Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

У корчмі «Трьох пічкурів»

Олексій Толстой

Буратіно, Лисиця Аліса і кіт Базіліо вийшли за місто, спустилися з пагорба і довго йшли — через поля, виноградники, сосновий ліс, дійшли до моря і повернулися назад, потім знову через той самий ліс, виноградники…

Місто на горі і сонце над ним виглядали то праворуч, то ліворуч… Всі вже неабияк втомилися від такої подорожі. Лисиця Аліса мовила, зітхаючи:

— Ох, зовсім не легко потрапити у Країну Дурнів, всі лапи зітреш…

Під вечір вони побачили край дороги старий будинок з пласким дахом і вивіскою над дверима: «КОРЧМА ТРЬОХ ПІЧКУРІВ».

Товстенький господар у замизканому фартушку вибіг назустріч гостям, скинув з лисої голови маленьку круглу шапочку і, низько вклонившись, запросив зайти всередину.

— Не завадило б нам щось трохи поїсти, хоч сухої шкуриночки, — мовила Лисиця.

— Хоч шкуринкою хліба пригостили б, — повторив кіт.

Вони зайшли у корчму, сіли біля вогнища, де на рожнах і пательнях смажилася всяка всячина, а в повітрі підносився запах неперевершеного смаку.

Лисиця щохвилини облизувалася, а кіт Базіліо поклав передні лапи на стіл, вусату морду — на лапи, — і втупився на їжу.

— Агов, господарю, — поважно мовив Буратіно, — дайте нам три шкуриночки хліба…

Господар ледве не впав навзнак від здивування, що такі шановні гості так мало замовляють.

— Веселенький, кмітливенький Буратіно жартує з вами, господарю, — захихотіла Лисиця.

— Він жартує, — забуркотів кіт.

— Дайте нам три шкуриночки хліба і до них — он того чудово засмаженого баранчика, — мовила Лисиця, — і ще того гуся, та парочку голубів на рожні, та, мабуть, ще печіночки…

— Шість штук найжирніших карасів, — наказав кіт, — і мілкої рибки, сирової, на закуску.

Отже, вони взяли собі все, що було на вогнищі: для Буратіно залишилася лише одна шкуриночка хліба.

Лисиця Аліса і кіт Базіліо з’їли все, разом з кістками. Животи у них роздулися, пики залисніли, очі почали злипатися.

— Відпочинемо годинку, — мовила Лисиця, — а рівно опівночі вийдемо, не забудьте нас розбудити, господарю…

Лисиця і кіт вмостилися на двох м’яких ліжках, захропіли і засвистіли. Буратіно задрімав в кутку, на песячій підстілці… Йому снилося деревце з кругленькими золотими листочками… Та тільки він простягнув руку, щоб зірвати один…

— Агов, пане Буратіно, час прокидатися, вже північ…

У двері стукали. Буратіно скочив на ноги, протер очі. На ліжках було пусто — ні кота, ні лисиці.

Господар пояснив йому:

— Ваші шановні друзі захотіли раніше піднятися, з’їли на останок холодного пирога, випили солодкого чаю і пішли…

— А мені щось казали передати?

— Навіть дуже казали, — щоб ви, пане Буратіно, не гаючи ані хвилини, бігли по дорозі до лісу…

Буратіно кинувся до дверей, але господар перестрів його на порозі, насупився, вперся руками в боки:

— А за вечерю хто буде платити?

— Ой, — зойкнув Буратіно, — а скільки?

— Рівно один золотий…

Буратіно хотів-було проскочити повз його ноги, але господар схопив гострого рожна, — чорні вуса, навіть коси над вухами в нього стали дибки.

— Плати, негіднику, або проткну тебе, як жука!

Довелося заплатити одного золотого з п’яти. Прикро шмигаючи носом, Буратіно вибіг з проклятої корчми.

Ніч була темна, — навіть більше — зовсім чорна, як вакса для чобіт. Все навколо міцно спало. Тільки над головою Буратіно ледь чутно шмигав нічний кажан Сплюха.

Торкаючись м’якими крилами його носа, Сплюха повторював:

— Не вір, не вір, не вір!

Буратіно здивовано зупинився:

— Ну чого тобі?

— Не вір, не вір коту і лисиці…

— А ну тебе!.. — відмахнувся Буратіно і пішов далі, а Сплюха верещав йому навздогін:

— Стережися розбійників на цій дорозі…