Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Дві літератури нашої доби / Українсько-совєтські псевдоморфози

Дві літератури нашої доби

Українсько-совєтські псевдоморфози

Дмитро Донцов

Цікаві процеси відбуваються в Совєтській Україні. Там можна спостерегти духовий здвиг, глибокий і вагітний необчислимими наслідками. Приглядатися йому можна головно в літературі.

В 1920 році наша література була «буржуазно-демократична», а з нею й цілий народ. Від 1920 стала вона «пролетарською». Що буде завтра – побачимо, як наспіють «факти», – така була схема наших «реалістів». Заглянути за лаштунки тих змін вони не те, що не хотіли, а просто лінувалися. Спробуймо зробити це, усталити, чи йде тут про національні метаморфози, чи про те, що наука зве псевдоморфозою; який є сенс того психічного здвигу, що переходить Україна?

Розцвіт большевицьких настроїв на Україні припадає на роки 1919-1922. Що в большевицькім розмаху захопило молодь, виховану на космополітичній драгоманівщині і соціалізмі?

«Пам’ятаєш? – Стоять ешелони, а паровик так задумно шипить. їдемо в дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури і радості. Станція, ще станція і семафор, і степи: тоді не було порожнечі» («Заулок» – М. Хвильового).

Так говорить про «духмяну» епоху один з її творців і поетів. Дійсність тоді була «як зграя голодних вовків» («Я – романтика», того ж автора), хижо жорстока й кривава. Перед ними позіхала прірва, і цілий змиршавілий на їх думку світ, мали зіпхнути туди в діл вони, звістуни нової доби…

І нараз, серед упоєння, коли сумніви вмерли, коли тріумф здавався таким близьким, – сталося неймовірне! Досі большевицька «тройка» неслася без упину наперед, мов та, яка ввижалася Достоєвському в «Братах Карамазових»: «фатальна тройка наша гонить стрімголов і, може, до загину», і хоч «давно вже в цілій Росії простягають руки і гукають зупинити її божевільний, безпардонний лет», хоч «збочують покищо інші народи перед тройкою, що летить стрімголов, то може зовсім не з пошани…, а просто з жаху…, а може й з огиди до неї», і може вже недалека хвилина, коли народи «перестануть збочувати, стануть твердим муром перед летючою примарою, і самі зупинять божевільний лет нашої розгнузданості, щоби врятувати себе, просвіту і цивілізацію!»

Цей момент власне наступив для совєтської «тройки», за яку старався вчепитися певний відлам українства. «Героїчний» період большевизму минув:

«стих карнавал, а тії, що пили,

для нас покинули важке похмілля».

А в цім похміллю, затуманена, бродить совєтсько-українська думка… Слова стратили давню дзвінкість, з пудла – вискочив перед совєтським Фавстом «совбур», з яким він не знає, що робити; герої «че-ки» перемінилися в чеховських «людей в футералах», що замість царських, ліплять по стінах портрети Леніна, дістаючи кожного першого свою платню; партія «обміщанилась», на вікнах зависли клітки з канарками, «обиватель знову пірнув в бакалейний сон старосвітського галантерійного життя». Вчорашній «бунт, такий гострий, як бритва на горлі» заступила безпросвітна «федеративна» нуда, «мабуть прийшов кінець, з’їли сукині сини революцію» (Хвильовий, «На глухім шляху»).

Як відчула цей здвиг література на сов. Україні? Різно. Одні прийняли нову буденщину, симулюючи свій порожній вже пафос гамірливим тарахкотінням комуністичної фрази, – таких була більшість. Другі, щиріші (і сильніші) відсахнулися від дзеркала, піднесеного дійсністю, не приймаючи цих буднів, картаючи їх сатирою, або шукаючи нової підстави для невигаслого ще революційного запалу, – це були «романтики». Треті, нарешті, поволі відвертаються і від нового побуту, і від всякого, не лиш комуністичного пафосу, шукаючи рятунку в тихій пристані «чистої поезії», – це «неокласики».

Перші – це Валеріан Поліщук, Тичина, і ціла хмара старих і нових «попутчиків» комунізму. Це про них писав М. Рильський:

…Тепер на місце квітки й соловейка

Звитяжно стали криця та бетон.

Я згоджуюсь, і Галя, і Зюлейка

Давно набридли – і нудний шаблон…

Та чую небезпеку і з бетоном,

Що стане й він, а може й став шаблоном. («Чумаки»).

Пафос української «совлітератури» поволі стає шаблоновим, нещирим, штучним, вимушеним. Один з українських комуністичних критиків каже, що найголовнішою прикметою сучасної української поезії є – «фраза, що заступає безпосередній вплив почування» (Б. Тіверець, «Спад ліризму в сучасній українській ліриці», «Черв. шлях ч. 1-2 1924). «Пафос, часто-густо фальшивий, заступив місце колишнього ліричного підйому, захоплення, екстазу». В парі з тим йде «брак динаміки», а «багатомовність сучасників, їх надмірна продукція віршів тай сама довжина творів викриває внутрішню їх порожність». Відчувається «абсолютна неясність настрою, почування, думки».

Правда, вони ще пишуть про «справу пролетаріата», його «тяжку долоню», про «світовий пожар», але колишній захват перетворився в несмачну вульгаризацію, а «з вульгарною мовою перекупок (пише критик) та з словами, що смердять вже здалека, не погодити ліризму». Певно, комуністична лірика ще існує, та до неї вдирається вже «спокій і втеча до епічності», збільшення прозаїчного елементу, «неліричний тематизм», що лежить «поза індивідуальними настроями і почуваннями поета».

В таких поемах, як В. Поліщука – «Ленін», «Онан», «Адігейський співець», або Тичини – «В космічному оркестрі», «Сковорода», – не видно щирого переняття предметом. В них лише «свідоме… завдання писати про те, а не про інше, безвідносно до власного почування і настрою». Гармонія між розумом та емоцією нарушена. Розумом, офіціально, прийняла молода поетична генерація комуністичну науку, але серцем?

Критик сумнівається в тім. На його погляд наш критик не «зрісся з колективом», над ним не «домінує настрій колектива», він чується відосібненим від нього; він не може «асимілюватися» з комуністичною доктриною, не може розплистися в ній». Занепадає творчий пафос в йогансена, В. Поліщука і Тичини, хоч на думку критика, «вони і умом і серцем давно прийняли пролетарську ідеологію». Що ж сказати про інших? В усіх них, в цілій сучасній ліриці першу роль грає тема «постороння» поетовому Я, мертва, що не зворушує ні автора, ні читачів.

Де причина тому? – Критик шукає її в тім, що «або всі українські лірики від 1920 року почали втрачати своє Я – не мають власного настрою, а живуть тільки умом», серцем далекі «комуністичному захопленню, «або всі вони примушені писати не про себе, а про робітництво та селянство, на тему, задану пролетаріатом», або нарешті пояснюється це явище тим, що «писати про інтереси пролетаріату їм вигідніше…, бо на такі теми великий попит і платять за них краще»… От, мовляв, мода така пішла, як за Шевченка була мода писати:

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори!

«Штучний пафос» на задану тему, «холодне міркування» або «іронія без тепла і жовчі» – ось що прийшло на зміну гарячо-червоному запалу революційної весни.

«Революційна лірика доживає свої дні», як в Харкові, так і в Києві – такий суворий присуд червоношляхівського критика над своїми однодумцями. «Майстерство»? – але «для лірики одного майстерства мало. Треба огню, треба сили, треба глибини образу, а їх немає». Є, як каже критик, тільки «бляшаний пафос», а «бляшаним пафосом, який в значній мірі походить від браку захоплення, ворогів не переконати і не зворушити мас».

Чекати від нього «нових досягнень», значило б «одурювати себе». Пафос, створений жовтневою революцією, – стверджує «Черв. Шлях» – є мертвий, і зостанеться ним, «доки революція не ввійде в нашу кров і в нашу кість». Автор вірить, що це незабаром станеться, ми ж занотовуємо признання, що досі не вдалося защіпити українській крові чужий їй ентузіязм. Нидіє і гине він на ворожім йому, несприятливім грунті української стихії.

Ще остріші голоси інших тогобічних критиків. «Роки революційних бур минули», – пише один з них, – «громи вже одлунали і мирний дощ пішов», а з ним «починається поволі демобілізація не тільки військових частин, але й людської психіки», як в літературі, так і в житті; минули «запал, поетичність», замість них прийшли «заспокоєність і прозовість» (М. Доленго: «Імпресіоністичний ліризм в сучасній українській прозі», «Черв. шлях»).

Ось ми й прийшли до несподіваного висновку, а разом і до другої течії серед активного українства, яка своїм способом прагне виплутатися з суперечностей чужого йому укладу. Перша течія – назвім її «бляшаними революціонерами» – за всяку ціну тримається злинялого червоного прапора, вмовляючи в себе й в інших, що «колір його є червоний».

Але друга, про яку я тепер тут говорю, робить інакше. «Настрій колектива», особливо пролетарського, вже цілком над нею не домінує. Люди цеї групи почувають себе окремою одиницею, що не зрослася з гуртом. Як і багато з першаї групи, вони «сильні індивідуалістичні натури, яким тяжко засимілюватися з сірою масою пролетаріату» (Тіверець).

Але коли перші, насилуючи свою душу для догоди моди, видають дуже часто безвартні «агітки», – другі мають відвагу одверто зірвати з «шаблоном», як Зеров, Филипович, т. зв. неокласики… Коли перші надробляють патетичною міною внутрішню пороженчу, – другі свідомо вирікаються всякого пафосу. Це епікурейці, що завчасу серед комуністичної зими мріють про «пишне творче літо» реставрації. Віддаючи данину оточенню, вони ще співають хвалу «кипучим міліонам», які «йдуть, щоб світ востаннє розколоть на так і ні, на біле і червоне» (М. Рильський, «Крізь бурю і сніг»), але волять, щоб боротьба між так і ні нарешті вже скінчилася; щоб можна було спочити або на однім, або на другім. Вони не розуміють, як то може бути, що на світі «завше з болем, смертним болем з’єднана любов».

В них теж б’ється серце, але «що більше серце б’ється і горить, то більше хоче в тиші відпочить». Перед їх очима все встає привабливий образ, як то

«не один мудрець,

цар не один, забувши свій вінець,

у сизий ранок вечером рожевим

сидів з удками, водам кришталевим

оддаючи свій наболілий сум

і славу гірку і безсилля дум».

Це отже ідилія, світогляд втоми зневіреного. Напружені нерви вимагають спокою, від тривог і непевності страшної епохи тікають вони в затишний закуток власної – мистецької фантазії, де людина смакує «самотний мед» еллінського моря.

Вони не довіряють пристрасті – стільки вона накоїла лиха! – а коли й не замикають очей на принаду гріха, то не такого, що хоче стати новою мораллю: вони приймають закон, бо чим міцніший він, тим солодший гріх – для епікурейця, що прагне не розбивання скрижалів, лиш особистої насолоди…

Революційній епосі, з її рухом протиставляють вони культ рубенсівського здоров’я і класичної зрівноваженості. Пуританські приписи партійної етики для них за тиранічні, за однобокі, за вузькі, як для їх поезії за нудний тематизм офіціальної літератури. По епохах емоціональних (якими все є революції) завше приходять епохи інтелектуалістичні; пророками такої епохи і хочуть стати неокласики. Епікурейство – стара філософія, «загальне місце», і тому власне, що лише вишуканою формою можна стерти з «загальників» печать буденності, – поклали неокласики особливу вагу на форму, старанно відважену в ритмі, що заспокоює, мов в колисці дитину, дрібничково допасовану в кольористиці, рафіновану в слові.. Відблиск їх цілого світогляду…

Лиш несправедливо бачать противники неокласиків в них поворот до «просвітянства»; мовляв, нічого там нема, опріч вже переспіваних «тремтіння зір», «човнів» та «кохання», опріч «інтелігентського квиління» та «вічно людської абстракції» («Більшовик» 17. VIII. 1925). Є між ними і «просвітянщиною» велика різниця! В поетів «ночей і очей» передреволюційної доби не було того скрайнього індивідуалізму, що в їх мнимих наслідників нашої доби. Неокласики байдужо переходили до порядку дня над «соціальною справедливістю» в імя самовистачальної одиниці, а їх ідилія не була ідилією соціалістичного царства на землі, лише ідилією Люкуля або Петронія в поезії. В кожнім разі, їх не можна було повести до колективного гопака жадною музикою…

Ті, кого я назвав «бляшаними революціонерами» в часи упадку воєнного комунізму, захриплим голосом горлали «Інтернаціонал», не зважаючи, як смішно він звучав в «совбурівській» республиці. В них революційність виродилася в звичайне російське «озорство»: це нащадки тих – як говорив Б. Маркевич, «чурбанов беспардонных, для которых что друг другу в харю, что в Сикстинскую Мадонну харкнуть – все единственно».

Але й другі – неокласики – теж не можуть пристосуватися до епохи. Коли довкола попеліють ще згарища руїн – хочуть вони танцювати там менуета. Тай одні, й другі свідчать про те, що дух епохи, яка створила в нас психіку Жовтня, заламується. Демобілізація революційного духа іде на цілому фронті, лише що в різних гуртах приймає вона різні форми. А навкола одних і других крутиться зграя сателітів.

«Ширший загал захоплюється т. зв. тарзановщиною», повстає література «для присолоджений життя нової буржуазії» («Література. Наука, Мистецтво» ч. 16, 1924). Поруч з тим іде «безпардонна свистопляска» бездарностей, що примазалися до комунізму «задля лакомства нещасного» («Культура і Побут» 3. IV. 1925), ворушаться «русотяпи», а дальше, стіною рушає «жовтоблакитний бандитизм» в літературі.

З сумом стверджують червоні, що його покликали до життя «відсутність пролетарської традиції в старій українській літературі, існування низки дрібнобуржуазних літературних угруповань та сильна позначеність на попередній українській літературі селянської ідеольогії» («Культура і побут», 1. II. 1925). «Плуг» стає в опозицію до «Гарту», народжується «буржуазна Шпенглерівщина», якісь «Ланки»… «в повітрі запахло «боями»… Ми підійшли до моменту пробудження громадської активності в нових шарах суспільності», не пролетарських («Культура і побут» ч. 9 1925).

І серед ідеї метушні, всеж таки чи не найцікавіші голоси – романтиків. Не тих, чий запал обернувся в порожньо-галасливу «агітку»: не еремітів неокласицизму, засадничих ворогів всякого ентузіазму, лише тих, які з вогнем давного запалу в серці, силукуються знайти для нього замість старої, нову точку опертя. Провід серед них вели Сосюра, Підмогильний, а передовсім М. Хвильовий.

Це ті, яким найболючіше ударив у голову «хміль революції», які найміцніше упилися отруєю з «буйних мрій». І тому ніхто, як вони, не відчув так боляче повороту колеса фортуни. Полюбили вони «ясно і буйно» большевицьку Україну, але вони не були, як інші, спершу комуністія, а тоді вже революціонери. Вони були спершу революціонери, а тоді вже комуністи. Перші могли забути про революцію для комуністичних «буднів», вони – прокляли ці будні в ім’я революції! До неї пхнула їх не любов до доктрини, лише скорше «чад вина», чар бунту, що палив їм кров.

Хвильовий прийняв комунізм. Для нього філістерство – поняття формальне, філістером може бути царський «чиновник» так само, як большевицький діяч, всякий, хто ставить ціль понад стремління, вигоду понад боротьбу. І тому він картає комуністичних Тредіаковських, що грозять затопити своєю служальчою бездарністю літературу; картає убійчою сатирою совєтські будні, і – сам собі не звіряючися – шукає для свого не остиглого запалу нового невідомого «бога», незнаного офіціальному пантеонові.

Йому «сіро» в новім окруженню. Все – дим. Колись яскравий огонь революції, «млявим світлом» освічує темну країну. «Пішла глибока осінь по сірих заулках республіки», від якої люди стріляються або трояться. «Треба піти геть – і немає сил піти геть». Замість його колишньої богині, з’являється йому в сні огидливий «пацюк» і тоді йому «зупиняються мислі» і стає перед ним «якась настирлива пляма, що може довести до божевілля» («Слово»).

Інші знаходили вихід в «агітках», киваючи пальцем в чоботі «згнилій Європі», відгрожуючись тому міщанину, якого самі знов покликали в себе до життя. Як Вал. Поліщук, грозилися, що «безмозглі голови дворян і крамарів… на смалець перетоплять і чоботи намажуть». Але Хвильовий не хоче здобутися навіть на таку «агітку», якою в суті річі є кінець «Мертвих душ» Гоголя (з чеснотливими Костанжоглами). Але за те, в деякім відношенню, його трагедія сильно нагадує трагедію Гоголя. Як тамтого відвідує його примара божевілля. Обидвох шарпали гризучі сумніви, даремно шукали синтези свого чуття з наукою зі Сходу, виливаючи своє огірчення в сатирі. Обидва тужили за суворими чеснотами Середніх віків. Обидва писали про своє роздвоєне Я.

Він без застережень пішов за «вітром зі Сходу», і вірив,

«що воскресне велике слово – Чека! Тоді воскресне і бірюзовий поток людського натхнення і степова тривога… А зараз дощ і болить серце».

Він любив той Схід, бо звідтіля

«ішла м’ятежна епоха… Ішла духмяна романтика і нечутно ходили в борах тіні середньовічних лицарів. Бігли вітри зі Сходу, сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савої стояв гул»…

Як про перші сходини з нареченою, згадує він про цю страшну епоху, але… він вже сумнівається, чи повториться цей момент острого щастя:

«але ніколи вже не повториться народження твоєї м’ятежної нареченої – шепоче в нім щось – тільки один раз! Тільки один раз!» («Слово»).

Він ще кличе: «Дивіться на Схід!», та зараз додає:

«Цей трагічний поклик можливо не знайде відгомону, його не зрозуміють. Одні побачать в нім рупор Івана Калити, другі – заклик до дикої азіятчини»…

Хоч він і чекає відтіля месію, «і предтечею йому буде Аттіла», що «пройде огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Європи». Цей месія врятує і його край, а не «дерев’яно-калуцькі Машутки», ані «гопаківсько-шароварівська ненька» («Санатор. зона»). Та за тим агресивним «кредо» не чути віри, що рушає горами. Є жадоба віри, але віри нема. Це Торквемада з його потребою прозелітизму, але з скептичним розумом Вольтера. (Тоді він прийшов до переконання, що в нім два Я).

Він ще «безумно любить город», але «не так, як інші». Він «фантаст» і любить його за те, що в його широких улицях – в заграві горожанськоі війни – воскресла поезія конквістадорів часів Лепанта і Сервантеса. Але ця «романтика», мов пісня відшуміла, а за нею виринає забуте: «як співають наші дівчата біля шведських могил», або «кармазинові дзвони з глухого заріччя», чи «японські ліхтарики (коли гоголівський ярмарок) біля прозоро-фантастичних ліденців (коники), що я вже їх ніколи, ніколи не побачу на базарі»…

Чи не здається йому тоді, що над всіми тими «кармазиновими дзвонами» і «дівчатами», над усім, з чим зжилося і злюбилося його серце, замість Месії зі Сходу розсілася власне «дерев’яно-калуцька Машутка», гидка, некультурна й брудна? Чи не боліє він тоді, що не вдалося піднести тривожний і невиразний гул в аулах його голубої Савої – до свідомого пафосу великих націй; до пафосу, яким би як Сходом або Іспанією могло захопитися його серце фантаста? Тоді певно й роздвоюється його Я, а з уст готово зірватися прокляття на пантеонських богів.

Але він не профанує свого почування голосними скаргами, він клянеться, «що я ніколи не розкажу, що робиться в моїй душі», шо не оповість про свої «неможливі муки». Тоді він молиться, щоб «Боженька» зробив його генієм, бо і як же ж інакше зілляти в синтезу його роздвоєне Я, його чуття й розум? Як змусити бунтівниче серце увірити в надщерблену правду «екс орієнте», або перетворити «кармазиновий дзвін» його «надзвичайної чумацької країни» – в великий і потужний дзвін алярму?

Як заступити провінціальний пафос «гопаківсько-шароварницької неньки» у всеобіймаючий пафос сильних рас, що творять епохи в житті людства?

Той самий мотив і в інших його творах:

«Велике промислове місто, велике, але не величне: забуло своє слобожанське народження, забуло слобожанські полки…» («Редактор Карк»).

Він з головою пірнув в романтику великого міста, але воно не є величне, бо виреклося рідного грунту, на якім повстало; і тому безсило блукає його думка між яскравою феєрією чужого і димом від рідної стріхи. Він загіпнотизований «московською силою, велитенською, фатальною», але сумнів огортає його на згадку, що «нема тут вишневих садів і нема тут лунких дівочих пісень». Та що почати й з тими піснями, коли нема в них «північної жорстокості»? І тоді хоче він знищити і «революцію», і «автокефалію», щоб лишився лиш дим, хаос, з якого можна ліпити наново. Тоді, питається редактор Карк: – «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?»

На те саме роздвоєння хорує Сосюра, що залишив рідну Наталку Полтавку для чужого урбанізму. І його манить романтика міста, але й лякає те, в що вона тепер обернулася. Тоді йому хочеться «об мури битись головою, розбивать печаль свою об них». «Я не знаю, хто кого морочить – вибухає він – але я б нагана знову взяв, і стріляв би в кожні жирні очі, в кожну шляпку і в манто стріляв»… В такі хвилини йому чуються «огненні крики в повітрі», ввижається «ніч і місто», приходять згадки, йому «хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках і слухати про любов до Беатріче», – сплямлену чужими руками…

На ту саму недугу терпить Головко. «Вітер зі сходу» теж прошумів йому в уха.

«Ми й самі це знаємо – каже один його герой на ту науку (колективізму), що йде до нього зі сходу – але робимо інакше! Потому собственность кождому з нас в печінки в’їлась. Гуртове чортове – це ж наш мужичок сказав. І хоч ти розпинайся, а він одне: хай воно в нас у десятеро менше родить, але зате я сам собі, коли схотів – роблю. Як схотів, так і роблю… Ми наче той п’яниця: і знає, що шкода йому від горілки, а п’є… Так, так – і знаємо, а тільки не хочемо» (О. Головко «Можу»).

Суперечність між двома правдами – одною прийнятою інтелектом, та відкиненою чуттям, і другою, засвоєною чуттям та неприйнятою розумом, схоплено тут драстично, конкретніше, як у Хвильового. Конфлікт між чужим «знаю» і своїм «хочу». Правда, в цім «знаю» скристалізована фанатична думка і дикий розгін, що заражає, але розгін чужого ентузіазму. В парі з ним іде лише «неясність настрою», «брак захоплення», «непереконуючий пафос», що не ввійшов у кров.

Тисячу разів дурячи себе, могли вони гукати – «дивіться на Схід»! – як Хвильовий. Або як Гоголь – «Москва – моя родина!», але їх кров і кості проти того бунтувалися. І тоді вони раптом бачили, що «дихає нам від Росії не щирим рідним привітом братів, лиш якоюсь зимною, засипаною фугою почтовою станцією», тоді «Росія в мене в голові розсіювалася і розліталася» (Гоголь), або оберталася в потворну змору, що душила в сні (Хвильовий).

А в обох викликало це потяг до чужої (середновічної) або до своєї романтики, до залізних епох, коли людські душі не знали дисгармонії між вірою і писаною правдою. Не вміли вони ще свідомо летіти до тих Далеких часів, коли в українських борах блукали не «тіні середновічних лицарів», а самі лицарі, Тараси Бульби, Мономахи, Ігорі… Коли не ніжно-блакитно дрижала перелякана громами революції українська «голуба Савоя», а червленою барвою «Слова о полку Ігореві», барвою націй володарів, коли нація не потребувала шукати мудрості в східних Атіл, лише протиставляла їм успішно своїх. Вірні свому чужому «знаю», вони вже несвідомо шукають такого, шоб було допасоване до їх «хочу», шукають за новим руслом для свого пафосу…

Хто, яка з тих течій має будуччину? Здалека від місця боротьби між ними, тяжко сказати це. Одне лиш можна твердити з певністю: «неокласики» – вже з засади не поведуть за собою загалу: odi profanum vulgus їх засада, хоч – знов данина часу! – вони цього й випираються. А ненависть юрби в них – не погорда володаря, а відраза естета. Чи на довго затримають провід «бляшані революціонери»? Але ж власні критики співають їм вже вічну пам’ять. Вони своє відспівали, нових мелодій не знають, зрештою тримаються тільки чужою силою.

Та проте передчасним було б гадати, що «романтики» перейдуть до табору національної революції, в ній знайдуть підложжя для свого пафосу, позбавленого вже змісту. Може того довершить аж нове покоління, що зуміє дощенту зліквідувати етнографічний провінціалізм, а з другої сторони розп’ясти на віки розбійника зі Сходу, не прощаючи йому навіть на хресті… В кожнім разі майбутнє не може належати тим, що ставлять на карту чужого ентузіазму, ані тим, що вирікаються всякого, лише тим, які будуть горіти своїм ентузіазмом, шукаючи для нього своєї об’єктивації. Не ті, які тікають в рідні «аули» від світа і гамору, не ті, що застромлюють над солом’яною стріхою чудернацьку червону ганчірку, лиш ті, що захочуть національний прапор піднести до висоти історичного чинника.

Але чи можна в нас говорити дійсно про свій прапор? Чи не мають рації червоні, що національна Україна ціла потонула в багні «просвітянщини»? Ні! Революція (не зі Сходу, а своя власна) зробила чудо. Наша «голубая Савоя» стала зовсім вже не така голуба. Ось що пише про неї компетентний свідок, один з тих, що прийшли «зі Сходу» завойовувати її:

«Ми проминали мовчазні країни (гонячи повстанців). Переяслав, Канів, Тараща, Золотоноша, фабрики бандитизму, кінь, на якому щойно виступав Зелений, – а тут ніхто нічого не знав. Тут усі були більш невинні, ніж недоношене немовля і менш повідомлені ніж пень у лісі! Зелений? – за такого зовсім не чули. Банди? Таких ніколи не бувало. Вони нічого не розуміли, нічого не бачили, ні про що не чули. Тупий вираз обличчя, блукаючий погляд, лукава, бистра мов блискавиця усмішка. Ріж на шматки – нічого не виріжеш…

Темний ліс селянства, патлаті селянські джунглі, ось арена наших змагань на швидкість. Чорнозем обступив нас, обійшов з усіх боків, ми ув’язали в густому, селянському грунті. Довкола – сумирний вишневий рай, пейзанська добродушність, тиша і сон посеред білих хаток, дівчата за тином, воли біля риплячих журавлів.

Все те був один маскарад – та й тільки. Поза лаштунками ховалося щось таке, що мало скидалося на селянську ідилію. Ховзке тіло бандитизму – ось що звивалося за лаштунками малоросійської опери. Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні… За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі!» (Є. Бражньов «Зелений шум», Красная новь чч. 24-25, 1924). р. цит. з Нов. Укр. V 1925).

Правда, як мало нагадує цей новий дух українських степів, сперечаючися з «вітром зі Сходу» – ідилію Наталки Полтавки! Це грунт, на якім є де розвинутися дійсному пафосу, де може з’явитися не лиш Зелений і Тарас Бульба, а й ті конквістадори, що закладають нові держави.

Підстава для національного пафосу в нашій пробудженій стихії є, є і той пафос, але він ледви пориває з чужим змістом, і тому оправдані сумніви: чи ж та ідея, що одушевляє тепер наддніпрянську літературу, може привести до чогось позитивного? Ні, їх ідея, чужа і нам ворожа ідея – напевно того не зробить. Сам запал не поможе. От як це чудово сказав Барес: «Що таке ентузіазм, який лишається фантазією осібняка? – Що таке лад, якого не оживляє ніякий ентузіазм?» – Тому то ентузіазм тих, що ждуть Месії не з України, а зі Сходу, завше лишиться фантазією одиниць. Але так само й лад, якого не оживляє ніякий ентузіазм – ніякий пафос – завше лишиться ладом чумацької провінції, засудженим на повільну смерть.

Як Гоголь звихнувся, ентузіазмуючися «Москвою – моєю родиною!», так звихнуться й інші, що захоплюються чужими Аттілами. Творчим був Гоголь лише в своїй сатирі чужого (не в його ідеалізації) і в романтизованню рідного. Цеї романтики бракує й нам. Не романтики зір і місяця, а потужної, суворої романтики завойовників, відважної і сильної, як ті роки, що ми перейшли.

Романтики, яка з своєї ідеології зробила б осередок, сліпучий центр, до якого горнулися б ті, які тікають під чужу звізду від своїх опереткових і сонних «аулів». Не вкладаю певного соціального змісту в ту романтику. Абстрагую тут від нього. Неслушно приписують мені з ворожого табору селянський (хочби й «бандитський») ідеалізм, ворожість до міста. Розумію поезію міста і гадаю, що національній експансії не можна приписувати певних шляхів. Але вважаю, що наша міська Америка повинна бути не чужа, але своя, так само виросла з традицій старої Слобожанщини, як американські хмародери виросли з традицій і духа pilgrim fathers. Аж тоді стане місто (і його ідеологія) не тільки велике, але й величне. Тоді з’являться в нас і співці нової ідеології, свої Уітмени і Сендборги, з повним і сильним, не роздвоєним Я.

Але для цього нам треба в наш «вишневий рай» і в нашу «малоросійську оперу» вдихнути нову свою традиційну історичну, жорстоку правду, яку вдихнув в неї героїчний період славної боротьби з большевизмом; яка б могла поставити чоло правді чужій з одної сторони, іхтіозаврам етнографізму – з другої. Це буде наша романтика, лиш треба, щоби переміг в ній свій, не чужий зміст. В своїм Ex oriente lux присвяченім бунтівничому націоналістичному Правобережжю, пише Хвильовий:

«Ми захлинули простір, і подих вітру (зі Сходу вітру) погладив нам долоні. А вам? – Ах, бризни кров, бо ми є ви із іншим змістом!»

Тон в обох романтиках, в націоналістичнім Києві і в комуністичнім Харкові – один, і з обох них бризкає кров. Ходить про зміст. А цей зміст, зміст комуністичного Харкова, вже розкладається на наших очах, в нім видихається пафос, родяться сумніви, що його точать мов шашель дерево. Видихається пафос через те, що не має власного підложжя. Головною справою тепер на Україні є вбити в наших душах з одної сторони просвітянщину (як вона себе не називала б), з другої – ідеологію східного месіянізму; надати «жовто-блакитній» ідеології сили, фанатизму і жорстокості, яка забезпечила б їй перемогу над іншими і – дезертирів з тамтого боку.

Це неможливе? Мусить бути можливе. Цісарська Франція вміла п’ятнадцять років надихати своєю ідеєю годований гільотинованими оргіями пафос якобінства, лишивши по собі легенду, що стрясла Європою. Большевикам вдалося надхнути своєю ідеєю вихований царями російсько-державницький, завойовницький пафос.

«Не з вівці виховав собі свого найліпшого приятеля чоловік, лише з вовка», – каже Шопенгауер. А цій «вовчій» стихії треба лиш надати зміст.

Що тепер панує на Україні під видом комуністичних настроїв, це лише псевдоморфоза. Що є псевдоморфоза? Коли кристалі або аморфні мінеральні тіла, не будучи самі кристалями, прибирають невластиві їх species кристалевї форми іншого мінерала. Подібний процес власне відбувається на Україні. Але настав час, аби дух нації прийняв власну форму, відкинувши невластиву чужу. В національнім житті такі псевдоморфози несуть лиш катастрофи І заник національної творчості на всіх ділянках життя. В нас досі ще «знають» те, чого не хочуть, і не «знають» того, чого «хочуть». Наша національна ідеологія трошки знає, але мало хоче. Цього «хочу» і бракує їй.

Коли наше «хочу» остаточно позбудеться сентиментальної шкаралупи минулого, і чужого, накинутого їй насильно, або невільничо засвоєного; коли в огні нової жорстокої правди спопеліють чужі доктрини і власна нікчемність, аж тоді можна буде говорити про той пафос, що відродить і нашу літературу і нашу націю.


Примітки

Вперше опубліковано: ЛНВ, 1925, т. 88, № 4, с. 231 – 237.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 93 – 108.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 60

Модифіковано : 4.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.