2. У вогні революції

Дмитро Донцов

Коли та боротьба з дияволом, як писала Л. Українка, перейшла на землю з неба, вона загострилася особливо в наш час. Коли «царство Духа» розділилося на «чисту і нечисту половину», коли «порушилась гармонія всесвітня» й на землі, коли із-за науки Ісуса з Назарету почався «великий розбрат між людьми», – знаряддям диявола стала Москва.

І першою країною, на яку впали «тьми і тьми» північних варварів, – була Україна. По різних «передишках», колій з упадком царської еліти вибухла серед народів імперії національна революція, – з’явився большевизм, який, продовжуючи діло Петра і Катерини, з вогнем і мечем прийшов на Україну збивати до купи землі, які вислизнувалися з пазурів раненої в першій війні – бестії. Коли царат прикривав свій похід проти християнських народів пишною маскою релігії, большевизм скинув ту маску, вдягнувши натомість іншу маску визволителя пролетаріату, а перед тим – короткий час демократії.

Цей свій державний переворот, захоплення влади новою «елітою», він назвав революцією. А що і національна революція уярмлених народів, і «революція» московська вибухли тоді, коли почали хитатися підстави царату, одночасно, то і московська пропаганда, і обдурені нею засліплені деякі земляки – почали ті революції утотожнювати, як одну і ту саму революцію, з тими самими, нібито, цілями та ідеями…

Не було брехні більш наявної, як ця! Революцію 1917 року на просторах російської імперії можна прирівняти до революції 1848 року на просторах Австро-Угорського цісарства. Вибухла остання у Відні, в Празі, в Будапешті, – але цілі їх були інші. У Відні ліберальне міщанство й робітництво домагалися конституційної монархії, в Будапешті – розподілу монархії, і відділення від неї Угорщини.

Подібно було в 1917 р. в Російській імперії. В столиці її – революціонери думали, передусім, як здушити відосередкові тенденції національних революцій на Україні, в балтійських країнах, на Кавказі, на Білорусі, на Литві. Але зовсім що інше мали на цілі революції в Києві, в Тифлісі, чи в Ревелі і Ризі. Там думали про звільнення від смертельних пут чужої імперії.

Революція, що вибухла на Україні по тім, як українські вояки царської армії перші почали в столиці імперії наступ, який звалив царат, – ця революція мала зовсім інше обличчя, ніж революція в Московщині. Там – «поза голосних «модерних» гасел і постатей, – вже вихиляла своє криваве обличчя Московщина «опричників» Грозного, «Петрових собак» і навіть перших православно-татарських ханів в Кремлі – Іванів і Василів.

Тут – на Україні, в широких масах її людності, нагло прокинувся, збуджений зі сну, дух Мазепи і Хмельницького, коли мільйона «хохлів» відчули, – «хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті»; коли вони почали розуміти, що вони в кайданах, що ті кайдани треба рвати і кропити волю злою кров’ю одвічного ворога всякої свободи. Прокинулася давня гордість народу, упокореного і підбитого ордою з Півночі, якою в душі погорджував і за расу варварську завше уважав: чи то в свідомості мас, чи через твори Руданського, Стороженка, Щоголева, Шевченка, в свідомості народу, в якій – мов давній сон – вставали давно ніби вимазані традиції і легенди великого минулого; минулого народу, що всю свою історію звик битися з «дітьми бісовими», яких монгольський чи московський степ виплескував до нас для знищення чужої йому цивілізації Андрія і Володимира. Прокинувся пафос великої любові до свого і ненависті до насильницького чужого.

Ні емблеми, ні цілі, ні пафос нашої революції ні в чім не нагадували емблем, цілей і пафосу босяцько-московської стихії, спущеної з ланцюга в 1917 р. Блакитно-жовтий прапор перших маніфестацій і перших полків, – це не був червоний прапор нової Москви! Жупани козацькі, шапки чорношличників, оселедці – це не були довгополі ординськії шинелі, ні шапки з червоною звіздою червоноармійців! І починали вони у нас своє велике діло войовники революції часто під знаком козацького хреста на малиновім стягу, не під знаком червоної звізди.

І так як малий Шевченко, що нових «людей шукав» на старім гайдамацькім шляху Гонти й Залізняка, таж і їх духові нащадки шукали за новими людьми, людьми національної революції, не в творах Леніна, а на старих шляхах нашої історії, в народних спогадах, переказах, піснях. Шукали вони своєї, глибоко під землею схованої правди, шукали її не в далекій чужій столиці, а в старім Києві, від якого чекали нового, давнього слова.

Ідоли Півночі – Маркси, і Леніни, були чужі їм, ям і талмуд соціалістичний. Не була їм товаришами завойовницька голота з Півночі. А традиції збройної боротьби з буйною силою прокинулися в народній стихії, дух старої козацької героїки. Своя країна, своя раса, свої звичаї, своя віра і боротьба за них були – нехай не точно й виразно усвідомлені (не діло це маси), але нехибними дороговказами мільйонів, які робили в 1917 році національну революцію на Україні. Раз пробуджена, ця стихія рвала й торощила довколо себе все чуже й вороже, в боротьбі з сильнішим завойовником, більше як чотири роки, здобувшись на енергію, яку подивляли і чужі, і навіть ворожі обсерватори.

На Україні симпатій большевицька революція не стрінула, ні в селах, ні в містах. Московсько-совєтські навіть, цинічно тенденційні, твори про революцію самі прозраджуються, що свою перемогу на Україні – завдячували москалі не місцевим силам, а зайдам з Московщини. Ці самі тенденційні московські джерела не можуть затаїти яким вогнем протимосковської, протибольшевицької революції горіла в 1917 – 22 рр. вся Україна. Ленін кричав і писав в квітні 1919 р., що на Україні –

«нема людей, нема з ким будувати совєтську владу, що нема жодного апарату, що нема такого пролетарського (цебто большевицького) осередку, як Петербург або Москва», що «Київ – не пролетарський (цебто не пробольшевицький) центр».

Читаємо в тих творах, що на Україні «в Совєти проникали націоналісти, анархісти та інші вороти трудящих» (цебто вороги Москви); що в березні 1919 р. тільки 16 тисяч нарахувала компартія на Україні, а й ті, що були в ній – були «шкурницькі й міщанські елементи», які й не думали про большевицьку революцію, були там і незалежники й боротьбісти»; що все село українське дихало вогнем на зайдів, про що скаржився той самий Ленін, жалуючи, що «громадные излишки хлеба» на Україні, на жаль, було Москві «трудно взяти одразу» через те, що там «панує партизанщина». Всюди – «кулацькі банди», які притягли до себе навіть велику частину «середнього селянства».

В 1919 «кулацькі повстанські центри і штаби» були створені в Києві, в Полтаві, Фастові, Лубнях, Миргороді, Білій Церкві та інших містах України» – «в кожнім повіті – є банда» – писав Ленін.

«Тільки в квітні 1919 р. на Україні вибухло 93 кулацькі (тобто національні) повстання, в тім числі на Київщині – 38, на Чернігівщині – 19, на Полтавщині – 17, на Херсонщині – 7, і т. д. Кулацький бандитизм (цебто – національна партизанщина) являвся дужою ставкою імперіалістичної буржуазії Заходу в боротьбі проти совєтської (московської) влади на Україні».

Повстанці «вирізнялися жорстокістю і звірством в ліквідації членів компартії, червоноармійців і совєтських активістів (провокаторів)», Численні повстанські відділи оперували на степовій Україні. В тім же році «повстанці проявили велику упертість в дезорганізації нашого (московсько-большевицького) запілля, «кулацькі елементи були господарями села».

І навіть «бідота» ішла за ними, тобто за національною партизанщиною. Боротьба з національною партизанщиною, свідчать совєтські джерела, «ішла майже до кінця 1921 р.» Була вона «одною з важніших завдань партійних і совєтських організацій на Україні». Партизанщина, проти Москви, – була «дуже небезпечним ворогам, бо мала вона глибокі коріння» на Україні…

Найкращим доказом, якою грізною силою була для Москви не тільки організована боротьба української армії проти Совєтів, але й та партизанщина, – є знов таки свідчення совєтських же джерел, що українська революція національна не тільки довший час не дала Москві підбити Україну, але й затримала похід большевицької революції на Захід, гальмуючи осягнення цілей московської закордонної політики.

В однім з тих джерел читаємо, що українська революція змусила Леніна поспішити заключити Ризький мир з Польщею, бо цей мир

дав змогу совєтському урядові спрямувати максимум сил для скорішого розгрому решток петлюрівських військ, що ділали на Правобережжю…

«Не зважаючи на найтяжчі жертви, писав «Комуніст» з нагоди ратифікації Ризького миру, – ми більше дістаємо, ніж даємо… Дістаємо передусім вільні руки для обрахунку з Петлюрою»…

Так само український революційний повстанчий рух стримав плановий і організований наступ московських військ на Угорщину, на підтримку створеного в березні 1919 р. в Будапешті комуністичного уряду Белі Куна і Самуеля. У відозві «Центр. Ісполкома Совєтів України», з того часу, читаємо:

«в хвилину, коли Червона армія готується очистити Бесарабію й Буковину від румунських поміщиків і протягнути руку допомоги червоній Угорщині, українські незалежники знову піднесли руку проти совєтської влади»…

Але хутко по ліквідації повстання Григорієва, большевики стверджують, що «українські незалежники та інші націоналістичні партії зорганізували ряд нових протисовєтських повстань». (Ці дані можна знайти у А. В. Лихолата – «Разгром националистической контрреволюции на Украине, 1917 – 1922», в творах Антонова-Овсеєнка, спеціально присвячених національній революції на Україні, І. Бражньов, в пресі совєтській і пр.).

Це була, в вогні збуджена, національна стихія України, з злобою але вірно описана колись московсько-большевицьким автором Бражньовим:

«мовчазна країна… Переяслав, Канів, Тараща, Золотоноша, фабрики бандитизму… Але тут усі були невинні… Нікого не бачили, нічого не чули… Блукаючий лукавий погляд, бистра мов блискавка усмішка. Ріж на шматки, – нічого не виріжеш… Темний ліс селянства… ось арена наших змагань…

Довкола сумирний вишневий рай, пейзанська добродушність, тиша й сон посеред білих хаток, дівчата за тином… Все це була маскарада! Поза лаштунками ховалося слизьке тіло бандитизму… Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні… За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі!»

Цю стихію п’ятнували ім’ям бандитизму всі займанці, але так само п’ятнували займанці і революційну стихію за Хмельниччини. Не це дивно, дивно, що як до сліпої сили руїни ставилися до неї й деякі члени «культурної» верстви України в нашім віці – як раз ті, які мусіли стати в авангарді національного резистансу.

Але дух народньої стихії не був духом сліпого хлопського бунту, ще було щось більше. Та того «більше» не здолав схопити демократично-соціалістичний провід революції. Кадри інтелігенції, з якої той провід складався, – виплекали свої ідеї, свій світогляд, навіть ідеали – на культурі і літературі Москви. За їх божищем, Драгомановим, Україна була – тільки провінцією імперії, а її народ – плем’ям, без власних політичних ідеалів. Діячі тої інтелігенції часто перебували в Московщині, дихали всім російським, орієнтувалися тільки на майбутню свободолюбну, як запевняли, демократію російську.

Інакше народні маси – вони жили осіло в своїм краю, знали, що край не є Росія – ні мовою, ні звичаєм, ні культурою. З москалями стрічалася народня маса тільки як з зайдами урядовцями, поміщиками, або заробітчанами-селянами з півночі імперії, на яких дивилися як на расу нижчу. Що з далекої столиці імперії на Україну сунули оті «байстрюки Єкатерини», або «Петрові собаки», ті лапотники, – ще народ бачив і знав, але ніколи, як та інтелігенція, не бачив ні в них, ні в столиці імперії якогось джерела світла чи культури.

Великим непорозумінням було і є твердження тої інтелігенції, демократичної і соціалістичної, що вона заступала народні ідеали. Народ – був релігійний, інтелігенція часто навіть ворожа «релігійним забобонам». Народ був «расистських» переконань, бо навіть на етнічнім пограниччі українсько-московськім, або по сусідству з переселеними ще за кріпацтва («на вивод») острівцями-селами з москалів на степовій Україні, – майже не бувало випадків мішаних, українсько-московських подруж. Серед інтелігенції, навпаки, – такий «расизм» був в погорді, як знак національної «нетолеранції і дискримінації».

Народ був засадничим сторонником приватної власності, інтелігенція уважала ту власність за «буржуазний забобон», з яким треба було під час революції скінчити, як з перешкодою для поступу. Народ не уважав етнічні меншості на Україні: москалів, поляків, жидів, циган і пр. за представників культурнішої від нього раси – про інтелігенцію того сказати не можна було.

Інтелігенція була засадничо «антимілітаристично» настроєна, і далекий від того був народ, так само як і від ідеї «пацифізму», улюбленої ідеї інтелігенції. Народ був настроєний «шовіністично» бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, щвесь уклад життя, любив свій край і поза тим – ніякого іншого.

Драгоманівська інтелігенція любила крім тога ще й Росію, вогнище всього вищого для неї – культури, літератури, політичної мудрості. Один з непоправних соціалістів писав про це закохання тодішньої лівої інтелігенції всім соціалістичним і всім московським:

«хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціалізмом, але якраз соціалізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала чужа мудрість, а цею мудрістю був соціалізм… Нам почасти не подобалося, що при соціалізмі мусіла, би зникнути поезія індивідуального українського господарства, але соціалістична фразеологія панувала тоді неподільно вад нами. А соціалістичні брошури видавалися в ті часи майже що не божеським об’явленням і критикувати їх не було в звичаю… І тому, хоч і з яким незрозумінням ставилися ми до ідеї лролетаріяту, все ж ширили її, їй підпорядковуючи ідею селянства і нації» (В. Приходько, ЛНВ, VI, 1927.).

«Ми поважали всяку чужу думку – пише другий видатний соціаліст тої доби – і занадто мало шанували себе. Ми не були революційною партією, що непохитно переводить в життя свої погляди, а добрими сусідами, що намагаються з усіма жити в злагоді, і Бога не гнівати, і чорта не ображати. Ми своєю м’якотілістю допомагали створенню об’єктивних умов для соглашательства» (Гр. Наш-Григоріїв – Наші гріхи, «Вальна Спілка», Львів, X. 1921).

Ясно, що з таким наставлениям – їм

«всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалися смішним, абсурдним, безглуздим. Гасло самостійності стрінуло серед соціалістів «майже однодушне негативне відношення» (Винниченко).

Гасло незалежності! – на їх думку – підхопили «гірші елементи» суспільства, «елементи бандитські, контрреволюційні, реакційні». Це гасло обернулося ж проти соціалізму! Як же ж «прогресисти» могли прийняти це гасло!? Хоч би кривавилася Україна як довга й широка, не вільно було повставати дроти тиранії большевизму, бо треба було «шанувати загальнолюдську вагу соціалістичної революції», несену на вістрях московських багнетів на Україну, дивитися на Москву – «з пошаною і любов’ю» (Грушевський).

Це божевілля зачепило соціалістичні її радикальні кола Галичини, тоді ще не під московською окупацію. Видатний шеф радикальної партії галицької писав:

«Ми не здійсняли того, чого самі хотіли, а робили те, що нам нашептували то в одно, то в друге ухо… Ми занадто поступалися своїми думками і ніколи твердо не переводили їx в життя… Бо ми вірили московським комуністам, що вони справжні інтернаціоналісти (К. Коберський – «Українське народництво»).

Ця інтелігенція соціалістична – це були скалічені душі. Що вони репрезентували дух нації? Це була наглядна, дика і неоправдана претензійність! Правдою було тільки те, що вони хотіли накинути нації чужу догму, проти якої бурилося все національне «Я» народньої стихії. Ця догма єднала їх з московським окупантом, вона ж тягла їх психічно непереможно до Москви, викопуючій глибоке психічне провалля між «проводом» та рідною нацією. Були серед цеї інтелігенції світлі винятки – Отамановський, Махновський, О. Пчілка, Л. Українка, дехто з РУП, але назагал це були скалічені душі, замотеличені дурманом чужої думки і чужої столиці.

Недурно – найбільш цинічні з тої «еліти» мусіли прийти до негації Шевченкової України і Шевченка, як Драгоманов, як П. Куліш, в старі часи, як колишній радикал і совєтофіл О. Назарук, як Арабажин, який в органі Укр. Соц. Демократії ще в 1905 р. поставив хрест над Кобзарем, як нарешті Багряний, ставлячи на постамент для адорації свого і своїх партійців ідола – совєтський машиновий «прогрес».

Та ліва «еліта» запевняла, що на Москву «з вірою і любов’ю дивляться всі трудящі світа» (Грушевський), підсовуючи цим останнім свої власні невільницькі, плебейські симпатії. Відірвані духово, від свого народу, вони мали спільну з Москвою «віру», спільних «святих», спільні «чаяння».

А вирікаючись традицій своєї країни, вони – за облудними фразами ворога – не бачили, що цей останній чим раз виразніше вертав до своїх традицій історичних – в політиці да Івана Грізного і Петра, до «оприччини», в суспільнім житті – до «общини», до ардинства, в міжнароднім житті – до «сабіранія земель» всіх племен і народів, в церковнім – до церкви Антихриста.

Ліва інтелігенція так і говорила, що Центральна Рада має бути виразником «волі Росії» на Україні, провінційним органом столичного уряду, хоч би той уряд обмежив Украйну до території дише п’ятьох губерній (замість дев’ятьох). Тому, чинячи не раз іншим перешкоди в цьому відношенні, московські демократи й соціалісти, зараз по вибуху революції, улекшили поворот до Києва М. Грушевського, В. Винниченка (з еміграції), щоб мати там «своїх людей», щоб лляти зимну воду на розпалені голови сепаратистів, щоб стримували формацію «вільного козацтва», щоб посилали ворохобних «хохлів» на фронт, битися за імперію і за «демократію» російську, і щоб – на спілку з останньою – роззброювати, напр., полуботківців…

Коли ця лівиця захотіла стати на чолі обудженої нації, – треба було, одним чи другим способом – засипати провалля духове, яке розверзалося між нею і народом. Зразу вони намагалися революційний дух згасити, – і щодо мети революції, і щодо самого її плану. За їх власним свідоцтвом, настрій мас, що виявлявся на різних з’їздах 1917 р., був – «піднесений, рішучий, розпалений», – і цей революційний настрій всіма способами та «еліта» гасила, укоськувала, притолочувала, думаючи лише про «соглашательство».

Народ напоминав своїх «вибранців» соціалістичних – робити революцію, розмовляти з Москвою, не язиком, а «кулаком», брати те, що належиться, самим. І – «еліта» старалася звести цей план на цілі спільні з цілями лівих партій московських, вірна заповіту Драгоманова:

«з північною Руссю

не зломим союза,

ми з нею близнята по роду».

Ці свої ідеї, вони думали за допомогою Москви накинути силоміць народові, який про ті ідеї не хотів чути. Національно-історичні традиції народу вважали вони «архаїчними і ретроградними», вважали «космополітизм утілітарно кориснішим для народу, ніж народні традиції». Цинічно писав Драгоманов:

«при всім нашім демократизмі, треба держатися принципів не традиційних, а прогресивних, і ці принципи нести в народ, а не понижати чи затемняти своя думки для застарілих, а то й протирічевих думок так званого народу» (Драгоманов – Австро-руські спомини, Два учителі).

Ось яку демократію, з трейд-маркою Москви, хотіла та «еліта» силоміць, проти його волі, накинути «так званому народові»!

Коли діло тих «гасителів» духа і «соглашателів» ие вдавалося, особливо ж. коли їх московські «близнята по роду», в ім’я спільної з ними «віри» вогнем і мечем прийшли руйнувати і грабувати Україну, а що найважніше, – без пардону витереблювати й самих драгоманівців, – тоді в їх рядах наступив переполох, розгубленість. Одні – масово кинулися в перекинчицтво, яке не удобрухало неситого московського Молоха, ані – в останнім рахунку – не помогло й самим перекинчикам, з московською «кокардою на лобі», тоді наступив момент – схаменутися.

Немногі зробили це, пірвавши офіційно з соціалізмом, покликавши наспіх для рятунку України інших людей, апелюючи до ідей, викликаних на всіх соціалістичних катедрах, як ідей ретроградних і реакційних – до «мілітаризму», до «шовінізму», до патріотизму, до націоналізму, до традицій козацтва, до шликів, до безіменних, доти незнаних в демо-соціалістичнім суспільстві людей, не з породи «свідомих українців», як Безручко, обидва Тютюнники, Натієв, Юнаков, Сінклер, Омелянович-Павленко, Болбочан, і інші, і до їх підвладних, що ставали в ряди воюючої України не через Маркса, а через «Холодний Яр», і через «Гайдамаків».

Та було вже запізно! Перший великий порив був поллятий холодною водою «соглашательства»; ідея конечності боротьби разом з ідеєю повної незалежності, що кодували в голосах мас, – не були в свій час яскраво сформульовані тими, хто повинен був це робити, – проводом, який залишив (хоч не завше рішучо) соціалізм, але не позбувся соціалістів, які робили їм «несродне діло».

Бо війну проти Москви мусіли вести ті, що були в ній закохані, і були переконаними пацифистами… Армію мусіли організувати ті, яких догма вимагала її скасування… До Святої Софії благати помочі змусили піти атеїстів… За приватну власність мусіли боротися сторонники повното обезземлення селянства, «соціалізації землі»… Проти московського народу мусіли повставати ті, які вірили в довічне з ним «братерство»… На чолі національної революції ставали ті, які думали лише про «соціалістичний рай»… За державу власну – організували боротьбу ті, ямі сепаратистів уважали за бандитів, і які заявляли самі, що їх «приневолено» стати самостійниками…. За патріотизм виступили переконані інтернаціоналісти…

Трудно було сподіватися, щоб такі організатори, так духово далекі ідеї національної боротьби, – щоб вони привели народ до перемоги. І хоч та доба спонтанно видвигнула на поверхню тисячі й тисячі «незнаних вояків», її десятки їх, відданих нації, провідників, в першій лінії тих, що впали на посту в повстаннях, в армії, або замордовані агентами ворога, в Парижі чи Роттердамі, – це не змінило висліду першої рунди того смертельного змагу.

Хто дивиться на слова пророків, не як на химерні фантазії поета, а як на об’явлення згори, – той знайде правдиву причину кінцевої катастрофи великих змагань 1917-1922 рр. Це була кара, яка розпалася над провідним класом, а з нею і над країною за те, що той клас відцуралася своїх святинь, за те, що «всякому служила, годила», за те, що «є схотіла шукати шляху до джерела національних традицій, що його «засадили нові кати», щоб «до нього люди не ходили на пораду», за те що не шанували «святого закону», за те, що «звали преподобним лютого Нерона», за те, що не хотіли видобути «нового вогню з холодного яру», ні з своїх – за їхніми словами – м’якотілих серць, ні з розуму вроджених «соглашателів».

Так великий зрив, велика національна революція на Україні, завдяки дегенерації соціалістичного проводу, не знайшла свого ідейного, кристалізаційного пункту, який роздмухав би в пожежу «іскру вогню великого)», що спалахнула на нашій землі.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. За яку революцію? – Торонто: Ліга визволення України, 1957 р., с. 14 – 25.