжчик духовний отець Ілія і Малана Мацевки – легка би їм земля! – іміли лиш єдинісіньку Марію. І коли княжна по переході Ракочого до Угорщини від них зажадала, щоби ся до дворища перенесли, ухватилися обоє охочо того желання своєї дідичної пані і в один дух впровадились до нового жилища, которе стріха о стріху до їх батьківщини притикало.

Ледве ся там перенесли, завели з собою християньский святоруський обичай до неокристяненого двора і посвятили ціле жилище. І дали знов на сорокоусти. Але Марія тужить однак як тужила, як плакала так плаче. Минув шостий, минув сьомий місяць, зачався далій і восьмий, а у Марії ніт ожиданої надії.

Аж раз приснилося їй, зараз з вечора в самі первосни, що десь вийшла на подвір’я і глянула на село, а в селі огонь. Перестрашена зачала кликати на мужа, на челядь, але ніхто не виходить, якби всі заумерли. Хотіла бічи на улицю, аж тут дивиться – з чорного диму вилітає ворона і несе в пазурах щось ніби маленьку птицю; вона крикнула, ворона скрутилась над її головою і ударивши в бік над дворище, пускає із кігтей птицю просто на дах. Вона підбігає, підставляє запояску, і право на подолок паде їй з стріхи чорний великий уголь.

Марія зачудовалась в просоню, але втім запукало щось до вікна, вона пробудилася від сну і слухає, чи то також не сонна мара. Запукало вторично. Вона схопилась, задрижала лячно на цілім тілі і хотіла покликати на челядь, бо мужа не було дома. Аж ту зачала якась женщина з-під вікна з-тихоиька до неї:

– Марійко, люба Марійко! не буди челядини і не бійся нещасної невісти, що до тебе як до наймильшої сестрички з упованням приходить. Відчини завікницю, маю діло курте.

Марія, перепуджена сном страшним, сама не знала, що почати. Думає і думає і вліпила очі в шпари завікниці, чей би спізнала, хто то її в так пізню добу требує. Вона боялася зради. Але ніч була темна, як чорний уголь, що ся їй приснив.

Но женщина під вікном зачала знов стиха лебедіти. Марія, ведена женським сочувствієм, отворяє завікницю і підхиляє крихтинку вікно. Ледве що підхилила, а невіста до неї з плачем:

– Дякую ти, солодка, за твоє милостиве серце; ото принесла-м до тебе найдорожше, що маю: возьми і плекай старанно, я тобі ніколи не забуду. Найдальше за п’ять літ обачимося вп’ять, а єсли ніт, то се буде боже та твоє. Але зараз завтра покличеш священика.

Рекла, віддала через вікно спорий брусак до рук крайнички і побігла легоньким кроком через подвір’я до улиці.

Ще Марія не могла освинути з чуда, і держала ще тлумочатко на руках перед отвореним вікном, як щось задудніло на улиці і погриміло споро попри долішний кінець понад Опір за село.

Охолонувши з першого задива, положила Марія брусачатко сокотно на широкий кедровий стіл, заперла старанно вікно, притягла завікницю, зажегла воскову свічу, що від церковного поставника лишилась, і з неописаною цікавостію заглянула до свого подарка. Широка шовкова лента, которою брусача було обвинене, стягнула найперше її очі на себе. Яла розвивати і придивлятись біленькій як сніг швабщині і тоненькій як шовк хустині, що цілий брусак з верха покривали; піднесла тую платину і зирк – но хто ж виговорить її зачуд, як під хустиною узріла личко маленької дитини, що як дрімлюще ангелятко в м’ягеньких як пух пеленочках перед нею на столі лежало!

Марія плеснула в долоні, та й опустила руки, і довго стояла мов нежива: бо ж такого не чувала, аби ся коли кому на Верховині пригодило.

Но не було часу стояти бездільно опустивши руки. Дитя ялося домагати свого. Марія побудила скоренько челядь, послала по женщину в сусідстві, що маленьке дитя в тот час плекала, а сама стала розповивати дитятко. Такую ж то птичку, погадала собі, вергла ми ворона на хату! Чи прибаг би хто? О істинно ворона! ба ще щось гіршого, як ворона – ястребиця! Але стій, Маріє, промовила к собі далій, не суди; хто знає, яка недоля притисла ю до того. Ачей же бідна мати була в великій недолі, коли свою власну кров, кість з своєї кості, серце з свого серця, вергла на чужі руки. Не дармо мені ся снило, що виносила його з вогня.

Але хто ж то може бути та нещаслива мати? Що то не проста женщина, те аж надто слідно. В такі дорогі шовки не завиває верховинська жона дитини. І простачка скорше буде жебрати на нього, як цуратися ним. Але от бо і перстень! ах, а який же хороший! як жеся світить каменець в нім! Ой не простого ти ложа, моя птичко маленька, моє соколятко дороге!… Но з дива не може ми зійти, хто твоя мати і де твій отець? Аж би яка з нашого двора, то би-м була спізнала по бесіді; там я їх всіх знаю. Ніт, ніт, не з княжного двора…

Однако ж якась не дуже далека. Покликала мя по імені і знала добре, в которе запукати вікно. Але нащо я собі голову ломлю: чи ж ту їх мало бувало за Ракочого, і гостились, і веселились, і знов від’їжджали, і впять приходили, що на один день не було спочинку в дворищі. Але чому вона сюда принесла до мене, просто до мене?… Маріє, Маріє, бо ти так Бог дав, аби-сь не тужила та не нарікала на свою долю. Тож ходи, моє ластів’ятко, ходи, моя сирітко нещасна, я тобі буду за неньку, я тобі не пожалую мого серця, коли тя рідна мати вивергла з-під свого, но Бог нехай їй не затямить гріха.

Так лебеділа почтивая жона, і не спала уже цілу ніч. Другого дня приїхав крайник із зборового суда. Марія розповіла все до цятинки. Ще раз яли обоє перетрясати всі знакомі пані з сусідства і за сусідством, і придивлитися перстеневі, чи би з нього дещо не можна було вислідити; але все без діла. А далій крайник, которий собі був простодушний миролюбник:

– Най буде, – каже – хоть чиє, тепер боже та наше, і певне кривди у нас не буде мати.

І так було. Зараз покликали вони пан-отця духовного, запросили майже пів-села в куми, заладили широку гостину, та й для бідних обід, – словом, зділали все по-християнськи, і радувалися, плекали дитя, як власне своє. А Зіня маленька росла здорова і ставалася чимраз більшою утіхою для своїх благодіїв.

Но прийшла хвиля, в которій незнакома мати общяла прийти по своє дитя. Обоє ожидали тої хвилі з великим несупокоєм, а крайничка прибагала навіть способу, як би такой не пустити Зінички від себе. Здавалося їй, що вона би не пережила, єсли би їй те дитятко видерто; так була ся вже прив’язала до нього. З тривогою вставала вона кожного дня з постелі, з тривогою лягала до спочинку, гадаючи що незнакома мати знов як ворона надлетить і пірве з собою дитя. Але рік п’ятий минув тихонько, минув далі шостий, а далі і десятий, ніхто не приходив, ніхто не питав; а наші чесні Задільські, раді з того, яли уважати Зіню як свою дитину в-істину, і ціле село забувало полегоньки давну приключку і не називало інакше гоже дівча, як «крайникова Зіня».

Так проминуло літ пятнадцять тихо, супокійно. Іван і Марія зачалися уже потроху нахиляти к старості, а Зіня розвилась як полонинна цвітка в повну дівичеську красу. Була вона незвичайно високого росту, трошки снідавої тварі, і чорноока. Над очима темнілись два шнурочки чорних бров, як два маленькі серпи, а круче волосся спадало шовком понад високе випукле чоло і звивалось долі довгою як лебідь шиєю на плече.

В цілій своїй подобі мала вона щось мужеського, а в природі серця щось думного, але ораз і гарячого. Женської боязливості не знала вона, і там, де її мати (вона не відала нич за пригоду з собою) тряслась як лелітка в перестрасі, там стояла вона студено і відважно, мов старий козак. Ударити з цівки на звіря не було їй лячно і ніколи не пускалась вона в верхи без пістолета. Не було то щось надзвичайного в оних часах; но як же то часто і дрібна грудочка снігу, пущена із кігтей птиці, котячись долі горою засипує хати і села…

Так случилося і Зіни, що їхала з матір’ю конно із Сколого з ярмарки. Було то о Покрові. Ніч була темна, а вони спізнились. Спішили скоро домів, аби не попастися в руки якого опришка, которих з Ракочого недобитків на Верховині немало натворилось тоді. Марія дрижала на цілім тілі, не могла удержатись на коні: вона віщала щось недоброго. Уже було недалеко, тілько ще через один облаз. Вони натисли на коні, щоб тим скорше перехопитись на луги. Слуга, не могучи видержати з ними, заостався трохи.

Втім вискакує хтось із-за смереки, застає дорогу, хватає коні за поводи і питає за гроші. Марія стала без душі. Не так Зіня. Она сягає без тривоги за синю бекешу, витягає куртеньке пістоля і честує ним опришка так складно в праве рамено, що тойже, пустивши коні, горіниць перед ними паде. На вистріл надлітає слуга, в’яже тяжко раненого і уходить, лишаючи його самого, чимскорше з своїми панями домів. Ще вночі послав крайник людей за опришком, і уже третього дня глодали у кінці села круки його кості на висільниці. Був то случай не онь так надзвичайний, таке придарялося часто в оних несупокійних часах, при ослабілості власті в упадаючій Польщі; але він імів великі послідства на долю відважного дівчати і її мнимих родичей.

Однако ж як многі інші, так запам’ятався і тот случай, і попер в безодні бувальщини. Ніхто не зважав на те, як якась женщина чужа наплила, Бог вість з которого світа, в село і сідала не раз на онім місці, де опришка висіли кості. Ніхто не прибаг би був тоді, чому та женщина втискалася, коли тілько могла, в дім крайника і старалась заманити Марію, узискати її довір’я і поміститися межи крайникову челядь. Але якось не удавалося їй те.

Зіня не могла споглянути на ту бабу без якогось внутреннього неізслідимого неудовольства. Вона не раз казала, що ту бабу вовчиха родила, бо вона мала на вижній щоці два зуби в-істину хіба для вовка придатні. А так наша Зубаня, спізнавши, що до дворища прилизатися годі, загостила до зимівки на пустарю і розложилася там з цілим табором хитрої ненависті, ожидаючи часу, коли би ся могла помстити на крайниковім роді за обвішеного опришка, за которого легко кожному з моїх читателів догадатись, що то був її рідний син, достойне такої матері дитя.

Тим часом дорастала Зіня своїх верстних дівочих літ і яла не раз спускати тоскливу головку над воздихающу грудь, а крайничка передумала уже не одну годину і переструнчила не раз і не два всі молодці з цілого сусідства. Але крайниковій Зіні тяжко було натрафити на «бубку».

Загадувала мати і на цього і на того, за которих знала, що би їм годилось помислити за крайникову дочку, но та не дала собі навіть і споминати за тих-то, як називала, верховинських невипранців. Її очко спозирало десь в іншу кошару, а ярке і думне серце тужило за інакшим вівчарем. Для неї годі було вибрати друга, вона собі могла його вибрати тільки сама. І крайник не напирався їй з своїми гадками, хоча і дуже був рад, щоби його рядовий козачок, як свою називав Зіню, розложився раз во власнім своїм хуторі.

Бо ж то навіть тяжко було в Верховині для дочки заможного і поважаного крайника знайти приличного жениха. Звичайно сватали у давних крайників синове заможніших кметів, або часами і поповичі. Но перші не поважались зближати до гордої крайникової доні, а за послідніх було тоді в оних сторонах скудо. А так була вона пущена в своїм виборі на волю, і її доля полишена Богу та й верем’ю.

Раз тільки, а було то послідніх великих м’ясниць, стало старому прикро, що його козак не хотів вибиратись з січі, а то тоді, коли засилав лавник з близького міста Долини обзірників до відданиці нашої. Прийшли вони з рядним поклоном, принесли калачі, велику хустку з червоної як кармазин волочки, і сріберну грубо позолочену стяжку до хомеуки, і все те положили на стіл. Мід і вино пролилось по столі, але з уст відданиці не виховзло ані одно щире слівце. Рада вона була тому, що жених не приїздив з обзірниками, і зложилася складно, що вона не може прийняти поклона, бо молодця не виділа.

Обзірники від’їхали, но обіцяли прийти назад по Великодних святах з молодим своїм женихом. Марія радувалась, що її гарна доня так приличну уміла знайти ізвину, же не приймає подарків; бо ж вона ще в м’ясниці не приспособлена була весілля строїти, але по Великодні, гадала собі, буде вже лад, а Зіня не схоче ачей же відмовляти, коли їй такі красні трафляються люди.

Но далеко інакше гадкувала Зіня. Їй видко хтось іний впав уже в чорне очко. Але то було тайною для крайнички і Зіня таїла ще сама перед собою. Однако ж по її частій задумчивості можна було спізнати, що в молодім серденьку зробилася якась уже бубка. Марія уважала те, але не могла догадатися за причину боляка. Аж раз, коли доня як молода берізка опустила голівку і знов призадумалась, намірила вона вислідити причину. І приближившися стиха до неї, поцілувала в чоло, та й зачала лагідненьким своїм голосочком:

– Зіничко моя, чом ти так головку опустила? над чим ти так часто думаєш? Чи не болить тебе що? Чи не хора ти, моя солодка?

– Ніт, мамко дорогая, – відповіла дівиця, та й піднеслась сквапно, – от я такой так думаю, сама не знаю, над чим.

– Але ж бо ти щось помарніла, – зачала далі Марія, – а знаєш, по Великодні хтось до нас приїде в гості, і то більше до тебе як до нас.

– О мамко! не згадуй мені за те, прошу тя; я би рада, щоби-м тих гостей не виділа більше в нашій хаті, -сказала дівиця.

– А чому ж то так? – завергла Марія з задивом.

– Бо з тої муки не буде хліба.

– Як то, ще-сь його не виділа, а уже так кажеш? Я не гадаю, щоб те слово згоджалося з твоєю розвагою; ти його похіпно сказала.

– Ніт, мамко, я уже давно розгадала над тим і тяжко, аби-м коли інакше відповіла, хіба би мя присилувано. Але я знаю, мамко моя дорогая, що ти не схочеш недолі твоєї дітини.

– Зіничко моя, тебе ніхто силувати не буде – ні я, ні твій отець; але хто знає, чи ти сама не відкличеш того, що-сь тепер сказала. Мені люди дуже захваляли оного молодця. Має він бути хороший легінь, а отець маючий чоловік, та й ще до того лавник в значнім місті. Щось такого рядного тяжко другий раз надариться. Ти сама о тім добре знаєш і мені дивно, що ти нерозважно, без причини, завзялася своє щастя трутити від себе. Зіничко! в тім щось єсть тайного для твоєї матері, не сказала би ти мені?

– Мамко дорогая, – озвалася Зіня, заполонівшись крихітку, – я нич не знаю, може я зле сказала, може оний молодець… Але лишім те, мені би треба під полонину піти до кошари.

І досить було Марії в-істину тої бесіди; пізнала вона, що під лівим реберцем донечки ачей же не порожно, але не могла догадатись, хто там заважає, і постановила не полівити обвиненій, но далі іспит тягнути. Знала вона добре, же тот, що ся втиснув під оноє реберце, не міг ще там цілим шалашомся розложити і, як то кажуть, в чоботах з шарканцями в серденько всадитись, бо ж би була вона давнішнє щось о тім вишнимиорила; але ходило їй о його ім’я і особу. І тому почала, навертаючи назад до неї:

– А чого ж ти так спішиш до кошари, моя доню?

– Як же, мамо, не спішити, та ж то уже днесь страсний четвер, та треба бундзик який зладити на свята і може вівці треба переструнчити, чи много єсть ялівнику; до свят ся уже не упаде там піти до кошари, а Юра на сам Великдень. Та чи не прийде тими днями…

– Хто такий? – запитала мати нетерпеливо.

– Купець за козами, – відповіла донька.

Те слово розсвітило перед Марією цілу хату, як би їй порошок з ока випав. Тепер вона пригадала собі, що літісь за двічі якийсь молодий чоловік, що ся за купця з Косова видав, приходив до них за козами, і що потому Зіня часто за нього вспоминала. Не мило їй було на такі доганки впадати, бо якось не довіряла тому чоловікові, хоча сама не знала чому і хоть її муж обставав за ним, – і для того убрала, скілько могла, в женськую хитрість праве своє серце, та й каже:

– Ага, тот хмуравий чоловік з яспидними очима, що на цигана подобає?

– Мамко, – озвалося сквапно на те підхоплене дівча, – а де ж він хмуравий? та де ж у нього яспидні очі? а що почорнів трохи, то тому дорога винна, бо він аж з Косова сюда заходить.

І ту було досить Марії. Прийшла вона на правий путь, але хотіла ще довідатись, як далеко її донечка забігла, і вергла ніби в глум:

– Ой, щось ти мені дуже захваляєш якогось волоцюгу!

По тих словах поглянула на дівицю і слідила старанно по тварі, чи думна її доня не заполонієсь з сорому; але чи то в-істину вона немного ще прилягла душею до молодця, которого ми на полонині спізнали, чи може сильнодушна Зіня уміла уже притлумляти чувства свої на недогляднім їх дні, досить, вона не заполонілась ні крихтинки, але звернувшися якби спокривджена до матері:

– Мамо! – каже, – що я провинила, же ти з мене глумишся?

– Вибачай, доню, – відповіла Марія, урадована з свого досліду і запевнена, що її доня щось не дуже замоталася, – я так не гадала… Ну, тепер бігай, моя солодка, під полонину, бігай, і старайся, коби які рядні грудки сира зладити на свята.

Зіня рада, що буде могла свобідно відотхнути на версіх, вхопила чим скорше хустину на голову і побігла скоро знакомими дорогами понад пу стару під полонину до кошари, забувши навіть своє маленьке пістолятко взяти з собою, которого ідучи в верхи ніколи не лишалась.

Марія, хоча задоволена з іспита свого, закликала однако ж старого з близького города і розповіла все, що тілько з Зіні вислідила. Крайник покивав головою, але думав, що він ту нич небезпечного не знаходить і же дівча до нічого не буде силувати. Але як Марія зачала всі свої догадки, всі познаки, всі сни свої і людські помовки перед мужем своїм розкладати, то завернула старому голову так, що він згодився зараз по святій неділі весілля строїти і Зіню, бодай з ужиттям всеї родительскої власті, з сином долиньского лавника звінчати. Бідні! вони не знали, що їм ще нинішний день принесе в дарі…


Примітки

пролуб – проруб, отвір.

Зоря – Повість «Страсний четвер» (і послідуюча «Ніч на Бержаві») друковалася перший раз в часописі «Зоря галицька» з р. 1852.

мажибреда – лихий писака, письмак.

неохристянений – непосвячений по-християньски.

запояска – запаска.

завікниця – віконниця.

куртий – короткий.

брусак – клунок (броцек).

швабщина – тонке полотно, яке купувалось іменно у німецьких («швабських») крамарів.

облаз – дорога попід стрімкі стіни гір, куди тяжкі бувают переходи. Прим. М. Устияновича.

переструнчити – переглянути, перечислити; струнка, сторонка – дорога, куди вівці, переходячи до кошари, числять або дояться. Прим. М. Устияновича.

хомеука, парта – звичайне дівоче убране на голову в давніших часах, що складалось із круглого обручика, понашиваного квітами, спереду була стяжка чи клямра. Прим. М. Устияновича.

шарканці – остроги.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 205 – 220.