Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2

Марко Вовчок

Дотягнув він додому потиху, усе думаючи про пригоди людськії…

На порозі його Галя стріла – веселим своїм голосочком питає; сумно він їй одмовляє своє слово.

Вона у хату веде, засвітила світло, стіл вже застелений. Буханчик хліба на столі лежить та ніж. Сів Павло біля столу, схилив голову на руки.

– Ось і вечеря наша, – промовляє до його Галя, сідаючи поруч.

– Позичений? – каже Павло, краючи хліб.

– Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе.

– Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!

– Люди сподіваються…

– Ет! Сподіванки людськії!.. У кого се ти хліба позичила?

– У Микити у Румая.

– Довго, мабуть, гнувся – не давав?

– О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік – Румай.

– Ох, добрі люди! Добрі люди! – промовив Павло.

Тихенько його Галя обійняла й тихесенько до його пригорнулася. Почала розмову: всміхнулася – не дивиться; припала до його – не пригорнув.

– Скажи мені словечечко, серце! – просить його.

– Нема в мене слів хороших; тобі гірких не треба!

– Чого ти такий, голубе мій? Ти мені скажи: яка нам біда?

– Хіба ми давньою бідою не вдовольнимось? Та й свіжа не забариться. Чого-чого, а сього уповні буде!

– Нащо такеньки говорити, моє кохання! Перейметься й добро нам, як бог дасть…

– Отже, й дожидай того добра, що не прийде, а терпи лихо, що вселилося! – випроставсь з її рук та й сів собі оддалік.

Кипіла в його душа, наболівши, наскорбівши. Невиносливо йому слухати було про сподіване добро, надію веселу. Миліш би йому було почути гіркої скарги, нарікання жалкеє… Рідніша б йому та душа була, що нидіє в самогризоті, вистливіше те серце, що ворушиться од жалю гнівного та од туги важливої…

Глянув він на Галю: вона на його дивилась ясними очима своїми; тихі сльози одна по другій бігли по обличчю, а уста все наче всміхалися… Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна?

– А все ж добре… чого плакати заходилася? – каже їй.

– Ти смутний такий, мій голубе!

– Не плачся на моє горе! Не тобі його оплакати! Годі ж бо!

Вона обтерла сльози і до його знов прийшла, пригорнулася.

– І добре, як ущухла! – промовив гірко.

Вона тихо коло його сиділа, як коло недужого. А йому важко було та тяжко… Хотів би він одхитнутись од неї, так вона такеньки пригорнулась, біднесенька, що слова гіркого уста не вимовили. Була се в його при йому добра дитина й мила, та йому чужа-чужісінька… І пригадалася йому та дівчина плачуща… Став він дивитись у віконце, у той вечір темний вдивлятись, задумався… Що таке йому Галя його невсипуща щебетала, як його розважала, – він не чув. Він мовчки до її голосочку дослухався, як до леління води тихої, та думав собі… Добре йому впали у пам’яті ті очі сяющі, ті сльози блискучі, слова ті жалкі та жаркі… І той вечір весни молодої, і навіть та квіточка бузкова, що, пахуча, розгорталася в темному вечері…


Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 165 – 166.