Невдала спроба диктатури С.Петлюри
Дмитро Донцов
Жозеф де Местр в своій книзі „Du pape” говорить, що “les révolutions commencées par les bommes les plus sages sont toujours terminées par les fous” (революції, що зачиналися наймудрійшими людьми, кінчалися звичайно божевільними). Коли б прийняти, що повстання проти гетьмана зробили не Січові стрільці та збунтовані вже від кількох місяців маси селянства, а п’ятиголова Директорія, то до неї сі слова де Метра не стосуються, бо сю революцію почали ті самі люди, що її й скінчили. Хиба лиш до одного з них не можна застосувати нечемного епітета автора “Du pape”. Се власне до того, котрий по упадку Директорії перебрав владу в свої руки.
Йому закидається багато злочинів і дурниць, але він мав тільки одну-одніську хибу, котра одначе в людині того положеня, в котрім він опинився, важила більше, ніж сотки інших: се була заслаба людина. Він мав ідейний запал і патріотизм, був великий артист і позер в душі, що в данім випадку ніскільки не шкодило і мав коли не енергію, то сю “хахлацьку впертість” в переведенню своїх цілей, котра могла допроваджувати ворогів до шалу.
Але він був заслабий. Він був запанібрата з окруженням, котре його висунуло, а сього юрба ніколи не дарує. Таких, як він, юрба може любити. Але кориться довший час, навіть ненавидючи, звичайно іншим. Ось напр. таким, як князь Дмітрій Ставрогін, до котрого говорить один з дієвих осіб в “Бесах”:
“Вы мой идеал! Ви никого не оскорбляете, а все вас ненавидят. Вы смотрите всем ровней і вас все боятся… К вам никто не подойдёт вас потрепать по плечу. Вы – ужасный аристократ. Аристократ, когда идёт в демократию, обаятелен”.
Сього “обаянія” якраз не мала людина, про котру тут мова. Він не став понад масою, лишаючись зв’язаним з нею тисячою ниток. Ні, він лишився в ній, лишився одним з їx. Річ непростима для чоловіка, що має аспірації вождя! Я бачив його колись за гетьманщини у великій юрбі, тоді, коли він ще не став самостійною звіздою, сяючи тільки в хвості якоїсь великої чи малої медведиці, у величезній, святочно настроєній юрбі оваційно його вітаючій і, – я бачив, як він цілувався з кількома з окруженя. В сей вечір я почав сумніватися в сій людині, в котру мені faute de mieux хотілося вірити. Бо народний вождь не сміє цілуватися ні з ким (річ йде розуміється про бридшу половину людського роду), він може когось цілувати, ніби спускаючись до него, уділяючи йому ласку. Сього він не вмів.
Він був занадто їx, аби не позволити клепати себе по плечу. Він мав в собі забагато старого “фільства” та “ізмів”, забагато сентиментальної любові до народу, коли людині, що хоче зробити щось велике, звичайно вистачає любити тільки свою ідею. Се все не дало йому змоги зрозуміти як треба момент, хоч він його розумів ліпше від многих, і хоч в ній було, попри всі його хиби, більше державного змислу, ніж в головах многих членів с-д., с-р., с-ікс і с-пет. партій разом взятих.
Він знав, що треба змобілізувати український “шовінізм” і вести невблаганну національну боротьбу з всякою Росією. Він знав, що лише ослабленням Росії та опертям о Європу можна будувати Україну. Він мав цивільну відвагу – річ надзвичайно рідка в нас – витягати всі висліди з своєї політики, яких се жертв не коштувало б. Він рвав (хоч і не пірвав) з клясовістю і провінціональністю нашої політики. Він був тим, котрому сю ідею боротьби з Росією в найнеможливійших обставинах удалося зорганізувати, і довший час вести, і тільки особиста заздрість або тупість його противників може не признавати йому сього.
Але багато він не бачив. Не бачив, що часи Гарібальді минули, що сій силі, сій дикій енергії, котру розвинула большевицька Росія, треба було протиставити щось рівновартне. Але для того в нім було забагато мягкості і шляхетності. Так само і в політиці внутрішній бракувало йому сього геніального цинізму, з котрим відносився напр. до своїх якобінців перший Бонапарт. Він не розумів, шо там, де йде о життя нації, півмірами не осягається жодних наслідків. Що в нас, як і в Франції, по Директорії повинен бувби прийти консулят, але не парламент, передпарламент, трудовий конгрес, або який інший дискутуючий, балакаючий і нікому не потрібний партійний клуб.
Більше того, умови моменту були того рода, що коли б війна з Росією застала б нас у Вінниці чи в Кам’янці якусь подібну до французької Ради п’ятисот колегію, то їй треба було б зробити її 18 брюмера. Він думав про се, але переговорював, втягаючи в справу ширші круги. Добре б удалися їx ініціаторам 18 брюмера, 2 грудня або 29 квітня, коли б вони тримали перед тим наради з партіями!
Він дочекався розпаду збольшевиченої Директорії, замість взяти в сій справі ініціативу, робив “міністерські кризи”, ухвалював “конституції” та пактував з “партіями” (що не раз зраджували справу), там де вистачило б тільки злегка вдарити навіть не кулаком, а долонею по столі, щоби переконати “громадську думку” в слушності своїх поглядів. Переконала ж колись анемічна Декларація Директорії маленьким натяком на “саботажників” наші праві партії в правильності своєї позіції! Переконали ж большевики наших боротьбістів!
Але на сей жест він не був спосібний, а коли навіть і робив його від часу до часу, розстрілюючи сього чи іншого (хоч не завше тих, кого треба), то так перед тим своєю нерішучістю вимучував людий, що вони ще перед смертю божеволіли. Він мав всі задатки стати українським Монком, коли, на жаль, Україна не мала своїх Стюартів! Для того був лише розмах – без удару. Початок – без кінця. Добра воля – без тої залізної волі, котру мусять мати люди, що мріють про великі цілі.
Так сталося, що мимо скасовання Директорії, власть не зробилася, як сього вимагав момент, одноличною, а перейшла до рук двох партій – с-д. і с-р. В очах стороннього глядача, сі партії вже досить себе скомпрометували, щоби грати наново роль в політиці. Події одначе показали, що ніщо на Україні не є так тяжке, як скомпрометуватися політичному діячеві або партії. Часом навіть найбільш героїчні зусиля в сім напрямку не осягають ніякого наслідку. Так сталося і тепер, партії прийшли до власті знова.
По всіх експериментах з большевицькою Росією, по всіх недвозначних заявах своїх антибольшевицьких симпатій (з’їзди за Центральної Ради, навіть радянські, на Україні, вибори до обох конституант, трудовий конгрес, повстання) – здавалось, лінія української політики що до Росії мусила би вияснитися навіть для соціалістів. Здавалось, ясно було, що російській національній ідеї на Україні треба було б – протиставити такий самий впертий і безпардонний націоналізм, знаний на соціалістичнім жаргоні під іменем шовінізму, котрий робив дива в Латвії, Естонії, Фінляндії, Франції, Сербії, Польщі та Грузії. Націоналізм, котрий, боронячи свою землю від “зайдів”, відчував наш селянин.
Але власне суспільну вагу сього чинника важко було поняти соціалістам. Лімановський сказаз колись, що польський соціалізм – се патріотизм, розпечений до червоності. Червоний прапор наших соціалістів був навпаки – старий трикольоровий російський, з котрим вони парадували ще вчора, і котрому большевики віддерли білу і синю частину, не роблячи його від сього меньше російським…
Лінія політики диктувалася самими обставинами. Треба було, по упадку Австрії та ослабленню Росії, всіми способами підтримувати від занепаду новий блюк проти Росії, від Фінляндії через Польщу до Чорного моря. Треба було використати антиросійський настрій Румунії та Польщі. Треба було всіми способами помагати тому, щоб з обох тенденцій закордонної політики сих держав – антинімецької та антиросійської, перемогла ся остання, треба було для сього не порушувати справи Бесарабії, та, коли Біла Русь не потрафила б виявити державного хисту, навіть відкривати в сім напрямку перспективи для польської експансії, котра в сій країні все ж більш бажана як російська, хоч би для того, що ангажує раз на все польську політику в усякі протиросійські комбінації.
Треба було використати слабість в суті речи осамітненої Польщі, посвареної майже з усіма сусідами, не маючої піддержки Англії, маючої розбіжні інтереси з Малою Антантою, – аби нав’язати з нею добрі відносини, тим більше, що привид російсько-німецького союзу, небезпечного також для нас, повинен був би нас навчити ліпше розуміти не лише антиросійську, але й протинімецьку тенденцію польської політики, як і антилитовську, бо ся остання також перестала бути байдужою нам з хвилиною, коли Литва почала кокетувати з Москвою та Берліном.
Треба було вже раз зрозуміти, що мимо всього нам потрібна не сильна Росія, але сильна Європа, що остання не опиратиметься за всяку ціну повстанню нового політичного центра в Києві, як Росія. Треба було зрозуміти, що французький “імперіалізм”, о скільки він виступає проти політики німецько-російського зближення – позитивний чинник для нас. Що ні Антанта, ні Польща, ні Румунія не валили б української держави, коли б їй вдалося яко-тако уконституватися, що се робила би напевно і лише Росія. Що політика “соборності” проти суверенності (а вона все мусить йти проти суверенності) так само наївна, як була б нею політика балканських слов’ян, коли б вони хотіли малу Сербію та малу Болгарію (з-перед 1912 р.) прилучити назад до Туреччини в ім’я “з’єдинення” цілого сербського, взглядно болгарського народу. Що навіть хвилева невдача орієнтації на Європу ніскільки не нищить правильності сеї орієнтації взагалі, як не знищили її ні невдача Сагайдачного під Москвою, ні Мазепи під Полтавою…
Офіціальна наша політика, політика Директорії йшла, інстинктово і зигзагуючи, в сім напрямку, але під фатальним впливом керуючих соціалістичних партій безперестано робила екстратури. Не вміючи відділити справи України від справи Росії, вони схиляли чоло перед кожною видуманою в Москві “інтернаціональною” доктриною, за котрою ховався національний інтерес Росії, чи се ходило о “єдиний революційний фронт”, чи о “німецьку небезпеку”, чи о “антантський імперіалізм”.
Дійшло до сього, що проводирі українського соціалізму засвоїли не за страх, а за совість навіть ленінську ідею “визволення” азійських народів, спускаючись до положення сих українофілських дурників старої дати, що, замикаючи очі на російську політику на Вкраїні, приплескували “визвольній” акції Росії на Балканах…
В країні сі соціалісти відзначалися рецидівом большевикоманії, утруднюючи, як лиш могли, боротьбу війська і нації з Росією, висловлюючися в безчислених “нарадах” та “конференціях” всіх міст Волині й Поділля за “совітську владу”, кілька разів пробували навіть робити повстання на річ Росії, закладаючи “комітети зради”… пардон, “спасіння республіки”, заводячи “ревкоми”, зачинаючи деморалізувати большевицькою пропагандою навіть Галичину, як се робили “світила” галицької та буковинської соціал-демократії, котрі за се дістали теки міністрів в полонофільськім антибольшевицькім кабінеті, роблючи такі підлі, нікчемні та провокаторські виступи, як поміч, оказана росіянам проти української армії в осени 1920 р. в Галичині, розкладаючи своєю пропагандою армію, або як деякі “незалежні” (мабуть від здорового розсудку) та “боротьбісти”, переходячи отверто до табору ідеологів російської чрезвичайки.
Вони звали се компромісом, не вміючи добре відрізняти компроміс від компрометації. Вони прикривались обставинами, забуваючи, що є, як казав Берне, невільники обставин, котрі не тратять права називатися порядними людьми, і льокаї обставин, котрих може виправдати хиба лиш їx льокайська совість… Своїми компромісами і своїм льокайством вони в великій мірі загальмували процес кристалізації єдиного національного фронту і в значній мірі улегшили роботу Росії на Україні.
Примітки
Жозеф де Местр (1753 – 1821), французький філософ і дипломат.
до того – Симона Петлюри.
Монк – Джордж Монк (1608 – 1670), англійський полководець, реставартор королівської влади в Англії (1660).
Лімановський – Болеслав Лімановський (1835 – 1935), польський соціаліст.
Берне – мабуть, Людвіг Берне (1786 – 1837), німецький поет єврейського роду.