Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Модерна література розкладу

Дмитро Донцов

Теоретики літератури розкладу піднесли прапор після другої війни. Були це, головно, критики з угруповання «МУР»-у, з журналу «Київ», «Української літературної газети» при «Сучасній Україні», «прометейці», Іванейко.

Почався похід проти літератури і естетики «Вісника» з заклику йти за «современними вогнями» так званої «модерної західної літератури». Про цю останню пише один американський соціолог:

«всюди появилося маса письменників, яких головними постатями стали душогуби, злочинці, повії, божевільні, кретини, морально звихнені, покидьки суспільства. Улюбленими сценами стали мешкання сутенерів, доми божевільних, дамські алькови, нічні клуби-шинки, картярські льокалі.

Їх головними темами стали два фрейдівські інстинкти: убивство чи самогубство і секс, в усіх своїх формах збочення і розгнузданості. Мистецтво тих авторів звело себе до ролі стимулятора плотських апетитів, знаряддя розваги, забави й відпруги, чи навпаки лоскотання втомлених нервів, до ролі аптечних таблеток чи кокаїни. Таке «мистецтво» знизилося до жанру кафе-шантанної «літератури» або обсценних світлин. Ці автори почали приноровлюватися до вульгарного смаку голоти» [199].

Не значить це, що авторам не вільно торкатися темних сторін життя, але вони повинні виставляти їх на прилюдний насміх, осуд, викликати протест і обурення. Мусить бути негативне до них наставлення автора. Література розкладу – навпаки – виставляє цей бруд, щоб в нім смакувати, як смакує налоговий пияк в бруднім самогоні.

Маніфест діячів такої літератури появився в перших роках еміграції в збірниках «МУР»-у (Шерех, Самчук, Ю. Косач, Ю. Дивнич), а разом і твори цієї літератури. Були тут І. Костецький з його новелами, з сценами голотської забави і голотської спальні, з їх «блаженством» (блазенством?). Є автори з «Хорсу» з славослов’ям «енергії»… «здоровенного бика» на двох ногах, з насолодою «тілом, з чару якого» герой «міг безкарно знущатися». Все це разом називалося у них «новим романтизмом»…

Сюди ж належить Ю. Косач, з памфлетом на все сильне і героїчне, що видала наша епоха («Еней і життя інших») – спеціально на людей і поезію визвольного руху. В уривку з «історичного роману» («Талісман») про Тимоша Хмельницького є менше про змагання героя з ворогами, а більше про його клопоти з трьома дамами. Є тут про «вічну субстанцію кохання» і про «крутіж довгої ночі». І це має бути оповідання про славний похід Богданового сина. Вийшла не постать славного орляти, а нудний бабій.

Така белетристика і «Києва». Фрагмент з повісті «Оксана» (Гординського) – еротично сексуальна історія нецікавих людей – і все на тлі (як і у Косача) – страшної доби (1941), яка ні одного з тих еротоманів мабуть не цікавить. Тверді постаті у них – чужинці. Кепсько закритий респект плебея перед всякою «вищою расою».

Таке ж оповідання С. Парфанович («Київ»), якій на чужині пригадуються запахи рідної землі – спеціально «любовного похмілля», що «надило і чарувало», мрії про «танечницю, голу й чарівну» та про ЇЇ «солодкі пестощі», а на чужині лише запах бензини і нема «туги любовної»…

Чому зупиняюся на цих моментах? Та бо ті автори інших майже не мають! Наша земля видає тепер «пахощі» трупів і крові, але квіточки і чад любові більше цікавлять авторку. Не відбіг від цього жанру і «Старший боярин» Осьмачки (в «Мурі»). Тут вже «чар кохання» приймає форму якоїсь відемської «свистопляски» з фліртом з черницею, з профанацією хрестика, – спів про «травневий золотий, туманний чад» нічим неприкрашеного сексуалізму (м. і. всі три останні автори – бувші співробітники большевицьких «Нових шляхів» у Львові, – крім Осьмачки.

Все це тхне запліснілим провінціалізмом й запізненим здемодованим плагіатом з Пшибишевського, Винниченка. Арцибашева. Коли подумати, що всі ті вихиляси, пияцькі оргії, альковні нагоди і пригоди людських павіанів смакуються в нашу добу, – вас охоплює почуття несмаку і огиди. Коли сама Доля, невблаганна і страшна, заглядає нам у вічі, як сфінкс жадаючи розв’язки своєї загадки, або впасти під косою смерті і особистої і національної; коли доба вимагає людей велетнів, – в цю годину підносять нам літературу дрібної привати дрібних людей. Ні проблематики грізного життя, ні його трагічності, ні постатей героїв, на яких могло б взоруватися покоління. Нічого з того!

Всіх їх єднає гостра негація «вісниківства» та його ідей про завдання літератури. Спільна й затята ненависть до всього, що в письменстві говорить про героїку. Ідеал Іванейка, за його ж словами – це людська «пересіч» або «філістерство». Шерех проголосив, що головним мотором історії є, а головним предметом літератури має бути «її величність маленька людина», проголосив шкідливою «фальшиву теорію елітарності, лицарства, як окремої касти, свого часу створену Донцовим».

І в житті, і в письменстві він протиставляє кастократам – кастратів, людину «маленьких обріїв», або – як сам їі охрестив, – людину Швейка. Теза всіх «мурівців» – ні автор, ні творець не потребує голосити світогляду. І Так, і Ні, і біле і червоне любити. Література не має ні гартувати людину, ні формувати її для життя. В теорії мурівців – творче життя це «не тільки верховини злетів, а й безодні падінь». Без аксіом, без переконань, людина може жити різними почуттями.

Письменство мусить пропагувати «пошану до маленької людини» з усіма її вадами. Черпати свої сили воно має з «вигоди життя» теж, з песимізму, з скептицизму; зайва вигадка є плекати «фанатичну віру». Письменник – твердить мурівець – не сміє бути ентузіастом своєї ідеї, не повинен нею горіти. Своїм вихрястим стилем один з «Муру» (що потім перейшов до «Прометея» і «Східняка») віщує, що митець може виступати в своїх творах і «як Дажбог», і як «князь тьми», тобто – залежно від настрою – служити і Богові, і чортові.

Теорія, яку до останнього логічного кінця довів Дивнич, представляючи правдивими мучениками Голгофи і спасителями нації – тих що, як Тичина, М. Куліш і т. п. «заключили пакт з дияволом». Служба Нечистому – як приказ естетики! Автор не сміє перейнятися «ніякою ідеєю, ніякою метою».

Тип героя, революціонера, борця, героїчної літератури – на думку мурівців – це тип безпотрібний; їх ентузіазм – смішний, їх віра – забобон, їх героїзм – аморальність. їх тверда воля – «хижацький інстинкт». Хоч Шерех признає, що настрої зогиджуваної ними «людини визвольного руху» – це настрої, з якими виходили на арену Колізея мученики християни, та тим не менше якраз цей тип героїчної літератури їм осоружний, «не модний». Бо апотеоза саможертви для чогось вищого, «апотеоза волі, екстази і віри повстає з кволості розуму» людей, що не доросли до розуму Мурівців.

Своє натхнення автори і критики цієї течії черпають з примітивних, плотських інстинктів «пересічі», а з чужих авторів – очевидно з Достоєвського, де кожний герой є дегенератом, або в модерній літературі 4-ої республіки у Франції, пересякнутої метеками, як в Сартра, Камю або Жана Ану, – атеїстів, людей без віри і запалу, яких «вартість» літературна полягає в тім, що вони «не філософи, а ремісчики», перейняті настроями «резигнації і песимізму», але які зате дають читачеві чи глядачеві змогу «забути на хвилину про смерть і трагічну долю», як їх захвалює нью-йорський «Київ», що з нашим Києвом має спільну лише назву. З такої орієнтації і виходять оті згадані вище персонажі цієї літератури, щоб «забутися на хвилинку», літератури не як мистецтва, а як «ремісництва».

Ось «Українська літературна газета» (Шерех, Дивнич і пр.) при «Сучасній Україні». На яких чужих авторах поручає вона взоруватися, кого широко реферує? Ось ці автори! – а пишу про них власними ж словами «літгазетярів», – це відслонює всю їх психіку…

Рекламують Франсуазу Саган, одну невідомого прізвища жидівську авторку, яка взяла собі за псевдо славне аристократичне ім’я Саган (як диктатор Угорщини Розенберг взяв собі за псевдо славне аристократичне ім’я Ракочого, а руїнник Київської лаври Хатаєвич – ім’я легендарного нашого лицаря – Михайлика). Як представляють «літгазетярі», французи прийняли романи Саган «з ентузіазмом», бо вони «розв’язували життєві проблеми»…

На ділі ж «з ентузіазмом» ЇЇ прийняли мистецька голота і працюючі над деморалізацією молоді нью-йоркські видавці, бо в своїх романах ота «Саган» оповідає головно про сексуальні «проблеми», м. ін. про те, як донька стала коханкою батька, відсунувши свою ривальку… Бруд, цинізм, і кілька сотень тисяч накладу і читачів «розентузіазмованої» голоти…

Дальше розводиться «Літ. газета» над Прустом (французом жидівського походження), цілком так, як теперішній большевицький наймит та колись редактор львівської «Назустрічі» і «Діла» – М. Рудницький розписувався над «Хлопчицею» П. Маргеріта. А цей Пруст гідний позитивної уваги «літгазетярів» тому, що він «перший ввів в літературу Фрейда», німця жидівського походження, з отими його «комплексами», про які згадано вище.

Дальше захвалюють Андре Жида (псевдо француза жидівського походження). Чим удостоївся він уваги «літгазетярів»? Тим, шо він «людина діалогу, а не тверджень», тим що він так улюблена ще МУР-ом, людина без догм, тобто без принципів. А ще тим, що часто «не дає читачеві збагнути, кому він симпатизує», – тобто чомусь шляхетному, чи нікчемному… Одним словом, посідає основні риси «малої людини» Шереха… Ще може тому, що був (хоч потім ніби й «покаявся») «приклонником марксизму». Знов риса мила газеті, що є прибудівкою «Сучасної України».

Бачимо, як всі їх вибрані взірці б’ють в одну точку! Дальше хто? Моріак, – нібито католик? Але це вивіска, бо не залишаючи своєї офіційної, «шильдової» етикетки, він сам зізнає, що – «сумління (?) веліло йому орієнтуватися наліво», і підтримувати одного з злих геніїв Франції – Мендеса-«Франса». Крім того Моріак став поблажливим до комунізму» і взагалі його дороги були – «круті і часто незрозумілі»… Цебто якраз такі, що їх уважає нормальними (не «односторонніми») для «цілої людини» маестро Шерех-Шевельов-Шевчук… Як то все гармонійно і як то все прямує до одної мети! Яка то однакова інклінація в літературі до однакових взірців! Яка це типово плебейська естетика!

Дальші взірці «літгазетярів» – Мальро, інтернаціоналіст, для якого нація не має значення. А як інтернаціоналіст, очевидно, б’ється він проти китайської нації по боці комуністів, і проти іспанського народу в «республіканських» військах, як соромливо пише «Літ. газета», замість просто сказати: в комуністичних бандах під керівництвом москалів Сверчевського, Антонова та ін. Тим духом овіяна і його літературна творчість.

Дальше іде очевидно Сартр, передусім, річ ясна, атеїст, який «не визнавав жодних ідей, які давали б наперед певну концепцію нашої дії», тобто, знов ідеал ніколи нездецидованої, безідейної, хитливої «малої людини» з «МУР»-у, людини без віри і без переконав. Тому й «в основу його романів лягає безцільна егоїстичність його героїв», а в їх переживаннях – річ ясна – «велику частину займають сексуальні «проблеми», і взагалі цей автор – «виключає всякий ідеалізм, який міг би піднести людину понад її мізерне існування»…

Ідеалізм, піднесення, вірою чи ідеалом, людини над її дрібні радощі і насолоди «малої людини» – це ж якраз ті прикмети, які обурювали «мурівців» в поетах «Вісника»! Тому то так скрупулятно, більше люблячи, ніж картаючи, займаються «літгазетярі» своїми авторами сексуалізму з їх «мізерним існуванням», з їх естетикою плебея.

З царини малярства з симпатією згадує «Літ. газета» і іспанця чи француза (жидівського походження) Пікассо. Підкреслює його «полювання за успіхом», тобто за грошем, і те, що в своїй творчості стояв – «по стороні переслідуваних і слабих»… Що є брехнею, бо Пікассо, комуніст, явно стояв по стороні насильників і садистів проти слабих, а в творчості – типовий лівий, тобто творець розкладу, руйнації всякої форми, обернення всього в хаос.

Подібні смаки нашої лівиці і щодо української літератури. Комуністи, бездогматики, безідейники, атеїсти, наплювісти, люди привати і насолоди – ось їх герої в літературі теперішнього Заходу. В нашій те саме. Не естетика, що підносить людину вгору від марного земного існування в світло ідеалу і боротьби за нього, є їх естетикою, а та, що пхає вділ, до дрібних і тривіяльних насолод «малої людини». Для «прометеївців» взірцем не лиш в політиці, а й як письменник, є Винниченко, комуніст так само, атеїст так само, сексуаліст так само, і типово «мала людина» без догм і переконаь. Не терплячи деінде «політики» в літературі, «прометейці», і взаглі ліві, охоче приймають (бо їм милу) «політику» в літературній творчості Винниченка – «Сонячна машина», «Нова заповідь».

У довгих сторінках оповідає Шерех в «Літ. газеті» про «Невеличку драму» Підмогильного. Її суть? Суть кожного, менше-більше голотського роману: «чотирьох мужчин закохані в Марту», але «вона віддається п’ятому». Та цей «розчаровується» і вірить лише в «розум», що нагодує людськість, та й це йому незабаром обридає… Нарешті оповідає про нього Шерех, що в 27 році життя Підмогильний вже «постарівся і зневірився» (може навпаки, тому постарівся, що зневірився в усім?).

Емігрантська авторка, захвалювана в «Літ. газеті» – Докія Гуменна, її «Хрещатий Яр». Знову історія «малої людини» під час великих подій 1941-43 pp. Знов за словами «Літ. газети»: героїню «не тягне пристати до тих людей, які при всіх умовах, добре чи зле, пробували брати свою долю в свої українські руки» в ті грізні дні. Героїня «здебільша критикує їх і ОУН підпілля». Вона «скупа на описи героїзму також своїх товаришок-киянок, про дії яких в цім українськім підпіллі згадує».

І додає «Газета», що «у цьому вона (героїня) має своє право і свою рацію» – рацію позбавленої всякого ідеалізму малої, егоїстичної людини. За критиком «Літ. газети» – та егоїстична ескапистка – не тільки «має свою рацію», але й таким наставленням своїм – «зберігає свою душу з кількісно основним масивом своєї нації», який має лиш один ідеал – «вижити, перетривати і діждатися», як очаидушна активна меншість виборе тим божим коровкам «щастя»… Як то нагадує філософію тріумфуючої «пересічі» і філістерства Шлемкевича з його ненавистю до всього героїчного в нашім житті і в нашій поезії!

Захвалюється теж герой «Ротонди душогубців» Осьмачки, автора теж і «наївно-сексуального» чисто винниченківського «Старшого боярина».

Дальше іде звеличування активних проповідників зла і підлоти, большевицької ідеї і практики. В «Літ. газеті» О. Вишню представлено «найкращим майстром слова», проливається сльозу над долею його, що «був змушений не бути собою» (спізнена «реабілітація») і хвальба за те, що відважно «іронізував над усім». І знає ж автор, що пише свідому неправду: що іронізував Вишня лише з всього героїчного, що є в українстві, з кожного, хто підіймав руку на москалів, на «партію». З чужих панів, яким він прислужничав, він не важився іронізувати! І це знає «Літ. газета», тільки це в її очах не злочин, а нормальна річ.

Дивнич прямо вже боронить філософію цього прислужництва. Каже, що «активний противник може більше прислужитися ворогові, ніж прибічник». Звідси оборона всіх яничарів – від Винниченка починаючи до Тичини, Сосюри, М. Куліша. Звідси нагінка плебейської естетики на естетику боротьби з долею, на естетику виклику їй, на красу «змагання хоч і без надії» Л. Українки, її «contra spem spero» (Шлемкевич), на героїку її «Оргії» (Шерех).

Бо не героїка і романтика, на думку «Літ. газети», потрібні; бо іноді «болісні компроміси з дияволом стають неминучі» для… для «перемоги над злом». Навіть духовий спротив є нібито тоді «недоцільний». Тому в їх очах яничар, в стилі М. Куліша – стає «лицарем послідовної етичності» (!), бо «обирає слабість як останню зброю проти тріумфуючого диявола»…

Тут перверсія «малої» скаліченої людини доходить свого вершка. Тут добро п’ятнується як зло, а підлість хвалиться як «етичність». Нагадуються знов слова доктора А. Кареля, що де вмирає ідея священного, там вмирає поняття етичного, а за нею – і поняття краси. Бо бруд підноситься як щось гарне, а краса – осуджується як щось глупе, фантастичне і безпотрібне.

Такий жанр і «Нових днів» торонтських – жанр вульгарний. В новелі А. Галана – «Остання любов наркома», оповідається про те, як якась чернигівська Наталя (Розанель), ставши приятелькою комісара Луначарського, дістається до Москви, робить артистичну кар’єру і одержує за свої «таланти» брильянти, зрабовані з образу Богоматері у Києво-Печерській лаврі… І ось цей «романс» незнаної жидівочки Рози (бо Розанель була жидівкою) з «соратником» кривавого Леніна і Сталіна, – малює автор з «Нових днів» з ліричним захопленням закоханого в своїм пані лакея… Оповідання взірцеве для всього жанру тої «літератури» сутеренів.

Самі ці літератори характеризують творчість свою, як творчість Швейків (або про них), «крутіїв», «пересічі», «малої людини», «філістерів» або тих, що з дияволом, своїм інспіратором, «заключили пакт».

Герої цієї літератури – це дегенерати Сартра, Саган, Пруста, Винниченка. Так як героями життя є для них – «босяки, батяри» – «єдині борці за права індивідуума» на сучаслій Україні (Шерех); єдина верства, де «збереглися людські почування» (idem). Їх життя є тематикою плебейської літератури сучасності, з їх «нагодами і пригодами», з їх єдиним ідеалом – «пережити, перетривати, перетерпіти», а де «треба» – спідлитися.

На тему їх і їх антиподів – «хижаків», пише знаний англійський автор Милфорд: противники «хижаків» мають своїм ідеалом людини –

«те огидне створіння, в яке дурна годівля перетворила чистого, звинного й жвавого дика, попросту його освинила. Сильне, звинне й чисте створіння переміняють в брудну брилу м’яса, що живиться падлиною, що важить сотки фунтів, а людина дає тій потворі золоту медалю на виставах, за те, що слабі ноги вже її туші двигати не можуть».

Не ця потвора, а «буй-тури», «орли» і «парди» були образами, які знаходили в наших князях і гетьманах – старі літописці і Шевченко.

Література, якої героєм став тип тої жалюгідної species Милфорда. – хоч би якими «медалями» її авторів не нагороджувала тріумфуюча нині голота, – лишиться вже літературою не декадансу, а упадку, розкладу, декомпозиції. І як би адоратори тої species не декретували, що розмови про патриціанство й нове лицарство, про «примат віри і про патриціянство й нове лицарство, про «примат віри ї волі над розумом» отої species, є «порожня балаканина», – вони є фальшиві пророки. І як би вони не прагнули бути «нейтральними» в боротьбі двох протилежних сил, що стрясають світом; бути – як вони проповідують – «au dessus de la mêlée», поза боєм, над ним, вони будуть розчавлені під молотом історії.

І в житті, і в літературі, в мистецтві взагалі, вже надходить час нових творців, Dei gratia, які служитимуть і змагатимуться за ідею високого, краси, вищої від мізерного плотського існування. Творці, як Шевченко, надихані безначальною силою того Духа, «іже везде сий і вся ісполняяй», який є «жизні податель», що тільки Він, коли «вселиться в ни», – «ізбавить ни от всякія скверни» диявольського віку хамства і розкладу.

Доба плебейська – і в духовій, і в політичній творчості, зближається до свого безславного упадку. Нова Україна і в літературі відродить дух старого Києва, коли ті, що писали, знали що «писання» мають «правити», направляти людей, формувати людські душі; що ідеї письменства є те, «що воїну зброя, а кораблю вітрила» («Збірник Святослава» 1076 p.). Ті, що писали, знали, що інспіровані Вищою Силою над нами, – «писання» мають «прогоняти біси», не збирати їх «сатанинською» літературою для «омрачення і погуби души» нашої; що писане слово є «труба вопіюща во время рати», яка здвигає люд «на супротивний», є «водою живою», що «наставляє нас на волю Господню» (Ізмарагд XVI віку)…

Червень 1958.


Примітки

199. P. A. Sorokin – The crisis of our age та інші твори.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 286 – 295.