Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Смислорозширення / Образотворчість / Довкола стереотипу

Образотворчість

Довкола стереотипу

Даніель-Анрі Пажо,
переклад Володимира Баняса

Якщо ми припускаємо, що кожну культуру можна розглянути як місце вторгнення, розробки й передачі знаків, які підтримують її у стані комунікації, а всі культурні феномени – полівалентними в існуванні та функціях, то стереотип за таких умов постає не як знак (бо це – довільний маркер багатозначного смислу), а як сигнал, що відсилає до єдиної можливої інтерпретації. Себто стереотип відсилає до такого типу комунікації, де неможлива багатозначність, до такого типу культури, розвиток якої заблоковано, загальмовано.

Морфопоетична здатність культури, де переважають кліше й стереотипи, редукована – тут існує уніфіковане семантичне поле; загалом стереотип – то фігура мономорфна і моносемічна. Візьмемо, як приклад, рекламу: вважається, ніби вона у спрощеній формі випинає назовні те, що можна найменувати суттю, насправді ж стереотип позбавляється того основного повідомлення, змісту, есенції, що несе в собі певне явище, він розсіює й нівелює найважливішу, первинну його суть.

Спробувавши проаналізувати, як формуються стереотипи, помітимо, що їх продукує еклектична фабрикація: мова про змішування зовнішньої форми (атрибуту) та змісту, ідентифікацію загального й часткового, індивідуального з колективним. Ситуативне розміщення стереотипу в тексті – це стан побічного додатку, котрий прагне видати себе за есенцію. Натомість явищу комунікації (в ідеалі) притаманна схильність до символізації, що виливається в народження множинності смислів, а комунікація, базована на стереотипах, продукує лише побічні атрибутивні додатки (звідси походять розповсюджені стереотипні моделі, виражені у фразах на кшталт: такі люди є…, такі люди не…, такі люди знають…, такі люди не знають… і т. д.).

Із-поміж фундаментальних ознак стереотипів виокремимо також їхню жорстку прив’язаність до теперішнього часу, властиву їм актуальність лише в контексті сьогодення (минуле відсікається начисто). Якраз тут криються причини бурхливого розвитку стереотипів у тих соціальних та культурних сферах, для яких характерна серійність і фабричність («індустріальна» література ХІХ ст., фейлетони, афіші, пропаганда тощо).

Отже, наміри стереотипу очевидні: видати мінімальну кількість інформації за максимальну, створити вигляд наближеності до істинної суті. Стереотип – це свого роду абревіатура, ущільнена форма, резюме, емблематичне вираження культури, ідеологічної та культурної системи. Він установлює специфічний тип відносин поміж явищами культури та суспільством, висуваючи зовнішній атрибут до рангу смислової одиниці. Містячи відбиток образу Іншого, стереотип є величиною, що прагне легітимізуватись у певному історичному часі, відведеному йому для функціонування. Стереотип позбавлений багатозначності; на противагу цьому, він має високу здатність до входження в різноманітні контексти, до миттєвого «переформатування». Тож якщо будь-якій ідеології притаманна, поміж усім іншим, взаємодія між низкою усталених норм (соціальних, моральних) і пропагандою, то стереотип характеризується надзвичайно успішною й ефективною взаємодією.

Стереотип у прихованій манері вибудовує сувору ієрархію, дихотомію світу й культури: вважати, що француз полюбляє вино, є стереотипом тією ж мірою, як вважати, ніби англієць обожнює чай, а німець – пиво; парадокс у тому, що ці «моделі» мають на меті встановити власну ієрархію й стати компонентом іншої ієрархії – культурної (простий приклад: комікси про Астерікса сприймаються багатьма як відображення життєвого укладу галлів).

Стереотип утверджується майже одночасно зі своєю появою. Результат колосального затемнення здорового глузду, стереотип просто вказує на те, що потрібно грунтовно пояснювати. Стереотип – то не лише ознака культури, що опинилась у глухому куті, він сигналізує про тавтологічну культуру, де будь-який критичний підхід підмінюється низкою кліше відверто дискримінаційного характеру. За визначенням Джилло Дорфлеса (праця «Нові тексти, нові міфи»), стереотип, будучи утвореним із відчужених або ірраціональних компонентів, належить не до міфопоетики, а до «міфологіки».

До появи стереотипу призводить комбінування різних, хоч і споріднених, понять: природи й культури, фізіологічної та соціокультурної характеристики людини. Причому глибинні, себто дотичні до істини, обставини не відіграють жодної ролі; візьмемо, приміром, фізіологічний аспект: вважається, що в євреїв довгий ніс, а в темношкірих білозуба усмішка – як бачимо, природа йде тут поруч із культурним контекстом… В основі стереотипу лежить поєднання пари антонімічних елементів: описовості (зовнішності) – мова про фізичний або фізіологічний атрибут, а також специфічної (вирваної з контексту чи відверто фальшованої) характерології – йдеться про найгірші прикмети конкретної людини чи цілого народу, культури. Наприклад, численні расистські ідеології вміло грають на демонстрації відмінних (а для когось – неприємних) рис зовнішності Іншого.

Втім, не варто зупинятися на тому, як окреслені вище «принципи» співвідносяться з наукою (антропологією, історією, семіотикою). Важливіше спробувати переорієнтувати імагологічні розвідки на вивчення ігнорованої раніше проблематики, соціальної та культурної водночас. Згадаймо цікаве формулювання Барта з книжки «Історія чи література?», формулювання трохи призабуте нині: літературний твір, із одного боку, «містить у собі ознаки історії», а з другого – «бореться з цією ж історією».

Дана модель цілком уписується в імагологічну інтерпретацію: підходячи до літератури з такого боку, ми зможемо побачити, як уявлення про чужинця, Іншого співвідносяться з ідеологією, тобто сумішшю ідей та настроїв, характерних для певного історичного періоду. Ми вмітимемо виявляти в літературному тексті потужні соціокультурні категорії, що дають змогу (звісно, без схематизму й узагальнення) класифікувати цей текст у межах великої «сім’ї» – мистецької, історико-соціальної. Так, наприклад, ми визначимо, чи корегує бачення світу письменника той факт, що він приналежний до католицизму (це притаманно авторам із Піренейського півострова). Або чи впливає на конкретного письменника те, що він мешкає в країні, де значну роль відіграє якась політична партія.

За наявності такого інструментарію компаративіст, спираючись лише на літературні твори, здатен, більш чи менш повно, відновити справжню картину думок і ментальних настроїв тієї чи іншої епохи, суспільства, адже образ є потужним індикатором ідей та нашарувань, що пронизують, структурують соціум. Одкинувши синхронічний підхід, узявши на озброєння діахронічний (за якого відкриваються віковічні літературні процеси), пошуковець на фактах побачить, як, залежно від панівної ідеології, утворюються, визначаються, ідентифікуються й організовуються уявлення про чужинця, Іншого.

Досліджуючи тексти тривалого хронологічного періоду, можна прослідкувати, яким чином утверджуються й тьмяніють різні – нетерпимі чи помірковані – інтерпретації Іншого; як укорінюються традиційні уявлення і як ці ж уявлення чергуються, згідно з новими історичними, соціальними, культурними умовами; як, здавалося б, нерухомі платформи кліше й стереотипів із плином часу ревізуються, оновлюються, внаслідок розривів пам’яті між генераціями, або навпаки – безперервно, від покоління до покоління, поглиблюються, твердішають, костеніють.

Рухаючись у цьому напрямі, ми класифікуватимемо досліджувані тексти, проте не з огляду на їхню літературну вагу чи естетичну цінність, а з точки зору їхнього ідеологічного зіткнення з рецепцією конкретної епохи. Із усього, наявного в культурі, сплутаного оберемку зображень Іншого ми одразу відкинемо ідеологічні й пропагандистські тексти, що створювалися з метою сформувати суспільну думку, а також тексти (їх – якнайбільше!), що просто репродукували давно відомий, ідентифікований образ. Ми підемо далі: не акцентуючи лише на літературних творах, зачепимо інші цікаві галузі (пресу; листи; тексти наполовину теоретичного спрямування – передмови, маніфести, есе; шкільні підручники; все це має виняткову вагу), відтак побачимо, як там розширюються або ж заперечуються дефініції, присутні в художньому письмі.

Робота такого плану дасть змогу не лише виявити певні нестиковки, вона сформулює перед компаративістом питання, котрі щодня ставить собі історик: які стосунки існують між суспільством і культурою у конкретний момент; як співвідносяться соціальні механізми (їхня форма, структура) й ідеологічні настанови; як «духовне стримує матеріальне» (вдавшись до термінології Жоржа Дюбі та Фернана Броделя).

Не сумніваємося: саме такий підхід, що передбачає охоплення максимально широкого кола підходів без ставки лише на літературу, може звільнити компаративістський аналіз від обмеженості (попередні принципи сприяли тому, що дослідник не міг і не хотів вийти за рамки, власне, художнього тексту). Повторимося: підхід, згідно з яким імагологічні (чи імаготипічні) тексти вирізаються з довколишнього контексту (історичного, культурного, соціального), для нас неприйнятний. Роль художньої літератури – бути інструментом, провідником, який прокладе шлях до глибокого розуміння сутності Іншого. Яким же чином?


Подається за виданням: Баняс В. В. Смислорозширення. – К.: 2017 р., с. 122 – 127.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 30

Модифіковано : 2.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.