Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / У / Микола Устиянович / Поезії / І старому придасться школа

І старому придасться школа

Народна казка

На славнім Поділлю,

Там де хліб по кіллю,

Десь недалеко Чорткова,

Жив кметик заможний,

Статечний, побожний,

Софронь Крутиголова.

Були в нього статки

І всякі достатки,

Корови, коні і воли;

Хоть робив триднівку,

Не знав переднівку,

Не бракло хліба ні соли.

Чи будень чи свято,

Завсе там багато

Накриті стояли столи:

І бідним щось пало,

І на свічку стало

Перед святого Николи.

А були в Софроня

П’ять синів і доня,

І тішився ними мов днині:

І в своїй любові

Не важив би крові

Дати з-під серця дитині.

І думав бувало,

Промишляв немало,

Щоби їм доля готова,

Так що люди з того

Прозвали старого

Ніби в глум: Крутиголова.

І пройшов всі хати

Та й розіслав свати

До найбогатших в обзори,

І розділив в часті

Синонькам і Насті

Послідні роги з обори.

А всіх роздав з дому,

Лише Гнату свому

Батьківску землю дав в віні,

Щоб собі спочити

І кості зложити

При наймолодшій дитині.

Ой та й і жив красно,

Весело і щасно,

Як в квочці середня звіздка;

Син шановав тата,

Любили внучата,

Вигоди несла невістка.

Була мила днина,

Була і гостина,

Як прийшли другії діти;

Був час і спічнути,

В полуднє заснути,

На пічі кості нагріти.

Но треба вам знати,

Що Софропь лежати

Не привик в будень ніколи

Нім ще сонце зійде,

Старий перший вийде,

Робить як наймит на поли.

І всім ще до того

В користь сина свого

Давав до праці принуку;

А як ніч настала,

То невістка спала,

А дідо колисав внуку.

І робив щосили,

А достатки плили

До хати Гната росою,

Так що другі діти

Стали завидіти,

Що все йде брату рукою.

А все лиш за тата;

Бо ж то мало Гната

Видів хто з плугом на ролі

З косою на ниві,

А з серпом при жниві

З ціпом, віячков в стодолі.

«Ой тату миленький,

Чому ти бідненький

Силу так тираєш в зною?» –

Казали раз діти:

«Час би вже спочити,

А ти не маєш спокою.

Лиши братню хату,

Ходи до нас, тату,

Побачиш, як добре ти буде,

Хіба царства з неба

Буде тобі треба,

А нам позавидят люде».

«Не піду, діточки,

Не піду, квіточки,

Мені тут добре у Гната».

Даремні розради,

Прийшло і до звади,

І діти витягли тата.

І ходить дідина

Від сина до сина,

Щороку до іншой стріхи,

І плаче на старість,

Що му Бог дав радість

З дітей, – ой плаче з утіхи!

Ой, бо ж то щиренькі

Діточки миленькі,

А жони їх, жони, о Боже!

Ще рік не минає,

Уже прибагає

Кожна для татка, що може.

«До мене, татуню!»

– «Ні, до нас, дідуню!

Ходила-м до міста зрана;

Єсть з медом горілка,

І пива барилка,

Пиріжки, колач, сметана».

Дідом радість носить,

А родина просить,

Кожне до своєй рве хати:

Бо де дід в кімнаті,

Там бузьок на хаті,

Слуги не треба наймати.

Но і сила тата

Не з криці зіллята,

А в плузі й криця ся злиже;

На голові сідо,

Корчиться наш дідо

Щодень і ниже і ниже.

Порохніють кості,

І ноги як трості,

А руки мов вбиті в кайдани;

Дід, зробок маячить,

Но ніхто не дячить

Зробка, – чи правда, краяни?

Не раз прийде з поля

Збіджен як неволя,

Слабий, негоден, каліка;

Най же му годинку

Дозволить спочинку

Яспідна, люта невістка.

«Татуню, по воду!

Татуню, до броду!

Татуню, помийте миси!

Ідіть дров, татуню!

Колишіть Гануню!

Діду, взяли би тя біси!»

І взявся дідина,

Від сина до сина

Ходить, шукає пристани;

І ходить і плаче,

Но ніхто не дячить

Зробка, – чи правда, краяни?

Раз іде з болоня

До доні, а доня:

«Діду, не твоя тут хата!

І я не єдина

У тебе дитина,

Іди си, іди до Гната!»

Крикнула з порога,

І з страху небога

Вибігла, сперла ворота;

А дідо знурений,

Мов громом вражений,

Упав як глина у плота.

Упав з горя, болю,

Оплакує долю,

Плаче про діти і внуки,

Що му Бог на старість

Дав з діточок радість,

Плаче – ой плаче з розпуки.

Надходить дяк з школи,

Стає по неволи,

Шепче щось дідові в ухо;

Шепче та й питає, –

Що шепче? Бог знає,

Бо шепче тихо і глухо.

Дід взніс взрок на дяка,

І зітхнув сарака,

І лізе весельший ко Гнату:

А Гнато все в полі,

А старий поволі

Нишком, тихенько в загату.

І щось там ділає,

І щось там складає,

Слідить очима в-окола,

І носить до хати -

Що? нащо? не знати!

Хіба дяк знає та школа.

Минула година,

Готов дідовина;

І бач, два хлопці із школи

Надходят ко хаті,

І в’яжуть в кімнаті

Скриночку спору на коли.

Погнали, подули,

А коли сь угнули,

А дідо за ними каліка

Як може змагає,

Сусід поздравляє

Низько, велично, здалека.

Як повінь на яри,

Як вихор в пожарі

Бухла вість в селі, на поли,

Що Софроня гроші

Два хлопи на ноші

Ледво занесли до школи.

Вість бухла по хатах,

А в братій кімнатах

Грижа мов в пеклі і звади:

«Ти го гнала з дому!» -

«Ні, ти винен тому!

Пропаде праця, пропаде!»

По службі в неділю

Пан-отець в подвір’ї,

Перед ним людей громада:

П’ять синів і доня

Єднають Софроня,

Виродні дітища тата.

«Лиши чужу хату,

Ходи до нас, тату,

Побачиш, як добре ти буде:

Хіба царства з неба

Буде тобі треба,

Нехай не сміються люде!»

«Лишу, діти, лишу,

Но письмо напишу», -

Озвався дідо, – «і кажу,

Що тому, хто в себе

Зайде мя, погребе,

Все то, що в скринці, відкажу».

«До мене, татуню!»

– «До мене, дідуню!»

Гудьба завила дібрана:

«Єсть з медом горілка,

І пива барилка,

Пиріжки, калач, сметана».

Зашуміли свари,

Мов вихор з-під хмари,

Бо діти рвуться за татом:

Треба було в спілку

Завести тижнівку,

Щоб брата згодити з братом.

І ходить дідина

Від сина до сина,

Що тиждень до іншой стріхи;

Ходить, прибагає,

Що збагне, все має,

І смієсь тишком з утіхи.

Но прийшла година,

Умер дідовина;

Кому ж честь погребу дана?

Пан-отцю складають,

Всі ся зажичають,

І гребуть діда як пана.

Погребли старого

Мов князя самого,

І ставлять столи до ладу,

І гості саджають,

Стипи виправляють,

І несут скриньку в громаду.

І бач, відчинили,

І очі вліпили,

Мов яструб в гніздо пташине:

Аж нараз на заді

Сміх бухнув в громаді:

В скринці – череп’я, каміннє!…


Примітки

Надруковано в книзі «Поезії Николая Устіяновича», Львів, 1860 р.

Ця поезія зложена після польської поезії Вітвицького.

яспідна – гаспидська, гадюча.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 102 – 110.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 43

Модифіковано : 18.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.