Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 7. Селянство – опора майбутнього державного будівництва

Підстави нашої політики

7. Селянство – опора майбутнього державного будівництва

Дмитро Донцов

Україна разом з цілим європейсько-американськам світом переходить ту тяжку кризу, котра не скінчиться з упадком большевизму, бо не з ним вона і почалася. Сю кризу передбачав ще Ніцше в першій книзі свої “Wille zur Macht” в 1887 році. “Се що я оповідаю, – зачинає він свій класичний твір, – се історія двох будучих віків. Я описую се, що наступає… повстаня нігілізму”.

Такий і наголовок першої книжки твору: “європейський нігілізм”. Се з’явище, котре ми тепер називаємо большевизмом, прийшло до нас в проповідях Ляменне, в музикальній демагогії Вагнера, в малярській штуці футуристів, в літературі Барбюса і Ромен Ролана, в політичній акції Айзнера і Леніна, з тривогою передчуване ще Спенсером і Мережковським, Гюго і Бодлером. Знаменує воно револьту тої бакунінськоі, “простонародної наволочі”, того власне “торжествующого Хама”, котрий захоче одної днини перевернути догори ногами світ “во имя равенства, зависти и пищеварения”.

Представлений інтелігентським шумовинням, людьми з кримінальними провинами проти “буржуазного ладу”, як Собельзон-Радек, соціалістичними волоцюгами („інтернаціоналістами”), як Рапапорт, та парою істеричних жінок, як Клара Цеткін і Балабанова, сей нігілізм загрожує похлинути також нас.

Геральдами його на Україні – Росія та її агенти. В нас ся повінь нігілізму загрожує не лише як деінде, руїною цивілізації, але і самому існуванню нації. Розглядаючися в силах, які могли б ставити чоло сій небезпеці, приходимо до висліду, що сею силою може в нас бути тільки селянство та відповідаюча його інтересам і способові думання ідеологія. Коли внаслідок війни не наступив би сей ренесанс селянства, один з найбільш несподіваних її результатів, довелося б справді розпачати над будучиною західної культури.

Бо міський пролетаріат, всупереч сподіванкам його перших ідеологів, не приніс зі собою нових богів, не сказав нового слова. Ті самі суто жолудкові інтереси, той самий тупий і вузький матеріалізм, та сама хіть панування над більшостю нації, та сама класова диктатура меншості, яку він закидає буржуазії, те саме нерозуміння ідеї солідаризму. Його противник, міська буржуазія, занадто слаба і в многих країнах за труслива, щоби виключно на своїх раменах витримати оборону європейської цивілізації проти нових варварів.

Аристократія, що прищепила масам багато великих ідей, як поняття честі, суспільного обов’язку, патріотизму – майже зникла, а там де існує тратить керуюче становище. Серед двох інших суспільних сил, що поруч з аристократією, творили ще доєнедавна підпори порядку – монархії та церкви, остання переживає в розбурханім війною світі не заперечуване навіть її противниками відродження, як інституція, що вносить в суспільність елемент карності, авторитету і дух антиматеріалізму (річ йде про католицьку церкву).

Коли б їй вдалося піднятися того завдання, котре вона виконала по упадку Римської імперії, се можна було б тільки вітати, але навіть в сім випадку вона мусіла б шукати клясу, на котру, як колись на феодалізм, могла б опертися. Отже сама в собі не може бути тою силою, котра могла б відмолодити і врятувати від катастрофи світ.

Даремне думати, що і монархія могла би стати сею ідеєю, що знов зуміла б споїти в одне розлізлі елементи суспільності. Монархія без аристократії – властиво ніщо, і не їй дати хворому національному організмові моральні костури, котрих він так потребує. А особливо в нас монархія не може бути ніякою панацеєю. Я не засадничий противник сеї форми політичного устрою і дуже тішився б, коли б ся форма (в виді національної монархії) в нас історично повстала, або коли б наш народ засвоїв той самий темп політичної еволюції, що Англія, з її глибоко вкоріненим монархічним чутям.

Признаю, що і гетьманська установа мала виразні прикмети поняття монарха (принципіальна доживотність суверена). Але попри все те сумніваюся, щоб монархічні проекти мали в нас вигляди на здійснення. Головно через те, що не маючи коріння в народі, як інституція нова, вона, національно-українська монархія, була б стало наражена на повний брак авторитету, на безнастанні хитання, як про се свідчить історія новокреованих європейських монархій не тільки на Балкані, але також в Італії.

В сих обставинах не виповнила б вона одну з найбільш істотних своїх функцій, на котру її прихильники кладуть натиск. Щоби не перечисляти старих прикладів (Батенберги, Обреновичі, Петровичі, Віди), досить згадати остатні випадки в Греції. Коли там досить поважну роялістську кризу викликала – одна мавпа, то що ж допіру потрафили б зробити в нас кількох соціалістів-революціонерів старшого і молодшого віку?! Наша монархія не виходила б з криз! Про її запровадження можна було хіба ще думати в разі перемоги центральних держав, а разом з ними і монархічного принципу, але тепер!

Що інше, розуміється, міцна центральна влада на Україні, в чім віддавна є велика потреба, але з монархією се не стоїть ні в якім зв’язку, і плутати ідею гетьманську, як се робить дехто в нас, з монархічною – так само смішно, як плутати її з ідеєю вбраного в фрак і лякрові півчеревики “президента республики”, як се робили наївні демократії, що хотіли погодити гетьманщину з соціалізмом. Ся тверда влада, розуміється, більше ніж коли-будь потрібна нам тепер, та й опозіція проти неї була б слабшою з боку всяких “істів”, котрі, як андалузькі бики, ніколи не кидаються на тореадора, лише на червону хустину.

Але нашим “легітимістам” власне залежить не на твердій владі, але на монархії, а ся ідея не тільки, зреалізована, не дала би сподіваних її сторонниками наслідків (зміцнення державного авторитету, тощо), але навіть як предмет агітації принесла б дуже велику шкоду. Коли б результати такої агітації були подібні до сих, котрими скінчилася пропаганда des ineroyables (золотої роялістської молоді) останіх часів Конвенту і Директорії, що замісць до реставрації монархії, привела до консуляту, а потім до імперії – можна б ще було толерувати акцію наших монархістів.

Але на се не має виглядів, і – в даних умовах – всяка монархічна агітація на Україні буде неминуче агітацією на річ російської монархії, одинокої знаної масам форми. Для того навіть всякі розмови про монархію в нас надзвичайно шкідливі та справі української незалежності ніскільки не помагають. Особливо ж в сій формі, в котрій ся агітація в нас ведеться її нефортуними менерами, що виступають більшими легітимістами, ніж ними були коли небудь, camelots du roi. Гаслом останіх було: le roi est mort, vive łe roi! гаслом наших монархістів натомість стало: le roi est mort, vive le mort! Легітимізм, що витягає своїх кандидатів з пантеону політичних мерців – се нежиттєва течія…

Кожний, хто хоче знайти чинник, спосібний привернути рівновагу розколисаної та занархізованої суспільності, шукаючи міцної остої проти ростучого нігілізму, мусить отже лишити “поваплені гроби” і звернутися до селянства, розуміється не так, як се робили збанкротовані соціал-демагоги, котрі ні з ідеологією, ні зі способом думання селянства нічо спільного не мають. Отже звернутися не до монархії, ні до “великої простонародної наволочі”, лише до тої верстви, що творить в нас (і не тільки в нас) більшість людності, себто до демократії.

Тут мушу зробити застереження. Розумію під словом демократія зовсім, але то зовсім що інше, як наші фахові демократи, не належу рівно ж до тих, що падуть перед ідеєю, вираженою в сім слові, на коліна. Своє відношеня до неї я найліпше виразив би словами Гізо:

“Демократія – се факт, котрий треба приняти, чи він нам подобається чи ні… Не можучи його знищити, треба взяти його в карби, урегульовати, бо, незагнузданий і неврегульований, він зруйнує цивілізацію” (гл. De la Democratie en France, розд. 7).

Політичні спіритисти, що хочуть тінями давно минулого заворожити небезпеку нігілізму, не вірять в можливість урегульовання демократії, називаючи се завдання квадратурою кола. Я так не думаю, бо є демократія і демократія. Демократія “Бесів”, Шігаєвщини, московського “ничего”, демократія Руссо, сього великого плебея, як його в один голос звуть Ніцше і Карлейл, демократія вагнерівського “Смерку Богів” – се одно. Демократія Бетговенової “Ероіка”, демократія французького або болгарського селянина чи канадійського фармера – се друге.

Демократія савойця чи гасконця, що в 1914 р. лишався дома, говорячи північним французам: c’est votre guerre, ce одно, демократія німецького соціал-демократа Франка, що впав, як доброволець в однім з перших боїв в 1914 році – се друге. З одної сторони демократія пацифізму, егалітаризму, антимілітарізму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби, демократія загальної нівеляції та обоготвореня числа, сентиментально-анемічного народоправства, з другої – демократія праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і – міцного п’ястука.

Демократія розсаджуюча і – скріпляюча суспільність, демократія руйнуюча і – будуюча. Ся друга демократія теж стоїть за рівність, тільки її рівність – не рівність слабих, що хочуть принизити до свого рівня сильних хочби за ціну загального рабства. На першім місці стоїть в неї почуття свого права та ідеал свободи. Вона нічого не хоче знати про викликання звірячих інстинктів мас, ні про те, щоб всі, і великі і малі, і люди праці і ледарі, і талановиті і нездари, мали одну і ту саму нагороду, одне і те саме значення в суспільності. Вона проголошує натомісць право кожного, хто більш сильний, витривалий або інтелігентний, добиватися в рівних умовах до найвищого щабля суспільної драбини.

Ся демократія признає рівність в конкуренційній боротьбі життя, але рівність щодо точки, де перегони зачинаються, а не там, де вони кінчаються. Ся рівність вимагає, щоби всі конкуренти стояли в одній лінії, коли біг починається, але не гарантує хворим і недолугим, що прибіжать до цілі разом зі сильнішим сусідою… Демократія “істів” не знає іншого регулятора в суспільності, як низько-матеріалістичні інстинкти мас або сваволя пана над отарою рівних рабів. Демократія, про котру я говорю, – се демократія самодисципліни, вищих ідей, котрі, як “родина”, “рідний край”, “суспільна солідарність”, роблять з агломерату різнобіжних воль один громадський організм вищого порядку.

Охлократична демократія як також і абсолютизм підкреслюють в області економічній – момент поділу багатств, в сфері політичній – момент егалітаризму; демократія, про котру я говорю, – елемент продукції, праці та елемент свободи і самодіяльності. Типовою країною сеї останної демократії є північна Америка. Характеристичні її черти знаходимо також в селянських демократіях взагалі, а в українській зокрема. Се селянство є якраз одинокою силою, що потрафить внести в поняття демократії коректури, без котрих, як казав Гізо, готова згинути вся наша цивілізація.

До сеї сили маємо звернутися також ми. На жаль, ми не маємо в цілій нашій белетристиці ні одного філософа селянської душі. Кілька геніальних спроб Стефаника, кілька нарисів Франка, приповідки Руданського, отеє і все, решта ж або (розуміється дуже цінна) етнографія, або соціально тенденційні (в свій час також потрібні) оповідання в дусі знаного романа Бічер Стоу. Коли б ми мали свого філософа селянства, ми зобачили б, що весь світогляд нашого селянства нічого спільного не має з так званою демократією.

Зовсім антидемократичні риси зраджує передусім відношення нашого селянства до інших, вищих кляс, далеке від хамської заздрості і духа всерівняючого егалітаризму. Взяти напр. відношення Андрія („Тарас Бульба”) або Хоми Брута („Вій”), або героя “Марка Проклятого” (Стороженка) до їх “панського” оточення, – се не відношення большевика до зненавидженого ним “буржуазного” світа. Український селянин приймає сей світ, з цілою виробленою ним рафінованостю, він уважає себе тільки його правним спадкоємцем. Він не топче ногами квітів, котрими пишається сей світ, він лиш хоче мати їх і для себе. Не хоче стягнути вище стоячих в діл (соціальна філософія москаля), тільки самому до них піднестися. А коли навіть воює з ними, то як з людьми одної породи, з котрими все ж треба якось “урядитися”.

Навіть апологет російського босяцтва в нас, цитований вже Поприщин, мусить се з болем признати. В своїм “Відродженню” (Т. 3, ст. 133) він стверджує, що “селянство ставилось дуже обережно що до захлоплення поміщицьких маєтків… Селяни не зачіпали їx, навіть самі охороняли від грабіжу”. Пояснює се автор страхом, але таке поясненя не обов’язкове для нас, що бачимо в сім цілком що інше – глибоко вкорінене почуття права та інстинктову ворожість до “демократичних” метод соціального будівництва. Се не значить, щоб наш селянин не мав зрозуміння до революції, він його має і то в більшій мірі, ніж його непокликані представники, і се він довів чином і в 1902, і в 1905/6, і в 1917 роках, і підчас свої боротьби з большевицькою реакцію, але, подібно англійцеві, він має глибоке зрозуміння до того, що називаеться традицією та тяглістю соціальної еволюції, тобто до речей, чужих і незрозумілих апостолам “світової революції”.

Іншою рисою української національної вдачі є сильно розвинений змисл гумору. Не дурно він так мало властивий нашій змосковщеній, “демократизованій” інтелігенції, котра досі робила безліч спроб видавати “гумористичні” часописі, спроб, що з правила кінчилися фіаском. Не дурно і найбільш аристократична модерна нація, британці, в високім степени посідають се чувство гумору. Сю українську рису підкреслив ще Куліш.

“Страх перед глузуванням, – писав він, – досі дуже інтенсивний в українського люда. Інтелектуальна вищість для нього – сила, перед котрою він більш ніяковіє („смущается”), як перед властю” (История воссоединения и т. д. т. 2, ст. 63).

Опріч респекту перед організуючою силою інтелекту, се чувство гумору має ще й інший глибший сенс: подібно як в героїв Молієра і Ренара насміхи над невдачниками, над моральними, а навіть і фізичними хибами мали передпосилкою почуття особистої вартості і відповідальності, в противність до колективної відповідальності нігілізму, що кидає на коліна всіх здорових і сильних перед безносим мужиком, як Толстой, або перед повією, як Андреєв, в ім’я фальшивого і розслаблюючого гуманітаризму. Нахил до дотепу зраджує, дальше, потяг до успіху, до особистого зусилля до вищого, подив перед ним, в противність до ідеалу большевизму, що бідність, каліцтво і злочин хоче зробити рівнем, до котрого має бути зведена вся суспільність.

Особливо ж недемократичний характер має само глузування, що погорджує скаргою перед загалом – чеснотою всіх “демократів”. Здоровий розум нашого селянина регочеться і над злодієм, котрого він, в супереч москалям, не вважає “несчастненьким”, і над свою бідою, бо соромиться ії, не знаючи московської приповідки “бедность не порок”, і над фізичними хибами, не думаючи, разом з нашим “демократичним” віком, що мізерію тіла можна трактувати не тільки з комічної, але ще й з “гуманітарної” точки погляду.

Вершку свого досягає се чувство гумору в насміху нашого “дядька” над самим маєстатом смерті. Знана байка про запорожця, котрий перед шибеницею просить Поляків повісити його вище, щоби улекшити їм… відданя останньої шани – виражає не тільки суверенну погорду перед смертю, подібну до погорди Камброна під Ватерлоо, але й ще щось більше: страх, щоби його кати не посудили о страх перед смертю… Сей страх був знайомий Марії Антуанеті в останні пять мінут її життя, і зовсім не знайомий наприклад Собельзону-Радеку, що арештований в Берліні плакав з боязні, що так несподівано, як Роза Люксембург, може розлучитися з своїм дорогоціним житям.

Як англієць при грі в футбол над кожним, хто впав, сміється “хохол” над всяким, кому поховзнеться нога в життєвих перегонах, не роблючи собі бога ні з чувства пожалування, ні з егалітаризму. Сю його прикмету чудово вхопив автор найліпшої книжки про неросійські нації колишньої імперії царя, англієць Ботлер (гл. Ralph Butler – The New Eastern Europe, London 1919), котрому вириваються такі слова про нашого селянина:

“Він глибокий індивідуаліст. Він подивляє успіх, як подивляє його англієць або американець. Він може йому заздрити або його надуживати, але при його обсервованню збуджується в нім бажання йти навипередки, дух конкуренції” (ст. 156).

Те саме бачить в українцеві також Мекензі Уолес, додаючи, о скільки чужі москалеві сі англо-саські поняття “особистої ініціативи та безграничної конкуренції” (Mackenzie Wallace, – Russia v. I. р. 186).

Дальшими рисами української народної вдачі – також мало “демократичними” є глибока повага перед установами, на котрих тримається суспільна дисципліна і котрі завзято поборюються “демократами”: до родини, до приватної власності, до державного авторитету, до церкви. Прірву, котра ділить в сім відношенню психологію селянина від психології “демократичної”, мусять признавати зрештою і сторонники сеї останньої, так напр. Ото Бауер, котрий підкреслює, що ані закордонна політика большевизму, ані його “законодавство” про шлюбне право, право спадкове, про церковні відносини і пр. цілком а цілком не відповідали способові думання селянина (Ото Бауер, – Bolschewismus oder Sozialdemokratie, ст. 44).

Зовсім суперечить ідеалам “демократії” також політичний ідеал нашого селянина, такий, яким його виробила історія: влада гетьманська, хоч вибирана, але наділена величезними правами і, в засаді, доживотна – доказ тому.

Сі елементи селянської психології, котрі можуть служити підвалинами міцної суспільності, служать рівно ж підвалинами патріотизму, ще одної чесноти, котру не розуміють “істи” і без котрої ніяка нація та ніяка держава не можливі. Бюфон каже, що опріч родини, ніщо так не розвиває любові до рідного краю, як земля, котру обробляється, а знаний французький аграрій Мелін додає, що якби Франція не була країною хліборобів, вона не була б з стані так довго стримувати німецьку інвазію (Le salut par la terre, ст. 89).

Хіба зайвою річчю згадувати, скільки ми завдячуємо нашому селянству в боротьбі країни з білою і червоною Росією, скільки завдячує йому вся Європа, котра колись буде мусіла признати, що своє звільнення від варварів зі сходу, від большевизму, вона завдячує безприкладній відвазі та любові до рідного краю українського селянина. В сій власне боротьбі показав він ті риси, які конче потрібні нації, що хоче бути незалежною і клясі, що хоче вести провід в суспільності: сю здорову ксенофобію, се цілком оправдане недовір’я до всякого чужинця, котре творить підстави швейцарської незалежності і котре, протиставлене розслабляючому “інтернаціоналізмові” наших соціал-геростратів, одиноко помогло нашому селу втриматися на своїй важкій позіції.

Зі селянством виходить в нас на арену кляса не москвофільська, як наша інтелігенція, а москвофобська, не пересякнута ідеологією “кающегося дворянина”, не знесилена і не непевна своїх прав, як міська буржуазія, несуча через те в собі зародок свого упадку, тільки сильна, не пережита, наділена розвиненою правовою свідомістю, готова всякими способами боронити своїх прав, погорджуюча готовими ідеологіями, ворожа всяким “соціалізмам”, “пацифізмам” та “інтернаціоналізмам”, кляса майбутності. Кляса, що з соціалізмом має стільки ж спільного, як Свята Софія з соціалізацію землі, як Наталка Полтавка з Розою Люксембург, як повна великого драматизму боротьба села проти Росії з комуністичною фразеологією і “москвобесием” соціалістичної інтелігенції.

Серед сеї стихії чується чужою наша соціалістична змосковщена інтелігенція, як, після слів Герцена, серед європейців москаль. Бо коли ми захочемо ближче приглянутися сим рисам української селянської вдачі, про котрі тут мова, то дійсно прийдеться ствердити, що вони не тільки стоять в повнім противенстві до черт московського національного характеру, але й справді дуже споріднені з головними підставами європейської психіки. Свобода одиниці, виразно розвинена правова психіка і почутя особистої відповідальності, що є ніщо інше як відгомін давної “лицарскості”, так як англійський “джентльмен” є відгомоном давнішого поняття “шляхтича”, нахил до свобідної кооперації, відраза до ідеалу егалітаризму – все се підстави, на котрих тримається й досі європейська культура, і з котрими нічого спільного не має культура московська, ні ся “перелицьована”, котру хочуть насадити в нас симпатики Москви.

На сій клясі, що хоронить в собі всі здорові елементи, що рятують від розпаду європейську суспільність, а крім того велике почуття патріотизму, має якраз спертися наше державне будівництво. Ренесанс селянства позволяв м. і. виробити також нову програму української політики, спільну більшості людності країни і (небольшевицькому) “Ольстерові”. Сей останній ворожо ставився до національного руху на Україні як через своє москвофільство, так і через те, що сей рух представляли його ж проводирі як якийсь національний большевизм, як рух в своїм заложенню соціалістичний.

Дійсність розвіяла побоюваня одних і фантазії других, відслонивши правдиву фізіономію воюючого українства: селянську, приватновласницьку, націоналістичну. З другої сторони, “Ольстерці” мусили переконатися, що їx ідея утвердити з поміччю Росії панування чужо-національної групки на Україні – така сама анархічна, допроваджуюча країну до руїни, утопія, як і національний большевизм. Відкидаючи обидві, в суті річи анархістичні і типово-російські ідеї, ставляючи на їх місце ідею індівідуалістичного селянства і державної самостійності, самоозначення нації, ідеї, вироблені Заходом, – і українство, і “Ольстер” могли б зійтися на спільнім грунті одної програми, збудованої на прийнятих в Європі і не чужих Україні гадках.

Се не мало спричинилося б до остаточної кристалізації колективного ідеалу нації, яко групи людей різних кляс і національностий, замешкуючих спільну територію, зв’язаних спільними історичними традиціями. Сей ідеал буде ідеалом нації, але не ідеалом демагогів клясової боротьби, не знаючої національних різниць, ідеалом державності, але не автономії, збудований на вічних законах расової боротьби, але не інтернаціональної “солідарності пролетаріату”, ідеалом політичної самостійності, але не резигнації з незалежности за ціну “з’єдинення” всіх земель. Ідеал, що всі питання зовнішньої і внутрішньої політики розглядав в рамках великих світово-історичних концепцій. Ідеал, скерований в самій своій природі проти Росії, та проти її волі зреалізований. Лише з здійсненням сього ідеалу розв’яжеться також справа Галичини, бо не рішення галицької справи приведе до рішення української, але навпаки.

Тільки до здійснення незалежності нації конечна річ, щоби самостійницька інтелігенція, що стоїть на грунті селянської ідеології, знайшла формулу великого народного руху на Україні і виразно намітила його мету. Подібно до своїх предків-козаків, що воювали на власну руку з Туреччиною, українські селяни, що бються в Москвою, кажучи словами Куліша, “мало розуміли суть свого діла та його завданя, але змушені силою речей бити в певнім напрямку, вони ділали практичнійше від державників”, що відмовляли їx від їx чину.

Від кількох років “б’ють” наші селяни “в певнім напрямку”, але об’єднати їx рухи і проти Денікіна, і проти Леніна під одним синьо-жовтим прапором, яко боротьбу проти Росії, се зможе зробити лише свідома інтелігенція, так само як тільки свідома акція козацько-шляхетської інтелігенції, що окружала Хмельницького, могла надати політичну суть хлопським бунтам. Без сеї праці інтелігенції, без внайдення формули боротьби, лишиться вона боротьбою за відібрану худобу або за сконфісковане збіжжя, так само, як без Леніна і присних весь большевизм лишився би одною великою пугачовщиною.

Соціал-герострати на Україні багато попрацювали, щоби перешкодити людям доброї волі і думки знайти правдиву формулу великої національної боротьби, вивести її поза рамки махновщини, зробити з хаотичного руху свідому своїх цілей акцію. Тепер вони мусять зникнути, москвофіли з права і з ліва, і сі що вертають до “традицій” Гайдамаччини, або, як один “учений” професор, навіть татарщини, – і сі, що ніяк не можуть вимазати з свої пам’яти великої, жалованої на другий день ним самим, похибки Б. Хмельницького. Зникнути скорше, бо “время люте”, бо коли інтелігенція наша тепер свого завдання не виконає, можуть з’явитися різні чужонаціональні демагоги, котрі, заспокоюючи частину потреб нації, уярмлять її, як се хотіли зробити большевики, а перед ними П. Столипін. Коли се станеться, і наш народ знов ідейно буде запряжений до воза чужої державності, нестимуть виключну вину за се лише наші соціалістичні демагоги.

В димі пожарів, в морі крови, в нелюдськім напруженню нервів і думки, коли в один місяць переживається досвід десятків літ, повстає і формується українська нація, як в 1870 повставала нація німецька. Носителем сього процесу виступає селянство, не люди з “”, з “”, котрих без ваги картала поетка українського рісорджімента, тільки оспівувані нею “”, местники не за “пролетаріат” але за поневіряну націю.

Гомін їx боротьби може видасться спершу заголосним культурному європейському вухові, її поезія захимерна, як сей “непогамований, страшний, несамовитий вітер з України”, що інспірував Вергарена, але, навіть гіперкультурна Європа, скоро знайде в сій боротьбі той своєрідній глибокий ритм, котрим хвилює вона сама. Розгадати сей ритм руху, його сенс, се якраз завдання нашої генерації, що мусить нарешті зрозуміти, що наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією.

Сей рух селянства позволить нам відновити також перервану нитку нашої традиції, котра не є традицією кирило-методіївців, Драгоманова та інтернаціонально-москвофільського соціалізму, не традиції часів упадку нації, тільки традиції сього часу, коли розгонова енергія народу досягла свого вершка – традиції лучності з Заходом, традиції 1709-го року, підхопленої в наші часи всіми тими, котрі зі зброєю в руці в остатні чотири роки хотіли її здійснити. Традиції не племені, не провінції, не суспільної верстви, не кляси, не політичного підсусідка, концедуючого свої права за сочевицю чужій державній ідеї, але традиції політичної нації, якою мусимо стати, коли не хочемо наново пірнути в історичну Лету.

Свідомі сього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця – встанемо. Зрікаючись його – ніколи!

Примітки

Ляменне – Фелісіте Ламенне (1782 – 1854), французький католицький письменник.

Вагнер – Ріхард Вагнер (1813 – 1883), славний німецький композитор.

Айзнер – ?.

Спенсер – Герберт Спенсер (1820 – 1903), англійський філософ.

Бодлер – Шарль Бодлер (1821 – 1867), французький поет.

Собельзон-Радек – Кароль Собельзон (1885 – 1939), єврей родом зі Львова, діяч більшовицької партії в СРСР. Убитий за наказом свого партійного товариша Й.В.Сталіна.

Клара Цеткін (1857 – 1933), німецька комуністка.

Балабанова – Анжеліка Ісаківна Балабанова (1878 – 1965), учасниця соціалістичного руху в Італії та в російській еміграції.

Батенберги – брати Олександр (1857 – 1893) та Франц-Йосиф (1861 – 1924) Баттенберги, німецькі князі; Олександр був першим правителем визволеної Болгарії (1879 – 1886).

Обреновичі – сербська князівська і королівська династія (19 ст.).

Петровичі – династія правителів Чорногорії (17 – 20 ст.).

Віди – ?.

Франк – ?.

Стефаник – Василь Семенович Стефаник (1871 – 1936), український письменник.

Франко – Іван Якович Франко (1856 – 1916), український письменник.

РуданськогоСтепан Васильович Руданський (1834 – 1873), український поет.

Бічер Стоу – Гаріет Бічер-Стоу (1811 – 1896), американська письменниця.

Стороженка – Олексій Петрович Стороженко (1806 – 1874), український письменник.

Ренар – мабуть, Жюль Ренар (1864 – 1910), французький письменник.

Камброн – П’єр Жак Етьєн Камброн (1770 – 1826), французький генерал. Коли французька армія терпіла поразку під Ватерлоо (1815), він зі своїм батальйоном відмовився капітулювати, сказавши: «Гвардія помирає, але не здається». Цей епізод мав на увазі Донцов.

Марія Антуанета (1755 – 1793), дружина французького короля Людовіка 16-го, страчена революціонерами.

Ralph Butler – ?.

Mackenzie Wallace – Дональд Маккензі Валас (1841 – 1919), англійський журналіст.

Бюфон – Жорж Луї де Бюфон (1707 – 1788), французький біолог.

Мелін – Жюль Мелін (1838 – 1925), французький політичний діяч, прем’єр-міністр (1896 – 1898).

П. Столипін – Петро Аркадійович столипін (1862 – 1911), російський державний діяч, прем’єр-міністр (1906 – 1911).

Вергарен – Еміль-Верхарн (1855 – 1916), бельгійський поет.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1698

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.