Дух отари і дух провідництва
Дмитро Донцов
Мине сто літ і якийсь український соціолог із здивуванням розглядатиме одне патологічне явище в нашім громадським життю, а саме – дурійку об’єднання. Об’єднання, як самоціль! Щоб не було проводу одного якогось табору, хоч таке буває всюди, хоч би в В. Брітанії, де націю провадить якась одна партія, а ніколи – якесь об’єднання. Ця відраза до провідництва іде в нас так далеко, що всі групи охоче спихають його на плечі так званого «народу», народ вирішить, народ нам вкаже… Кому вкаже? Проводові!? Добре поняття про те, що таке провід…
Народ, маса – знає, хоч і не завжди, – чого він не хоче. Та рідко знає – чого він хоче. Коли в 1917 р. в царській імперії вибухла революція, народ знав, чого він не хоче. Але не знав чого треба хотіти, щоб не було того, чого він не хотів. Це йому має сказати провід, який і поведе його добрим шляхом, якщо провід добрий, або облудним – коли провід злий. Народ в 1917 році не хотів війни, не хотів слабого царя, ні дворянської касти, ні армії, ні поліції. Але що треба було поставити натомість, – він не знав.
Провідна група, яка йому витовмачила це – були большевики, які й пояснили, що замість поліції – треба міліції, замість царської армії – треба червоної армії, замість війни – «пахабний мір», замість царя – Леніна, а замість скрахованого дворянства, як правлячої касти – «народних комісарів». Нездисциплінований, некультурний, дикий в жадобі помсти й стремлінні до добробуту й вигоди московський народ – повірив облудному рецепту большевиків і пішов за ними. Що з того вийшло, бачимо. Але про інше йде: про те, що народ не формулює позитивних цілей революції, це робить за нього ця чи інша партія чи група, за якою піде активніша частина народу і пасивно – пасивніша. В боротьбі між собою кількох претенденток на національний провід у Росії, перемогли ленінці, розбивши не тільки сили царистів, але й лібералів, «ес-ерів» та інших лівих.
Так само було в часи французької революції 1789-1804 pp., коли в громадській війні і в кривавій боротьбі різних революційних національних груп, перемогли на довший час якобінці (Робесп’єр, Марат, Сен-Жюст), поки їх не змела армія Бонапарта. Так було за часів революції Кромвеля, коли керму державного корабля обійняла не ціла залога, а меншість – «капітан і старшини». Так було за повстання Богдана Хмельницького. Великий гетьман ніколи не робив жадних об’єднань, він підняв прапор повстання сам з Військом Запорозьким і ні для кого не було тайною, що він і хмельничани – у випадку перемоги – будуть тою провідною кастою, яка правитиме визволеною Україною і об’єднає націю.
Не інакше було, напр., і в Польщі між двома війнами. Пілсудчики, що заволоділи державною кермою, далекі були від того, щоб мати за собою народ, край. Коли польські легіонери в 1915 р. з’явилися у визволеній від москалів Варшаві, були випадки, що їх викидали з трамваїв… А один легіонер-поет з огірченням писав в одній газеті:
А гди до Варшави, до самей Варшави,
Дотарць всьруд валькі помугл нам Буг, –
Вітал нас тлум – завше цєкави,
Депчонц серца жуцане на брук!
Ця сама товпа віддала пізніше владу в краю в руки пілсудчиків. І так буває завжди: формулює завдання нації і доби, веде народ та чи інша активна меншість.
Чому це так буває? Знаний історик Іпполіт Тен пояснює це явище на прикладі французької революції. Він так характеризує пересічних французів того часу:
«Уникнути ізоляції, приєднатися ліпше до найбільшої громади, завжди творити масу, якесь більше тіло, все йти за імпульсами згори, які збирають докупи розкидані одиниці, – такий є інстинкт отари».
І ним, власне, була заражена французька маса. У рішальні моменти революції – ця маса потульно корилася якобінським терористам: «привичка коритися і певна м’якість вдачі, виплекані адміністрацією монархії і давньою цивілізацією, знищили в людині здібність передбачати небезпеку, мілітарний інстинкт, здібність покладатися лише на себе, волю, помагати собі взаємно, рятуватися самому. Тому, коли революція обертала таку націю в стан первісних неупорядкованих відносин, домашні приручені звірята були пожерті хижаками». І дальше:
«Французи потребують чутися скошарованими, їм треба дотикатися один другого; чванство, ні правил, ні методи, бунт на словах і ні однієї душі, яка б не тремтіла перед капралем»…
А звідти виходить, що вони «маючи потребу, щоб ними правили, як барани потребують чабана і сторожевого пса, приймаючи або зносячи їх, хоч би чабан був різником, а сторожевий пес – вовком».
Ці слова Тена відносились, мабуть, не тільки до французів. Може він виразив свою думку надто драстично, але тим не менше вона в своїй суті – правильна. Маса, в своїй величезній більшості зайнята своїми буденними справами, боротьбою за хліб насушний і потребує охорони, миру, добробуту. А ті, що її провадять і охороняють від вовків – пастирі й сторожеві пси – це активна меншість, люди іншої породи, зліплені з іншої глини. Маса потребує, щоб її провадити і вона піде за тим, хто має в крові інстинкт провідництва, команди, хто має відвагу вказати дорогу і брати відповідальність за її правильність, хто без компромісу афірмує свою ідею, а формує її ясно, чітко й недвозначно: хто має виразне такі виразне н і!
Хто знає, що він любить, а що ненавидить, хто твердо знає де приятель, а де ворог; хто готовий боротися і битися за своє, твердо вірить у свою ідею і в те, що лише він чи вони (дана група) – є покликані вести народ. Тільки це імпонує масі. Тому й каже Тен, що маса скоріше піде за таким чабаном, який є різником, і за таким псом, що є вовком, аніж за проводом, який складається з овець, має психіку маси і не визбувся присущого масі отарного інстинкту.
В нації, де не постала така окрема, самосвідома провідницька група, де панує дурійка об’єднання, в такій нації панує неподільно інстинкт отари. Така нація не виступає самостійним чинником, ие грає окремої ролі на арені події. Де така провідницька група викристалізувалася, вона має шанси вести маси, об’єднати націю. Де такої групи нема, – може бути об’єднання груп, партій і клік, але ніколи не буде об’єднання нації. Бо не імпонуватиме воно ні чужим, ні своїм.
Деякі наші політики підходять до справи об’єднання так, ніби розходилося про погодження довгочхунів з перерепенками. Різниці, які ділили тих достойних осіб, очевидно не такі, щоб не можна було їх – за склянкою – узгіднити. Таж так легко здається «культурним людям» зібратися разом, «вислухати спокійно різні думки», так легко зробити «свобідний обмін думок», що є «запорукою здорового, правильного розвою збірноти». Нащо сваритися? Таж тоді «гурт стає нездібним до критичного думання», тоді паношиться в нім «патологічний комплекс нетерпимості» і т. д., і т. д. І ці довгочхунівські розмови провадяться в часи світових і громадянських воєн і революцій, в часи смертельного дужання різних виключаючих себе ідей! В часи, коли кожна нація розкололася на різні табори і коли всередині кожної спільноти йде боротьба за – «або пай, або пропав!»
Мої противники не люблять «абстрактних теорій», вони волять реальні факти і практику життя. Добре! Візьмемо реальні факти і то стверджені не мною, а ними самими, тими, нібито практичними, закоханими у всяких об’єднаннях, земляками… Проповідують вони об’єднання всіх людей однієї крові. Це теорія, а що з того виходить на ділі? Ніхто з них не почувається в силі бути кромвелівцями, а тому – об’єднання! А тоді до такого об’єднання притягається всіх.
Притягається тих, які в своїх деклараціях відмовлялися хоч би одним реченням згадати про збройну боротьбу проти Росії… Втягається тих, які в інтерв’ю з чужинцями називали УПА – «дрібним явищем, на яке не варта звертати уваги». Притягається тих, які називали українських партизанів – «бандерівськими ес-есами». Притягається тих, які в 1939 р. пропонували большевикам свою «лояльну співпрацю», щоб будувати не фантастично-романтичиу, а «сучасну, реальну Україну», під проводом Сталіна і МВД… Притягається усяких! Притягається тих, що захоплюються всесвітніми федераціями і за гасло висувають «максімум релятивної незалежності», бо абсолютної незалежності не може бути… Притягається таких, які висмівають українських «фашистів» і доносять на них перед «дорогими товаришами» московськими соціалістами та іншими.
Це так в політиці: об’єднати всіх. І в літературі також «єдиний фронт». МУР творить «велику літературу» з усіх, крім «вузьких націоналістів». Гуртує швейків, а незалежницькі газети ласкаво приймали до себе вихованців Шереха, з яких про одного недавно писали, що був він колись власов. цем, співробітником гітлерівських газет, потім бандерівцем, далі багрянівцем, а потім став гетьманцем і неокатоликом. Другий теж спочатку був співробітником большевицьких «Нових шляхів» у Львові, потім паризького «Українського слова», потім гетьманьскої «Нації в поході», далі – лавреатом Українського католицького союзу, літературним редактором «Української трибуни», а нарешті опинився в большевицькім «Громадськім голосі».
Подібні Швейки творили «єдиний фронт» об’єднання в літературі (МУР), обсмаровували націоналістичну ідею («за вузька» була для них!), зогиджували «людину визвольного руху», обпльовували поетів «Вісника» і цей журнал і все при повній майже байдужості т. зв. громадянства, бо й воно стояло за об’єднання. І як же ж можна було позбутися в нім таких цінних осіб разом з їх протектором?
Навіть сторонники збройної боротьби проти Росії уважають, що саме ті, що тую боротьбу провадять, не мають права репрезентувати націю. Мусить існувати «загально-національне керівництво». Бо поки його нема, багато з опортуністично настроєних інтелігентів стоятимуть на боці від цієї боротьби… І хоч ясно було, що «включитися в революційну боротьбу» та інтелігенція не хоче просто через «звичайний дрібноміщанський опортунізм життєвий і політичний»; хоч ясно було, що та опортуністична інтелігенція змагалася з УПА «брехливими демагогічними аргументами», та все ж таки, показується, треба було конче створити «загально-національне керівництво» збройною боротьбою, до якого треба було притягти і отих опортуністів, які виступали проти збройного руху та ще й «брехливими, демагогічними аргументами»…
Коли в Галичині в 1939 році хотіли творити об’єднання, коли треба було до керівництва революційною боротьбою втягнути опортуністичні партії, то створити загальне керівництво, складане з представників різних організованих політичних партій не було можливо просто тому, що такі партії взагалі не існували. Значна частина колишніх українських визначних політичних діячів опинилися в таборі УЦК і вела завзяту боротьбу, як проти УПА, так і проти ідеї революційної боротьби за українську державу взагалі». Але навіть і ті одиниці, які «займали нейтральне або прихильне становище до УПА», важко було притягти.
А опортуністичний табір, коли настали спокійніші часи, знову виліз на денне світло, рекламуючи себе як «мозок народу», як «єдиних, правовірних демократів». Вилізли, щоб капіталізувати для себе осоружний їх серцю повстанський рух на Україні. Здавалося б, що політиків цього табору треба було б тримати якнайдалі від революційного табору і руху? Показується, що ні! Що з ними треба ліпити те чи інше, «загальнонаціональне об’єднання», треба консолідуватися з представниками тих «неіснуючих партій». Це явище безперечно патологічне!
Аргументація тут не грає ролі, вона лише так, між іншими, бо треба ж мати якусь аргументацію ! В дійсності тут говорить голий отарний інстинкт. Бо тяжко довести, що об’єднання революціонерів з перекинчиками, з кандидатами на власовців або «лояльних співробітників» большевизму, з засадничими ворогами революційної акції, з бувшими чи майбутніми квіслінгами, може піти на користь визвольного руху. Консолідатори радять зійтися різним партіям докупи, кожній уступити трошки з своєї правди, узяти трошки з правди іншої партії і правдивий шлях буде знайдений. Не буде чого більше сперечатися, зійдуться разом «єдинокровні брати»…
Правда, консолідатори признаються, що «протягом 30-х років тільки націоналісти вели безнастанну війну з усіми наїзниками і передусім вони далі її провадять». Але все ж кличем доби є – «згода і об’єднання єдинокровних братів» усяких партій, які з наїзником ніколи не боролися і не боряться.
Правда, інтелігентніші з об’єднанців уже розуміють, що не все в порядку з тими «єдинокровними братами», що серед них є і нешляхетні брати, які «свідомо продають за лакомство нещасне свою отчизну», попросту зрадники і з ними не треба консолідуватися… Багато таких? Думаю, що не мало. Наша доба – як звичайно подібні епохи – виплескує наверх і героїв і плюгавців. І це не тільки наша доба.
Що з тими «єдинокровними братами» не все в порядку, завважив ще І. Франко. Серед тих «єдинокровних братів» скільки то він знаходив людей з «браком правдивого характеру», людей «сентиментальних, без гарту і волевої сили», скільки ж «всякого роду ренегатів і перевертнів!» Скільки Шевченко знаходив серед земляків «», «лакеїв в золотій оздобі», скільки «свинопасів» духом, скільки «донощиків і фарисеїв!» Скільки серед своїх земляків знаходив Гоголь «нікчемних малоросіян», які «наводнюють Петербург донощиками».
Наша жахлива доба, повторюю, виплескнула на поверхню життя, поруч з осібняками великого героїзму й посвяти, і оте шумовиння. Є ні типи і в нашім політичнім середовищі. Є вони в емігрантських партіях і в установах усякого роду. І чи їх треба притягати до «всенаціонального об’єднання»? І тих «єдинокровних братів» втягати в загальнонаціональну репрезентацію на те, щоб було більше, щоб були всі?!
В конфлікті революційно-самостійницького табору з тими «землячками» (вираз Шевченка) не йде, як думають розчулені патріоти, про різні погляди на визвольну справу, а про щось зовсім інше. Іде про конфлікт людей різної вдачі, різного духа, різної породи. А такі конфлікти згладжуються не дискусіями, а боротьбою.
Що поможе взяти тих «землячків» до національного керівництва? Спільної мови з ними самостійникам не знайти, ні впрягтися з ними до спільної акції. Своєю вдачею – вони квіслінги. Часом зубаті квіслінги, але тільки квіслінги. В свій народ і його правду вони не вірять, є лише прислужниками кожного окупанта, а гостро (на словах) виступають лише проти такого займанця, який не хоче з ними говорити, не хоче дати їм «хоч пів дулі». Є це порода людей, які були, напр., за Гітлера – «націоналісти», а переміг Рузвельт, – вони відкрили в собі «демократичне» серце, а навіть соціалістичне.
Це люди з психікою тих діячів І-шої світової війни, які за Центральної Ради своєю соціалістичною правовірністю гадали собі купити ласку в панів ситуації. Люди – психіки Винниченка і Грушевського. Як вони себе не називали б, як не підшивались би під зраджену ними ідею націоналізму, – з природи, з вдачі – це порода крутіїв, які не мають віри ні в свою силу, ні в правду свого народу, і які – «з тактичних оглядів» – кожночасно готові перекинутися під чужий прапор; які з своєю «дипломатією» може були б на місці директорів провінціальної «Просвіти» або кооперативи, але, які, вилізаючи на арену політики, гублять справу, за яку візьмуться.
Єднатися з ними? Це значить компрометувати національну ідею перед чужинцями, ослаблювати її престиж і притягаючу силу серед свого загалу. З ними можна – при сприятливих обставинах – створити з України колонію чи протекторат якоїсь інтернаціональної мафії, ласки якої вони запобігливо жебрають, але ніколи – національної України, в якій затріумфувала б своя правда і сила, – з квіслінгами не здобути. Велику помилку роблять ті, які думають, що справа самостійності і національної революції виграє від спілки незалежницьких національних груп з табором крутіїв.
Наївно дурити себе надією, що спільно з ними можна знайти свою велику національну правду. Дехто дуже просто уявляє собі цю справу. Думає, що «спільнотна правда» може повстати, коли кожний осібняк і кожна партія «зречеться частинно своєї малої правди на користь великої, загальної»… Але де ж є ця велика загальна правда? Де її носії? Коли зберуться докупи різні групи й партії з своїми «малими правдами», коли вони зречуться частинно тих правд, то хто ж їм подасть ту велику правду, на якої користь вони зрікаються своїх малих, коли ні одна з груп не несе тієї великої правди?
Дехто думає, що треба лиш не «занадто сильно» бути прив’язаним до своєї правди, що не треба зогрівати її гаряччю свого серця, а підійти до справи з «холодним розумом». Вся біда в тім, на думку тих угодовців, що – «наше сприймання світу не є холодне, ми огріваємо його своєю сердечною кров’ю», і, власне, це небезпечне, бо «будучи в кайданах серця, трудно нам піднятися до схоплення сутті буття, як його вимагає від нас холодщй розум»… А «холодний розум» знає, що «правда не є абсолютна, але подільна»… Отже, хай кожний щось скине з своєї правди і Україна буде «врятована», знайде свою правду! («Український самостійник», 29 червня цього року).
Коли так думати, значить намарно посилав нам Господь своїх пророків і віщунів. Намарно вогненним серцем і горіючою любов’ю, не «холодним розумом», проповідували нашу велику правду Шевченко, Леся Українка, Олена Теліга. Правду абсолютну, неподільну! Ні, ціле наше нещастя якраз у тім, шо мало в нас таких, що мають горіюче серце, мало людей, які трималися б нашої великої правди, уважаючи її за абсолютну. Біда в тім, що мало в нас людей беззастережної віри, яка не ослаблює, а скріплює розум. Біда в тім, що т. зв. люди «холодного розуму» – це люди без віри, без любови. Це люди вічно хиткі, не маючи ні виразного так, ні виразного н і. Це ті літеплі, ні студені, ні гарячі, яких світова історія викидає на смітник…
Ні, ні з тими людьми дрібних, подільних правд, ані з тими людьми без серця і без віри, готових завсіди «спустити з ціни» своєї дрібної правди, – великої правди ніколи не знайти, ані не підеться з ними на великий шлях визволення. Правду несе з собою звичайно якась одна, спочатку невелика, громада. Чи добру чи злу, процес від того не міняється. Мала група апостолів несла велику правду. Свою правду несли Кромвелеві «круглоголові». Свою правду несли хмельничани. Свою «правду» диявола несли якобінці, а за ними большевики.
Носієм якоїсь ідеї – доброї чи злої – завсіди виступає мала група – «забобонна», «нетолерантна», «фанатична» і т. д., як звуть її ті люди, що не в стані ані вірити, ані любити, ані ненавидіти. Треба собі раз на все сказати одну правду: тридцять літ большевизму на Україні, а перед тим приблизно 120 літ царату, рахуючи від повного скасування автономії в 1783 р. на Лівобережжі і анексії Правобережжя в 1795 р. – витворили на Україні тип «презренного малороса», в Галиччині – тип «рутенця» – крутія, який і досі не щез безслідно.
Тип нового українця, в якім відро лилася давня козацька душа, тип викликаний з минулого генієм Шевченка і чинами нового покоління самостійників і борців, людей нового духу – у великій меншості на нашій землі. Коли люди цього духу з’єднаються разом для свого великого діла, мусять знати, що вони є меншість. Мусять знати, що їм не по дорозі з людьми з психікою «Яреми – хамового сина», який навіть крилами, що йому за плечима виростають, замітає світлицю чужого пана. Ця меншість має принести в маси, в загал – нашу велику правду, та меншість і об’єднає довкола тієї правди націю. А ніколи – спільні правди довгочхунів і перерепенків.
Ці ідеї я розвивав здавна. А передо мною М. Міхновський в «Самостійній Україні» писав – про що варта пригадати – що не по дорозі нам з тими «єдинокровними земляками», які «виплекали цілий культ лояльності», які відзначалися нечуваними «сервілізмом і безідейністю», які «зробили український рух чимсь смішним, чимсь ганебним». Міхновський кликав відсепаруватися від т. зв. українофілів: «їм не місце з нами». Це гасло й на нині відноситься до тих «людей спідленого серця», або просто байдужих до справи визволення.
В одній міродатній постанові ще з 1950 р. зазначено, що причини невдачі консолідаційних заходів полягали на «неправильній політичній концепції, в прихованих тенденціях, принципах і методиці та в характері її організаторів». Як мені здається, то причиною невдачі було лише це останнє – вдача консолідаторів! З людьми тієї вдачі не робиться консолідацій…
Світ цілий поділений на різні табори, між якими ведеться одверта або укрита громадська війна. На одному боці – комунізм, його соціалістичні «вороги»-приятелі, укриті інтернаціональні мафії, що потиху сприяють комунізмові і Росії і де лише можуть нищать на Заході дух націоналізму, ідею свободи народів і людини. Є це світ, який через непримиренність Москви мусить стримувати її наступ, хоч цього зовсім не хоче. Другий табір – світ християнської цивілізації, світ власної національної правди, світ якому ще дорогі проскрибовані всюди ідеї нації і свободи. Люди цього табору – є в меншості і серед нас. Наші квіслінги знайшли в тих мафіях нового пана, перед яким б’ють поклони, а завтра може і йому продаватимуть Україну. І тому самі безсильні, але чуючи підтримку цілого «прогресивного світу», вони непримиренні й будуть непримиренні до націоналізму і до нашої власної національної правди. З консолідацій з ними ніколи нічого не виходить.
Так стається завсіди, де стикаються між собою на тіснім мості великі правди, або правда з великою брехнею. Квіслінги зі своїми колегами не панькалися б, коли б мали за плечима чужу екзекутивну силу. Не брак прикладів і на еміграції, коли вони звертаються з доносами до чужих пілатів, щоб недогідних собі «анархістів» викинути з залі за поміччю поліції, або з країни до якої квіслінги себе «акредитували».
В часах, які переживаємо, ті провадять країну, які її визволять від займанця. Не інакше було в 1648 р. на Україні. Не інакше було би, якщо б Орликові вдався похід в 1711 р. на Україну. Велика нісенітниця думати, що «легальне представництво нації» – в краю чи на еміграції – коли край є під займанцем, може керувати повстанським рухом проти окупанта. Хіба, що уряд і армія, в боях з окупантом, змушені покидати столицю і продовжувати боротьбу на окраїнах так, як це було в 1917-19 pp. A поза такими випадками – чи революційну акцію проти окупанта в Галичині, по Версальськім мирі, провадило УНДО, українська «серйозна репрезентація», чи ОУН? Чи збройною акцією Пілсудського керувало «Коло Польське» у Відні чи Петербурзі? «Легальне представництво нації» в окупованім краю – веде, звичайно, угодову політику супроти «союзника», а часто є його потульним знаряддям.
Тому нема й що думати тим, які кермують збройною боротьбою нації, сушити собі голову ліпленням об’єднань і творенням «загальнонаціонального представництва». На таке емігрантське «представництво» треба махнути рукою і робити своє. Справжнє представництво нації вийде з середовища, яке вижене з України окупанта. І з тим середовищем тільки й буде рахуватися чужина. Але це середовище мусить мати на прапорі не чужі гасла, не сфальшовані ніби то «позиції визвольного руху», які такими не є і яких країна не прийме, а гасла своєї національної правди.
Ті, які свято переконані, що несуть на Україну нашу велику правду, люди віри і чину, люди характеру і відваги, люди непримиренні до ворога і до погані у власних рядах, люди, які потраплять вирватись з квіслінгівського багна і об’єднаються спільним духом між собою – вони лише заімпонують чужині, вони тільки стануть атракційним, ідейним і організаційним осередком, який згодом потягне за собою – через голови квіслінгів і крутіїв – народ, об’єднаний довкола нашої національної правди. Якщо цієї групи не буде, ми далі будемо варитися в кльоаці об’єднання, і це буде ознакою, що в наших угрупуваннях і надалі панує інстинкт отари, яка не вміє знайти ні своїх пастирів-чабанів, ні своїх сторожевих псів. А такі отари або роздираються вовками, або дістають для охорони чужих спів…
Генерал Де-Голь міг врятувати Францію в 1944 p., коли б він узяв владу в свої руки, яка лежала на вулиці. Замість того, він почав крутити катеринку об’єднання з усіми «єдинокровними (і навіть не єдинокровними!) братами», в тім числі з комуністами і сторонниками «сучасної Франції», які ненавиділи справжню, традиційну національну Францію до глибини душі, воліли від неї або Москву або ту чи іншу інтернаціональну мафію. Опам’ятався запізно, коли єдина нагода була втрачена… Грізна пересторога для нас!
Серпень 1952.
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 222 – 233.