Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Буратіно знайомиться з мешканцями ставка, дізнається про зникнення чотирьох золотих монет і отримує від черепахи Тортіли золотий ключик

Олексій Толстой

Не слід забувати, що Буратіно був дерев’яний і тому не міг потонути, адже сухе дерево ніколи не потопає. Однак він так злякався, що довго лежав нерухомо на воді, весь обліплений зеленою ряскою.

Навколо нього зібралися цікаві мешканці ставка: всім відомі своєю дурістю чорні пузаті пуголовки, водяні жуки з задніми лапами, як весла, п’явки, личинки, котрі їли все, що траплялося, навіть таких як самі і, нарешті, різні мілкі інфузорії.

Пуголовки лоскотали його своїми губами, і з задоволенням жували китичку на ковпачку. П’явки заповзли у кишеню курточки. Один водяний жук кілька разів вилазив йому на носа, що високо стирчав з води, і звідти, як з вежі, пірнав у воду — ластівкою.

Мілкі інфузорії, кружляючи і нетерпляче рухаючи волосками, що замінювали їм руки і ноги, намагалися підхопити будь-що їстівне, але самі потрапляли на харч до личинок водяного жука.

Буратіно це зрештою набридло, він заплескав по воді руками і ногами:

— Йдіть геть від мене! Я вам не здохла кішка.

Мешканці ставка відсахнулися хто куди. Він перевернувся на живіт і поплив, махаючи руками. На круглих листах водяних лілей, у місячному світлі, сиділи великороті зелені жаби, і вилупленими очима дивилися на Буратіно.

— Якась каракатиця пливе, — квакнула одна.

— Ніс, як у лелеки, — квакнула друга.

— Це, мабуть, морська жаба випадково запливла до нас, — квакнула третя.

Буратіно, щоб перепочити, виліз на великий лист водяної лілеї. Сів на нього, міцно обхопив руками коліна і жалібно захникав, стукаючи зубами:

— Всі хлопчики і дівчатка напилися смачного молочка, сплять у своїх теплих ліжечках, лише я один, невдаха, сиджу на мокрому холодному листі… — Дайте поїсти хоч будь-що, жаби-квакухи.

Жаби, як відомо, від природи холоднокровні тварини. Але годі думати, що у них нема серця. Коли Буратіно, часто стукаючи зубами, почав розповідати про всі свої пригоди і негаразди, жаби одна за одною зіскочили з листків, змахнули у повітрі задніми ногами і пірнули на дно ставка.

Вони принесли звідти здохлого жука, крильце бабки, шматочок мулу, зернятко ракової ікри, і кілька гнилих корінців.

Поклавши всі ці їстівні речі перед Буратіно, жаби знову поцибали на листя водяних лілей і завмерли як кам’яні, піднявши вгору великі голови з витріщеними очима, чатуючи на метеликів та комарів.

Буратіно понюхав, покуштував жаб’яче частування.

— Мене знудило, — мовив він, — яка гидота!..

Тоді жаби знову всі разом — шубовснули у воду… Зелена ряска на поверхні ставка загойдалася, і з’явилася велика, страшна зміїна голова. Вона попливла до листка, де сидів Буратіно. У нього аж китичка на ковпачку стала дибки. Він ледве не звалився у воду від жаху.

Але це була не змія. Це була зовсім нікому не страшна, стара черепаха Тортіла з підсліпуватими очима. Вона прожила на світі майже триста років, багато бачила і чула, і намагалася всіх повчати та застерігати від біди.

— Ех ти, безмозкий, довірливий хлопчисько з дрібними думками! — докірливо мовила Тортіла. — Сидіти б тобі вдома, гарно вчитися, допомагати татові Карло! Занесло тебе у Країну Дурнів, бо ти сам такий!

— Так я ж хотів лише добути побільше золотих монет для тата Карло… Я дужжже гарний і розважливий хлопчик…

— Гроші твої забрали кіт і Лисиця, — мовила черепаха. — Вони пробігали біля ставка, зупинялися попити, і я чула, як вони хвалилися, що викопали твої гроші, і як побилися через них… Ех ти, безмозкий, довірливий дурнику з дрібними думками!..

— Не треба на мене сваритися, — схлипував Буратіно, — ліпше допоможіть, якщо можете… Що мені тепер робити? Ой-ой-ой!.. Як я повернуся до тата Карло? Ой-ой-ой!..

Він тер кулаками очі і рюмсав так жалібно, що жаби раптом всі відразу глибоко зітхнули:

— Уу-х… Тортіла, допоможи людині.

Стара черепаха довго дивилася на місяць, мабуть, щось пригадуючи…

— Колись я вже допомогла одній людині, врятувала його, а він потім з моєї бабці і мого дідуся зробив черепахові гребінці, — мовила вона. І знову замислено подивилася на місяць. — Добре, посидь тут, людинко, а я поповзаю по дну, — можливо, знайду одну корисну річ.

Вона втягнула свою зміїну голову, і повільно опустилася під воду. Жаби прошепотіли:

— Черепаха Тортіла знає одну велику таємницю.

Пройшло чимало часу. Місяць вже почав хилитися за пагорби… Знову загойдалася зелена ряска, і з’явилася черепаха, тримаючи в роті маленького золотого ключика.

Вона поклала його на листок біля ніг Буратіно.

— Безмозкий, довірливий дурнику з дрібними думками, — мовила Тортіла, — не сумуй, що Лисиця і кіт поцупили у тебе золоті монети. Я даю тобі цей ключик. Його упустила на дно ставка людина з бородою такої довжини, що він її запихав у кишеню, щоб вона не заважала йому ходити. Ох, як він благав, щоб я відшукала йому на дні цього ключика!.. Тортіла зітхнула, помовчала і знову зітхнула так, що з води вийшла велика булька повітря…

— Але я не допомогла йому, я тоді була дуже сердита на людей за моїх бабусю і дідуся, з котрих зробили черепахові гребінці. Бородата людина багато розповідала про цей ключик, але я все забула. Пам’ятаю тільки, що треба відчинити ним якісь двері і це принесе щастя…

У Буратіно частіше забилося серце, засвітилися очі. Він відразу забув про всі свої негаразди. Витягнув з кишені курточки нахабних п’явок, поклав туди ключика, чемно подякував черепасі Тортілі, всім жабам, кинувся у воду і поплив до берега.

Коли він темною плямкою показався на далекому березі, жаби хором гукнули йому услід:

— Буратіно, не загуби ключика!