Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Ідеологи голоти

Ідеологи голоти

Дмитро Донцов

Вісник Організації оборони 4 свобід України, 1950, № 4 Ця стаття Д.І.Донцова була вперше надрукована в журналі «Вісник Організації оборони чотирьох свобід України» (1950 р., № 4, с. 13 – 17), який видавався в Нью-Йорку. Наш текст подано за цією публікацією, з незначним осучасненням орфографії.

Українські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу – божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що „суспільство – в його розумінню – це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашім краю хлопська маса”, всі інші верстви („білороби”) – були або визискувачі або непотріби; закидав, що драгоманівці плекали „віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї „правди”, як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція”; треба було тільки „зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати йото спадщину в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового ладу”.

Ідолатріїя простого народу доходила у наших народників до повної абдикації з завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів „накидати” своїх ідей народові; коли „народ” стояїв за самостійність, – можна було бути самостійником, а коли ні… Ну, то трудно, понад все засада більшості! В усім треба було питатися – як „народ” думає.

А тим часом поняття „народ” перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народниками – еволюцію. Що я під цим думаю? Що є велетенська різниця між, скажім, селянським народом Квітки, Мирного, або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, релігійністю, – і „народом” теперішніх меґальополісів, який не вірить ні в бога, ні в чорта; який заповняє оглуплююічі й деморалізуючі кінові „шовс” або спортові майдани і насолоджується лектурою „коміксів” з криміналістикою і сексуалістикою як „займаючою” темою. Ще більша різниця є між отим Квітчиним народом і скажім тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються виладовувати амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, – щоб улегшити її анексію чужому насильникові… А тим часом многі „народолюбці” роблять собі ідолів як раз з того „суверенного народу”, з тих докерів або з атеїстичної юрби меґальополісів модерних, спрагненої лише „хліба і видовищ”. Чи це нормально, і як до того прийшло?

Найкраще цей процес видний крізь призму літератури. В письменстві старім, на Україні так само як загалом в Европі і в мистецтві теж – предметом адорації були: божество, діва Марія, святі, герої, люди високого духа, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її божеський первень, те, що підносило вгору.

Потім це змінилося. Літературу заполонила „бідна людина”, „уніжонниє і оскорбльонниє”, почали писати про страждання визискуваного народу, – і це було, річ ясна, добре. Але при тім – не так зверталося увагу на моральні страждання, на пониження людської гідноети, божественного „Я” в людині, – як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге – ця стадія в літературі, це був лиш щабель в розвою, етап, по якім прийшли до звеличення вже не народу, а голоти.

Почалося з головного філософа модерної голоти – Жан-Жака Руссо. Людина – вчив він – не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який очевидно – його, а не людину – й треба змінити. При чім робилося різницю: коли нікчемником, злодієм або убійником був аристократ, – то він був особисто винний і відповідальний і мусів іти під ніж ґільотини, – як товмачили зовсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідак, – то він не був винен, він був „жертвою обставин”, середовища нужди, обтяження батьківською спадщиною і пр., і присяглі повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.

Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли даний-виколіїний осібняк з „народу” – був не винен, то невинні були й інші такі. І з ними треба було співчувати як з жертвами несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і – треба було їх адорувати, ставляти на постумент. Туди і вдралалася – перш в літературі –голота під маскою „народу”. Спершу в літературі з’явилися оці звелвчники голоти – Толстой, Достоєвський, і многі західні письмовники, як Золя, Пруст, Марґерит, Колєт, а тепер Сартр.

Голоту треба було любити і жаліти, і тоді коли її напр. обкрадали чи. мордували, і тоді коли вона сама мордувала, як Раскольніков з „Злочину і кари”, або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усім – як до ідеалу до мужика московського – була ідея ґрафа Льва Толстого. Коли князь П’єр Безухов з „Войни і миру” глядів на „босі ноги мужика” коло себе, „на великі, брудні пальці, на його об-иччі майнула усмішка веселого задоволення”… Можна співчувати з бідним, немитим мужиком’, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лиш співчувати з горем покривдженого, а підносити його на постумент з усіма його вадами і дефектами!

Подібну сцену бачимо в „Воскресенії” того ж автора, де він розпливається від приємности, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком з слідами страшної хвороби на безносім обличчі. Недурно Масарик, який стрічався з Толстим, писав, що „Толстой бачив в бруді певну заслугу, Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошїла людина йому миліша від фізично чистої”. Звідци був один крок – до адорації Ґорківських босяків і большевицьких хуліганів. Адорація голоти!

Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде посуджувати Франка, що він був адоратором голоти. „Продуцент, робітник”, „мужик”, „каменяр” – такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тім народі він вже спостерігав інші типи – людей з „рабським серцем” і „рабським мозком”, позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила заміїсць шляхетного гніву – „злоба низька” й – „сердитість рабська”. А горяча любов поета до свого народу, – привела його й до дуже дивних, освідчень. Він звіряється, що любить свій народ:

не лише за твою добру вдачу,

а й за хиби та злоби твої,

хоч над ними і плачу;

за ту впертість сліпую твою,

за ті гордощі духа,

що зійшовши на глупий свій шлях,

навіть Бога не слуха;

за брехливість твого язика,

за широке сумління,

що держиться земного добра,

мов ціпкеє коріння,

за безсоромність твоїх дочок,

за палке їх кохання,

і за мову й звичаї твої,

за твій сміх і дихання”…

Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духа, прив’язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту…

Франко до цеї теми більше не вертав, і це лишилося епізодом в його творчости, який рівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за „безхарактерність і ренегатство” деяких його членів. Але – це все ж таки був щабель, по якім, вдрапуючись, пішли инші.

Адорація (інтелігентської) голоти почалася у нас з Винниченка, з Мих. Рудницького, дальше тим займалися деякі підсоветські українськії автори. І аж на еміграції – ми знайшли теоретиків голоти яко такої, її ідеологів.

До цих ідеологів головно належать Шевчук, Шерех, Дивний, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по части, будучи скорше ідеологом нашого „моя-хата-скрайського” мужичка. Він хоч питає, „що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хочби за таких чехів?” – але й каже:

„боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу, моя хата з краю…”

В нім лише починається зворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть – „не можна сполучати добра і зла, теплого і холодного, мудрого і немудрого, – він відказує, що ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є – людьми”. Тут вже є впущення – на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і – навіть злого

Це отворення фіртки для голоти, а точки над і ставляє Шерех, чи Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку „романтику” і „героїку”, не лишає їм ніякого місця в царстві „малої людини”, цебто людини пересічної. Ця остання має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є – і у взлетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж „до найглибших”, якими би вони й не були; маємо брати людину „в усій широті її духового й фізичного існування” – і шляхетного, і підлого, „черпати сили і з гидоти життя”, бо „і з гною, ж виростають чудесні квіти”. Лише тоді коли людина з’єднає в собі оті добрі і „гидотні” чи „гнойні” елементи, буде вона „цілою людиною”, цілим, не односторонним чоловіком.

Інакше дивився на це Франко. Він знав, що коли в кого ще „не погасло чуттє”, коли кого „бій ще манить”, а „надія ще лік” – тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої „поганії дні, болотянії дні”, той – з усією своєю „ріжнобокістю” – перестає бути „цілим чоловіком”, стає його карикатурою.

Але ця „ріжностороння людина” – є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати „такою якою вона є”, а не „робити” з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!

Таку-людину всаджують на трон всюди. Передусім – в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби – хліба, насолоди, видовищ. Геть все, що може бути бичем для тих інстинктів; геть аскетизм, контролю над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам „черпати сили з гидоти життя”, з гною, – то це буде вже „тоталітарне насильство”! Етика має бути релятивною, в утіху „свобідній” голоті. Ніяких доґм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде „середноівічне насильство”, „інквізиція”!

Література голоти поручає Толстих і французьких большевизанів; головно ж затримується на „малій людині” з її дрібними халепами і з її радощами – переважно альковного характеру, або кулінарного! Один „мурованець” цілими сторінками, в своїм романі, смакує, як то корови і свині на хуторі „займалися своєю щоденною роботою… їсть… Все їсть…”, і тутже докладне меню свинячої кухні . . . Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, „очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста, блищать”, він не їсть – він „священнодіє”. Дальше бачимо, ж у Супруна при їді „рот широко відкривається і закривається”, як господині „нечувану приємність робить розливання чаю” читаємо описи книшів, масла і пр. без кінця… („Ост” – У. Самчука). Ось яка література до смаку „.малій людині”! Що дивного, що для авторів з альковними, кулінарними, жолудковими „проблемами”, Маланюки і Ольжичі – це викривлені душі, фантасти, далекі від „реального життя”?

Розпаношилася голотська творчість і у кіні. І там головним героєм „мала людина”, часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не „малої”, а підлої людини, злочинця („Пан Бідо”). Великого в кіні – нічого, героїки теж – за малими виїмками – не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або „в пантофлях”, або як дурноватих чи тиранів; священиків – або як інквизиторів, або як комічні постаті, яким правдиві „герої” – малі люди – дають стусана в спину… Щоб реготалася голота на салі і щоб знала, що геросм наших днів – є не „пани, царі і попи”, а каналія.

Цею ж ідеєю кермуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є – „фільософія серця” (Чижевський) і „вічна селянськість”, а проголосивши це – поручають не людей серця і не селянина, – а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота – без ідеалу крім „благоденствія”, не терпить „шовіністів”, бо „шовініст”, це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже „нетолєранція”! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти писав, що „слово ренегат – це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому – ти наш… і до скону мусиш лишитися нашим”! Голотський ідеал свободи – це „право вільного переходу від нації до нації” (М. Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до „нації” (і до армії) наїздника, коли надумається, що так вигідніше… А на Микиті Шаловалі виховувалися цілі молоді покоління соціялістів! І ніколи йому не закидали, що він „деморалізує молодь”.

Голота в політиці займається – „узгідненням суперечностей”, стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить.Є в засаді невтральна – „поза межами бою”. Не зносить націоналізму, бо він не дозволяіє любити ворога, що для швейків неприємливе. Не зносить голота і ясно ворожого наставлення проти комуністів (бо – „це ж наші заблудші або хорі брати”). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська

„комашня забренить у кітлі:

нам потрібно лиш мира!

В боротьбу тільки люди йдуть злі,

В нас душа добра, щира”…

Так кпить з них поет О. Бабій. Тактика політична голоти – це з „Науки” Руданського:

Коли стрінеш можних

Світа цього, милий синочку,

Простели себе як рядиночку,

Спина з похилу не іскривиться,

За те ступить пан і подивиться,

… на покірного

І прийме тебе як добірного”

– в почет Квіслінґів.

За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти – і Шерех, Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все инше – це „небезпечні ілюзії”, що „відривають від реального діла”, а Швейки – „можуть похвалитися кращими наслідками”… в передпокоях „братів” з того чи иншого Інтернаціоналу.

Термін „Швейк”, „швейкіянство” – не моя вигадка; уживаю його, бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін на означення тактики, яку протиставлять „містиці боротьби”, „романтиці” і пр. Кращого означення, ніж це самоозначення, видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які знають, що для проводу спільнотою – треба бути людьми „особливого гарту”, треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити духа, мати віру…

Це ж „орденці”! а для ідеологів голоти (з „Нашого віку”) всякі „еліти”, „ордени” і пр. це „фальшиві” теорії й вигадки. Тим часом, це ані фальшиві теорії, ані взагалі жадні теорії, тільки дійсність. І в старім Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна – правляча верства власне була „орденом”, „кастою”, до якої доступ позволявся по великім і стараннім вишколі ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не заносило Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусіли це бути люди характеру.віри і чести. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть перед ними, – провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломити її! Провідна верства –як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, – повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.

Голота, бодай її герольди, самі непевні своїх становищ, самі висловлюють сумнів – (чи вкладають його в уста противникам) – чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не іє це заперечення всього великого?

Ні, це щось гірше! На нашім національнім відтинку, це те саме, що в цілім світі – це відкрите великим еспанським фільософом Ортеґа і Ґассе висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.

Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з „рабським серцем”, з „рабським мозком”, з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити „велику літературу”, кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс – недопустимий нонсенс.

Швейки кажуть, що „фільософія серця”, що „селянська Україна”, що патріярхальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків – це наші традиції. Ні, не наші, а традиції Шельменків. М. Грушевський картав наших князів як „невгомонних кромольників і забіяк” („хижаків” – по теперішньому), та за те, що не дбали про „достатки, життя і кров” простої людини, смерда. От де джерело наших ріжних традицій. Одні – князь, дружина – дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психіку героїв і аскетів. Другі – смерди – дбали лише про „достатки, життя і кров” на решту ж плювали, тому й ставали „татарськими людьми”, які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині – большевицькими слугами, сторонниками „реальної (московської) України” і „толеранції” до „заблудших братів”, що зігнули спину перед наїздником…

Дві традиції! Традиція смердів, – це традиція Швейків, традиція княізівського Києва, козаччини, Шевченка – це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей – які не думають, що люди з ідеалом чеських Гах і Бенешів сміють бути в проводі вільної або тої, що за волю бореться, нації.

Не всі верстви нації складаються з голоти, ані не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку – хилитися перед силою, навчає сина батько:

Будь же проклятий,

Милий синочку,

Як погнеш таким

Свою спиночку,

Як простелешся

На рядниночку!

Батько знає, що від того „хребет скорчиться”, вийде а людини каналія, що її ідеалізують Шерехи. А „провідники” з переламаним хребтом ні на що іншого не здавалися, як на те, щоб хтось впряг їх до свого возу.

Панас Мирний, в однім романі описує як кінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить як раз ті дві касти, дві верстви. Одну – бувших запорожців, степовиків, „неспокійної натури”, яка „пекла ненавистю до всього, що гнітило”; які були – „палкі, як порох, сміливі як голодний вовк”, що не хотіли миру з лихими, бо „коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать”. І другу – тих, що примирилися, їх зве „покірними волами”…

XIX вік приніс ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок дальше, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його Шельменків, голоту. Ідеологи цеї голоти підмінюють поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, що те шумовиння з усіма його голотськиїми прикметами треба любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли обдурманені маси, як жиди за Датанами і Авиронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то – мусять знайтися батави левитів, батави Навина, мусять знайтися Шевченкові „юродиві”, хоч жменька „”, які б припинили цю оргію трусості, плебейства і зради.

Самчук слушно (цим разом) каже: „Не виключаю творення і каст, і виключностей, і героїв. Уважаю, що цього як раз вимагає урізноманітнена цілість і як раз таким має бути вільне, розумно організоване суспільство”, щоб в нім були і тамті „ковалі, мулярі”, орачі теж. Але – додам – ні один з них, лишаючись при своїй ковальській чи мулярській психіці – не зможе стати ні Навином, ні Хмельницьким. Ці мусять мати не психіку „покірного вола” чи розкоханого в спокою, в добробуті, в ідилії потенціяльного ренегата-Швейка. Ніяка упорядкована спільнота, а тим менше нація в боротьбі, на сміє толерувати на провіднім місці апостолів капітуляції і безхарактерності. Супроти них – єдиний обов’язок: їх демаскувати.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3899

Модифіковано : 28.09.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.