Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Світова література в українських перекладах / Русалонька

Русалонька

Ганс Християн Андерсен

Авторський переклад Юрка Стрєлкова-Серга

Дорогі діти, шановні батьки!

Одного разу, вчителька моєї доньки задала їй прочитати влітку, на канікулах, кілька цікавих і повчальних казок, щоб техніку читання поліпшити, і чогось нового дізнатися. А головне — полюбити книжки, адже вони дають не лише знання, але й вчать бути уважними, зосередженими, доводити розпочату справу до кінця, розбуджують уяву і формують творчі здібності.

Пройшлися ми з донькою по книжкових крамницях, і сумно нам стало: не було у продажу необхідних дитячих книжок українською мовою, а в тих, котрі стояли на полицях, було так багато мовних помилок, суржику, кальки, застарілих слів, що читати їх було важко навіть дорослим.

Довелося знайти в Інтернеті казки іншими мовами, котрі були гарно написані і відредаговані, з врахуванням дитячого сприйняття, самому сісти за комп’ютер і перекласти їх на українську мову.

Що з цього вийшло — судити вам, читачам.

Запрошую видавців сучасної дитячої літератури звернути увагу на мою працю і, можливо, прийняти рішення про її публікацію друкованим накладом.

Тож залишаю вас наодинці з текстом і зичу приємного читання і образного сприйняття.

Перекладач


Далеко в морі вода дивовижно синя, як пелюстки польових волошок, і прозора, як найчистіше скло, але дуже глибока, така, що жодного якірного канату не вистачить. Десятки дзвіниць треба поставити одна на одну, лише тоді горішня з’явиться над поверхнею. Там, на морському дні, мешкає таємничий підводний народ.

Тільки не думайте, що морське дно зовсім голе і пусте, один лише мілкий пісок. Ні, там ростуть небачені дерева і квіти з такими довгими, гнучкими стеблами і листям, що вони коливаються, наче живі, від найменшого руху води. А між гілками ширяють риби, великі й малі, зовсім як у нас птахи в повітрі. В найглибшому місці стоїть палац морського царя — його стіни складені з коралів, високі арочні вікна зроблені з чистого бурштину, а дах викладений живими мушлями; вони то відкриваються, то зачиняються, залежно від того, прилив чи відлив, і це виглядає надзвичайно гарно, адже в кожній лежать сяючі перлини — лише одна могла б бути найбільшою прикрасою в короні будь-якої королеви.

Морський цар вже давно овдовів, і його господарством керувала стара мати, жінка розумна, але занадто пихата своїм родоводом: на хвості вона носила цілих дванадцять устриць, тоді як іншій шляхті дозволялося носити лише шість. В усьому ж іншому вона заслуговувала на всіляку шану, особливо через те, що усією душею кохала своїх маленьких онучок — принцес, і дбала за них. Їх було шестеро, усі такі гарненькі, але найвродливішою серед них була молодша, з чистою і ніжною шкірою, як пелюсток троянди, з очима блакитними і глибокими, як море, з довгими вогнистими косами, як промені сонця. Але в неї, як і у решти русалок, зовсім не було ніг, а замість них стирчав великий хвіст, як у риби.

Цілісінькими днями гралися принцеси в палаці, у просторих залах, де з стін росли живі квіти. Відчинялися великі бурштинові вікна, і в середину запливали барвисті риби, зовсім як у нас метелики або пташки іноді залітають до кімнати, риби підпливали просто до маленьких принцес, брали їжу в них з рук і дозволяли себе гладити.

Перед палацом розкинувся великий сад, в ньому росли яскраво-червоні і темно-сині дерева, їхні плоди блищали як золоті, а квіти — наче горіли вогнем, стебла і листя постійно гойдалися. Земля була вкрита суцільним піском, блакитним, як газове полум’я. Все там унизу відсвічувало якоюсь особливою блакиттю, — можна було подумати, що стоїш не на морському дні, а в повітряній височині, і небо в тебе не лише над головою, але й під ногами. В безвітряну погоду, коли морська поверхня була спокійна, з дна можна було побачити сонце, воно здавалося рожевою квіткою, з середини котрої лилося світло.

У кожної принцеси була в саду своя власна ділянка, тут вони могли копати і саджати що завгодно. Одна влаштувала собі квіткову клумбу у вигляді кита, іншій захотілося, щоб її клумба була схожа на морську зірку, а наймолодша зробила собі клумбу, круглу як сонце, і посадила на ній рожеві квіти, подібні до нього. Дивна дитина була ця русалонька; тиха, мрійлива. Інші сестри прикрашали себе різними дрібничками, що знаходили на потонулих кораблях, а вона тільки і любила, що квіти яскраво-червоні, як сонце вгорі, та ще гарну мармурову статую. Це був чудовий хлопчик, вирізьблений майстром з чистого білого каменя, він потрапив на морське дно після корабельної аварії. Біля статуї русалонька посадила рожеву плакучу вербу, вона густо розрослася і схилила свої гілки над хлопчиком до самого блакитного пісочного дна, де утворила бузкову тінь, що гойдалася в такт гілкам, і від цього здавалося, ніби верхівка і корені линуть одне до одного.

Більш за все русалонька любила слухати оповідки про світ людей там, вгорі. Старій бабусі довелося розповісти їй все, що вона знала про кораблі і міста, про людей і тварин. Особливо чудовим і дивним здавалося русалоньці те, що квіти на землі пахнуть, — не так як тут, на морському дні, — ліси там зелені, а риби серед гілок співають так голосно і гарно, що просто заслухаєшся. Рибами бабуся називала птахів, інакше онучки не зрозуміли б її: адже вони зроду не бачили і не чули земних птахів.

— Коли вам виповниться п’ятнадцять років, — мовила бабуся, — вам дозволять випливати на поверхню, сидіти в місячному світлі на скелях і дивитися здаля на величезні кораблі, що пливуть по морю, на ліси і міста!

Того року старшій принцесі саме виповнилося п’ятнадцять років, але інші сестри були молодші одна по одній на рік, і виходило так, що лише через п’ять років наймолодша з них зможе піднятися з дна морського і побачити, як ми, люди, мешкаємо тут, вгорі. Але кожна обіцяла розповідати іншим, що вона побачила і що їй більше за все сподобалося у перший день, — адже оповідок бабусі їм було замало, хотілося знати набагато більше.

Жодну з сестер не вабило так до поверхні, як наймолодшу, тиху, мрійливу русалоньку, котрій доводилося чекати довше за всіх. Ніч по ночі проводила вона біля відчиненого вікна і все дивилася нагору крізь темно-синю товщу води, в котрій плескали хвостами і поплавцями різні риби. Місяць і зірки бачилися їй, і хоча світили вони зовсім тьмяно, проте здавалися крізь воду значно більшими, ніж нам. А якщо під ними сунула ніби темна хмара, вона знала, що то або кит пропливав, або корабель, а на ньому багато людей, і, вже звичайно, їм і на гадку не спадало, що внизу під ними гарненька русалонька тягнеться до корабля своїми білими рученятами.

І ось нарешті старшій принцесі виповнилося п’ятнадцять років, і їй дозволили випливти на поверхню.

Скільки було вражень і оповідань, коли вона повернулася! Ну, а ліпше за все, розповідала вона, було лежати в місячному сяйві на мілині, коли море спокійне, і роздивлятися велике місто на березі: наче сотні зірок, там мерехтіли яскраві вогні, чулася весела музика, людський гамір і гуркіт коліс екіпажів, виднілися дзвіниці і шпилі, били дзвони. І саме тому, що їй туди було ніяк не можна, її вабило і тягнуло туди більше за все.

Як жадібно слухала цих оповідань наймолодша сестра! А потім, увечері, вона стояла біля відчиненого вікна і дивилася вгору крізь темно-синю воду, мріючи про велике місто, гамірке і жваве, і їй здавалося навіть, що вона крізь товщу води чує відлуння дзвонів.

Через рік вже другій сестрі дозволили піднятися на поверхню і пливти куди завгодно. Вона випірнула з води саме в ту мить, коли сонце сідало за обрій, і вирішила, що більш чудового видовища на світі не існує. Небо було суцільно золоте, мовила вона, а хмаринки — ох, бракує навіть слів, щоб висловити, які вони чудові! Червоні і бузкові, вони пливли у небі, але ще швидше, здавалося, линули до сонця, наче довга прозора вуаль, або зграя диких лебедів. Вона теж попливла до сонця, але воно занурилося у воду, і рожева доріжка на морі та відблиск на хмарах згасли.

Ще через рік піднялася на поверхню третя сестра. Ця була сміливіша за всіх і запливла у широку річку, котра впадала в море. Вона побачила там зелені пагорби з виноградниками, а з чудового лісу виглядали палаци і садиби. Вона чула, як співають птахи, а сонце гріло так сильно, що їй не раз довелося пірнати у воду, щоб остудити своє палаюче обличчя. На березі затоки вона угледіла цілу зграйку маленьких людських дітей, вони бігали голяка і хлюпалися у воді. Їй захотілося погратися з ними, але вони злякалися її і втекли, а замість них з’явилася якась чорна кудлата тварина — це був пес, тільки їй ще жодного разу не доводилося його бачити — і загавкав на неї так страшно, що вона перелякалася і попливла назад у море. Але ніколи не забути їй чудового лісу, зелених пагорбів і гарненьких дітлахів, котрі вміють пливати, хоча і не мають риб’ячого хвоста.

Четверта сестра не була такою сміливою, вона трималася далеко у відкритому морі і вважала, що саме там і було ліпше за все: у морі видно навкруги на багато миль, небо над головою наче великий скляний купол. Бачила вона і кораблі, тільки зовсім здалеку, і виглядали вони майже як чайки, а ще в морі борсалися прудкі дельфіни і пропливали поважні кити, гучно пускаючи з ніздрів воду, так що здавалося, наче навколо били сотні фонтанів.

Дійшла черга і до п’ятої сестри. Її день народження був взимку, і тому вона побачила те, чого не вдалося побачити іншим. Море було зовсім зелене, розповідала вона, усюди пливали величезні крижані гори, кожна була подібна до білої перлини, тільки значно вища за будь-яку дзвіницю, побудовану людьми. Вони були дивовижні на вигляд і сяяли на сонці, тисячами діамантів. Вона вилізла на найбільшу з них, вітер розвівав її довгі коси, і моряки злякано обходили це місце подалі. До вечора небо затягнулося хмарами, засвистів сильний вітер, заблискотіли блискавки, загримів грім, велетенські чорні хвилі здіймали вгору крижані глиби, осяяні спалахами блискавок. На кораблях спускали паруси, серед людей панував жах, а вона хоч би що пливла на своїй крижаній горі і дивилася, як стрімкі блискавки гострими стрілами вдаряють у море.

Так воно і було: випливає одна з сестер вперше на поверхню, дивується всім новим і небаченим, а потім, коли вже дорослою дівчиною може підійматися нагору будь-коли, все стає їй нецікаво і вона поспішає назад додому, і вже місяць по тому говорить, що у них внизу ліпше за все, тільки тут і відчуваєш себе вдома.

Часто вечорами, обійнявшись разом, випливали п’ятеро сестер на поверхню. У них були дивні голоси, як в жодного з людей, і коли збиралася буря, що загрожувала загибелі кораблям, вони пливли перед ними і співали так солодко, про те, як добре бути на морському дні, умовляли моряків без страху опускатися вниз. Тільки моряки не могли розібрати їхніх слів, їм здавалося, що це просто шумить буря і свище вітер, та й не довелося б їм побачити на дні різних чудес — коли корабель тонув, люди захлиналися і потрапляли до палацу морського царя вже мертвими.

Молодша русалонька, коли її сестри випливали на поверхню, залишалася одна-однісінька і дивилася їм услід, їй чомусь хотілося плакати, та тільки у русалок не буває сліз, і від цього їй було ще гірше.

— Ох, коли ж мені вже буде п’ятнадцять років! — мовила вона. — Я знаю, що дуже полюблю той інший, земний світ, і людей, котрі там живуть!

Нарешті і їй виповнилося п’ятнадцять років.

— Ну ось, виростили ми і тебе! — мовила бабуся, овдовіла королева.

— Ходи-но сюди, я прикрашу тебе, як інших сестер!

І вона наділа русалоньці на голову вінок з білих лілей, тільки кожен пелюсток був половинкою перлини, а потім начепила їй на хвіст вісім устриць на знак її високого сану.

— Та це боляче! — мовила русалонька.

— Щоб бути гарною, можна і потерпіти! — відповіла бабуся.

Ох, як охоче скинула б русалонька всі ці зайві прикраси і важкий вінок! Червоні квіти з її клумби пасували б їй куди ліпше, але нічого не поробиш.

— Бувайте! — мовила вона і легко та плавно, наче повітряна бульбашка, піднялася на поверхню моря.

Коли вона випірнула з води, сонце допіру сіло, але хмари ще відсвічували рожевим і золотим сяйвом, в блідо-червоному небі вже зайнялися ясні вечірні зорі; повітря було м’яке і свіже, а море на диво спокійне. Неподалік стояв трищогловий корабель лише з одним піднятим парусом — не було навіть легкого вітерцю. Всюди на такелажі і реях сиділи матроси. З палуби лунала музика і співи, а коли вже зовсім смеркло, корабель засвітився сотнями різнокольорових ліхтарів, і в повітрі наче замерехтіли прапори всіх націй. Русалонька підпливла просто під вікно каюти, і щоразу, як її підносило хвилею, вона могла зазирнути всередину крізь прозоре кругле скло. Там було безліч гарно вбраних людей, але найкращим з усіх був молодий принц з великими карими очима. Йому, мабуть, було не більше шістнадцяти років. Святкували його день народження, саме тому на кораблі і були такі веселощі. Матроси танцювали на палубі, а коли до них вийшов молодий принц, у небо злетіли сотні ракет, і стало світло, як вдень, так що русалонька зовсім злякалася і пірнула у воду, але відразу знову висунула голову, і їй здалося, наче всі зорі з неба падають до неї в море. Ніколи вона ще не бачила такого феєрверка. Крутилися колесом велетенські вогняні сонця, злітали у блакитну височінь чудові вогняні фонтани, і все це відбивалося у тихій, ясній воді. На палубі корабля було так світло, що можна було розгледіти кожен канат, а людей тим більше. Ох, яким гарним був молодий принц! Він потискав усім руки, посміхався до кожного, і жартуючи голосно сміявся, а музика все гриміла і гриміла серед дивовижної ночі.

Було вже пізно, а русалонька все ще не могла відірвати очей від корабля і чудового принца. Згасли кольорові ліхтарі, не злітали більше ракети, не гриміли салютом гармати, однак щось зашуміло і загуло в глибині морській. Русалонька гойдалася на хвилях і все заглядала у каюту, а корабель став набирати хід, один за одним розпускалися вітрила, все вище здіймалися хвилі, збиралися хмари, вдалині спалахували блискавки.

Насувалася сильна буря, матроси заходилися опускати вітрила. Корабель, гойдаючись з борту на борт, летів по бурхливому морю, хвилі здіймалися величезними чорними горами, намагаючись перекотитися через щоглу і накрити корабель, а той пірнав носом, наче лебідь, між високими валами і знову підносився на гребінь наступної хвилі. Русалоньці все це здавалося забавою, приємною прогулянкою, але не матросам. Корабель стогнав і тріщав; ось не витримала потужних ударів хвиль груба обшивка бортів, хвилі захлиснули корабель, як тростина зламалася навпіл щогла, корабель ліг набік, і холодна солона вода поринула у трюм. Тут вже русалонька збагнула, яка небезпека загрожує людям, — їй і самій доводилося вивертатися від колод і уламків, що носилися по хвилях. На хвилину стало зовсім темно, хоч око вийми, але раптом спалахнула блискавка, і русалонька знову побачила людей на кораблі. Кожен рятувався як тільки міг. Вона шукала очима принца і побачила, як він впав у воду, коли корабель розвалився на частини. Спершу вона дуже зраділа — адже він потрапить тепер до неї на дно, але потім збагнула, що люди не можуть жити у воді і він припливе до палацу її батька тільки мертвим. Ні, ні, він не повинен померти! І вона щосили попливла між колодами та дошками, навіть не думаючи про те, що вони можуть її розчавити. Вона то глибоко пірнала, то злітала на гребінь хвилі і нарешті допливла до юного принца. Він був майже зовсім знесиленим і пливти по бурхливому морю вже не міг. Руки і ноги відмовилися його слухатися, ясні очі заплющилися, і він неодмінно б помер, якби йому на допомогу не з’явилася русалонька. Вона обхопила його міцно руками, притиснула до себе, піднявши голову над водою, і так віддалася на волю хвиль, дозволивши їм нести їх обох куди завгодно…

Вранці буря вщухла. Від корабля не залишилося і тріски. Знову засяяло над водою сонце, і наче повернуло барву блідим щокам принца, але його очі все ще були заплющені.

Русалонька відкинула з обличчя принца мокрі коси, поцілувала його у високе гарне чоло, і їй на мить здалося, що він схожий на того мармурового хлопчика, котрий стоїть у неї в саду. Вона поцілувала його ще раз і побажала, щоб він залишився живим.

Нарешті вона вперше побачила землю, високі сині гори, на верхівках котрих, наче зграї білих лебедів, лежали сніги. Біля самого берегу зеленів чудовий густий ліс, а перед ним стояла чи то церква, чи то монастир, — вона не могла сказати напевно, знала тільки, що це була якась велика будівля. В саду росли помаранчеві та лимонні дерева, а біля самої брами стояли високі розлогі пальми. Море врізалося тут у берег невеликою затокою, тихою, але дуже глибокою, з крутою скелею, біля котрої море намулило мілкий білий пісок. Саме сюди принесли хвилі русалоньку з принцом; вона поклала його на піщаний схил, так, щоб голова була вище і освітлена сонцем.

Та ось у великій білій будівлі забив дзвін, і у садок висипала ціла юрба молодих дівчат. Русалонька відпливла подалі за високі камені, що стирчали з води, вкрила свої коси і плечі морською піною, щоб ніхто не зміг її розгледіти, і стала чекати, чи не прийде хтось на допомогу нещасному юнаку.

Невдовзі до скелі підійшла молода дівчина і спершу дуже злякалася, але відразу отямилася і покликала інших людей, і русалонька побачила, що принц ожив і посміхнувся до всіх, хто був біля нього. А їй він не посміхнувся, бо навіть не знав, що саме вона врятувала йому життя. Сумно стало русалоньці, і побачивши, що принца повели у велику будівлю, вона зажурливо пірнула у воду і попливла додому.

Відтепер вона стала ще тихішою, ще мрійливішою, ніж раніше. Сестри розпитували її, що вона бачила в перший раз на поверхні моря, але вона нічого їм не розповідала.

Часто погожими ранками і вечорами припливала вона до того місця, де залишила колись принца. Вона бачила, як дозрівали в саду плоди, як люди їх потім збирали, бачила, як танув сніг на високих горах, але принца більше не бачила, і верталася додому щоразу все сумнішою. Єдиною відрадою для неї було тепер сидіти у своєму садку, охопивши руками гарну мармурову статую, схожу на принца, свої квіти вона більше не доглядала. Вони здичавіли і розрослися по доріжках, переплелися стеблами і листям з гілками дерев, і у садку стало зовсім темно, незатишно.

Нарешті вона не витримала і розповіла про все одній з сестер. А від неї дізналися й інші сестри, але більше ніхто, хіба що дві-три русалки та їхні найближчі подруги. Одна з них теж знала про принца, адже бачила святкування на кораблі і навіть відала, звідки принц родом і де його королівство.

— Попливли з нами! — покликали русалоньку сестри і, обійнявшись, піднялися на поверхню моря біля того місця, де стояв палац принца.

Палац був збудований з світло-жовтого блискучого каменю, з великими мармуровими сходами; одні з них спускалися просто до моря. Чудові позолочені куполи височіли над дахом, а між колонами, що оточували будівлю, стояли мармурові статуї, наче живі люди. Крізь високі дзеркальні вікна виднілися розкішні зали і покої; всюди висіли яскраві шовкові завіси, були розстелені килими, а стіни прикрашені великими картинами у дорогих рамках. Дивина, і тільки! Посеред найбільшої зали шумів великий фонтан; його струмені били високо під скляний купол у стелі, через котрий сонце осявало воду і дивовижні рослини, що росли по краях басейну.

Тепер русалонька вже знала, де мешкає юний принц, і припливала до палацу майже щовечора або щоночі. Жодна з сестер не наважувалася підпливати до берегу так близько, а вона запливала навіть у вузький канал, котрий проходив під мармуровим балконом, що кидав на воду довгу тінь від яскраво освітленого вікна. Тут вона зупинялася і довго дивилася на принца, а він гадав, що гуляє тільки сам при місячному світлі.

Часто бачила вона, як він катався з музиками на своєму ошатному човні, прикрашеному квітами і різнобарвними прапорцями, що тріпотіли на вітру. Русалонька виглядала з зеленого очерету, і якщо люди іноді помічали, як виблискують її довгі вогняні коси, їм здавалося, що то блищить на сонці луска великої рибини.

Багато разів вона чула, як говорили про принца рибалки, що ловили ночами з смолоскипами рибу; вони розповідали про нього багато доброго, і русалонька раділа, що врятувала йому життя, коли його, напівживого, носило по хвилях; вона згадувала, як міцно тримала його, притиснувши до себе, і як ніжно поцілувала на прощання. А він нічогісінько не відав про неї, і вона йому навіть приснитися не могла!

Все більше і більше починала русалонька любити людей, все сильніше вабило її до них; їхній земний світ здавався їй значно цікавішим і просторішим, ніж її підводний; адже люди могли перепливати на своїх кораблях море, забиратися на високі гори вище хмар, а їхні країни з лісами і полями розкинулися так широко, що і оком не осягнеш! Дуже хотілося русалоньці побільше дізнатися про людей, про їхнє життя, звички, але сестри не могли відповісти на всі її питання, тоді вона зверталася до бабусі: старенька добре знала «вищий світ», як вона справедливо називала землю, що лежала над морем.

— Якщо люди не потопають, — питала русалонька, — тоді вони живуть вічно, не помирають, як ми?

— Ну що ти! — відповідала старенька. — Вони теж помирають, їхній вік навіть коротший за наш. Ми живемо триста років; тільки коли ми перестаємо бути, нас не ховають, як людей, у нас навіть нема могил, ми просто розчиняємося і перетворюємося на морську піну.

— Я б віддала всі свої сотні років за один день людського життя, — промовила русалонька.

— Дурниці! Не варто й думати про це! — відповіла старенька. — Нам тут живеться куди ліпше і безтурботніше, ніж людям на землі!

— Отже, і я помру, стану морською піною, не буду більше чути звуків музики, плеску хвиль, не побачу ні чудових квітів, ні червоного сонця! Невже я ніяк не зможу побувати серед людей?

— Зможеш, — мовила бабуся, — якщо тільки хто-небудь з них полюбить тебе так міцно, що ти станеш йому дорожча за батька і матір, щоб линув до тебе всім своїм серцем і всіма своїми думками, щоб одружився з тобою і поклявся у вічній вірності. Але цьому не бути ніколи! Адже те, що у нас вважається гарним — твій риб’ячий хвіст, наприклад, — людям здається огидним. Вони нічого не тямлять у красі; на їхню думку, щоб бути гарним, треба неодмінно мати дві незграбні підпірки, або ноги, як вони їх називають.

Русалонька глибоко зітхнула і сумно подивилася на свій великий риб’ячий хвіст.

— Жиймо, й не тужімо! — бадьоро мовила старенька. — Повеселімося вдосталь, свої триста років — адже це чимало. Сьогодні увечері в нашому палаці буде бал, запрошуються всі!

Це була справжня велич, котру не побачиш на землі! Стіни і стеля танцювальної зали були з товстого, прозорого скла; вздовж стін рядами лежали сотні величезних рожевих і світло-зелених мушель з блакитними вогниками всередині; вони яскраво освітлювали всю залу, а через скляні стіни — і море навкруги. Було видно, як до стін здивовано підпливають зграї великих і маленьких риб, як їхня луска переливається золотом, сріблом і пурпуром.

Посеред зали вода бігла широким потоком, і у ньому танцювали під свій чудовий спів водяні і русалки — придворні артисти морського царя. Таких дивовижних голосів у людей не буває, — в них нема стільки сили в легенях, щоб видобувати подібні звуки. Русалонька теж співала, навіть ліпше за інших, і всі плескали їй в долоні. На якусь мить вона щиро зраділа, подумавши про те, що ні у кого і ніде, ні у морі, ні на землі, нема такого дивовижного голосу, як в неї; але потім вона знову почала думати про наземний світ, про чудового принца, котрий її так приваблював, і їй стало сумно. Непомітно випливла вона з палацу і, поки там співали та веселилися, сумно сиділа у своєму садочку, малюючи на піску загадкові фігури. Раптом згори долинули звуки валторн, і вона подумала: «Ось, він знову катається на човні! Як я люблю його! Більше, ніж батька і матір! Я належу йому всім серцем, всіма своїми думками, йому я охоче віддала б щастя всього мого життя! Зважилася б на все — аби тільки бути разом з ним. Поки сестри танцюють у батьківському палаці, попливу-но я до морської ворожки. Я завжди боялася її, але, можливо, вона щось порадить або якось допоможе мені!».

І русалонька швидко попливла з свого садку до бурхливого виру, за котрим мешкала ворожка. Ще жодного разу їй не доводилося пливати цією дорогою; тут не росли ні квіти, ні навіть трава — навколо був лише голий сірий пісок, з котрого стирчали частини затоплених кораблів і кістяки людей; а вода вирувала і крутилася, як під млинним колесом, і захоплювала з собою все, що тільки зустрічала на своєму шляху. Саме біля такого страшного виру і довелося пропливати русалоньці, щоб потрапити туди, де панувала ворожка. Далі шлях лежав через гарячий булькаючий мул, це місце ворожка називала своїм торф’яним болотом. А там вже було рукою подати до її житла, оточеного дивовижним лісом: замість дерев і кущів в ньому росли поліпи — дивні напіврослини, схожі на стоголових змій, що стирчали просто з піску; їхні гілки були подібні на довгі слизькі руки з пальцями, що звивалися, як хробаки; поліпи ні на мить не переставали ворушитися від самих коренів до верхівки і хапали гнучкими пальцями все, що тільки траплялося, і вже більше не відпускали. Русалонька з переляку зупинилася, її серденько завмерло від страху, вона вже готова була повернутися додому, але згадала про принца і наважилася: міцно обвила навколо голови свої довгі руді коси, щоб в них не вчепилися поліпи, схрестила на грудях руки і, як риба, попливла між хижими поліпами, котрі тягнулися до неї своїми гидкими, гнучкими руками. Вона бачила, як міцно, наче залізними лещатами, тримали вони своїми пальцями все, що вдавалося їм схопити: білі кістяки потоплених людей, корабельні стерна, ящики, черепи тварин, навіть одну русалку. Поліпи схопили і задушили її. Це було жахливо!

Але ось вона опинилася на слизькій лісовій галявині, де виверталися, показуючи своє гидке жовтувате черево, тисячі великих, жирних водяних вужів. Посеред галявини стояв будинок з білих людських кісток; біля нього на ґанку сиділа сама морська ворожка і годувала з рота жабу, як люди годують хлібом хвилястих папуг. Огидних вужів вона називала своїми курчатками і дозволяла їм повзати по своєму порепаному, як губка, тілі.

— Знаю, знаю, чому ти прийшла! — мовила русалоньці морська ворожка. — Дурницю ти замислила, та я все ж допоможу тобі — на твою ж біду, моя красуня! Ти хочеш позбутися свого хвоста і отримати замість нього дві підпірки, щоб ходити, як люди. Хочеш, щоб юний принц покохав тебе.

І ворожка зареготала так голосно і гидко, що жаба і вужі позлітали з неї, і гепнулися на пісок.

— Ну гаразд, ти прийшла вчасно! — вела далі ворожка. — Якби ти прийшла завтра вранці, було б вже запізно, і я не змогла б допомогти тобі раніше наступного року. Я приготую тобі зілля, ти візьмеш його і попливеш з ним до берегу, ще до сходу сонця, сядеш там і вип’єш все до останньої краплини; тоді твій хвіст роздвоїться і перетвориться на пару струнких, як говорять люди, ніжок. Але тобі буде так боляче, наче тебе проткнуть гострим мечем. Зате всі, хто побачить тебе, говоритимуть, що такої чудової дівчини вони ще не зустрічали! Ти збережеш свою плинну ходу — жодна танцівниця не зрівняється з тобою; але пам’ятай: ти ступатимеш як по гострим лезам, і твої ноги будуть кровоточити. Чи витримаєш ти все це? Тоді я допоможу тобі.

— Так! — відповіла русалонька тремтячим голосом, згадавши про принца.

— Пам’ятай, — вела далі ворожка, — прийнявши людську подобу, тобі вже ніколи не стати знову русалкою! Не бачити тобі ні морського дна, ні батьківської оселі, ні сестер! А якщо принц не полюбить тебе так, що забуде заради тебе батька і мати, не розкриє тобі своє серце і не зробить тебе своєю дружиною, ти загинеш з першою зорею після його одруження з іншою; твоє серце розірветься на частини і ти перетворишся на морську піну.

— Хай так буде! — мовила русалонька і вся зблідла на лиці.

— А ще ти мусиш заплатити мені за допомогу, — прохрипіла ворожка. — І я недешево візьму! В тебе чудовий голос, ним ти хочеш приворожити принца, але ти повинна віддати цей голос мені. За свій безцінний напій я візьму найліпше, що є в тебе: адже я маю додати до напою свою власну кров, щоб він став гострим, як лезо меча.

— Якщо ти візьмеш мій голос, що тоді залишиться мені? — спитала русалонька.

— Твоє чудове обличчя, твоя плинна хода і твої промовисті очі — цього достатньо, щоб здобути людське серце! Ну досить, не бійся: висунеш язика, і я відріжу від нього шматочок, це буде твоя плата за чарівний напій!

— Гаразд! — відповіла русалонька, і ворожка поставила на вогонь казанок, щоб зварити своє зілля.

— Чистота — запорука здоров’я! — мовила вона і витерла казанок жмутом живих вужів.

Потім вона роздерла на собі шкіру; у казанок закрапала темна кров, і незабаром стали здійматися клуби пару, такої дивовижної форми, що просто брав жах. Ворожка весь час щось доливала у казанок, і коли питво закипіло, воно так жахливо забулькало, наче плакав крокодил. Нарешті напій був готовий, на вигляд він здавався прозорою джерельною водою.

— Бери! — наказала стара ворожка, віддаючи русалоньці ще тепле зілля.

Потім відрізала їй шматок язика, і русалонька стала німа — не могла більше ні співати, ні говорити.

— Якщо схоплять тебе поліпи, коли пливтимеш назад, — напучувала ворожка, — хлюпни на них краплю зілля, і їхні руки та пальці розлетяться на тисячі шматків.

Але русалоньці не довелося цього робити — поліпи з жахом відверталися при одному лише вигляді напою, що блищав в її руках, наче яскрава зірка. Швидко пропливла вона ліс, проминула болото і бурхливий вир.

Ось і царський палац; вогні в танцювальній залі вже згасли, всі міцно сплять. Русалонька не посміла більше увійти туди — адже вона була німа і збиралася покинути батьківську оселю назавжди. Її серце було готово розірватися від суму і хвилювання. Вона тихо запливла у садок, взяла по квіточці з грядки у кожної сестри, послала рідним тисячі «повітряних» поцілунків і піднялася на темно-блакитну поверхню моря.

Сонце ще не зійшло, коли вона побачила перед собою палац принца і сіла на широкі мармурові сходи. Місяць світив на неї своїм дивовижним блакитним сяйвом. Русалонька швидко, одним ковтком, випила пекуче зілля, і їй здалося, наче її проштрикнули мечем; вона знепритомніла і впала ниць. Коли вона прокинулася, над морем вже сяяло сонце: в усьому тілі вона відчувала пекучий біль. Перед нею стояв юний принц і здивовано розглядав її. Вона опустила очі і побачила, що риб’ячий хвіст зник, а замість нього в неї були дві стрункі білі ніжки. Але вона була зовсім гола і тому загорнулася у свої довгі, густі коси. Принц запитав, хто вона і як сюди потрапила, але вона тільки лагідно і сумно дивилася на нього своїми блакитними очима: адже говорити вона не могла. Тоді він узяв її за руку і повів у палац. Правду повідала ворожка: кожен крок спричиняв русалоньці такий біль, ніби вона ступала по гострих лезах і голках; але вона терпляче все зносила і йшла поруч з принцом легко, наче по повітрі. Принц і його свита тільки дивувалися її чудовій, плинній ході.

Русалоньку нарядили у шовк і гіпюр, і вона стала першою красунею при дворі, але залишалась як і раніше німою, не могла ні співати, ні розмовляти. Якось до принца і його царських батьків покликали темношкірих дівчат-рабинь, одягнутих у розшиті золотом шати. Вони почали співати, одна з них мала гарний голос, і принц плескав в долоні та посміхався їй. Сумно стало русалоньці: колись і вона могла співати, і незрівнянно ліпше! «Ох, якби він знав, що я назавжди позбулася свого голосу, аби тільки бути завжди з ним!»

Потім дівчата почали танцювати під звуки чарівної музики, тут і русалонька не втрималася: підняла вгору свої білі рученята, стала навшпиньки і полинула у легкому, повітряному танку; так ще на землі не танцював ніхто! Кожний рух підкреслював її чарівність і красу, а її очі промовляли серцю більше, ніж співи рабинь.

Всі були у захопленні, особливо принц; він назвав русалоньку своєю маленькою знахідкою, а русалонька все танцювала і танцювала, хоча щоразу, як її ноги торкалися землі, їй було так боляче, наче вона ступала по гострим лезам. Принц захотів, щоб вона завжди була біля нього, і їй дозволили спати на оксамитовій перині перед дверима його кімнати.

Він велів зшити їй спеціальний костюм, щоб вона могла їздити з ним на прогулянки верхи. Вони каталися на конях по запашних лісах, де в густих деревах співали пташки, а зелені гілки торкалися їхніх плечей. Вони підіймалися на високі гори, і хоча з її ніг точилася кров і всі бачили це, вона сміялася і продовжувала слідувати за принцом до самої вершини; там вони милувалися хмарами, що пливли у них під ногами, наче зграї птахів, що відлітали у чужі краї.

А вночі в палаці принца, коли всі спали, русалонька спускалася мармуровими сходами, занурювала свої палаючі, як в огні, ноги у прохолодну морську воду і думала про рідну домівку і морське дно.

Одного разу вночі пліч-о-пліч випірнули з води її сестри і заспівали сумну пісню; вона помахала їм рукою, вони впізнали її, і розповіли, як засмутила вона їх усіх. Відтоді вони почали припливати до неї щоночі, а одного разу вона побачила здалеку навіть свою стареньку бабусю, котра вже багато років не підіймалася з води, і самого батька — морського царя з короною на голові; вони простягали до неї руки, але не сміли підпливати до землі так близько, як сестри.

День за днем принц прив’язувався до русалоньки все сильніше і сильніше, але він любив її тільки як миле, добре дитя, гарну танцівницю, подругу, зробити ж її своєю дружиною і принцесою королівства йому і на думку не спадало, а між тим їй треба було стати його дружиною, інакше, якби він віддав своє серце і руку іншій, вона перетворилася б на морську піну.

«Чи кохаєш ти мене більше всіх на світі?» — здавалося, запитували очі русалоньки, коли принц обіймав її і цілував у чоло.

— Так, я люблю тебе! — мовив принц. — Ти дуже гарна, у тебе добре серце, ти віддана мені більше за всіх і схожа на ту молоду дівчину, котру я колись бачив і, мабуть, вже ніколи більше не побачу! Я плив на кораблі, він потрапив у сильний шторм і затонув, хвилі викинули мене на берег біля якогось храму, де вчаться молоді дівчата; наймолодша з них знайшла мене на березі і врятувала мені життя; я бачив її всього двічі, але тільки її одну в цілому світі міг би покохати! Ти схожа на неї і майже витіснила з мого серця її образ. Вона належить святому храму, і ось моя щаслива зірка послала мені тебе; ніколи я не розстануся з тобою!

«На жаль! Він не знає, що це я врятувала йому життя! — думала русалонька. — Я винесла його своїми руками з морських хвиль на берег і поклала на пісок у гаю, біля храму, а сама сховалася в морській піні і дивилася, чи не прийде хто-небудь до нього на допомогу. Я бачила ту гарну дівчину, котру він любить більше, за мене! — І русалонька глибоко зітхнула, плакати вона не вміла. — Але та дівчина належить храму, ніколи не повернеться у мирський світ, і вони ніколи не зустрінуться! Я ж знаходжуся біля нього, бачу його кожен день, можу прислужувати йому, любити його, віддати за нього життя!»

Але ось пішли чутки, що принц одружується на чарівній доньці сусіднього короля і тому споряджає свій новий чудовий корабель у плавання. Принц поїде до сусіднього короля начебто для того, щоб ознайомитися з його країною, а насправді, щоб побачити принцесу; з ним їде велика свита. Русалонька на все це лише хитала головою і посміхалася — адже вона ліпше за всіх знала думки принца.

— Я мушу їхати! — мовив він їй. — Мені треба подивитися на юну принцесу; цього вимагають мої батьки, але вони не будуть примушувати мене одружуватися з нею, а я ніколи не полюблю її! Адже вона не схожа на ту красуню, на котру схожа ти. Якщо вже мені доведеться нарешті обирати собі наречену, то я ліпше виберу тебе, моя німа знахідка з промовистими очима!

І він цілував її в рожеві уста, гладив її довгі коси і клав свою голову їй на груди, де билося палке серце, що прагнуло людського щастя і любові.

— Адже ти не боїшся моря, моя німа крихітко? — запитував він, коли вони вже стояли на палубі корабля, котрий мав відвезти їх у країну сусіднього короля.

І принц почав розповідати їй про бурі і про штиль, про дивовижних риб, що мешкають у морських глибинах, і про те, що бачили там пірнальники, а вона лише загадково посміхалася, слухаючи його оповідки, — вона-ж бо ліпше за всіх людей знала, що там діється під водою, на морському дні.

В ясну місячну ніч, коли всі, крім стернового, міцно спали, вона сіла на край борту і вдивлялася у тихі прозорі хвилі, і їй здалося, що вона бачить батьківський палац; її стара бабуся в срібній короні стояла на вежі і дивилася крізь товщу води на кіль корабля. Потім на поверхню моря випливли її сестри: вони сумно дивилися на неї і протягували свої білі руки, а вона на знак привітання кивнула їм головою, посміхнулася і хотіла показати, як їй тут добре, але раптом до неї підійшов корабельний юнга, і сестри швидко пірнули у воду, а юнга подумав, що то промайнула у хвилях біла морська піна.

На ранок корабель увійшов у гавань нарядної столиці сусіднього королівства. У місті забили дзвони, з високих веж лунали звуки труб; на майданах стояли полки солдат з блискучими штиками і тріпотливими прапорами. Почалося урочисте святкування, один бал змінювався іншим, але принцеси ще не було — вона мешкала десь далеко в монастирі, куди батьки віддали її вчитися всім королівським чеснотам. Нарешті прибула і вона.

Русалонька уважно дивилася на неї і не могла не визнати, що милішого і гарнішого обличчя вона ще не бачила. Шкіра на обличчі принцеси була така ніжна, біла, а з-під довгих темних вій посміхалися лагідні блакитні очі.

— Це ти! — здивовано мовив принц. — Ти врятувала мені життя, коли я напівживий лежав на березі моря!

І він міцно обійняв, і притиснув до серця свою зашарілу від несподіванки наречену.

— Ох, я такий щасливий! — мовив він русалоньці. — Те, про що я не смів навіть мріяти, збулося! Ти радітимеш з мого щастя, адже ти так любиш мене.

Русалонька поцілувала принцу руку, наче на прощання, а її серце, здавалося, ось-ось розірветься від болю: вона знала, що його весілля з іншою погубить її, перетворить на морську піну.

В той же вечір принц з молодою дружиною повинні були відпливти у країну принца; пушки святково палили, розвівалися яскраві прапори, на палубі був розкинутий намет, розшитий золотом і пурпуром, застелений м’якими подушками; в цьому наметі вони мали провести цю тиху, прохолодну ніч.

Вітрила надулися від вітру, корабель легко і плавно ковзав по хвилях, і понісся у відкрите море.

Як тільки змерклося, на кораблі запалили різнокольорові ліхтарі, а матроси почали весело танцювати на палубі. Русалонька згадала, як вона вперше піднялася на поверхню моря і побачила таке ж свято на іншому кораблі. І ось вона закружляла у шаленому легкому танку, наче бажаючи перевершити саму себе, як голубка, котру переслідує шуліка. Всі були у захваті: ніколи ще не танцювала вона так чудово! Її ніжні ніжки різало як ножами, але цього болю вона не помічала — її серце боліло ще сильніше. Вона знала, що лише один вечір залишився їй пробути з тим, заради кого вона покинула своїх рідних і батьківську оселю, віддала свій чудовий голос і терпіла стільки мук, про котрі принц навіть не здогадувався. Лише одну ніч залишалося їй дихати одним повітрям з ним, бачити синє море і зоряне небо, а там наступить для неї вічність, без думок, без снів, без турбот. Далеко за північ тривали на кораблі танці і лунала музика, русалонька сміялася і танцювала з смертельним болем у серці; принц цілував красуню дружину, а вона грала його чорними кучерями; нарешті взявшись за руки вони пішли у свій чудовий намет.

На кораблі все стихло, тільки стерновий залишився біля стерна. Русалонька сперлася на поручні і, повернувши обличчя до сходу, стала чекати першого променя сонця, котрий, вона знала, повинен був її згубити. І раптом вона побачила, як з моря піднялися її сестри; вони були бліді, як і вона, але їхні довгі розкішні коси не розвівалися більше на вітру — вони були обрізані.

— Ми віддали наші коси ворожці, щоб вона допомогла нам уникнути твоєї смерті! Вона дала нам ось цей ніж — бачиш, який він гострий? Перед тим як зійде сонце, ти повинна встромити його у серце принца, і коли його тепла кров бризне тобі на ноги, вони зростуться у риб’ячий хвіст і ти знову станеш русалкою, пірнеш до нас у море і проживеш свої триста років, перш ніж перетворишся на солону морську піну. Але поспішай! Або він, або ти — один з вас мусить померти до сходу сонця. Вбий принца і повернися до нас! Швидше. Бачиш, на небі з’явилася вузенька червона смужка? Невдовзі зійде сонце, і ти помреш!

З цими словами вони глибоко зітхнули і пірнули у море.

Русалонька відхилила пурпурову завісу намету і побачила, що голівка молодої дружини покоїться на грудях у принца. Русалонька нахилилася і поцілувала його у високе чоло, поглянула на небо, де розквітала ранішня зоря, потім подивилася на гострий ніж і знову подивилася на принца, котрий уві сні вимовив ім’я своєї дружини — вона одна була в його думках!

— І ніж затремтів в руках у русалоньки. Ще хвилина — і вона кинула його за борт, у темні хвилі, і вони почервоніли, наче в тому місці, де він впав, з моря виступили краплі крові.

В останній раз подивилася вона на принца напівзгаслим поглядом, кинулася з корабля у море і відчула, як її тіло розпливається піною.

Над морем зійшло сонце; його промені лагідно зігрівали мертво-холодну морську піну, і русалонька не відчувала смерті; вона бачила сонце і якихось прозорих, дивних істот, що сотнями кружляли над нею. Вона бачила крізь них білі вітрила корабля і рожеві хмари в небі; їхній голос лунав як музика, але така висока, що людське вухо не почуло б її, подібно як і людські очі не бачили їх самих. У них не було крил, але вони шугали в повітрі, легкі і прозорі. Русалонька відчула, що і вона починає бути такою, відриваючись від морської піни.

— Куди це я? — здивовано спитала вона, піднімаючись у повітря, і її голос звучав такою ж дивною музикою.

— До повітряних доньок! — відповіли їй прозорі істоти. Ми літаємо усюди і всім намагаємося приносити радість і полегшення. В жарких країнах, де люди гинуть від пекучого, чумного повітря, ми навіваємо прохолоду. Ми несемо в повітрі пахощі квітів і даємо людям зцілення та відраду… Полетіли з нами у захмарний світ! Там ти знайдеш любов і щастя, яких не знайшла на землі.

І русалонька простягнула свої прозорі рученята до сонця, і вперше відчула у себе на очах солоні сльози.

На кораблі в цей час всі прокинулися, заметушилися, і русалонька побачила, як принц з молодою дружиною усюди шукають її. Вони підійшли до борту і довго з жалем дивилися на хвилясту морську піну, наче відали, що русалонька зникла у хвилях. Непомітна, вона поцілувала красуню у чоло, посміхнулася принцу і піднеслася разом з іншими дітьми повітря до рожевих хмар, що пливли у високому блакитному небі.

Згадка про русалоньку залишилася в серці принца на все життя, і він переказав цю історію своїм онукам, а ті — своїм; так ми і дізналися про неї, щоб ніколи більше не було у світі зради і розлуки. Душа русалоньки і сьогодні живе серед нас, нагадуючи юним хлопцям та дівчатам про те, що не можна так просто легковажити почуттями, своїм і чужим життям, адже воно дається нам лише один раз, щоб прожити його гідно, бути щасливим самому і дати щастя іншому.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 9482

Модифіковано : 19.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.