Вість

Микола Устиянович

Стоїть дівча в полі,

Стоїть, глядить, плаче,

А летять соколи,

І ворон десь кряче.

А в даль ген дівочі

Видивились очі,

А здаля від моря

Летять птиці горя.

«Гей орле-соколе!

Літав-єсь ти много,

На котором полі

Видів брата мого?

Гей орле-соколе,

Літав-єсь ти много,

На которім полі

Видів люба мого?» –

«Не єднов нивою

Розсієся град,

Та не в єднім бою

Воює твій брат.

Розтріскає грім

Не єден же дуб,

Не в бою єднім

Воює твій люб.

Сред мраки тумана

Чайками поплили,

У морського лпмана

Та ще й не висіли.

Орли не літали

В новії шляхи,

Де в дикі навали

Перлись козаки».

«Гей! – каже ворон, –

Ти-сь з моря вернул,

З далеких сторон

Я бурю дочул.

Та сіл я край моря,

Дивився в навали,

І блиснула зоря –

Козаки вертали.

Ой та не чайками,

Та не в дружині,

Та плили волнами

По єден к мені».

Розвалиться хата,

Ти-сь дівча саме:

Ніт люба, ніт брата,

І ради нема.

Примітки

Вперше надруковано у газ. «Зоря галицька», 1855, № 1, с. 229 – 230, підписано криптонімом: «…ь…ь».

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 446 – 447.