Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Дві літератури нашої доби / Трагічні оптимісти

Дві літератури нашої доби

Трагічні оптимісти

Дмитро Донцов

Трагічний оптимізм, – amor fati – особлива філософія життя. Тільки вона дає відвагу жити і вмирати. Тільки в ній – дійсна краса. Знаходимо їі в Шевченка і в Лесі Українки. Потім – довга перерва. А потім – піднесли її прапор трагічні оптимісти, про яких тут кілька слів. Це переважно ті, що виплинули в ЛНВ-ку, що заповняли своїми творами Вісник останні три роки.

Безплідне скигління – ось що є трагізм без оптимізму. Безплідне мрійництво – ось що є оптимізм без трагізму.

Скінчити з ними прийшла наша апокаліптична епоха, прийшли чотири вершники у великий День Гніву.

Не всі зрозуміли його. Але й не всі його злякалися. Були такі, що скривавленими устами – вимовили йому благословенство.

Про «апокаліпсу хижих літ», про «вогонь залізних літ» – пише Є. Маланюк, про «біле сонце Страшного Суду», про «горобину ніч» нашого лихоліття, ніч «зневаги, гвалту й мук» тріумфуючого Хама.

Але він не тільки жде, він викликає цю ніч. Він посилає ій своє благословенство. Він чує в ній ходу нових людей, які «уміли кинуть п’яний сміх в скривавлене обличчя муки» – не «струмок музичних сліз» – «відвічного каліки і раба». Царство ідилії – байка. Прийде час, «мов меч упаде мить» – помста за віки сльозавих мрій. І хоче «вовком кинутись» назустріч жаху, «наллять залізом руки». Хай прийде гнів, що «спопелить людоподібну твань», той «людський дріб». Хай «візьметься вогнем епоха», й прилине «вихор чорної свободи, нещадний і лихий».

Бо ця «нечувана доба» простує історії «відвічними шляхами» («так було і в Трої, так і буде»). Лиш ними личить йти новій людині. Оборонить нас від вихору і бурі «наш залізний чин», чин тих, що радісно прийняли – «часи залізні варягів і римлян»; бо слушно Бог послав їх нам на згубу, щоб «сліпу і рабську» кров з нас виточити. Добре, що «вогненна кара покара простори», щоб «відродилася стара земля в огні», щоб ми «прозріли в полум’ї пожеж»… «Варягів і римлян», «пристрасників височини і слави», що їх «голос, невблаганний як наказ», побачить воскреслим прагне він в мешканцях «проклятої країни», щоб «знов на цій землі росли, жадали, жили».

Свідомість трагізму життя – і знайдення в нім щастя. З «пекла краси» – «краса пекла». Та свідомість яскраво встає перед Л. Мосендзом. Жорстокий шлях віків, але – «спокою тишина на цім шляху нікому невідома». На нім шаліє – «гігантична фуга». І поет від неї тікає в царство утопії. Змагатися? – аби «з заграви хвиль, напружених до краю» – побачити упрагнену мету і «безконечний простір миль». Його герой – «він сам собі опора». Бо вороття нема в наш час тому, хто той простір опанувати хоче. Хто незатерту борозну провести хоче «між тим, що буде і що було». Перемога? – «в буйному розгоні є насолода більша, аніж в перемозі», «змагання дужче цілі». Нехай є «пошматований, скривавлений цей стяг», нехай пам’ять про нього затратилась в нащадках, – все одно: «ми будем, хочби й ніколи не були». «Дійти чи впасти» – все одно. В тім, щоб іти – суть гарного.

Не «гігантичну фугу» ненавидить поет, лиш тих, що дезертують; що перестрашені на смерть. Що «боязка» є їх ненависть, й «залякана» любов, «рабів спокою і вигод», які мов «непотрібна майстру глина» – затроюють повітря грізних днів. Трагічних, але й радісних: хмільних і сильних.

І для Ю. Клена йде нова доба – «в грозі, у блиску, в громі». Що в інших – «варяги і римляни» – то для нього здобичники-конкістадори, Кортеси. Цей стиль зогидили в нас вчителі плебейської моралі. Поет різьбить в цім стилі нових людей, яких жене в життя – «жадоба золота, пригод і слави». Не для покірних є його наука, він знає інший світ: тих, що «шаленства прапор» розгорнули; що вабить їх «далекий поклик зваби і жаги»; що їх богами є «грізні серафими». Спалити крила й згинути в вогні – коротко, але жити.

Як рідну стихію приймає трагізм і Олена Теліга, мабуть єдина з сучасних поеток. Життя ввижається їй мов «задимлений чорний морок»; наче трясовисько, в якім «в’язнуть ноги» і душа. Те, що в Маланюка було – «людоподібна твань», то в неї «темна муть» юрби, «олов’яні кліщі облич» великого Хама. Відчуває удари світу – «мов нехибну шпаду». Але від нього не тікає. Життя не б’є того лиш, хто – його не вартий: «не чіпає лише раба», нищить того, хто не гнеться. В ідилію вона не вірить, прагне життя «з гострив сміхом і з гострим плачем», в його трагічних противенствах.

Противенства – її стихія: «вітрами й,сонцем Бог мій шлях намітив», йти тим шляхом – не прикрий обов’язок, бо вабить він те «серце п’яне і завзяте». «Подвійним смаком – меду і полину» є сповнена її душа. Прийняти бій – «спокійно і суворо», нести опору, роздавати ніжність, але – і «вдарить твердо там, де треба вдарить». Нехай страшне – але «життя таке іскристе! Забрати все, себе віддати всьому!» – чи це не найважніше?

Нехай воно є «полум’яним пеклом», та того «пекла» прагнуть «зголоднілі груди», «вогню великого», в якім «згоріли б всі закони». «Надовго чи на мить» – аби знайти лиш вирву «в сірім мурі одностайних рухів», щоб «знов життя розколихалось хвилею припливу». Нехай над ним царює «жорстокий демон бою», – аби лише «застиглі і покірні води забурлили водоспадом», аби лиш видістатись – «на шляхи великі».

«Рватись в гору, чи летіть в безодню» – все одно, аби летіти, аби не «збиті крила» – по землі волочити; аби «гойдати кличний дзвін», аби «кресать вогонь з кременів», аби мов та рослина, що «нежданно випнулась стрільчасто» назустріч сонцю, – зазнати повного життя; аби угледіти «сліпуче сяйво» – там в далині, де «в боях ранений» лежить її «трагічний Київ»… Аби жити напружено, з радістю на «закривавлених, але щасливих лицях».

«Спалити серце в хуртовині сніжній, купати душу у холодній зливі», приймати «всі зневаги» з піднесеним чолом, не відступати ні на крок. Не зігнуть колін, стрінути сміхом біль: бо «тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг». Але й безжурним «весняним вітром» – часом лунає цей сміх.

В її поривах радості завше бринить щось поважне, над чим не вільно жартувати. її ніжність не розніженість, бо – «там де треба, я тверда й сувора». «Твердо й безжалісно знає» вона медузове обличчя життя. В моментах трагічних бринить не втома, але виклик, упоєння змаганням, сміх. Сміх, знаний тільки тим, яких можна зломити, але не зігнути їм душу, яких скорше зв’ялила би доба ідилічних буднів, аніж свіже і остре повітря апокаліптичних часів – таке їй рідне, таке трагічно гарне, яскраве і остре як її талант.

Герольдом нової краси є і О. Ольжич. Він теж оман не знає, він знає свою добу «жорстоку як вовчиця». І його Бог – як Бог інших з тої самої плеяди, грізний Бог: «Господнє ім’я – кара. Господня хвала – меч!» Це не розп’ятий агнець, це – Бог гніву. Не прибіжище слабих, а надія правих і сильних. «Грізний Бог суворих, гордо-жорстоких і хижих». Що з того, що «що ночі на небі меч», як комета середньовіччя, звістун катастроф і страхіть? Для поета – це «симфонія п’янка одвічного, натхненного закону» («так було і в Трої!») – весела й радісна в своїй суворості і силі.

Рятунок принесе Жанна Д’Арк. А за її «палючі уста» – нові здобичники «заплатять ріками крові» – не слізьми. Тьма хаосу – їм не страшна. Вони хочуть «розтяти напруженість пітьми» – кров’ю й мечем. За ним лиш прийде – «життєносне рало». Спершу є «вік героїв». І земля в нього – не «нещасна», а «горда». Як і Маланюк, – єднаючи разом різні епохи, він стає співцем єдиного, вічнотривалого.

Взагалі мабуть на ні однім іншім поеті не слідно тої повної метампсихози, яку спостерігаємо в Ольжича. В нім нема нічого з бунтаря-плебея, все – до останньої риски – з здобичника і пана, які водилися на наших землях вісімсот літ тому: «горда певність дужої руки», «дух бадьорий, гострий і п’янкий». Його герої, це не Спартаки, а готи, здобичники, ловці, наїздники, холодні і веселі, що люблять «жити повно й скоро», носити «життя на опашку на однім плечі». «Закохані в свої тугії луки», «суворі і величні», «тверді й необорні», що люблять «пити зором синю далечінь»; яких надять «збуджений порив вперед» – «чужі нездолані долини», як князівську дружину колись – чужі степи і брами чужого Царгороду… Мов луна далекої величної музики дзвенить їм слово «південь», музики – коли не ми були півднем для наїздників, а інші – для нас.

Не протест, що збудився в раба, не пристрасть і гнів, а «гордовита зухвалість», «тверда мужність» тих, що мрією своєю «до смерті хмільні в край»; що носять в собі «шал непогамованих хотінь», яких – бо вірять в своє право – не тривожать «ні сумнів, ні згадки, ні страх». Важно – жити повним життям. Важно – «путь коротку і квапливу скінчити незміримістю пориву». Не лойові свічки засвічують вони своєму Богові, вони запалюють йому «свічки осель». Себе не змінять, бо «кров прибоєм кидається в скроні».

З надміру сили – бажання підбити світ. «Ще не одні нам скоряться!» А коли й нам «також судилося розбитися колись і десь об гори кам’янії» – то що ж! Такий закон життя. Чиста поезія без домішки утилітарного: «Знову вітер і хвилі, і обрій. О, як солодко бути слухняним до краю долі владній, рвучкій і недобрій»! («коли доброї жаль, Боже, то дай злої!»). Що їм апокаліптична доба? «Ми вийдем жорстоке зустріти» – так спокійно і самовпевнено це заявляють, що страх перед добою щезає мов дим…

І в володарській, не роз’їдженій ресентиментом невільника душі – як же ж до речі, як стильово, як гармонійно з тою силою єднається «відвага, непохитність», і – «чистота»! Символ віри ловців, «великих, страшних мов почвари» – з Іншим, де є – «вірність, невинність і жертва героя».

Не раз два символи єднаються разом і ті поезії найсильніші: ось «встаєш тріпотливим цвітом, ніжна молодосте сама»! – так звертається до молодої Японії. Вже не ікли вовчиці, а юна, свіжа, невинна й міцна жага життя. І несподівано вибухає: «Бий їх! кволих, слабих, нездарних, остовпілих таких, як ми!» Що слабе і кволе – хай гине. Бо «душа рікою вийшла з берегів», бо «легковажно вірить захотілось». Бо надусе є – «збуджений порив вперед».

Він не тікатиме під опікунчі крила старих законів, ворожих змаганню, ні в країну утопій, ні жалю, ні капітуляції.

Як інші з тої самої плеяди – він має лік і на це: «Кров у роті… у носі… Доки сила зібрати слова: Хлопці, смійтесь як досі!» Бо одне і те саме є «красне» і «величне», бо в величнім – краса. Бо сміх – це вічний тріумф, вічний виклик і тверде Ні!

Маланюк, Клен, Теліга. Мосендз, Ольжич і ще один чи двох [197] – ось ті трагічні оптимісти, які узріли красу в героїці, в тім, в чім в нас її не бачили від часів авторів «» і «»; які певним рухом відкинули геть від себе те, що досі вважалося красою: «трагізм» без оптимізму – що є безсилим скиглінням, і «оптимізм» без трагізму – що є оманою слабих. Кожну тему обдерли вони з її кожночасової, мимолетноі одежі, взявши з неї вічне, незмінне – «абстрактне» і найбільш конкретне! В кожну тему – внесли твердість, упертість, завзяття і повний брак пози: «горда земля», горді душі.

Як поети (і тому тільки про них, а не про інших тут пишу) – вони стали авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва. Вони були тими, що принесли благословенство життю в його найстрашніших виглядах, що в сназі формування, «п’янкі і завзяті» – знайшли відвічне джерело гарного…

Не дивно, що «людський дріб» і «темна муть» окруження фелахів – стріли їх заїлою злобою або заїлою мовчанкою. Не дивно – вичули й сноби в них «месію грядучого дня» і наслідуючи їх стали епігонами, рівночасно потоками болота обкидаючи самих майстрів. Це ті – як їх називав Шопенгауер – imitatores, servum pecus, які намагаються йти з ними в ногу і яким не стає тху.

Правдиві митці творять з ідеї, яку носять в собі, яка не стоїть їм перед очима як якесь поняття; правдиві мистці працюють підсвідомо, інтуїтивно, «лише почуттям». Навпаки, наслідувачі, манеристи, імітатори, епігони в мистецтві виходять від поняття. Вони спостерігають, що подобається в правдивих творах, усвідомляють собі те, творять з того поняття, і умисним мудрагельством, мов рослина-галапас тягнуть соки з чужих творів – ідеї, терміни, слова, образи.

У митців з відчувань – вибухають власні форми і слова, імітатори до чужих слів механічно дочеплюють чужий собі настрій. «Митець асимілює свої враження і творить нове, імітатори – перегалавкують чуже, але не травлять; в їх «творчості» можна легко знайти «позичені» елементи.

«Світ, цебто кожночасова туподумна юрба сама знає лише поняття, тому зараз же голосними оплесками приймає твори зманерованих наслідувачів, бо вони звичайно більше приступні і зрозумілі (переспіви) – але ці твори вже по кількох роках – стають нестравні» [198].

Лишаться тривало ті, в яких чутно подмух вічного, в яких відчувається радість почаття і біль народин, які не фразами, зліпленими з понять, а інстинктовим криком – звістують свій прихід на світ…

Де того динамізму нема – в тій душі не зродиться поет. Фанатик-негатор може визнати Бога. Літеплі визнавці (з «позитивним знаком») не втішать ні неба, ні пекла.

Трагічне – це приймати світ в його потворності. Це – не уникати конфліктів. Це – шукати їх, це нездержний оптимізм сильних, це – «через край вино», це тремтіння сили, яка формує наші почуття, а через них – людину і світ.

Трагічні оптимісти – це яскрава заграва блискучого дня нашої літератури. Бурхлива й тривожна – гарніша за самий день.

Січень 1936.


Примітки

197. Примітка до 2-го вид.:

З тих «кількох» назву, ще раз, того ж Мосендза, вже не поета, а новеліста «Вісника»; почасти Ю. Липу, поета того ж діапазону, що згадані, але який, залишивши поезію, в своїй історіософії й в есеях, відійшов згодом до табору противісниківського; нарешті – пані Н. Геркен-Русову, як новелістку і авторку «Героїчного театру», яка почала друкуватися в «Віснику» вже після написання цієї статті, і якої ідеї «героїчного мистецтва» ідентичні з ідеями згаданих поетів, так само як і з естетичними теоріями «Вісника».

198. A. Schopenhauer – Das Object der Kunst (Die Welt als Wille u. Vorstellung).

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 279 – 285.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 94

Модифіковано : 28.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.