Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Дві літератури нашої доби / Наше літературне гетто

Дві літератури нашої доби

Наше літературне гетто

Дмитро Донцов

Обаполи границі кристалізується нова літературна течія (я її назвав би новоромантизмом), свідома своєї мети, спрагнена нових форм, свідомо ворожа задушному гетто, з якого хоче вийти. Але – на загал – ми ще в тому гетті сидимо. Про нього тут кілька слів.

Про занепад нашої літератури не перестають говорити і над Дніпром і в Галичині. Совєтські критики говорять про «ліричну гістерію» зазбручанської поезії, про її «сльозо-фонтанну романтику»; про те, що сучасна проза українська – «мало має громадської цінності» [136].

І М. Рильський нарікає:

Поетів досить,

А книжки, щоб читать – катма,

І надаремне серце просить

Хочби маленького Дюма.

Занепад літератури стверджує і галицька критика.

Причини нашого літературного «імпасу» зрозуміємо, коли кинемо оком на молоду літературну генерацію Європи й Америки. Літературне обличчя тої генерації таке ж цікаве, як і сама ця генерація, зроджена серед катастрофи воєн і переворотів.

Клаус Манн, син Тома Манна, так характеризує нове покоління:

«Воно позбавлене сентиментальності. Для нас всіх життя стало більш авантурничим і твердшим. Ми навчилися навіть любити його, в цілій його жахливості… Ми просто кидаємося в нього стрімголов… Щоденно дізнаємося, яке воно повне небезпек… Несамовиту непевність всіх існуючих порядків і систем оглядали ми власними очима».

Про це вчив нас

«досвід нашої крові й наших нервів. Ми кожної хвилини все вважаємо за можливе, це тримає нас в напруженні і хоронить від скістнілості. Чи наступного тижня матимемо монархію, чи може цісаря? Це нас ані трохи не здивувало би. Чи позавтра матимемо комуністичну совєтську державу з червоним прапором і терором? Ми приготовані на все…»

Сьогоднішній юнак має гладке чоло і зухвалий погляд… Він любить найризиковніші ситуації… На місце романтики-туги приходить інша, різнобарвна, близша до життя. Нове покоління є «менше скомпліковане, наївніше, але менш облудне…» [137].

Росте подібна молодь і в Польщі. Ось як її характеризує Войцєх Васютинський:

«Чужий є молодому поколінню безпредметовий культ терпіння і жертви. Ми хутчій соромимося терпіти, а почуття улягання насильству болить нас як особиста зневага і будить завзяту жагу відплати…»

Структура психічна нової молоді – «тверда й реалістична», вона «безмилосердна в розумінню справ життя», а стремить до «якнайширшого ділання». Давніше була «програма статична» – «що хотілося мати». Тепер – «програма динамічна» – «щось хочеться чинити» [138].

А ось якою виховується нова молодь в сьогоднішній Росії. П’єса Ол. Файка (Людина з текою). Герой Гранатов, перевертень, що пристав до большевизму, поучає перед смертю свого сина:

«Ходи близше, хлопче. Стій рівно. Позір! По козацьки. Не дрижи, голову до гори. О, я виточу з тебе ту слабість, ту тендітність. Загартую тебе. Вигострю твої зуби і навчу тебе, як боротися з іншими, як вирвати з життя найсмачніші кусники.

– Пусти, батьку, болить, стискаєш мені руку!

– Терпи! Будеш змушений зносити ще більший біль. Сціпити зуби і терпіти. Вродився ти в проклятім краю, в Росії і тут мусиш жити й вмирати. Навчишся боротися за життя в тім жахливім, темнім, завошенім, дикім краю… Вже я тебе вдосконалю. Заб’ю в тобі в зародку всі ідеали. Догола обідру твою душу й зв’яжу її мотузками. Житимеш серед бестій і мусиш старатися, щоби бути найсильнішою з них… Щастя? Майбутнє? Ідеї комунізму? Бавитимешся тими брязкотливими цяцьками, щоби звабити ворога… А коли треба буде, повалиш його на землю й перегризеш горло… Не знатимеш, що то за терпіння душі, сумніви та інші дурниці. Знатимеш лиш голод і навчишся як його втишати. Вже я тебе всього повчу. Заб’ю в тобі всяку чулість, змушу тебе, щоби сам запах крові був тобі приємний. О, я зроблю тебе щасливим, мій сину… нещасливий!»

Канібальська етика? Нехай, але мабуть досить допасована до того краю.

Коли я захотів би – незалежно від її різнородного змісту – схарактеризувати нову етику нової молоді, у відрізненні від старої, – я удався би до термінології Освальда Шпенглера, який в своїм творі [139] розрізняє eine Raubtier- und eine Pflanzenfresserethik, етику драпіжників і етику травоїдів, або, я сказав би, етику травоїдів і етику здорових нормальних людей, зроджених для світа боротьби – а не щипати травку.

«Травоїд – за Шпенглером – це звіря-здобич, що шукає рятунку перед фатальною долею втечею, без боротьби. Драпіжник – здобуває здобич. Перше життя в своїй найглибшій суті – оборонне, друге – зачіпне, тверде, жорстоке… По однім боці – привичка тікати, заячі скоки; виминання, хованки; по другім – простолінійний рух, напад… Драпіжники – не освоюються, травоїди, й найшляхетніші з них, – дають себе провадити дитині»…

Як Шпенглер етику, по тій самій прикметі поділив би я й естетику.

Скажуть мені: так ви за тенденцією в літературі? Література ж чисте мистецтво, самоціль, вона не сміє мати тенденції, бо тоді це вже публіцистика! Так кажуть критики, сторонники принципіальної безпринципності і мистецтва для мистецтва. Відповім їм словами Ніцше:

«L’art pour l’art – це хробак, що сам себе кусає за хвіст… Що робить всяке мистецтво? Чи воно не апробує? Чи не звеличує? Чи не вибирає? Чи не вирізняє? А з тим всім воно або зміцняє або ослабляє певні вартостеві оцінки… Чи в тім не бере участі інстинкт мистця?… Чи його найглибший інстинкт не переходить на мистецтво, на сенс мистецтва, на життя? на життя, яке він хотів би бачити? Великий стімулянс життя є мистецтво, хіба ж можна розуміти його як щось без цілі, як l’art pour l’art [140].

Подібно Г. Брандес на конкретнім випадку романтичної школи у Франції, яку хотіли принизити закидом тенденційності:

«Бо те, що тут осуджується як тенденція, це ніщо інше, як дух часу. А час завше є життєвою кров’ю всякої правдивої поезії» [141].

В кожний свій твір мистець вкладає своє світовідчування, свій настрій, свою оцінку життя. І в залежності від того» кожний твір мистецький або підносить нашу радість життя, або нищить. Є два сорти письменників – ті, що підносять, захоплюють, і ті, що депримують.

Той самий Манн з любов’ю зупиняється на таких поетах, як Ернст Юнгер, – мрійник з тугою за «героїчним первнем життя», з авантурничим серцем, безмилосердний до непристосованих, з бунтом проти цивілізації, яка не знає вартостей вищих від числа й від маси.

Такий Двінгер, що описує велику трагедію горожансьокї війни в Сибірі. Великий катабазіс від Уралу до Байкалу розгромленої армії. [142]. Але його філософія тверда. Перемагає той, хто «революціонізує в екстазі», гине той, хто діє лімфатично – як білі.

Кілька німецьких лицарів з полонених, що затягнулися до білої армії. Ні нарікання, ні розпачі (хоч причини й були), лише – стриманість, певність себе і сильна воля перед обличчям мертвої природи і живого ворога, що обоє несуть на кожнім кроці смерть. Вони мали той «героїчний первень, що переборов Сибір», що не давав стати сентиментальним. Опускати руки? «Це було б не по мужеськи» для героїв «тихої і гордої певності!».

Сидять на коні – хоч би світ западався довкола – «мов залізний кий проковтнули. Обличчя – завше стягнуте готове на все». Ні муки зимового походу, ні трагедія оборони програної справи не розслаблюють їх волі, вульгарно кажучи, їх не розкрохмалюють. А закриваєш книжку страхіть, – перед якими блідне катабазіс армії Наполєона з Москви, – з вірою в безсмертну силу незломної людської душі…

Подібні ноти навіть у Ремарка (Der Weg zurück). Біль людини і жах війни. Але прокляття, які не знижаються до гістерії, до заламання рук – і душі. А поза всім – як в Двінгера – героїзм. Ремарк розуміє тих, які – як оберляйтиант Гель – не приймають повоєнного світа апостолів «добра, любові і справедливості». Бо ті правди роблять лиш мучеників, не героїв. Бо вони питаються – «пощо, нащо, для чого». Тимчасом «героїзм зачинається там, де страйкує розмисл, де погорда життям, де безлогічний запал і риск»… І для Ремарка війна була без сенсу, але в нім лишається неткнутою філософія героїзму. Може на завтра, для іншої мети…

Подібний Арнольд Броннен, що домагається «покарання винуватців» упадку його країни, який сміється з облудного «сумління світа» [143].

Хочете знати щось про модерних англійських літераторів? Один німецький критик пише про них: «є в них брутальна безоглядність, безмежна отвертість, велика драстичність. Вони свідомо агресивні, вони революціонери» [144].

Ось такий Лайм О’Флягерти, темпераментний ірландець. Непохитний, агресивний, – і джентельмен на кожнім фронті життєвої борні. Ось він, як волоцюга кількох континентів, шукаючи за працею [145]. Але який же ж то інший тип від горьківських босяків! Він сам бореться за існування, а як спіткнеться, має стільки мужеськості, щоби на нікого не спихати вину за це. Найбільш нетерпів він – викликати чийогось милосердя. Бути «предметом милосердя», співчуття – це «упокорююче». Ліпше непевність і нужда, його засада – «щоби злі йому не робили прикростей, а добрі – над ним не милосердилися».

Це, так скажу, фронт боротьби за особисте, боротьби людини з людиною. Але він ірландець, – член нації, що боролася з іншою. Коли принагідна товаришка життя каже, що «його народ заслугує подив і милосердя», наступає кінець роману. Хто сміє над ним милосердитися?

Ось він на фронті світової війни [146]. І тут є протест проти війни, але не ніжний, не перечулений, не панічний, а мужеський. Знає, що є серед бестій і не думає зробити з них ягнят, лиш і сам не дасть собі кілочки на голові стругати. З того, в чім для інших трагедія, жартує: обставини, хоч як жахливі, не сміють мати влади над ним. Інші рятуються від страхіть в царство казки й утопій, але він цим бридиться. Товариші марять про благословенний час, коли бестія згине і скінчиться війна всіх проти всіх. Він за сильний, щоби дурити себе.

І навіть на фронті «сексуальної боротьби» він так само суворий, як на фронті боротьби між націями, між державами, і між окремими людьми. Нічого розніженого, нічого ревного й розливного. Стрічає жінку, але – рубенсівський тип. І це заважає їй бути гарною, «бодай – як каже – з мужеської точки погляду, який не може не в’язати з поняттям краси певного степеня суворості й аскетизму».

Такі й письменники нової Франції. Ось Істраті, пів-румун, пів-француз. Читайте хочби «Кіра Кіраліна». Що там за герої? Мати й донька, яких сенс життя – гучні забави, байдикування і флірт – на тлі млосного орієнтального повітря, пахощів кальянів, мандолін і спущених штор, – за що вони платять життям і ганьбою… Ось мужчини – брат і муж, їх вороги; і кузини бандити – їх приятелі і местники, шо взаємно себе палять і вистрілюють…

Здавалося б – що за теми, що за герої, яку галєрію «унижених» спрепарували б з них «співці людського горя»? – Але в Істраті всі вони герої, бо скрізь, де з’являються, в усе, що чинять, вносять полум’я такої непогамованої пристрасті, такого бажання діпняти своєї цілі, таку котячу живучість, що з подивом глядиш на ці марні фігурки – і набираєш охоти мати хоч частину їх звірячої цупкості! Матеріал для соціального жалю, в руках Істраті стає матеріалом потужної симфонії-гімну на честь жаги життя…

Такий є Моран з своєю чорною Америкою, гарячою від гарячого сонця країни предків, Африки. Такий тореадор Монтерлян і католик Бернанос, і правий Бурже. Такий А. Сюарез, який вчить, що «все, до живе, їсть і множиться – провадить війну і мусить її провадити».

І всі вони діти старої Франції, діти Бальзака. Точнісінько, як і з нього – б’є з них невисхле джерело енергії; як ного герої – їх герої кидаються мов пірати на життя, де панує право сильного, – як Вотрени і Растіньяки, загонисті в грісі, непохитні в чеснотах, безпардонні, але – рідко дріб’язкові; сповнені творчим шалом, що ломить, і – формує життя. В життя кидаються з насолодою аманта, не з гіркими докорами відтрученого [147].

Прошу не думати, що під філософією кожного з тих письменників я підписуюся обома руками – щодо її змісту. Підкреслюю лиш їх активне світовідчування. Це етика й естетика не травоїдів.

Боротьбу своєї внутрішньої природи проти природи зовнішньої сприймають вони не як муку, лише як суть життя. На всіх відтинках борні, що вони відтворюють в своїх писаннях, борні між окремими людьми, між полами, між народами, між загалом і одиницею, – сприймають вони ії як найглибший сенс життя, що робить його гарним і шляхетним, і що підносить людину й гартує душу…

Коли замкнемо ті книжки, а розгорнемо наші, – маємо враження, що зразу – з гамірливих вулиць рухливого міста, з трамваями, автами, з широкими авеню, з голосномовниками, з юрбою, що кидається в усіх напрямках, – нагло опинилися в старовиннім венеційськім або франкфуртськім жидівськім «гетто». З вузькими, задушними вуличками, з тишею й спокоєм, з людьми, – що мов в шабаш – спокійно роблять свою променаду, в чудернацьких халатах і шапках, з дивною архаїчною мовою.

Не говорю про винятки, вони є. І то серед різних груп. € вони серед т. зв. «фашистів», серед тих, кого називаю новоромантиками, але коли в них стрічаються нотки, подібні до Кестнера, Кокто і ін., на них звалюються громи наших літературних Зевесів, їх зараз позивають за «зоологічний шовінізм», або «тенденційність», за аморальність і навіть анормальність, бо не мають чеснот критиків-евнухів.

Добре вхопила два аспекти нашої степової душі Косак-Щуцька: душа степу – це з одного боку, садки, кургани, їх niewysłowiona uroda; це «люд, що співає найгарніші в цілім світі пісні, лінивий і сонний». Але це й люд, що спав «сном стихії, готової кожної хвилини повстати гураганом», люд, який «над все інше цїнив силу, гордив поблажливістю, як доказом слабості, а за несправедливкть мстився завзято і страшно» (Pożoga).

Отже, той другий бік степової душі лише як виїмки відбивається в нашій літературі. На загал же ж, відзеркалюється в ній бік сентиментальний.

На боротьбу нашої внутрішньої натури проти натури зовнішньої дивиться загал наших письменників не як на великий сенс, зміст життя, що робить його шляхетним і чогось вартим, лише – як на єгипетську кару, як на причину болю й терпіння. А звідси рефрен: стан вічної борні й насильства має зникнути, має прийти милосердя до стратованих, золотий вік гармонії, яку – один розуміє так, другий – інак, а всі досить по-філістерськи.

В однім випадку етика життєвої драми переходить до порядку денного над негативним її боком, підкреслюючи в ній das ewig maennliche, das ewig Prometeische. В другім умисне підкреслення моментів упадку: в розцвілій квітці, – бачиться, як вона в’яне; в любовній екстазі – хвилю розпуки, в шалі борні – чигаючу смерть… В працюючій масі не сталеві м’язи, лиш похилені чола і виголоджені очі, в Прометею – не зухвалий виклик, лише – розшарпувану печінку. Взагалі – не радість життя, лише життя як кара.

Не треба особливих доказів, аби довести, що якраз та друга – я сказав би – дефетистична естетика переважає в українській літературі. І то в мистецькім відтворенню всіх фронтів життєвої боротьби: людини з людиною, мужчини з жінкою, низшої верстви з висшою, народу з народом. Скрізь канони травоїдної естетики надають тон!

Ось один з поетів:

Немає сил втекти од гучного життя,

Душа болить і рветься геть у височінь,

Покинь життя, навік від нього одсахнися,

Кохайся і живи в довічній лиш красі.

Отже «життя» – це щось протилежне «красі»! «Краса» – в утечі від життя! Поета смутить передусім, що від того життя його «душа болить». Не чинний момент стремління, а пасивний – болю підкреслює філософія травоїда.

Так є тепер, так було й за Франка. Одна поетка (X. Алчевська) писала в 1907 p., що «варто жити й сміятись» тому, що «в природі все гармонія й краса». Франко з неї злобно насміявся, пригадавши, що «на жаль авторка мабуть не знає…, що та вічна гармонія природи здебільшого сама жорстока боротьба за існування» [148]. Але наша поезія бачила в житті остільки красу, оскільки це життя було – «гармонією», спокоєм. Коли ж пізнавала його з правдивого боку, в його дисгармоніях і суперечностях, – від нього тікала, замикаючися в анемічній красі свого естетичного гетта. Тоді не варта було ні жити, ні сміятись.

Візьмім відтинок боротьби народу з народом в літературі. Пригадайте собі ще раз Ремарка, Двінгера, О’Флягерти та ін. – а на їх тлі наші воєнні романи й поеми. Червоною ниткою в’ється крізь них рефрен:

Невже ж закон твій – тільки Сила?

Невже ж мій люд буде свобідний

Тоді, як сам він стане вовком? (О. Бабій)

Питання, на яке не знаходить притакуючої відповіді наш естет.

Правда, загальне наставлення цього автора інше, активне. Але подібними рефренами пересипаний весь твір. Жах війни ще страшніший в Двінгера і Флягерти, – але філософія інша.

В нашій воєнній белетристиці, за рідкими виїмками, нема душевного напруження тих авторів, їх непогамованості. Течуть наші романи як спокійна річенька відсвіжених далеких споминів… В кожній емоції, в кожній події, можна класти натиск на активну й на пасивну сторону переживань. В нас – кладеться здебільшого на ту другу. А моттом до воєнних романів можна було б взяти слова: «Під білою березою козаченька вбито».

А ось подібна тема: вигнання, еміграція. В Черемшини, в Стефаника, в Лесі Українки – трактовання цеї теми трагічне, але далеке від душевного дефетизму. Проблемі заглядається в вічі, з волею її поконати. Тема є тут джерелом сильних емоцій… Але інакше в більшості письменників наших :

Ах, як стогнали ми,

Як плакали в вигнанні

Та сиві голови хилили… (О. Олесь)

В другого, в «Записках втікача»:

Де тепер сліз взяти,

Щоб виплакать все горе?

Де-де-де? (Б. Лепкий)

Наша реакція на вигнання. Не можна сказати, ані щоб дуже мужеська, ані щоб дуже глибока й оригінальна. Так скавучить пес, вигнаний з теплої буди на вітер і дощ…

І знову, як відбиває на цім тлі Zwischen Weiss und Rot Двінгера! Там теж, двох німецьких старшин, Зайдліц і автор, втягнуті – через табор полонених – у вир горожанської війни в Сибірі. Вони теж вигнанці, також живуть одною гадкою, тугою за рідним краєм. Але нема в них ні «стогону», ні «сліз», ні «де-де-де». Є великий біль, але вони його, як об’яв слабості, не виявляють, тримають на припоні, – заняті одним активним бажанням – вирватися з чужинецького пекла і дістатися туди, де – за кількома тисячами верст – вабить далекий Vaterland. Ніби з іншого тіста зліплені душі одних і других авторів…

Або боротьба верстви з верствою. Боротьба за соціальну справедливість. Я знову згадую роман ірландця – «Два роки». Історія волоцюги, що шукає за кусником хліба, в поневірці. Але це – агресивний тип, часом імпертинентський, а коли його що й обурює, то не так матеріальна нужда, як зневага, якої не раз зазнає; як наруга над його гідністю людини. Скаля емоцій – ширша, шляхетніша, зміст їх – активніший, зачіпний.

Розгорніть, натомість, – хочби один з наших «пролетарських» журнальчиків: образок за образком, ніби альбом знімків голодуючих індусів: висхлі груди, запалі очі, скручені коліна… Відповідний і текст новел. Гадаю, що ніхто з тих, хто поважно бере життя – ані з тих образків, ані з тої нужди сміятися не буде. Але де ж другий бік медалі? Чому ви в комуністичних новелах знайдете лише про матеріальну нужду, а – майже ніколи – про моральну поневірку? На Заході соціальна література будить стремління доходити своїх прав, наша – оцими шпитальними образками й новелами – апелює лише до почуття милосердя; до емоції, з якої не родиться нічого сильного, здорового: хіба тупий, озлоблений бунт заздрого невдачника, який для хліба міняє одну диктатуру нз другу, щоби осягнути загальну нівеляцію і ще більшу нужду…

В другім своїм романі ірландський автор говорить про соціальну нужду. Про череватих буржуа і виголоджених робітників. Але його так займає ціль, мета, рух, пошуки за виходом, що перед цими думками відходить на другий план бажання відкрити свої язви і похвалитися своїм лахміттям каліки. Надією віє від його романа, а тупою безнадійністю й ще тупішою злобою від комуністичних поетів суспільного дна.

Так само утопісти-революціонери Ромен Ролана. Не в райськім щасті суть їх утопії. Робесп’єр каже:

«Хто не хоче щастя? Але, ми даємо людям щастя Спарти, а не Персеполю… Щастя! Ви надуживаєте цього святого виразу, щоби збудити в голові всіх безсилих людей бажання того злочинного блага, яке… дає радощі розбещеності… Треба відмовитися від втіхи, віддати свій добробут і спочинок за всесвітнє щастя!» (драма «Дантон»).

Спартанцями є й утопісти А. Франса («Боги жаждуть крові»). Еварист вірить, що його республіку, його свободу – проти ворогів спасе лиш Sainte guillotine. A свободу Винниченкових революціонерів спасе – «сонячна машина».

Винниченківські «Інараки» – це тихі божевільні. Ділають незугарно й смішно, а мріють не так про успіх справи, як про оці «радощі розбещеності», не про Спарту, а про «кучеряві хмарки», про те, «як чудесно було б лежати… десь у височенних горах і дивитися на небо», про «тиху затишну хатинку»: «яке щастя було б кинути це вічне напруження, – роботу машини, цю каторгу… влади» й сховатися «в печері».

Одним словом люди, які нібито боряться за нову добу, але світ борні уважають за плягу; їх філософія – втекти від життя, від «напруження», щоб хтось над ними змилосердився і післав їм тихий рай: як манну небесну, в виді «сонячної машини», яка «дає людям змогу годуватися самою рослиною-травою, листям, сіном і соломою», а до тої їжі – виховати в собі відповідну вдачу… Естетика «травоїдів» – в автентичній, буквальній інтерпретації! Утопія революції – як ідеал Перерепенка на тлі славної миргородської калюжі.

З одного поета:

– а вже по надіях

Вже могила одніський приют…

Щаслив, хто в споминах знайде і в мріях

Свій теплий кут!

Оцей «теплий кут» як ідеал, гуде в довгім ряді наших письменників – в одних як жаль за тим, що було (проекція в минуле), в других – утопістів, – як безсила туга за тим, що хотілося б, щоб прийшло (проекція в майбутнє). В обох випадках – ідеал життєвого емерита.

Щоби бути вичерпуючим, згадаю й ще один фронт боротьби: між полами. У Черемшини і в деяких авторів ЛНВ ця тема порушена барвно. Позатим – ні в безсило-істеричній музі Сосюри, ні в «Нагодах і пригодах» М. Рудницького, ні в «Райських яблінках», нема моменту боротьби. € – або капітуляція, або обсервація «кібіца», або умлівання при світлі «місяченька». Є кілька «бруталів», але це спізнені епігони Винниченка, які на місце сильного почуття героїв Гамсуна чи Стендаля ставлять розперезання самозакоханого павіана.

І що цікаве! Коли серед нашого письменства виринають виїмкові постаті, які зривають з тим світовідчуванням, не рахітики, а люди без скривленого хребта й замріяно погаслих очей, – загал їх не приймає. Цебто – врешті приймає, але підстрижених під загальну мірку своєї травоїдної естетики.

Шевченко… В передмові до одної збірки Олеся читаємо:

«Ні при одному імені не згадуємо так часто суверена української поезії, Шевченка, як при цьому ніжному, пестливому і тонкому імені (Олеся)»,

якого поезія так подібна до «полумяної стихії Шевченкової поезії»…

Писати таке, значить не розуміти Олеся і не розуміти Шевченка. Певно, і в Олеся є так звэні «бадьорі» твори. Певно, і Шевченко писав про «гаї» і «соловейки» і рідні Зюлейки Але, щоб прирівнювати «полумяну стихію Шевченкової поезії», творця «Гайдамаків», «Заповіту», «Псалмів» і «Сну» – до «ніжно-пестливих» акордів Олеся, – це значить не тільки не розуміти апокаліптичного Кобзаря, це значить – мати душу, яка його не приймає, не може прийняти і прийняти не хоче! Як щось чуже – за суворе й за тверде – рожево-мінорній психіці травоїдного українця.

Подібно інтерпретують в нас Лесю Українку, нахиляючи її до пестливо-воркітливої естетики. А недавно був я на одній академії в честь Стефаника. Здавалося б, що пестливого та жалібного можна викресати з тої суворої, замкнутої в собі, твердої мов кремінь, душі? Лиш іскри вогню! Але ні, один за другим виступали на трибуну звеличники і з твердого автора «Межі», з креміня, робилася мягка губка, з якої під найлегшим потисненням чутливих промовців капала вода: жаль і сльози молодечих споминів, фігури край села, такого нашого бідного, такого нашого нещасного, такого нашого коханого, – що аж дурійка чіпалася глядача… Тільки деклямація «Синів» врятувала ситуацію і не дала врочистій академії обернутися в «надгробноє риданіє»…

Шевченко свідомо протиставляв ідеал «лицарських синів» – ідеалові «незрячих гречкосіїв». І ось, коли я бачу» як намагається наша критична інтерпретація той перший ідеал стягнути до позему другого, – мені пригадується Бутович з своїми двома серіями – козаків і гречкосіїв. Перші, в острих переломаних лініях, в холодних, що наказують дістанцію, барвах, певні, гарні, горді риси (пучки в рот не клади), щось середнє між лицарем і корсаром. Другі – хлібороб, рибалка, чумак, пасічник – трохи смішні, трохи наївні постаті, ніжні, прикуцнуті коло своїх солодких воликів, вуликів чи паляниць, – в м’яких, округлих лініях, в гаряче-ніжних тонах. Такі милі й кохані, але, на жаль, не такі, що творять історію… Ось тою милою миргородщиною заносить ще досі від нашої естетики.

Це світовідчувачня дуже консеквентне. Недавно був концерт одної співачки у Львові. Симпатичний голос. З насолодою можна було слухати Mascagni, Verdi, Catalani. Там була верва і нічого з «травоїдства». А на кінці пішли українські пісні: «Ох там, ох там, в краю коханім» і «Пекуча туга», і «Жаль за світом» і «Схиляюся», і «Падаю на землю», навіть в Шевченка вибрано щось «ніжно-пестливе» й «тонке»… А музика відповідна до слів… І мені, замість рухливих постатей Туріддо й Трубадура – пригадалися: тремтяча, зморщена рука, що крутить кобзою і старечі уста, що бубнять про «моє каліцтво довічне». Але публіці саме останні точки найбільше подобалися!

Всюди стремимо «ми» вигладити, спиляти ріжки, улегшити наглі переходи й переломи, змінити «стаккато» на «анданте» Шевченка на Олеся, Стефаника на Квітку-Основ’яненка. «Українська спілка ім. Мазепи» оголосила відозву складати пожертви для звеличання пам’яті гетьмана. За що ж величає його «Спілка»? За те, що підніс руку на сильнішого? Ні, за те, що був «страдником»… За те, що мав велику душу? Ні, за те, що віддав батьківщині свою «покривджену душу»… За те, що став нашим смолоскипом? Ні, за те, що був «нещасним»…

А «Гурток українських митців» у Варшаві – називається «Спокій». Серед того «спокою» такі твори, як грізний корсиканський пейзаж Грищенка або Новаківський з його оргією барв – довго ще лишаться унікатами. Вічний Хохол довговічніший, аніж навіть Вічний Жид. Все ще лишаємося в добровільнім гетті примітивних почувань нашої «травоїдної» естетики.

Не інакший наш смак і в кіновім мистецтві. Захоплюємося совєтськими (і взагалі російськими) фільмами. Нехай лиш блиснуть на екрані російські нараменники, «Волга-Волга» чи російська Саша або Маша, – українці дуріють. Ось пр., нашумілий фільм «Ричи Китай». Щоб не закинули мені тенденційності, перекажу чужими словами, що думає про нього культурний представник Заходу. Після Deutsche Allgem. Zeitung (6 IV. 1930), цілість російського фільму – на думку не ворожої Росії часописі – «простацька і примітивна», «без драматичних вальорів».

«Все дуже просте: з одного боку шляхетні азіяти, з другого – нікчемні європейці. Одні мають обличчя, другі – маски… Інсценізація бідна і проста… Нема ні одної хвилини захоплення в глядача… З таким театром не затягнете в нас ніодного живого пса на совєтський фільм… Навіть живої маси нема»…

Але в нас вся преса трубить про «планетарні досягнення» совєтського фільму… Бо не винайдено ще єрихонських труб, щоби звалили мури нашого духового гетта. Бо все примітивне і хамовате – вабить нас.

Індивідуальність в нас не ціниться. Натомість «краса». Але переважно непорушна, що виявляється в застиглих формах, «тілесна», – не та оргія сильних емоцій, що чудовою симфонією дзвенить в кожнім дрижанню уст, в кожнім русі брови Грети Гарбо, в кожнім злеті і спаді її вій. Наше поняття краси тут, як і в літературі – пасивно-статичне, не активно-динамічне…

Тому й різні Довженки з своїми карикатурами на Шевченка, з своїми спростаченими Прометеями стрічають в нас захоплення і зворушення до сліз… А піднесіть протест проти гетта, проти замкнутості, і почуєте крик обурених фарисеїв. Моран? – Що таке Моран?! Навіть до Пільняка не доріс. Ніцше? Що розуміється він або старий Гегель на естетиці! Ось Белінський – то інша річ!

Особлива ж халепа, коли зачепите якусь з шанованих бонз східноєвропейських – Белінського, Толстого, Горького. Коли це тут, вас злають; коли за Збручем – змусять покаятися і шапку перед ідолом здійняти… В старім франкфуртськім гетті за часів Берне християнин, що стрічав поза геттом жида, гукав: Mach mores Jud! – і жид робив mores, здіймав шапочку низенько… Як безліч тих, що – за Тичиною – «пантофлю папи» на Кремлі цілували…

Розпачливе добровільне гетто… Просторове обмеження культурного овиду, обмежена убогість емоціональних зворушень, примітивний, дефетистичний погляд на світ очима переслідуваної і терплячої здобичі, для якої рятунок – заячі скоки і нора. Таке це гетто, така виробляється в нім етика, відповідна й естетика. Цілком непридатна для повоєнного покоління, для життя, позбавленого непотрібної сентиментальності…

Одні кажуть, вихід з нього – масова продукція, літературні гуртки, мистецькі академії, «Плуги», «Гарти» і пр., одним словом – кількість. Кількість ніколи не є рятунком, завше якість. Другі рятують літературу т. зв. напрямком, «генеральною лінією», тематикою. Але літературні теми вічні. В «Шуанах» (Бальзака) є зміст «Ромео і Юлії». Катілінізм переливається в літературі від «Коріолана» до «Валенштейна». Афірмація життя надає вартість твору.

Вона, не школа. Можна бути прихильником романтизму, але коли автор на 10 сторінок дає 65 окличників, його не можна читати, бо такі твори залишають по собі тільки неясне гудіння, як фортепіановий твір, що від початку до кінця грається з натиснутою педаллю… Можна бути романтиком, але й захоплюватися реалістами Стендалем, Меріме й Бальзаком, бо хоч на місце захоплення й мрійництва ставляли вони розум і факти, поривали не менше, аніж романтики, коли не екзальтацією стилю, то поезією егзальтованих вчинків і великих, диких сердець («Кармен», «Кольомба», «Матео Фальконе», «Шуани»).

Важне внутрішнє Я поета, напруженість волі, острість вражливості, інтенсивність сприймання, агресивність захоплень, які за ганебну слабість уважають окличники, розливний стиль і сто-сторінкове звіряння з хвилин слабості й болю. Важна глибока й сильна скаля емоцій, великий темперамент. Коротко – важна індивідуальність митця (personality). Щоб твір був видатним, мусить бути видатною особистість митця, світ його переживань.

А цієї індивідуальності не витворить естетика травоїдів, під якою фірмою вона й не з’являлася б; не витворить естетика втечі від життя, естетика «свого теплого кута».. Література, краса – це (казав Ніцше) лік в службі життя, що гарячо пульсує, росте й змагається, що має в собі ідею, якою прагне обновити світ.

Ідеї, ідеї, ідеї нам треба

Ідея, це молот, що скрушує кремінь

І мури лама перешкод

Ідея – вогонь це

Ідея – це голод, це спрага жагуча. (Гренджа Донський)

Такою ідеєю є не зречення, а прийняття життя. Для цієї ідеї біль не аргумент проти життя; бо перетворює вона його не в апатію, лише в енергію, в бажання зробити послушним своїй волі світ; для цієї ідеї життя є тим гарніше, чим тривожніше. З тої ідеї черпає мистецтво і свій пафос, і внутрішній вогонь, отой «голод» і «спрагу жагучу», а з серця й слова – робить «молот»… Ця ідея прагне витиснути на зовнішніх речах печать нашого Я, вічно прометеївське в нас. Лише луна цієї ідеї надає блиску великим літературам Коли наша література ще до них не належить, то саме тому, що досі не може добачити в Прометею нічого, крім шарпаної печінки, над якою треба заводити.

Ідея, про яку говорю, це ідея естетики відважних людей, яку я протиставляю естетиці травоїдів. Родиться вона з того другого «гураганового» аспекту степової душі, який бачила Косак-Щуцька, не з сонно-ідилічного. Це естетика, що вже має у нас своїх герольдів і починає поволі кристалізуватися в окрему течію, яку я назвав би новоромантизмом. Вона зроджується з нової (антитравоїдної) етики нового покоління, що відкидає «безпредметовий культ терпіння», а на удари життя реагує як на «особисту зневагу».

Ця нова етика і естетика – єдино вони – звалять мур задушного гетта, яким ми почасти добровільно себе окружили. Ця етика і ця естетика стрічаються з завзятим опором всіх прихильників «гуманності» і ворогів «зоологічного шовінізму». Але, як на сміх, рабіни нашого гетта, дуже потульні проти чужого зоологічного шовінізму… Це відслоняє моральну вартість їх спротиву. І на рабінів з гетта, як і на саме гетто, теж прийде колись кінець.


Примітки

Вперше опубліковано: ЛНВ, 1932, т. 108, № 1, с. 66 – 84.

136. Я. Савченко – Г. Лакиза «Життя і революція».

137. Klaus Mann – Auf d. Suche nach einem Weg. Aufsaetze, Transmare Vlg. Berlin.

138. Мисль народова – 1931, ч. 40.

139. Oswald Spengler – Der Mensch und die Technik, Beitrag zu einer Philsophie des Lebens, C. H. Becksche Vlg. Muenchen, стор. 17, 21.

140. F. Nietzsche – Streifzuege eines Unzeitgemaessen (Goetzendaemmerung).

141. G. Brandes – Hauptstroemungen d. Litteratur des XIX J., Bd. V.

142. Edwin Erich Dwinger – Zwischen Weiss u. Rot.

143. О. S. Roman von Arnold Bronnen, Ernst Rohwolt Vlg. Berlin.

144. Frankfurt. Zeitung 2. II. 1930.

145. «Два роки».

146. «Пробуджена бестія».

147. Пор. Kl. Mann op. cit.

148. ЛНВ VІІ – VIII 1907.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 207 – 224.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 396

Модифіковано : 28.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.