Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Смислорозширення / Образотворчість / 2-й елемент методології: ієрархічність

Образотворчість

2-й елемент методології: ієрархічність

Даніель-Анрі Пажо,
переклад Володимира Баняса

Здається, майже очевидним є той факт, що компаративіст, покликаний розмірковувати над природою літературних та культурних змін, не може не відчувати інтересу до антропологічних розвідок. Зокрема тих, де йдеться про екзотичні подорожі, про конфронтацію між писемною культурою та неписемною, про «дике» мислення і, скажімо так, «модерне». Розвідок на кшталт «Сумних тропіків» Леві-Строса, в основі котрих лежить структуралістський аналіз, що дає змогу розпізнавати в текстовому полотні міфу своєрідний «пакет взаємозалежностей». Формула, яка, не без користі, може бути застосована до вивчення образу. З єдиним суттєвим уточненням: тут ідеться про «ієрархічні взаємозалежності».

Вважається, що структуралістський аналіз нічого нового дати вже не може, проте на цій стадії дослідження він є обов’язковим. Для початку необхідно ідентифікувати: кілька значних опозицій, які структурують текст (зразок: «Я» – оповідач – культура, яка аналізує («споглядає») / персонаж – культура, котру аналізують («споглядають») – Інший); основні тематичні єдності, завдяки яким у тексті можна виявити його декоративні елементи (зразок: описові паузи), або ж навпаки – намагнічені полюси оповіді; всі місця, де зібрані воєдино елементи-каталізатори образу чужинця.

Структуралістська антропологія дає змогу узгоджувати вивчення образу з аналізом часопросторових характеристик тексту, виявляючи в ньому часові й просторові вісі наративних стратегій. Адже часопросторові елементи слугують не лише для проявлення описовості, вони можуть співвідноситись із персонажами, з оповідачем, із «Я», слугуючи важливим пояснювальним засобом; інакше кажучи, ілюстративний аспект тут часто поступається місцем аспекту структуралізації оповіді.

Спробуємо розглянути всі прийоми організації чи реорганізації в тексті чужорідного простору: модальності його детермінації; численні дихотомії, що походять із уявлень про нього (який рух тут переважає: епіфанічний чи катаморфний?); усі можливі бінарності та їхні літературні транскрипції; принципи розчленування простору на основі опозиції «Я» / Інший.

Розповсюджені випадки, коли чужорідний простір у літературі вивчається під тим кутом зору, що й міф, і це зрозуміло, бо простір культурного образу, так само, як і простір міфу (згадуємо Мирчу Еліаде), не є ні гомогенним, ані лінеарним. Міфологічна думка наділяє топографічні одиниці особливими цінностями: певні місця набувають сакрального значення, інша «порція» простору має негативну функцію хаосу, генератора безладу; Едем протиставляється пеклу, Земля Обітована – хаосу. Отже, будьмо уважними до всього, на що вказує взаємодія «зовнішнього» простору (топографічні описи в тексті) та внутрішнього (емоційний світ персонажа, оповідачевого «Я»), адже все це – ізоморфний простір, який направду може відтворювати й визначати ментальний пейзаж.

Співвіднесеність між простором географічним і простором психічним можна розглядати в метафоричному плані. Задля цього треба здійснити зусилля й дослідити основні принципи розподілу автором просторових елементів у тексті, конкретніше – сконцентруватися на символіці місць (територіальних одиниць), наділених особливим значенням (межа, яр, гора), із позитивною чи негативною конотацією. Себто вивчати все, що сприяє символізації (або ж «сакралізації» – за термінологією Еліаде) чужорідного простору. Імагологія тут наближається до топології.

У попередніх абзацах окреслено те, що ми пропонуємо для всебічного вивчення часопросторових аспектів тексту. Тож резюмуємо. При початковому розгляді (роблячи, так би мовити, першу засічку) слід виявити загальні хронологічні конотації й історичні дати, наявні в тексті, – завдяки цьому ми зможемо своєрідно «розмістити» в ньому Іншого (чужинця). По тому звернемо особливу увагу на моменти містифікації історичного часу й оповіді. На стереотипи – їхня присутність у тексті надає йому надзвичайно важливих позачасових ознак. Затим прискіпливо сфокусуємося на розповсюдженій опозиції: час лінеарний, незворотний, неповторюваний, прогресивний (із погляду політичної історії) / час циклічний. Останнє спостереження особливо цінне: чомусь рідко бачимо констатацію, що зображення чужого простору завше міфологізоване (принаймні частково) – він перебуває ніби в in illo tempore міфу, в Золотому віці; образ Іншого тут – у стартовій позиції. Себто як для хронологічної структури тексту, так і для просторової біном «висхідний рух / низхідний рух» – фундаментальний.

При визначенні функціонування тих елементів, які структурують та ієрархізують текст, треба бути уважним до всіх випадків розрізнення між «Я» й Іншим – як і до можливих розрізнень у системі взаємостосунків персонажів. Звернувшись до морфології (підхід №2), зможемо ідентифікувати низку істотних складників літературного твору, виявляючи, зокрема, імпульсивні, нераціональні морфеми – саме вони зазвичай лежать в основі появи образу Іншого; або ж морфеми, які апріорі спрямовують установлення в культурі чужорідного простору; чи морфеми, які виходять за рамки простої детермінації образу, визначаючи ключові особливості його функціонування в тексті.

Цей підхід допоможе при аналізі такого цікавого прояву іншості, як вибір чоловічих і жіночих імен, згідно їхньої приналежності до культурного ареалу (типова ситуація: у французькій літературі «класичною» любовною пригодою є стосунки між чоловіком-французом та жінкою-іспанкою, навпаки – ніколи…). Зрештою, ми зобов’язані пролити світло на систему розрізнень як своєрідну формулу зображення іншості в культурі, – з цією метою необхідно, знову ж таки, зосередитися на розгляді найчастіших біномів: дикун / цивілізована людина; варвар / окультурена людина; «справжня» людина / отваринена людина («Мауглі»); приземлена людина / одухотворена людина; чоловік / жінка; дорослий / дитина…

Третю методику, яка допоможе у визначенні ієрархічності образу, запозичуємо в культурної антропології. Під її кутом зору текст постає у вигляді своєрідного документа про Іншого: зокрема, з’являється інформація про чужу релігію, кухню, стиль одягу, музику тощо. А ми повинні осягнути, що супроводжує написання тексту, котрий змальовує й визначає чужорідний простір. Припустімо, зацікавлення культурою Іберійського півострова передбачає й інтерес до тамтешнього життєвого укладу та кухні – хоч як парадоксально, проте це допоможе нам при розгляді пікаресного роману чи «Дона Кіхота».

На цьому етапі наша увага переходить на інший рівень аналізу, залишаючи позаду ієрархічні взаємини. Тепер текст уже не просто система ієрархій, а, більш чи менш довершена, ілюстрація діалогу культур, уможливленого виходом на сцену Іншого як естетичного явища. Так постає канва образу.


Подається за виданням: Баняс В. В. Смислорозширення. – К.: 2017 р., с. 131 – 135.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 20

Модифіковано : 2.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.