Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Дві літератури нашої доби / Два антагоністи (П. Куліш і Т. Шевченко)

Дві літератури нашої доби

Два антагоністи (П. Куліш і Т. Шевченко)

Дмитро Донцов

Як довго триває історія нашої землі, все можна в ній знайти наявність двох різних психічних типів – «субстрату», за висловом Щербаківського, і – верстви, що очолює націю, формує її культурно, релігійно, національно й політично. До цих різних типів належать дві видатні постаті – Шевченко і П. Куліш.

Нема в нашій літературі більш химерної постаті, ніж Панько Куліш. Це була людина з тисячею масок. Але під ними крилося те саме обличчя, дуже характеристичне. Яке було це обличчя? Яка була його внутрішня суть, його питоме Я? Тут я хочу зачепити це питання, тим більш, що в Куліші, особливо в його засадничім конфлікті з Шевченком, відбивається одвічна боротьба двох світоглядів, двох типів, якою повне наше життя донині.

Тут обмежуся тільки поставленою вгорі темою, не думаючи дати детальний розгляд творчості письменника, ні його життя. Почав він від адорації Шевченка, думав «його роботу взяти докінчити», а скінчив пристрасною негацією свого колишнього кумира. Це, зрештою, з ним траплялося частіше: переходив же ж він від ворогування до Польщі до признання її культурної місії на Україні, від українофільства до москвофільства, і навіть був час, коли став звеличником Туреччини («Маруся Богуславка»). Але, повторяю, хто приглянеться ближче П. Кулішеві, той відрізнить хвилеві його захоплення від глибших, незмінних настроїв його душі.

Зустріч з молодим Шевченком була для Куліша наче удар грому. Не раз і не двічі цитовано вислови захоплення Куліша по цій першій зустрічі з автором «Гайдамаків», «Іван на Підкови», «Чигирина». Українська молодь 1845 р. сприйняла голос Шевченка як «гук воскреслої труби архангела», від якого у тієї молоді «серце ожило, очі загорілися», а над чолом , засвітився полум’яний язик», як за «сошествія Святого Духа» на апостолів. Той полум’яний язик опалив тоді в Києві і Куліша.

Ще перед тим, під впливом Шевченка, пише він поему «Україна», в якій звістує земляків, що – «не було на світі люду одважнішого і славнішого над греків і козаків». Наслухавшись бандуристів, мріяв Куліш написати українську «Іліаду», де замість Ахілла й Гектора, виступали б Богдан, Наливайко, Морозенко, Палій. Але задум не вдався. Замість епопеї вийшла «віршована хроніка» (Зеров).

По довгій павзі, поет виступає в 1861 р. з своїми «Досвітками» з козацької доби. І вже тут, навіть звеличуючи козацтво, виводить він як свого героя козака Голку, статечного козака «культурника», ворога «дейнецтва».

Двадцять літ пізніше, в «Хуторній поезії» і згодом в «Дзвоні» (1893), це вже не той Куліш. Тут він вже під впливами московської метрополії, її «величі», її імперіального розгону. Тут вже і згадка про барда Катеринівської доби – Державіна, і про звеличника Олександрової доби Пушкіна, гимн тій Катерині і Петрові, що була – одна «голодною вовчицею» для Шевченка, а другий – «катом України». Тут вже знаходимо такі вірші як «Письмакам-гайдамакам», «Козацьким панегиристам».

Козаки є тепер для Куліша дикуни, варвари. Батожить їх як «предків диких, гірких п’яниць та розбишак великих». Вся їх війна це був бунт «гольтіпак», черні проти «господарного порядку», який увели на Україні польські «культуртрегери». Козаки – це були «лінюхи-нетяги». Січ Запорозька – пристановище злодійчуків, що «в панів прокрались». Навіть хмельничани були лиш «хижаки-п’яниці».

Полемізує з Шевченком, уважає, що «прокляла своє козацтво Україна мати» і поеми гайдамацькі «брехнями назвала». Взагалі в Шевченкових поезіях, на думку Куліша, багато «сміття». Їх треба перевіювати з лопатою в руках, а може тоді лишиться щось з творів «півп’яної музи автора «Гайдамаків»…

Погляди, як бачимо, дуже близькі, коли не ідентичні, до поглядів на Шевченка другого «культурника» – професора М. Драгоманова. Найбільше займається тут Куліш руйнацією історичної концепції козацтва, концепції не лиш Шевченка, але й автора «Історії Русів», і сучасників Мазепи і Богдана, коли козацтво уважалося – і було в дійсності – орденом лицарства Запорозького, войовничими і шляхетними «синами Яфетовими». Для П. Куліша – не було в козаків ні змагання до волі, ні поняття честі, ні лицарства. Воля їх – це було шарпання чужих маєтків, честь – «людей душити, а лицарство – християнську кров річками лити». Негуючи Шевченка за ідеалізування того лицарства, він гудить і «прежнього» себе самого, і всіх подібних поетів, які пишалися «розбишацькими ділами» козацтва, замість славити просвітну і культурну працю.

Це був наглий вибух апостата, що знаходив дивну насолоду в безчещенню святих образів, до яких недавно сам молився, хоч, як побачимо, цей напад наглого шалу, не був ані таким наглим, ані шалом… Що ж протиставляв тодішній Куліш тому «шалу», тій «некультурності», тій, сказати б по-польськи, «дзічі гайдамацькій»? Те саме, що в наші часи протиставляють «революційному хижацтву» політики «тверезої думки і холодного розуму», протиставляв – легальну роботу, культурну пропаганду, а божище зробив він собі з «рідного слова», як тепер для многих земляків божищем є «рідна мова», незалежно від того, що в ній говориться чи співається.

«Отечество собі грунтуймо в ріднім слові!» – ось його маніфест, «воно, воно одно… піддержить націю на предківській основі». Але, мабуть, не в самім слові була тут суть, бо і Шевченко ставляв на сторожі няції своє слово, але його слово не промовляло вже до серця Куліша. В 1883 з’являються його «Хуторні недогарки», які ганить Б. Грінченко, як «недогарки розуму колись ясного й блискучого, а тепер чадного й озлобленого, недогарки таланту»…

В «Хуторних недогарках» повертає Куліш до своєї улюбленої теми, до свого улюбленого ідеалу – до хутора. Бо тлу треба було шукати чистого джерела всіх людських чеснот Там тільки є ще прості серця і віддані люди. В цих, і в інших, його поетичних творах, було все – писав І. Франко –

«і манера Шевченка, і початки спеціальної Кулішевої філософії, не було тільки одного – Шевченкового генія, Шевченкового гарячого почуття, яким він умів осяяти, огріти все, до чого доторкнулося його перо»…

В прозі тривалу вартість має його «Чорна рада», в новелах і повістях бере за тематику селянське життя. Зміст – ідилія, здалека від гамору житейської метушні. Всі вони огорнуті пересадною солодкавістю, бо ж завданням літератури – в його думці – було зворушувати людей до сліз. Читаючи в товаристві Квітчину «Марусю», він втішено нотує, як «інституточки розревілися як телята», а коли «все почало плакати», то й він сам не витримав…

Сентименталізм, легка й неглибока, скороминуча зворушливість проглядає з многих творів Куліша. Пише романи по російськи, яких головною ідеєю є ідеалізація селянського побуту, не заторкнутого міським зіпсуттям (це були часи т. зв. «хлопоманства»). Його противники закидали йому надмірне ідеалізування селянина, який у нього дивиться на пана «з погордою, з височини свого мужицтва». Це наставлення було далеке від наставлення Т. Шевченка, який картав однаково і звироднілих панів, і недолугих «плебеїв-гречкосіїв», але не гребував «козацьким панством» колишньої України, ні його гідними, хоч і нечисленними нащадками, як князь Репнін, Варвара Репніна, Де-Бальмен, Кухаренко та ін. Були це часи т. зв. «хлопоманства», і те позитивне, що Куліш протиставляв ненависній аристократії, – була ідилічна утопія інтелігентської родини, яка займається ширенням грамотності в народі…

Ці його «прекраснодушні» ідилічні погляди й настрої, хоч і виявлювані не тільки по російськи, а й по українськи, не були тайною для влади і не дуже її турбували. Коли Куліш (в 1856 р.) просив про полегші для його творів, щоб вони підлягали загальній, а не виїмковій цензурі, просьбу його задовольнили, а 3-ій відділ царської канцелярії, в листі до царя, цю ласку тим, що – «Куліш ще під час слідства про Українсько-Слов’янську справу, і потім, стало і щиро каявся в своїх попередніх помилкових поняттях про Україну», та що «він взагалі, вдачею і рисами, належить до людей спокійних і не небезпечних»… А слуги царату, як і слуги большевизму, мали, під тим оглядом, добрий нюх. Милуючи Куліша, царат, як бульдог, вчепився в Шевченка, не випускаючи своєї здобичі аж до самого Севастопольського погрому і смерті царя Миколи. Царат знав, що з Шевченком мав діло з психічним гатунком зовсім іншої людини.

В післяслові до «Чорної ради» пише автор, що в ній бажав «виставити в усій виразності уосібненої історії політичну марноту («ничтожество») України і довести кожному хитливому розуму… моральну необхідність злитися в одну державу південно-руського племені з північним», цебто України з Московщиною. З легкої руки Куліша, погляд як на неморальну, на ідею, ворожу такому злиттю, покутує в мозках многих сучасних «демократів», від Драгоманова почавши, а сторонниками «союзу трьох Русей», «Федерації народів Сходу» або «нашої держави» УССР, і досі.

Подібні думки стрічаємо і в інших творах Куліша. Коли його «Записки о Южной Руси», популярні «Хмельниччина» й «Виговщина», ще повні козацької романтики, то його «Історія України» (1861) вже бачить в козацтві «колючий будяк» нашого степу. В двох історичних працях – «Истории воссоедтнения Малороссии» та в «Истории отпадения Малороссии от Польши», він заявляється як переконаний російський патріот.

Це почалося від його арешту. По трьохмісячній тюрмі, його «заслано» до Тули (в найближчім сусідстві з Україною), де він жив і працював вільно, тоді як Шевченко десять літ поневірявся в солдатській касарні над Аралом. Ще таки в 1847 р. , що жалує своїх шкідливих думок, «гірких для мене самого і шкідливих для моїх слухачів і читачів»; подивляє «великодушіє Государя-Імператора», що так лагідно «покарав» його.

Цього покаянного тону тримається і в дальших листах з владою, вирікається своїх юнацьких думок, думок «шкідливого мрійника» і радіє, що життя та його «тяжкі пригоди» (три місяці арешту!) його «протверезили» («образумілі»). Просить дозволити йому знову писати і друкуватися, і служити ідеалові справедливості. А знайшов він цей «ідеал» – в уряді Миколи 1-го. Пише в :

«я желал бы показать, всем, что мой идеал возможной на земле справедливости… и практической любви к человеку заключается в русском правительстве».

Навіть не в Росії, не в її державницькій ідеї, а просто в уряді! Так як тепер українські покаянники бачать цей ідеал «справедливості» в Компартії… На староукраїнську добу, добу незалежності України він дивиться «с ужасом і с жалостью», пише, що «Чорна рада» виявляє найясніше «весь безлад української давнини», що «світлий день спокійного життя настав для України тільки в новіші часи», іншими словами – після анексії її Московщиною.

В 1847 р. пише (по російськи) віршований роман-пародію на твір Пушкина – «Евгений Онегин нашего времени», автобіографічного характеру. Тут, в дружніх обіймах, сплітаються любов до рідної хати, в якій укрита «безодня добра», з любов’ю до чужої імперії і до царя та його ласк («щедрот»). З пафосом згадує Куліш тіні минулого, що надхнули Пушкина до його поеми, яка звеличувала «Петра творенье» – Петербург, коли блукав над Невою:

«Какою родственной семьей

бывал поэт мой окружен,

Когда в своем раздумьи он

бродил над зеркальной Невой!

Теней бесплотних вещий сонм

он видел в воздухе ночном».

Зовсім інші тіні ставали в уяві Шевченка, коли той блукав над Невою – тіні замучених козаків, гетьмана Полуботка, замучених тим, кого звеличував Пушкин і Куліш.

В «Истории воссоединения Малороссии», написаній з темпераментом і не позбавленій глибини думки, – Куліш остаточно ставить хрест над незалежницькими поривами Та ідеями, яких виразником було козацтво, вважаючи, що і культуру темній Україні принесла щойно Москва і Петербург. Закидає козацтву, що безконечними війнами знищило культуру й заблукало на «скверну путь хижацтва». Врятувалася Україна, на його думку, лише під «твердою владою» Москви, інакше була б пропала: «очуняли ми під її протекцією»…

Без тої спасенної «протекції», – твердить Куліш, – були ми народом «без пуття, без честі, без закону», племенем, що вродилося з «вовчого лона» наших «предків диких». Козацька відвага? Це була відвага «гірких п’яниць та розбишак», народу «мізерних азіятів». Боротьба козацтва, звеличена Шевченком, за свободу, – це був бунт «гольтіпаків», які не зносили «порядку господарного». Козацькі ідеї – «воля, честь, лицарство» – це все була «омана». Не про це їм ходило, а про те, щоб «шарпать панські села, людей душити і кров річками лити». Козацтво – хижацтво…

Які це знайомі нотки нашій сучасності! їх знайдемо і у большевиків, і у Шлемкевича, і у деяких навіть всечесних отців. І було це у Куліша зовсім послідовно: перекресливши, як облуду, ідею політичної свободи свого краю, він мусів ганити й носіїв тої ідеї – козаків, а ганячи їх – мусів ганити і їх барда – Шевченка.

Розходження між обома цими бігунами українського відродження половини XIX віку, розпочалися майже відразу. Проте розторощуюче враження. яке зробила муза Шевченка на кирило-методіївських братчиків, свідчить в своїм, часто цитованім, висказі Костомаров. «Муза Шевченка – писав він – роздерла завісу народного життя. І страшно, і солодко, і болюче, і втішно було заглянути туди». Заглянути у вічі нашій славній і трагічній минувшині, її твердому заповітові, – було хоч втішно й солодко, але й страшно втомленим і «окультурненим» інтелігентам того віку.

Це вимагало неабиякого морального гарту, характеру і душевного напняття. За саму пригадку цієї давнини байдужим землякам замучили Шевченка на смерть. Кулішеві, і не одному йому, ставало страшно, коли Шевченко одвалив камінь од гроба нашої країни. Сучасники оповідають, що вони взагалі боялися вогненного слова Шевченка, і не раз від нього просто тікали з хати. «Язик його – звірявся Куліш – ділав на нас як зараза»…

Цебто для Куліша Шевченкова мова була не щось органічне, рідне, як сонце і повітря, а як шось, його організмові чуже й шкідливе, як «зараза»! Дальше висловлювався ще ясніше:

«юнацькому серцеві нашому, блаженному в своїм спокої, під впливом загальноросійської науки й поезії, завдали рану… автори таких парадоксів, якими повна Літопись Кониського, славнозвісна «Історія Русів». Шевченко вихований читанням псевдо-Кониського, розтроюдив ту рану»…

І дальше:

«Шевченко був невичерпаний в сарказмах, дотепах і співомовках про бідних москалів, яких ми так суворо позбавляли спадщини в старій волості Рюриковичів»…

Надзвичайно важне свідоцтво! Отже патріотизм, яким дихали ще незалежницькі кола панства козацького кінця XVIII і початку XIX віку; яким дихав Шевченко, цей. патріотизм був уже «парадоксом», дивацтвом для Куліша. Дивацтвом було й різке протимосковське наставлення Шевченка для братчиків, вихованих на догмах «загальноросійської», спільної ніби то українцям і москалям поезії й науки. Виворожений з темряви забуття дух нації, що промовив устами Шевченка, нарушив їх «блаженний спокій», поривав до чогось такого великого, перед чим здрігалась їх напівзденаціоналізована душа. Шевченко стояв обома ногами в великій минувшині України, а братчики з Кулішем, в напівзмосковщеній Малоросії, як би тепер сказали – в «реальній, сучасній» Україні.

Взаємне відштовхування почалося з перших зустрічей. Все їх роз’єднувало. Учасники згадують, що «Шевченко до ідеї поєднання з москалями ставився задирливо й нетолерантно». Зовсім інакше ставився до неї Куліш з братчиками (як бачимо з їх програми). Муза Шевченка була для Куліша – «півп’яна», як для многих тверезих слова апостолів, по сошествію святого духа теж видавалися словами «п’яних». Куліш відкидав Шевченкову музу за її «ексцеси», за те, що ображала маєстат московських володарів Петра і Катерини, тут – думав він – Шевченко ішов «в розріз з народом». Обвинувачення, яке тепер залюбки кидають на антимосковських «шовіністів» слуги Москви, послуговуючись замість «народом», слівцем «край».

І не тільки в поглядах на нашу історію, і на шляхи нашого майбутнього національного відродження різнилися між собою ті дві постаті, а теж і вдачею, темпераментом. В цім була суть їх антагонізму. Кожний історик літератури оповідає, як то Куліша прозивали «гарячим кулішем» за його непогамовану вдачу. Думаю, що ця оцінка поверхова.

Куліш був скорше сентиментальним і експансивним егоцентриком. Зрештою, не без підстав оцінювали його царські жандарми як «людину спокійну». Шевченкові, навпаки, закидали москалі «нетолерантність» у відстоюванню своїх переконань, бо «пристрасно їх боронив», а в таких людей це, звичайно, зветься «нетолеранцією». При повсякчасній зміні своїх думок і переконань, як слушно завважує С. Єфремов, про кожну справу Куліш мав раз одну, раз другу думку. Отже при частій зміні своїх поглядів, не раз діаметрально собі суперечних, – Куліш обстоював їх, мабуть, з тою зовнішньою експансивністю, за якою не завжди криється глибоке почуття, лише сентиментальна короткотривала вибуховість.

У Шевченка було інакше. Тому часто яскравість думки останнього і різкість його висловів відкидала від нього угодово і «толерантно» настроєного Куліша. Костомаров свідчив, що «не було в Шевченка нічого теплого, навпаки, він був сухий, холодний». А, закоханий в творчості Квітки, Куліш не любив сухих людей, любив мокрих. В 1856 р. пише Куліш: «Галаган мудра людина, але що в його вдачі багато сухості, то для мене тягарем стало його товариство». Воліє Тарновських, бо в них «більше простоти і задушевності», цебто так званої «м’ягкості» і. скороминулого, поверхового перечулення…

Мабуть цю скороминучу зворушливість, наглі вибухи не дуже глибоко закорінених емоцій і брали за «гарячість» Куліша. Таким темпераментам, що хутко запалювалися одним, а потім другим і хутко остигали – натури, подібні д,о Шевченка, що пристрасно, глибоко і одностайно горіли одним вогнем, звичайно здаються «сухими» і «холодними».

За деякими даними, можна припускати, що своїми порадами Куліш захитав охоту до писання у Марка Вовчка. Не можна цього твердити категорично, але що він намагався впливати – в «поміркованім» дусі – на творчість Шевченка, хоч і безуспішно, – це факт. В знаній поезії останнього він замінив строфу

«наш завзятий Головатий

не вмре, не загине,

ось де люди наша слава,

слава України»!

– на іншу – «наша дума, наша пісня»…

Шевченко бачив майбутнє країни у відродженні і політичної ідеї і сили, в козацтві, а Куліш – в етнографії і пісні. Цікаво, що це сфальшування – всі учені видавці «Кобзаря» так і залишили незмінним…

В листах до Шевченка (1857 – 8) Куліш радить повторно Шевченкові не друкувати деяких його творів, краще, щоб ще полежали, а спеціально стриматися з друком «Неофітів», бо тепер, мовляв, коли цар Микола І помер, а його син Олександр II, «дай Бог йому здоровля й довгого царювання, не забороняє нашої мови, тепер процвіте рідне слово!» (писалось це кілька літ перед Емським указом про заборону нашого слова!), тому й «не годиться доброму синові нагадувати про діла його батька… Якби не він, то й дихнути б нам не дали»…

В цих листах яскраво відбивається обережна, переполохана душа українського хуторянина, що боїться нерозважним словом розгнівати свого пана. І це не був поодинокий випадок. Ще в 1844 р. радив Куліш Шевченкові трохи причесати й підшмінкувати його «Гайдамаків», щоб не разили порядне товариство «культурних людей». Писав:

«дайте побільш людяності вашим гайдамакам… Тепер вже не така година настала, щоб брязкотіти шаблюками (коли б він знав, що така година настала заледви кілька літ по смерті Куліша!)… Усе втихомирилося, прийшла пора потрудитися ще головою – вести культурну, чисто аполітичну працю».

«Тепер вже все втихомирилося»… Що дивного, коли він гнівався на Шевченка, який не признавав того «втихомирення»? На тлі поради Куліша в усій поезії Шевченка бриніла та відповідь. яку пізніше на подібний же заклик, дає Оксана з «» Л. Українки:

Степан:

– «Вже тепер на Україні утихомирилося».

Оксана:

– «Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги!

Це мир по твоєму ота руїна?»

Шевченко дивився на те «втихомирення», як на національну катастрофу, Куліш, навпаки, твердив, що доба героїки для України минулася, що «пора потрудитися ще й головою», вести культурну, чисто аполітичну працю, бо ж «політичне життя України давно скінчено» (лист до Юзефовича).

«Політика не наша справа: для цього треба бути багатим і сильним, а терпіти нужду і утиски, маючи непевні надії на перемогу обставин – по дурному» (Листи до українофілів, 1862).

Думки ці були протестом проти ідей Шевченка, проти ідеї революції, яку останній уважав за конечну, «щоби збудити хиренну волю», предковічного духа войовничої України, з яким не годилася спрагнена ідилії і спокою мирна душа хуторянина Куліша. Яка історична тяглість наших психічних типів! Куліш бачив в козаччині лише різунів, які не знали, що це значить – «трудитися головою»…

Так самісінько й модерні «дядьки отечества чужого»: повстанці, упісти, революціонери – це в їх очах «емотивні» натури, які не керуються розумом. Куліш думав, що політикою треба займатися лише, коли на це позволять «обставини»… Рабами «обставин» є і модерні політики «холодного розуму» і заячого серця.

Не був Куліш такий мінливий, як намагаються його представити. Бачили ми вже, що основні думки його світогляду складалися ще в 1840-х або в 1850-х роках. В 1844 він уже докоряє Шевченкові його «Гайдамаками», вже тоді разила його ворожість Шевченка до Москви, вже тоді стояв він майже на плятформі «общерусскости». В 1857 є проти підняття наново боротьби з царатом, хоч би в літературі, вже тоді пише капітулянтське Післяслово до «Чорної ради» і листується з шефом жандармів Дубельтом.

Ще в «Досвітках» (1861) гудить «дейнецтво» і «руїнників»-козаків. Молодим, він просто підпав «заразі» Шевченкового генія. Але розторощуюча довбня царату навернула його на шлях, яким і без того була схильна йти його спокійна вдача. Захоплення «юних днів, днів весни», як це часто буває, було буянням молодості. З віком, ті молодечі ідеї поволі зникали, як зникає часом з віком волосся на голові. Це було рішаюче: нахили, дух, вдача, а не аргументи, які він добирав для обосновання своїх закорінених в підсвідомості симпатій і антипатій.

Бо дивачні були ті аргументи! Бо смішно було говорити про «некультурність» козацької доби з її Києво-Могилянською академією, з якої майже 150 літ аж до кінця XVIII в. брала Московщина – та й інші слов’янські землі – своїх просвітителів, світських і церковних. Бо смішно було говорити про «високу культуру» Петра і Катерини, які принесли на Україну варварство кріпацтва і батуринські масакри.

Бо смішно було гудити гайдамаків за їх «негуманність», а знаходити ту «гуманність» в московських тиранів. Бо смішно було обвинувачувати в «руїнницькім» дусі Хмельницького, що був не лише революціонером, а й основоположником козацької держави. Що козацькі війни несли не раз руїну з собою? Але хто ж приносив ті війни на Україну, на її культуру, як не ті «культурники» з Московщини і з Польщі, яких славословить Куліш?

Яскраво характеризує засліплену сторонничість Куліша, в тім відношенні, такий факт: ще в 1848 р. звіряється він Бодянському, що заманулося йому написати роман про царя Івана Грозного, і додає:

«я його не ненавиджу, як Карамзин, а жалію його, і він в мені в душі сидить з своїми крутими нахилами і з гарячим серцем»…

Цього московського звіря і виродка в людській подобі Куліш «жаліє», співчуває з ного «горячим серцем», навіть ненавидіти його не міг! І – ні сліду подібного відношення у Куліша до козацьких борців за свободу України. В них не знаходить він «гарячого серця», їх часто ненавидить…

Це характеристична прикмета многих подібних натур. Як Куліш, так В. Винниченко, так М. Грушевський, так Сосюра, Тичина, О. Назарук та інші, – часто єднають в собі ненависть і злобу до своїх «некультурних гайдамаків», «хижаків» і «аморалістів», з чолобиттями перед чужими тиранами. З усіх них визирає та сама, так поширена серед земляків вдача, вдача – як її охрестив Шевченко – «людоморів».

Що це була за вдача, як вона виявлялася у Куліша? Сам він називав себе – і пишався тим – аристократом, нащадком кармазинного, городового статечного козацтва; протиставляє себе січовику-руїннику Тарасові. Це була поза або самообман. Куліш не був аристократом ні з походження, ні з духа, як це прекрасно довів М. Зеров. Він був з фаху письменником, або урядовцем, або власником невеличкого хутора. А його сентиментальство, нахил до душевної ексгібіції, любов до «задушевних», розчулених людей, нарешті його каяття перед владою, – все це ледви чи мало в собі щось з аристократизму.

Серед тодішньої аристократії чується він зайдою, приблудою. Котляревського не любить за те, що той був «панський писатель». Як згадує Зеров, «він невдоволений, що В. Білозерський хоче провадити «Основу» в дусі примирення з панами». Більше того! От – в однім місці прозрадився він, що в козацтві ненавидів він якраз аристократичний стан і дух, ненавидів «козацьке панство», за виразом Шевченка. П’ять літ перед смертю пише він до пані М. Карачевської:

«в тебе козаччина – корінь і цвіт нашої національності, а в мене – вона допомогла нашому культурному ходу ще менше, ніж у середніх віках західним сусідам допомогли рицарі, дарма що мали своїх Нібелюнгів»…

Ось в чім річ! Куліш рівняв – і слушно! – наше козацьке панство до західноєвропейського середньовічного лицарства. І тому й ненавидів він і тих «рицарів» західних, і наше «лицарство запорозьке»! Тому не промовляли до нього ні Нібелюнги, ні боян українського лицарства – Шевченко.

Недурно в одній розвідці пише Куліш, що в козаках «в Дніпрових здобичниках відгукнувся гарячий темперамент стародавніх русичів», тобто, що козацтво було про; довженням київської відміни західноєвропейського лицарства, – верстви не руїнницької, а державнотворчої, будительки і охоронниці великої культ гри, верстви, яка по французькій революції стала осоружною своїм духом всім «поступовцям» і «демократам», в тім і Кулішеві. Лицарська, козацька каста була неспокійна і небезпечна для аматорів спокою і домашнього затишку, а Куліш – як вже бачили – був людиною «спокійною і не небезпечною». Вернувшись з гамірливого Заходу, з-за кордону, писав він в 1856 p.: «ніяка роля не пристала так до моєї вдачі, як роля мелкопоместного пахаря» (малоземельного хлібороба).

Мандруючи по містах, він все дивиться, якби скорше «чмихнути у темну нору», на хутір, де солов’ї, борщ і вареники і ратаї з воликами. Там, в левадах знайдеться лиш той «чудовий душевний настрій, нічого не бажати». Щоб ніхто йому того його затишку не руйнував, щоб був «порядок господарний», лад. А хто його дасть – другорядна справа, якось пересидиться! Ось «святая святих» Кулішевої психіки.

Тому помиляються ті, які в Кулішевім звеличенню царів московських, Петра і Катерини, бачать прояви державницького інстинкту. Ні, його психіка була, хоч іншої барви, та тої ж суті, що психіка соціалістів. Останні воліли сощялістичний «лад» і «порядок» все одно, хоч би його принесла червона Москва, а Куліш волів «порядок господарний» отого «мелкопоместного пахаря», все одно хоч би за ціну прийняття чужої державності, Петра чи Катерини.

Є такі, то й тепер, маскуючись великими патріотами, дорікають, чому Україна не пішла свого часу з Денікіним (який про Україну й чути нічого не хотів)… Була це – подекуди – психіка «татарських людей» стародавньої України, яка воліла «порядок» під ханом, ніж боротьбу з князями своїми за власну державність. Тією ж психікою перейнята і «філософія» Шлемкевича-Іванейка, який «анархічній» старій і такій же ж «анархічній» новій, «модерній Січі», – революційному націоналізмові, протиставляє мудрість тих, що шукали протекції займанця.

Є це психіка Грушевського, Винниченка, Лавриненка, який за патріотів уважає лише людей з душею Шевченкових «лакеїв» або «свинопасів». Був це тип людей, яких поляки називали «почцівими русінами». З такою психікою мусів Куліш скінчити прокляттям Шевченкові. Зненавидів його як раз за те, що був це викінчений тип аристократа, в якім втілилися всі прикмети й чесноти козацтва. Козацтва не – як уявляють матеріалісті, з оселедцем і шаблюкою, а передовсім як духового типу, бо ж і «Юродивого» з своєї сучасності, коли козаків вже не було, – зве він козаком, протиставляючи його, як тип «мільйонам свинопасів».

Гордість, почуття власної і національної гідності, невміння згинати шию перед насильником, відраза до всіх плебейських прикмет «лакейської вдачі», прив’язання не до земних благ, а до свого великого ідеалу і до свого Бога, готовість боротися за них проти всіх сил диявола, – ось були прикмети Шевченка, які відштовхнули від нього Куліша, а які відкрили йому двері рештків. «козацького панства», як Репнини і Капністи, настроєних національно і самостійницькії.

Не «культурник» проти «хижацтва» («путь хижацтва скверний»!) бунтувався в данім випадку, бунтувався доматор-хуторянин проти героїки, яка несла з собою стільки клопотів! Героїка давала іноді й славу, але не раз за неї доводилося повиснути на гаку ь Стамбулі, як князь Дм. Вишневецький, або – як Шевченко – десять літ катуватися «під московським караулом у тюрмі» чи в касарні. Все це вимагало насамперед великої душевної напруги, а Куліш* прагнув спокою і мирної праці, без нараження себе ворожим Україні силам.

Бриніли в нього колись і інші нотки. Він не раз захоплювався філософією сильних народів, подивляв непогамовану енергію князівського Києва і козаччини, ставляв навіть на одну дошку гетьмана Богдана і Кромвеля, навіть визнавав, що рацію признає історія тільки сильнішому. Іноді виризалися в нього слова, що правди можна шукати тільки коло «своєї озброєної хати»; що землю нашу можуть посісти лиш ті, що «пролляли за неї свою кров», мріяв «народній дух з занепаду підняти». Але все це було – молодість або її відгомін. Але хутко – «минула молодість, мов пісня відшуміла», «гарячий» Куліш став «спокійним і не небезпечним», і покинув шляхи вказані предками, покинув «путь хижацтва скверний», вступивши на широку дорогу лояльності до Москви.

Так як він, думав і Драгоманов, і драгоманівці, давні і сучасні, і ті, чию душу скаструвала совєтська Росія. Дух Куліша досі блукає серед хитливих малоросіян нашого віку. Слушність мав Куліш, коли захоплювався і українською хаткою, і левадами, і піснями, і українським «словом благодатним», коли тішився, що слово те спаслося і «з давен-давнезних до нас долетіло заповітом хатнім», або коли брався удосконалювати письменницьку мову чи присвоювати нашій культурі скарби культури західної…

Але забував одне, і це була його трагедія, трагедія його вдачі: що без охорони власного меча, пропадом пропадуть і хатки, і левади, і хутори, і мова, і культура, бо стануть прикметами убогого племені, племені наймитів, попихачів і свинопасів чужої нації. Не міг збагнути, що – казав Шевченко – ця культура, як той «барвінок», зацвіте лише «серед мечів». – Так, як без охорони тином, ровом чи колючим дротом, сторожем чи псами, – пориють чужі безроги сад.

Не хотів Куліш збагнути, що потрібні для цієї охорони не люди з душею «мелкопоместного пахаря», а якраз з тим, проскрибованим ним духом козацьким, який віяв не лише в душах войовників, але і таких будівничих держави і культури, як Мазепа чи Богдан, в душах людей, які ідею отчизни ставили понад все крім Бога, понад вигоди, спокій і привату взагалі. Хто хоче обійтися без таких людей, хто думає, шо свою культуру можна плекати й ростити в тіні чужого меча, над тим жорстоко насміється історія. Наше покоління переконалося досхочу, чи і яку культуру можна плекати на Україні в тіні московського меча. Зазнав на собі це й Куліш, бо писати мусів тримаючись «генеральної лінії» панмосковської ідеї і крім того – очернювати свою національну правду.

В однім своїм російськім романі славить він А. Пушкіна:

«И был державным (цебто володарям-царям) ты любезен,

И был народу ты полезен…

Как божеству тебе молюсь,

Пускай с тобою я сольюсь».

Ось чого він прагнув! І принести користь своєму народові, і – бути приємним чужому панові. Це йому так само мало вдалося, як тепер Тичинам і Сосюрам.

Мабуть його самого не раз гризли сумніви. Тому аж до самої могили його невідступно переслідувала тінь його приятеля-ворога Шевченка, його антагоніста, якого вищості ідейної і моральної не міг не признати. В той час, коли він здобував собі ласку удобруханих його покорою царських слуг, переходив Шевченко свою страшну хресну путь. Куліш покаявся і вернувся до життя, Шевченко був розп’ятий за те, що «карався, мучився, але не каявсь». Вічний живий докір малодушним!

Куліш плював в криницю, з якої замолоду пив живу воду. Шевченко раз вибраної правди не кинув. Покохав її не з примхи, не з юнацького дуру, але тому, що інакше не міг. Куліш зривався, злітав, падав, в похід збирався й заламувався. Шевченко горів смолоскипом, світив світильником, в якім ніколи не бракло олії, який світить і досі.

Були це своїм життям, вдачею, ідеями і творчістю два антагоністи, два бігуни нашого відродження XIX в. Куліш писав, що

«сила в історії одиноке мірило значності… Рацію має сильніший… доки лишається переможцем. Тому обожана нами муза Кліо…, не міняючись на обличчі… обдаровує такою дорогоцінною для кождого своєю увагою раз одного коханця щастя, раз другого…, нині будівничого чудової святині Діани, а завтра Герострата».

Це була й ідея Шевченка (дооже від нього й запозичив її Куліш), лише кожний з них з тої ідеї робив інакший висновок. Куліш думав, що коли рацію має сильніший за нас, – то треба йому ту рацію признати. Навпаки Шевченко: він думав, що коли рацію має сильніший, то значить треба самому стати сильнішим, насамперед духом, який домінує і змушує служити собі матерію. В ім’я цієї ідеї нації, Шевченко горів і згорів, залишивши, як фізично згасла зоря, своє світло вікам потомним. Кулішеві – стало страшно перед таким шляхом, і він вибрав іншу путь. Два антагоністи. Кожний залишив, в своїх творах, дороговказ, заповіт. За чиїм піде наше відродження, від того залежатиме не лиш доля літератури чи культури нашої, але й доля нації – наше бути чи не бути.


Примітки

Вперше опубліковано: ВООЧСУ, 1957 р., № 12.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 11 – 27.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 91

Модифіковано : 30.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.