Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Смислорозширення / Образотворчість / Фундаментальні установки

Образотворчість

Фундаментальні установки

Даніель-Анрі Пажо,
переклад Володимира Баняса

Окреслене «застосування» образу Іншого та його соціокультурних функцій загалом віддалене од літературних ідей, діалогів, обмінів, які утворюють специфічний простір, багатий для дослідження компаративіста. Унаслідок цього ми не можемо відповісти на важливі виклики. Наприклад, чому в перспективі, відкритій плідним обміном між гуманітаріями різних країн, залишається місце для появи негативного, ворожого образу Іншого? Чому в багатьох випадках згадуваний обмін має однобокий характер (індивіди й цілі групи, живучи в безпосередній близькості од представників чужого простору, не прагнуть досягти з тими порозуміння)? Чому Інший інколи змушений «ховатися», а його образ не завжди піддається аналізу? Важливо розрізняти всередині історії власної культури обміни однобокі та двобічні, однозначні з багатозначними. Таке розрізнення приведе до висвітлення фундаментальних установок, які визначають зображення Іншого.

Накреслимо наразі загальну схему чотирьох різних випадків взаємодії поміж двома типами культур – тієї, котра аналізує («споглядає»), й тієї, котру аналізують («споглядають»).

I випадок: чужорідна культурна реальність сприймається письменником чи соціальною групою як абсолютно вища за оригінальну, національну культуру. Ця вищість розповсюджується на чужорідну культуру в цілому або на якусь її частину. За подібних умов оригінальна культура вважається підпорядкованою чужорідній. Себто позитивна оцінка чужорідного простору прямо пропорційна принизливій оцінці власного, при цьому сприйняття письменником або соціальною групою Іншого – то вже, радше, не образ, а «міраж». Припустімо, колишня англоманія французьких філософів була зумовлена недостачею в оригінальній культурі певних аспектів (свободи, толерантності) та їхнім уявним надлишком в англійській.

Те ж стосується й короткочасної русоманії (вона проявлялася в однобокому й поверховому вивищенні постатей Петра І чи Катерини Великої), заснованої, як це чудово показав Альбер Лортоларі, на цілковитій містифікації образу Росії у Франції. Те ж саме – іспаноманії, розповсюдженої за романтизму. Наприклад, іберійська «фата-моргана» Анрі де Монтерлана пояснюється його відразою до будьяких форм суспільного осучаснення й демократизації: він, із особистісних міркувань, прагне відновити уявний образ аристократії, що знаходить своє обгрунтування в тавромахії чи кастильській доблесті.

II випадок: чужорідна культурна реальність сприймається вторинною щодо оригінальної, підлеглою їй; певна «фобія» блокує розвиток позитивних уявлень про іншу культуру (знову-таки, про неї в цілому чи про якийсь її прояв) на догоду негативним «міражам». Приклад: германофобія у Франції наприкінці ХІХ ст. мала, як логічний наслідок, формування опозиції – латинський світ (уявний) / світ німецьких варварів (уявний). У цьому випадку, як і в попередньому, маємо справу з хибними «обміном» та «взаєминами». Чужорідний простір розпізнається, а не вивчається.

III випадок: чужорідна культурна реальність сприймається як позитивна, посідаючи своє місце в культурі, яка аналізує («споглядає»), а остання також набуває позитивної конотації. Цю взаємну повагу, подвійну позитивну оцінку виражаємо одним словом – «філія». Саме вона – єдиний зразок справжнього, двобічного обміну.

Якщо «манія» проявляється лишень у механічному запозиченні (так свого часу з англійського дендизму копіювались ідеї, спосіб життя, манера одягатися), «філія» розвиває процеси переоцінки й реінтерпретації чужого простору. Брутальна акультуризація, що супроводжує «манію», протиставлена рівному обміну, діалогу з Іншим, із яким будуються рівноправні стосунки. Якщо «фобія» передбачає символічну смерть Іншого, «філія» спонукає до складної роботи, спрямованої на його розпізнавання; Інший, існуючи поруч із «Я», не вважається ні вищим, ані нижчим, ані навіть несхожим (немає ні страху перед екзотичними відмінностями, ні «алібі», що ним зазвичай прикриваються, коли не хочуть співвідноситись із оригінальним «Я»), він просто вважається Іншим.

Безсумнівно, у багатьох працях – компаративістських або ні – «філія», радше, декларується, натомість реально йдеться про «манію»: значно легше запозичити, адаптувати чужорідні ідеї та думки, ніж їх переосмислювати, грунтовно засвоювати. Адже «філія» вимагає стійких, постійних зусиль до привілейованого діалогу, таким чином можна відновити зруйновану різними «фобіями» та «маніями» рівновагу. Приміром, германофілія Ромена Роллана (за яку його так сварили) пояснюється турботою нейтралізувати скороспілі, узагальнені, спровоковані ненавистю судження про німецьку культуру. Або ж візьмемо Асоріна: його франкофілія була спрямована на реабілітацію французької культури, дискредитованої десятиліттями франкофобії.

IV випадок: ситуація, коли явище обміну, діалогу скасовується на користь нового ансамблю – уніфікації. Даний феномен можна відчути в напрямах, які ставлять за мету реконструювати втрачені єдності чи встановити новітню систему: панлатинізм, пангерманізм, панславізм, а також космополітизм, інтернаціоналізм усіх забарвлень. Множинність обмінів і діалогів номінально проголошується, вводиться в ранг принципу, проте все це існує всередині чітко вибудуваного, впорядкованого ансамблю.

Зокрема, космополітизм численних французьких письменників ХVІІІ та ХІХ ст. зводився до побудови структурованого світу, на вершині котрого розміщувався би Париж. А панлатинізм зводиться до позитивного обміну, проте лише серед латинських народів-братів. Такий тип культурного контакту засновується на стосунках, які стають однобічними, на уривках і примітивних контрастах (панлатинізм / пангерманізм; південноамериканський панлатинізм / північноамериканський шовінізм, «янкіфобія»; пангерманізм / слов’янофобія, антисемітизм).

«Манії», «фобії», «філії» слугують зрозумілими, стабільними та постійними симптомами інтерпретації чужорідного простору, образу Іншого. Вони утворюють фундаментальні установки, котрі висвітлюють усередині тексту чи навіть цілого культурного ансамблю варіанти, преференції, відторгнення, принципи ідеологічного відбору при зображенні Іншого.

Якщо ми встановили, що будь-яка культура визначається також через опозицію та зіставлення з іншими культурами, то зображення (літературне чи ні) Іншого, розмірковування-фантазування про нього стають невід’ємною культурною часткою, елементарною формою специфічного соціального феномена. Образи чужорідного простору, ці своєрідні смислові згустки, утворюють якраз таку конотацію поняття «соціальні уявлення», яку ми й мали на увазі від самого початку і яка є горизонтом дослідження імагології.

Відтак імажинарність оформлюється в дисципліну, що становить частину Історії – подієвої, політичної, соціальної. При цьому доволі значні феномени – як-от успадкована ворожнеча, колоніалізм і його ідеологічно-культурні наслідки (расизм, мистецький чи літературний екзотизм) – не можуть глибинно взаємодіяти з формуванням образу та змісту імажинарності в конкретний історичний час. Цілком очевидно, що імажинарність питомо пов’язана як із минулим, так і з майбутнім суспільства чи будь-якого іншого людського угрупування. І так само, як образ не є простою репродукцією певного факту з реальності, імажинарний аспект реальності не є ерзацом політичної, економічної, дипломатичної історії: він має власну історію, ритм, принципи та правила.

Ось приклад оригінальності ритму названих уявлень: образ може бути анахронічним щодо актуальної політичної події, проте варто усвідомлювати, яку соціальну функцію здатна мати ця анахронічність, яку функцію можуть мати такі тексти. Згадаємо, приміром, образ Іспанії Золотого віку, що з’являється у драмі «Сатиновий черевичок» Поля Клоделя.

А ось і приклад оригінальності на рівні принципів та правил: для влучної характеристики публічної рецепції образу Іншого ми вдалися до застосування складеного іменника «розмірковування-фантазування» – через відсутність адекватного простого іменника. Ми беремо дане формулювання в його поетичному значенні. Розмірковування-фантазування про Іншого, як елемент поетичного мовлення, перебуває наче посередині між двома потужними принципами символізації, характеризації, класифікації та порівняння – метафорою і метонімією. Ці принципи відсилають до ментальних феноменів людської психіки, які відтворюються не лише у мріях (фантазуваннях), а й у мовленнєвому перерозподілі, натомість останній, своєю чергою, сприяє описові, метафоризації, дефініції Іншого. Так ми наблизилися до ключової точки нашого дискурсу: імагологія підіймається до розуміння літературознавства, окресленого колись Романом Якобсоном. Відтепер вивчення текстового функціонування імажинарного стає набагато детальнішим і методичнішим…

Вище ми вже підкреслили специфічну природу імагологічного тексту й образу, а саме – властивий їм символічний режим комунікації. Звідси випливає те, що недостатньо вивчати впровадження (занурення) тексту в образ, треба спробувати осягнути впровадження (занурення) імажинарного в образ (і не шукайте в цій формулі тавтологію).

Образ Іншого, позаяк це – культурне зображення, багатозначний (так само, як поетичний образ), відтак ця багатозначність залежить од кількох чинників: від того, наскільки образ запрограмований, наперед заданий культурою; від наявної в ньому ієрархічної структури, яка пояснює та обгрунтовує його; від ментальних установок, які його визначають. Якщо культурний образ стає символом та культурною імажинарністю, наділеною функцією символічного мовлення, якщо таке визначення нам видається достоту банальним, то все ж пам’ятаймо: воно встановлює за образом (через наявні в ньому культурний і соціальний коди) роль конечного компонента імажинарного, котрий якраз обгрунтовує його, обумовлює його циркуляцію та придатність.

Саме згадувані культурний та соціальний коди запобігають тому, аби сприймати імажинарність поза історією та соціальними реаліями, які ці коди пояснюють і відсилають до них. Якраз історики змушують замислитися над взаєминами, наявними поміж такими поняттями, як ідеологія (у нашому розумінні, це – низка значень, норм і принципів, що утворюють цілісний соціокультурний код) та імажинарність.

Жак Ле Гофф, коментуючи чудову книжку «Три послідовності, або Імажинарність за феодалізму» Дюбі, чітко розрізнює (з одного боку) «концептуальні схеми», «ментальності», «явища, наявні за межами аналізованого тексту» та імажинарне (з іншого): останнє ближче до, власне, літературознавчих досліджень. Ле Гофф розрізняє зображення, що є «концептуальним зображенням», себто «водночас вираженням культури суспільства і своєрідним інструментом для його осмислення», та імажинарне, котре «закріплене за символами – виробленими людською уявою персонажами літературних творів, які стали реальними». Адже: «Коли «схема трьох послідовностей» входить в імажинарне, воно втрачає здатність до символізації».


Подається за виданням: Баняс В. В. Смислорозширення. – К.: 2017 р., с. 139 – 145.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 33

Модифіковано : 2.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.