Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / У / Микола Устиянович / Проза / Толкущему отверзеться

Толкущему отверзеться

Микола Устиянович

– Гринуню! – сказав одного вечера убогий священик з близької охресності города Львова до молоденького сина, що приїхав на великодні свята із шкіл до родительского дому. – Гринуню! ти ся жалуєш перед мною, що тебе не береться наука, що ти і рад би і стараєшся, а такой годі тобі понимати і запам’ятати докладно се, чого ся учиш. Послухай, сину мій, як ся діяло в твоїх літах зі мною.

Мій отець а покійний твій дідо – легка би му земля! – завдаючи мене до шкіл латинських, завіз мя до місточка Гійщі, купив мені огромну шкільну книгу, «Альвар» звану, і віддавши мя до одного убогого, але побожного міщанина на мешкання, поручив мене одинісінькій опіці божій. Мені було тоді уже 14 літ, но я не умів більше кромі читати, щось трохи писати і мало що числити. А було тоді в звичаї призначати ученикам місце в лавках шкільних по заслугам; отож сталося, що мене по іспиті записнім наміщено до послідньої лавки, і це на найпослідніше місце. Строгий був то для мене засуд, але справедливий.

Я стидався, лице моє червонілось з сорому на саму гадку, що я найпослідніший межи всіми моїми соучениками; але мене потішала надія, що я вскорі, а дасть Бог уже при найближчім переміщанні, которе щомісяця по оціненню шкільної письменної задачі відбувалося, на лучше підлізу місце. А було також тодішнім шкільним звичаєм, такому ученикові в класі, которого першого межи всіма досліджено неприготованим, припинати ослі уші на цілісіньку божу днину публічно в школі. Боязнь перед таким величавим вінцем наганяла гірше батога до усильної пильності, щоб першому не датись уловити на лінивстві. І я пильновався усильно, повторяв кожну задачу дома, і старався особливо вбити собі в пам’ять Аьвара, бо тоді на виучення латинського язика найбільшу вагу клали. Бубнив я майже цілісіньких три дні, і здавалося мені, щом го виучив лучше як Отче наш.

Аж от покликує, уже четвертого дня по отворенні науки, покійний учитель Субота до іспиту, а покликує мене першого. Мені зробилось в лиці гаряче, серце зачало бити мов молотком в груди, і я зачав якби з гарячки, але далі ані дзень, хоть голову уріж. Цілий клас в сміх і реготи, а мені якби замкнуло рот. Учитель зачав мені допомагати, але показалось, що я такой позабув мій Отче наш. І ну ж закладай мені славутну корону, і ну ж ціла школа в хихоти, аж вікна кімнати задзвеніли.

Що в мені діялось тої хвилі, не знаю, бо перед мною стало в очах чорно; я не видів ані учителя, ані товаришів, і уже не тямлю, як я вийшов того дня з школи, чи плечми чи лицем на улицю, коль знято з мене вінець сиворогий; але тямлю те, що-м плакав через цілу дорогу, не кушав того дня страви, і не спав цілісіньку ніч про стид і сором.

Другого дня, а була то неділя, пішов я до церковці, станув собі в кутику і плачу. Аж тут обертається слуга божий від престола і зачинає поважним голосом читати святе євангеліє, читає і кінчить з одушевленням словами: «Первії будут посліднії, посліднії же первії». Ті золоті слова Христа Спасителя тронули мя глибоко в серце. Я почувствовав в собі нову надію, нову до науки силу. Я рішився будь залишити школи, будь з посліднього бути першим. З таким постановленням вернув я до дому і взявся до книжки. Зі мною мешкали у того ж самого міщанина два інші школярі. Межи ними я перший вставав до науки, послідній кладовився до спочинку. Мене не принаджала ніяка молодецька ігра, ніяка забава. Моя охота, моє, казав би-м, життя було в Альварі. Но прийшли перші переноси, я не рушився такой з посліднього місця; прийшли другі і треті, а я такой узнаний і засуджений бути послідним в класі.

Було то перед самим Рождеством Христовим. Переконавшися, що я не у співаю, рішився я залишити школи і йти домів. Но як тут появитися перед лицем родичей? Мій отець був строгий чоловік, і не дав собі і говорити о тім, щоби хто не міг ся того научити, до чого має і охоту і твердую волю. Я провиджував крайнє негодовання мого вітця, я прочував всі укори, які мене ожидали дома, а може ще що більше; однак мені ставали на гадку весь наклад і видатки, вержені на мою науку мов-то в болото, і я надіявся, що отець мій від мого хазяїна і від самого учителя переконається достаточно, що мимо найщиршої волі мені в шкільних науках успівати годі. Я перестав коливатись і зачав складати мої речі. Втім надходить мій хазяїн до кімнатки та й каже до мене:

– Дитинко! ти вибираєшся домів, і я догадуюся, з якої причини. Тобі йде наука тупо, хоча ти більше пильнуєшся, ніж твої товариші. Дитинко, я тебе не пущу домів без волі твойого вітця, которий віддав тебе під мою опіку. Лиш тобі раджу, щоби-сь не тратив надії, но удайся, сину, до Господа Бога о поміч. Удайся до пречистої матінки божої Почаївської, моли ю сердечно, молися безперестанно, а побачиш, що тобі піде лучше.

Ай, був то чоловік простий, неучений, але достойніший честі і поважання, ніж ті всі дармоуки, за которих Христос повідає: «імуть очі а не видять, уші імуть а не слишать», і о которих святий мудрець каже: «рече безумен в сердці своєм, ність Бога». На його мирнім, погіднім чолі лицювались всі красоти високих чеснот, вся смиренна побожність дідів і прадідів наших. Був то муж старинного крою і строю.

Я силакав і услухав того мойого второго, казав би-м, вітця, бо відродив мене наново до науки. Його щира рада була для мене якби голос з самих небес, вона сталася новим будилом для мого ума. Радісно зачав я толкувати собі його слова ближче. Не забував я і передше за небесного татка і учився старанно, но мою молитву говорили більше уста, ніж ум і серце. Такою була і моя наука. Я вліпив очі в Альвар, повторяв безперестанно бездушно слова, а моя гадка шибала буйним вітром по родинних нивах, то за голубцями, до которих я прив’язався черезмірно, то за щепками, которі я плекав в садочку дома, то за сим, то за тим, к чому тягло мя моє серце. В Гійщи мене не надила ігра співучеників к собі, але я був при ній душею, хоч очі мої були над книжкою.

Словом, я мав охоту, я мав волю до науки, у мене була залізна витривалість, але мені забракло оної вищої сили, котора завладіває умом і серцем і всімп змислами молодця, і которую в чоловіці взбуджає і укріпляє лиш одна благодать вища, небесна. І мимовільно прийшло мені на гадку, кожної ночі говорити молитовцю «Богородице діво», коли на постели укладовлюся до супочинку, доки мя сон не зломить. Як загадав, так я і зачав ділати. Но, як св. апостол каже: «Дух у бо бодр, плоть же немощна». Зразу шептав я усердно, майже до полуночі, тишком, Богородице і Богородице діво. Так було і другого і третього вечера. Але потому зачав я засипляти, щодень то скорше; ба далі заснув я на-красно, ледве розпочавши святу молитовцю.

Що ж я дію? Ото викидую з-під голови м’яку подушку, і кладу місто неї петечину. Спочатку помогло те, я молився довше. Но вскорі привикла голова і до тої невигоди. Я викидую з-під голови петек, і кладусь на кулаку: ба, і те не помагає надовго, і я зачав опять засипляти вскорі. Я напослід вимітую з солом’яника мого всю солому, кладовюсь на голісіньких дошках без подушки, без петека, на твердім кулаку, і шепчу безустанно «Богородице діво» через довгі зимові ночі, доки не засну; а як случайно пробуджусь досвітком, зачинаю знову шептати своє, так що-м в тій борбі з самим собою помарнів і почасти ослаб на цілім тілі.

Але сили душі моєї піднеслись і скріпились. Я прийшов до такої власті над собою, щом міг собі розказати: ото встану завтра о другім когуті, о першім, – і я напевно обудився із сну, скоро надійшла назначена мною пора. Так тривало аж до половиці яри. Межи тим учусь і повторяю давнішнє. Мої товариші гримлять в палестру, а я пильную свого; і от мені ставалось чимраз легше, я зачав понимати кожний предмет глибше, розлучніше, і моя пам’ять сталася вірніша, бо мої мислі були вкупі.

Тимчасом позабули мене майже цілком в школі, звичайно як за такого, в которім ніякої не покладано надії на успіх. Ба, уже приближається і кінець другого курсу, а мене і не викликують, і ачей же навіть і не читають моїх письменних задач; а я як сидів, так сиджу в послідній лавці. Аж раз ознаймляють нам, що приїде на днях шкільний візитатор із столиці. А мені сниться вночі, що будьто на подвір’я мого хазяїна прилетів голубець, такий прекрасний, з такими світлими крильцями, мов-би їх облив золотом. Я будьто вибіг до сіней і ну ж його вабити зерном. Голубчик зачав дзьобати, зближатись. Но втім хтось луснув дверми кімнати, а птичка в воздухи, та й полетіла світами.

Пробудившись рано, я запам’ятав на мій сон, і повторивши собі дневну задачу, я поскорив до школи, а візитатор туж за мною. Входит до класу, та й знать побачив щось на мені, викликує мене першого. Мені розгарячилось лице, мов-би го хто обсипав гарячим приском, але зачинаю відповідати на питання, зразу несміло, затинаючись, а потому що хвиля сміліше, розлучніше, а вкінці як моє «Богородице діво». Учитель вліпив в мене зір як в яке чудовище, а візитатор позирає то на мене, то на учителя. Я скінчив, а візитатор, поговоривши щось стиха з учителем, сходит зі свойого місця аж до послідньої лавки і взявши мене за руку, веде до третьої. Мої соученики здивувались, учитель погладив мене по голові, а мені ся здавало, що я десь на воздухах, під небесами.

Другої ночі сниться мені оп’ять голубець. Я го знов принаджую, ваблю. Голубець приближається аж до порога, і уже вискочив аж на поріг, но знову щось спудило птичку і оп’ять улетіла в воздухи. Рано приходжу до школи, а візитатор, якби на моє щастя, тож за мною, і знов кличе з іншого предмета мене першого. Я стався уже відважнішим, і відповідаю на питання ще точніше і краще. А візитатор мене за руку, та й до першої лавки. Я пригадав собі тепер мимовільно на голубця і розпливаюсь від радості, но на тім не кінець.

Третьої ночі шепчу я, як звичайно, на голих дошках на кулаку, своє «Богородице діво», но ще усердніше і довше. Аж десь около полуночі зламав мя сон, а в сні явився по третій раз той самий голубець. Я ніби з сіней ваблю, а голубець чимраз ближче і ближче; я скрився за двері, голубець на поріг та й до сіней, а я цок дверми і птичку за крильці, та й втім з радості і пробудився. Я не знав ще тоді, що те, о чім чоловік гадає, плететься йому в розличних образах і в сні; але я прочував душею, що мені Дух святий допоможе, бо я мав тверде уповання в Бозі, а уиовання на Бога родить уповання в собі, і тому ж то я ловив і зловив во сні голуба.

Вставши рано, почув я в собі якесь задоволення, і проникнутий тим чувством вступив по дорозі до школи в церковцю. Не довго я там забавив, однако, прийшовши до школи, учув я, що уже візитатор задає питання першому і найлучшому ученикові з того класу. Той зачав відвічати, але якось му не іде. Наш учитель звернувся к ньому і зачав підпомагати; но візитатор, не ожидаючи довше розв’язки, зазвідує цілого класу, чи хто інший не відповість на це питання точно. Но не обзивається ніхто. Тоді я підношу руку і одвічаю сміло в повне задоволення візитатора.

І от, сину мій любезний, послідні сталися первими.

Але заким закінчу, мушу тобі ще сказати, що був за моїх шкільних часів ще один обичай, которий надзвичайно возбуджав молоді сили до суперництва в пильності, але враз давав до честолюбія много корму. Так як в кожній класовій кімнаті висіла в закуті корона осляча, так на вищій часті зала стояла, обіч катедри учителя, менша катедра для першого ученика. На те місце запровадив мя візитатор, которе я потому занимав до послідньої години моєї шкільної науки. Богу ся однак подобало, що я, як знаєш, не міг довго пользоватись нею.

Так оповідав убогий душпастир з близьких охресностей Львова за шкільну бувальщину свою власному свому молодому синові. Гринуньо слухав з напруженою увагою оповідання любезного вітця, чертав кожне слово глибоко в серце, і от по часах засів на митрополичім столі во Львові незабвенний муж, Григорій Яхимович, слава і краса руського народа на галицькій землиці.


Примітки

Надруковано в газеті «Неділя, письмо народне» (виходить що неділі), Львів, 1865 р.

Це оповідання взяте з уст митрополита Григорія Яхимовича, котрий згадками з молодих літ любив забавляти зібране у себе товариство. Отець митрополита, іменем Іоан, був парохом в селі Підбірцях Львівского повіта.

Альвар – граматика латиньского язика, так названа по автору Альваресу, з котрої ученики в Польщі через кілька віків училися латини.

візитатор – інспектор.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 313 – 320

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 149

Модифіковано : 16.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.