Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 3. Основна ідея зовнішньої… / Федералізм, пацифізм та соціалізм –…

Підстави нашої політики

3. Основна ідея зовнішньої політики України

Федералізм, пацифізм та соціалізм – антинаціональні ідеали

Дмитро Донцов

З “федералізмом” в нас управляється формальний гум-буг. Звикло в нього вкладають такий самий неясний змисл, як в слово “самостійність”. Непевна в силах власної нації, не вміюча ставляти і рішати питання ясно, ніколи не журячася тенденціями історичного розвою, пересякнута сентиментальним народолюбством, з мріями про “братерство народів” та інші гарні речі, шукала інтелігенція наша за тим трохи змодернізованим, але все ж ще неясним словом “федералізм” якогось змісту, якесь поняття. Знайти його не могла, але в замін того знайшла слово – “федералізм”. “Denn eben wo Begriffe fehlen, da stellt ein Wort zur rechten Zeit sich ein!”

Але опріч слова їм нічо не вдалося знайти, бо застосована до нашої політики федерація (розуміється з Росією) має правда сенс, але шкідливий для нас. Федерація в першій лінії шкідлива тому, що суперечить основній вимозі національної політики: мочи виявляти свою волю, бо федерація робить з нації додаток чужої, накидаючи їй чужу волю, чужий національний ідеал. Вона робить непотрібною саме існуваня нації, відбираючи в неї її одиноке оправдання: власний, непозичений і ненакинений колективний ідеал.

Чіпляючись за слово без змісту, думаючи лише формулами, гадали в нас, що федерація справді можлива між двома народами, з котрих один не лиш не визнавав рівновартості другого, але навіть за осібну етнічну одиницю його не мав. Приводили приклад Австро-Угорщини та забували, що числове відношеня обох половин покійної монархії, що було майже рівне, позволяло тримати вагу, тоді як числове відношеня у вимріяній російсько-українській федерації було б приближно 100 : 35. На таку федерацію старі римляне, добрі правники, мали іншу назву. Вона там звалася societas leonina.

Головне, що забували наші романтики федералісти, се було те, що запорукою реалізації нашого політичного ідеалу є не менша (автономія) чи більша (федерація) свобода України в рамках Росії, тільки таке чи інше винесення її поза російські скобки. Бо кожна федерація передбачає єдність цілої збройної сили сфедерованих держав. Ся єдність була і в Німеччині, і в Злучених Державах Півн. Америки, і навіть в Австро-Угорщині, де лише угорський “ляндштурм” мав осібну національну організацію.

Не інакше б малася річ і в нашім випадку. А спільність армії значить віддання ії, а з нею і цілої нашої країни, до повного розпорядженя керівникам російської зовнішньої політики, до послуг російського імперіалізму в тій чи іншій його формі. Іншими словами, – зміцненя державної позиції Росії проти Європи, перехилення політичної ваги на сторону Росії на некористь Європи, а ослаблення Європи – се наш упадок.

Не більше сенсу мають також голоси, шо стремлять до економічної федерації, до господарського союзу з Росією. Сей союз такий самий абсурд, з двох причин. По-перше, тому, що, всупереч поглядам переконаних і наївних москвофілів, Росія є та країна, з котрою Україна як найменше економічно зв’язана. Своєю торгівлею, як ввозовою так і вивозовою, напрямком своїх експортових ліній, процентом своїх експортованих багатств здана Україна в першій лінії на Захід, а далі на бувшу “Західну Росію”, Польщу, Фінляндію, Литву, себто на країни, що сконституювалися як самостійні держави.

Абсурдом являеться вимога федерації, по-друге, через те, що митний союз се лише перший етап до унії політичної, як се було наприклад в німецьких державах. Спільний митний терен вимагає спільної торгової політики з заграницею, а значить і спільної заграничної політики взагалі. Се в свою чергу викликає потребу боронити збройною силою спільні торговельні інтереси сфедерованих держав, коли б зайшла на те потреба, а се вже є політична федерація, з усім тим, що вона тягне за собою: себто політичною смертю, з котрої таку націю не потрафить обудити навіть грім світової війни. Приклад Баварії, найбільшої зі сфедерованих німецьких держав, котру хотіла гальванізувати Франція, перед очима у всіх.

Другою універсальною ідеєю, ворожою національному егоїзмові, є так званий пацифізм. Віддаючи данину остільки ж шляхетним оскільки безконечно наївним стремліням пацифістів, треба ствердити, що їx мрії і надії мабуть ще довгі роки лишаться безгрунтовною утопією. Перед парою безкритичних ідеалістів або людей, діткнутих безпосередно страхіттями війни, легко виголошувати демагогічні промови про “масовий морд” або “двірську камарілью”, що зробила війну.

Але думаючому політикові не припаде до вподоби ся дешева, несмачна і наївна демагогія, що добровільно замикає очі на факт, може страшний, але факт: що війна се не виплив кабінетових інтриг, лише наростаючих конфліктів межи народами, межи демократіями, коли хочете, конфліктів, що виростають із стратегічного і географчного положення націй, набираючи в певні моменти вибухової сили. Коли б було інакше, ми не були б свідками (вже по заключеню мира) сербсько-чорногорського, греко-турецького, угорсько-румунського, чешсько-угорського, українсько-польського, польсько-російського або – особливо – російсько-українського збройних конфліктів, котрі є яскравим доказом, що воені “інтриги” куються не в таємних кабінетах невідповідальних дипломатів, лише в збірній психіці народних мас.

Особливо останій конфлікт, російсько-український, ясно доводить, що історія не винайшла ще таких форм народного суверенітету, котрі забезпечували б людскість від масового пролиття крові. А поки так є, малювати перед нацією привид вічного мира і братерства народів, се непочитальний злочин, котрим присипається чуйність нації та потребу числити тільки на власні сили.

Проповідь і благання “мира всего мира” має свій сенс (і навіть великий) за мурами церков, але не на політичнім майдані. Інтернаціональне право, міжнародній арбітраж, обмеження зброєння, парламентарний контроль над міжнародною політикою, ще в 17 в. Гуго Гроцієм проголошена засада mare liberum (свобідне море) – се все ідеї, що виходили з засади братерства народів, довели свою абсолютну непридатність стати керуючими думками міжнародного життя, в кожнім разі свою повну утопійність на Гаагській (1899), Версальській і слідуючих по ній мирних конференціях. Проти mare liberum Гроція висунула Велика Британія “mare clausum”, – ідею, котру на велике огірченя Вільсона, Англія переперла і на Версальській конференцій. Подібним фіаском, при першій спробі їx реалізації, скінчились теж інші чудові мрії пацифізму і міжнародного братерства.

Міжнародне життя не має претора, се може сумний факт, але з ним числитися треба. Пацифічні ідеі, яко постулати, з котрими все і всюди треба рахуватися, є опріч того ідеями реакційними, бо вони освячують своїм авторитетом всяке status quo, недоторканість і суверенність всяких політичних потворів, як Туреччина або держав, як Мексика, що не мають найменшого зрозуміння до ідеї поступу і цивілізації.

Застосовувати ідеї пацифізма – се значило б: балканським слов’янам вічно лишатися під тиранією султана через небезпеку викликати світовий пожар, націям російським не сміти пробувати визволитися з пазурів московського імперіалізму. Се б значило переносити євангельське правило “несть власти аще не от Бога” на міжнародний грунт. Се б значило законсервувати дегенеруючі національні організми і тішитися, що нема ворогів, котрі, як Америка Іспанії (на Кубі), або балканські народи Туреччині, задали остатній coup de grace.

В подібну ж сліпу вулипю мусила зайти також друга інтернаціональна ідея – community of power (союз народів) та її міжнародні регулювання Лігою націй. Сю ідею формуловано в 14 пунктах Вільсона, щодо котрих ще досі ламають собі в Європі голову: чи умова хороба президента була наслідком утяжливої праці над сими 14 пунктами, чи праця над сими пунктами була наслідком умової хороби президента.

Якби там не було, при найблизшій спробі застосувати на практиці сі чудові принципи, показалося, як пише компетентний участник Версальської конференції, що

“його (Вільсона) ідеї були туманні і недокінчені. Він не мав ні плану ні схеми, ні яких-будь конструктивних думок, щоб надати плоть і кров заповідям, що прогриміли з Білого дому” [The economic concequences of the peace. – John Maynard Keynes, London 1920].

Юрба не доцінила шляхетних намірів філософа – пануючого, доводячи сотні раз, що з ідеєю річ мається як раз навідворот, як з жінками: чим гарніші перші і чим бридкіші останні, тим менше вони знаходять адораторів. Ідеї президента проголошено, але як невинне формулювання тої самої старої засади політичної рівноваги. Збільшення зброєнь всіх держав, як старих так і тих, що щойно вийшли з війни, запевняє надовго тріумф сему принципу. Нота уряда Сполучених держав Північної Америки до Італії з дня 10 серпня 1920 в справі Росії, в котрій виступається отверто проти самоозначення колись належних до неї народів, була автентичною інтерпретацією 14 пунктів і моральною побідою всіх тих, що бачили у вільсонізмі нужденну фарсу.

[Майже 4 літ тому в бернській “Кореспонденції національностям Росії” (з 2-го лютого 1917 р.) автор виступав проти першого видання 14 пунктів Вільсона. В своїм посланю до Сената розвивав тоді Вільсон свою ідею Ліги народів, головними підставами котрої була доктріна Монро, застосована на всі держави і свобода кожній нації означати власну політику. Автор назвав сю засаду фарсою, бо під націями очевидно там розумілися вже існуючі держави або нові, котрих повстання лежало в інтересі Америки або Антанти, решта ж, як всі національності Росії, очевидно і надалі мали підлягати юрисдикції тої держави, до котрої вони належали. “Голяндські відомости”, орган нідерляндської противоєної Літи (Antiorlog Raad) з дня 5-го марта 1917 р. назвав тоді сі погляди иепорозумінням.]

Ще менше, ніж вільсонівська ідея, може служити нам точкою опертя друга велика інтернаціональна ідея, значення котрої, особливо тепер, надзвичайно перецінюється. Ся ідея – се міжнародний соціалізм. Ще за життя Маркса і Енгельса не можна було б сього сказати, бо тоді міжнародна соціал-демократія мала власну інтернаціональну політику і фактично провадила ії. Ще більше! Вона справді була революційним міжнародним чинником, показаючи своє моральне попертя націям, що рвалися до свободи [Детально про міжнародну політику німецької соціал-демократії гл. Д. Донцов. Енгельс, Марко і Лясаль про неісторичні нації. – Літ. наук. вісник 1913]. Але від того часу відношення соціал-демократії до пригнічених націй радикально змінилося. Nah war der Freund, nun ist er fern!

Взагалі історію міжнародного соціалізму, з точки видження його заграничної політики, можна поділити на три доби: добу Маркса, Енгельса і Лясаля, добу 2 Інтернаціоналі аж до вибуху останьої війни і добу, котра, натхнута отруйно-імперіалістичним духом кремлівських льохів, зачалася по російській революції.

Основоположники “наукового соціалізму” стояли виразно за активну міжнародну політику робітництва. Вони ні в якому разі не були пацифістами ані наївно-романтичними приклонниками визволення всіх націй, до циган і ескімосів включно. Далеко від сього. Вони ділили нації на такі, що їx визволення лежить в інтересах людського поступу (людського поступу, а не “визволення пролетаріату!”) і на такі, від зникненя котрих лише виграє людська цивілізація. Під час європейських конфліктів вони ніколи не виступали як нейтральні пацифісти, а брали активно сторону тої держави, котрої перемога на їx думку лежала в інтересі розвою людськості. Тому під час війни 1854 р. виступав Маркс по стороні ворогів Росії.

Щодо Австрії, то він уважав її за державу, котра, як опора проти Росії, бодай так довго потрібна для Європи, як довго існує в Росії цар (хто детально студіював дотичні погляди Маркса, певний, що коли б він був живий в 1914 р. він напевно стояв би на стороні ворогів Росії). Іншої думки був Лясаль, котрий виступав за розділ Туреччини та Австрії, думаючи, що се прискорить вибух німецької революції. В 1859 р. той самий Маркс рішуче стає на сторону габсбурзької монархії, бо Наполеон 3, союзник Росії, був для нього найстрашнійшою небезпекою для європейської демократії. Для Лясаля навпаки була Австрія державою, що стягала на себе найбільшу ненависть демократичних кіл, а не Наполеон, бо мимо свого деспотизму голосив демократичні принципи, об’єктивно служачи їм. Під час війни 1866. р. повторилися наново розбіжності в поглядах між наслідником Лясаля Швайтцером з одної сторони, Марксом, Енгельсом, Лібкнехтом і Бебелем з другої. Останні вели кампанію проти Бісмарка, Швайтцер обставав за ним, бо від нього мав дістати німецький народ загальне виборче право. Подібна річ малася в 1870 р.

Отже різниці в німецькій соціал-демократії були великі, але при всіх сих різницях мала вона одну спільну засаду: стояла за чинний уділ в міжнародній політиці, виступаючи активно по одній зі сторін, що вели між собою боротьбу, виступала в обороні пригнічених націй (як угорці, поляки, італійці), хочби навіть їx аспірації могли допровадити до оружного конфлікту. Подібних думок трималися також інші не німецькі соціалісти. Одні з них помилилися, другі – ні, але у всіх була ясна думка, розуміння движучих сил історії, повага перед волею націй і погірдлива усмішка для пацифістичних утопістів на взірець баронової Зутнер, у всіх було розуміння інтересів європейської демократії.

Нічого з того не бачимо в людей 2-ої Інтернаціоналі. В моральній спячці, в політичній бідермайеровщині, що огорнула Європу по [18]71 р., совгалася соціал-демократія поволі, але певно, в провалля поссібілізма. “Класова боротьба” заняла всю її увагу, питаннями національними та інтернаціональними не займалися. Від часу до часу, для приличності протестувалося проти “варварського царату”, ба часом революційна енергія пролетаріату підносилася до того степеня, що напр. італійські робітники готові були висвистати російського царя, коли б він показався на території Італії (як се було підчас подорожі Миколи 2 до Раконіджи), але далі сього симпатії міжнародної соціал-демократії до поневолених націй не йшли. На сі симпатії могли числити народи, котрі ще могли видобути зі себе, як фіни, крик протесту, але не інші, котрих діди вже запряглися в ярмо. Міжнародний пролетаріат хорував на слабу пам’ять.

Луна балканского пожару (1912) обудила соціал-демократію з летаргії. Але не на те, щоби штовхнути її в сторону активної міжнародної політики, як се сталося з Марксом і товаришами в бурхливі дні [18]48 р. На се вона вже не була здатна. Не розуміючи нових сил, гамором котрих мав наповнитися світ за кілька літ – легіони націй, від Адрії до Дону, і від Балтику до Середземного Моря, націй, що вже нетерпеливо дзвеніли скованими для них в Петербурзі, Відні і Константинополі кайданами, соціал-демократія уважала за наймудріше застосовувати випробовану політику струся.

Забуваючи стару латинську максиму, що “природу можна опанувати тільки корючися її законам” себто, коли послуговується ії ж силами, “науковий соціалізм” проголосив свою нейтральність. З тривогою бачив він велику хуртовину, що наближалася до нас, знав, що навіть для пролетаріату не все одно, хто з тої хуртовини вийде живим, а хто ні, але мимо сього ціла його тактика обмежувалася одним: паперовими резолюціями проти всіх імперіалізмів.

Що робити, коли сі паперові резолюції не вдасться підтримати ніяким чином? Що робити, коли ті, проти кого вони направлялися, сих громів не злякаються? – над сим ніхто не думав. “Боже милостив буди мені грішному!” – в сих словах вичерпувалася міжнародна програма 2 Інтернаціоналі напередодні війни. Хто хотів обсервувати збори сих гонених страхом, безсилих думками і волею людей, заклинаючих протестами всяких імперіалістичних духів, як Хома Брут різне чортовиння словом божим, той міг бачити їx восени 1912 р. на міжнароднім соціалістичнім конгресі в Базелі, де протестувалося з однаковим завзятям і проти австрійського, і проти царського, і проти всяких інших імперіалізмів. Якою сардонічною усмішкою мусіло б скривитися обличчя Маркса, якби він міг оглядати се столковисько. В сотий раз довелося б йому повторити своє іронічне: “Moi, je ne suis pas marxiste!”

Базельські закляття, як відомо, помогли міжнародній соціал-демократи так само мало, як чарівне колесо Хомі Бруту. Вій, що спустився на нашу грішну землю з Марса, що давно вештався, клацаючи зубами, навкруги чарівного колеса, за котрим стояв переляканий соціалістичний Хома, – підніс свої довгі вії в 1914 р. та й Хома вмер.

Він став трупом, трупом стала 2 Інтернаціоналя. Але, як кожна велика ідея, вона була безсмертна. “Le roi est mort, vive le roi!”

Друга Інтернаціоналя вмерла, хай живе трета! Сим разом, добра новина про воскресіння того, хто мав принести збавлення світові, залунала звідти, звідки від віків виходило все гарне, добре і шляхетне – з московського Кремля.

Вона, ся нова Інтернаціоналя, була активніша від тої, що щойно вмерла. Браку активности їй ніхто закинути не міг. Мала вона і свою міжнародну політику, і ся політика була в дечому подібна навіть до політики Маркса, бо так як і перша рвала зі сентиментальним і безсилим нейтралізмом. Як зрештою могло бути інакше, коли на її чолі стояли такі переконані борці за справу міжнародного пролетаріату, як Буденний та Брусілов! Армія, війна, протести і страйки проти всякої помочі воюючим з Росією – ось в які форми виллялася та політика.

Але в одному вона все ж таки різнилася від політики Маркса: вона підтримувала нації, котрі ділали не в інтересі світової демократії, а проти неї: Росію Бронштейна (себто Троцького) і Угорщину Кона (себто Куна). Своєю агітацією проти довоза зброї до Польщі і до України (котрої народ цілий був в повстанню проти Росії) вона помагала совітському абсолютизмові захлиснути свою криваву петлю на шиї знеможеній в боротьбі за свою свободу українській демократії.

Під сим взглядом вона зрештою мало чим різниться від політики своєї попередниці. Бо коли “третя” виступала герольдом московської експозитури в Харкові (так зв. Українського совітського уряду) то “друга”, як напр. група Sozialist. Monatshefte виступала за порозуміння з царатом, намовляючи віддати йому навіть Константинополь або викпиваючи національні претензії України, як се робив Каутський в Neue Zeit через те, що Гоголь писав по-російськи. (Точна аргументація світила “наукового соціалізму”!)

Під час цілої війни – і се нестерта ганьба в міжнародній соціал-демократії! – ні одна соціалістична часопись не піднесла голос протесту проти злочинів російського царату в Галичині, ні одна не поставилася з симпатією до націй, що визволялися з російського ярма. І одна і друга інтернаціоналя зі суверенним легковаженням переходили до порядку деного над терпіннями, сподіваннями і боротьбою України. “Друга” підтримувала морально царську диктатуру на Україні, “третя” підтримувала там, і то не лише морально, диктатуру совітську.

Обидві ставили понад все інтереси зникаючої горстки міського пролетаріату над потребами величезної маси сільської демократії. Сим якраз дефінюється наше відношення до інтернаціонального соціалізму. Сей інтернаціональний чинник – ворожий нам і, яко такий, мусить бути викреслений з числа міжнародних сил, на котрі ми новині спиратися в нашій акції. Ті сили, на котрі ми маємо спиратися в міжнародній політиці, се ані інтернаціональний соціалізм, ані пацифізм, ані вільсонізм, тільки ті, що не є ні такі індолентні, як дві остані, ні такі ворожі нам, як перша, котрі з одної сторони представляють собою реальну силу в міжнароднім життю, з другої – можуть ділати в напрямку здійснення нашого домагання – національної непідлеглості.

Примітки

Вільсон – Томас Вудро Вільсон (1956 – 1924), президент США (1913 – 1921), один з авторів Версальського миру (1919).

Швайтцер – мабуть, Жан Баптіст фон Швейцер (1833 – 1875), німецький поет і соціаліст.

Лібкнехт – Вільгельм Лібкнехт (1826 – 1900), німецький соціал-демократ.

Бебель – Август Бебель (1840 – 1913), німецький соціал-демократ.

Зутнер – Берта фон Зутнер (1843 – 1914), австрійська діячка пацифістського руху.

Раконіджи – замок на північному заході Італії, одна з королівьских резиденцій. Тут 23 – 25 жовтня 1909 р. російський імператор Микола 2-й мав зустріч з італійським королем Віктором-Емануїлом 3-м.

Кун – Бела Кун (1886 – 1938), більшовик угорського походження, керівник Угорської соціалістичної республіки (1919). Угорці скоро виперли незваного спасителя, і він, не маючи змоги ощасливити масовими розстрілами своїх співвітчизників, здійснював ці розстріли в Україні (1920). Більшовики відплатили цьому кривавому собаці його ж монетою, розстрілявши його.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1398

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.