Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Смислорозширення / Образотворчість / Сфери імагології

Образотворчість

Сфери імагології

Даніель-Анрі Пажо,
переклад Володимира Баняса

В останньому розділі ми зосередимося на розрізненні рушійних (спонукальних) сил історії ідей (іншими словами – порівняльного літературознавства) і на тому, що стосується, власне, імагології. Це дасть змогу краще зрозуміти весь обшир та множинність пошуків, які, у різних пропорціях, стосуються історичного підходу до вивчення ідей, а також підходу суто літературного щодо рецепції Іншого, розмірковування-фантазування про нього. Згадаємо традиційні методики в компаративістиці, котрі мають стосунок до цієї проблематики: зокрема, літературу про подорожі, рецептивну естетику, літературну типологію (презентовану, наприклад, працями Жона). Так, сходинка за сходинкою, ми підійшли до цілої системи різних проявлень культури про Іншого…

Беручи до уваги подорожі, треба розмежовувати те, що підпорядковується індивідуальним інтенціям мандрівника, й те, що підпорядковується модусу (коду) культури. Письменник-мандрівник у викладі подорожі є виробником, привілейованим об’єктом та організатором оповіді; впродовж цього процесу він презентує читачеві свою особу. Він – оповідач, актор, тлумач і об’єкт тлумачення, мемуарист, герой власної історії в чужому театрі, себто він – привілейованого штибу літописець, хронікер, навіть «маркшейдер». Мандруючи, він переконаний у своїй унікальності, бо, як йому здається, він єдиний свідок усього, що відбувається. Протилежна ситуація: мандрівка не є всього-на-всього переміщенням у географічному просторі чи історичному часі – вона також зводиться до переміщення в шарах культури (тієї, яка аналізує, «споглядає»). Ми «бачимо» чужинця, оснащеного своєю культурою.

Він бере слова, щоби розповісти про досліджуваний простір, перетворити його на «пейзаж». Він не зупиняється на засобах комунікації, які в його розумінні накладаються один на одного; він розтинає простір найрізноманітнішими способами: верхи на коні, у купе поїзда, на авто, пішки, «з ранцем через плече й квітами в зубах». Обираючи маршрути, він не зважає на потребу трохи зекономити, на дипломатію, на різні культурні чинники, що спонукають до обмеження напрямів подорожі (як свого часу мандрівка англійців до Італії, романтиків – до Рейнської долини, неоромантиків чи декадентів – на Схід). А ми, за допомогою літературної оповіді про мандрівку, оглядаємо справжню історію подорожей як антропологічну та культурну практику, що їх слід описати.

Щодо рецептивної естетики, то тут одразу підкреслюємо: вона не зводиться до, власне, естетичних суджень або ж до горизонту очікування (Erwartungshorizont), заснованого лише на естетичних та інтралітературних принципах. Критична рецепція закордонних літературних творів є повною, цілісною тільки в рамках дослідження, присвяченого системам зображення чужорідного простору, що характерні в конкретний історичний час для культури, котра аналізує, «споглядає», сприймає.

Поліморфний критичний дискурс про зарубіжні літературні твори може глобально асимілюватися образом Іншого, саме тому ці два феномени – культурна рецепція та пов’язане з нею зображення чужорідного простору – мають спільну настановну модель: переклад закордонного тексту (бажано з пояснювальною передмовою й примітками); ілюстрації до нього, критичні статті (у газетах, журналах), театральні постановки на його основі, експозиції; вихід друком книг про подорожі, які часто вміщують цілий спектр відомостей про відвідувану країну; врешті-решт, перегляд, переосмислення культури Іншого. (Зрозуміло, що при розгляді цієї рецепції ніяк не можна оминати вивчення соціокультурних умов, у яких вона здійснюється.)

Зауважимо, що перекладений текст розміщується спочатку в контекст перекладеної зарубіжної літератури і лише по тому – в новий літературний та культурний ансамбль (для кращого розуміння взаємостосунків, що можуть існувати між іноземною й перекладеною літературами, варто звернутися до праць таких учених, як Ітамар Евен-Зохар чи Жозе Ламберт).

Коли ж ідеться про регіональну чи колоніальну літературу (типологічний аспект), ми повинні рахуватися з тим, що відповідна їй уніфікаційна система (культура центру) теж виходить на проблематику образу Іншого. Позаяк остання зводиться в загальному до розмірковувань про «розриви, що віддаляють» (термін Леві-Строса із праці «Раса й історія»), вона здатна і мусить мати своє місце не стільки в естетичному аспекті, скільки в політичному. Гасконці у Франції епохи Генріха ІV, комедії Мольєра, бретонські пісні, різні комікси є тими зразками чужості, іншості, котрі, знову ж таки, здатні й повинні проясняти французьку літературу та культуру. Такими ми бачимо принципи (поки що вони перебувають на стадії становлення) роботи компаративістики.

Загалом колоніальна література залучає нас до міжконтинентальної (або ж інтраконтинентальної) компаративістики. Причому тут не йдеться про акцентування всім відомих стереотипів – «добрий негр», «брудний араб», «азіатська непроникність». Мова, наприклад, про спробу зрозуміти, чому іспанська література надалі має вплив на всі латиноамериканські, чому там досі існують і мають цінність культурні моделі метрополії. Мова також про зусилля усвідомити, чому ж літератури деколонізованих соціумів послуговуються набутками та кліше колонізаторів.

Сьогодні, наприклад, для Африки імагологія пропонує своєрідну програму (і то не лише літературну, а й культурну плюс антропологічну) вивчення нового типу уявлень – «чорного», у надрах якого з осаду колонізації циркулюють непрострочені культурні моделі, нові форми вираження, спрямовані на відвоювання простору та часу – двох нелітературних, а людських величин, що їх колонізаційна політика свого часу конфіскувала.

(Можливо, ми зайшли надто далеко у виявленні сфер імагології? Одначе парадокс у тім, що коли ідентичність установлюється, проблематика образу Іншого зникає. Кожна література, котра рефлексує про власну ідентичність, у засадничих основах цієї рефлексії оперує образами Іншого, а коли, повторимо, ідентичність вибудувано, матеріал, що слугував предметом оперування, виявляється непотрібний. Теорема перетворюється на аксіому.)

Всі національні літератури обох Америк – Канади, США, іспаномовної частини континентів або Бразилії – теж відчувають, більш чи менш гостро, проблему ідентичності. У результаті з’являються розвідки на кшталт «Сад кущів» або «Есе про канадські соціальні уявлення» Нортропа Фрая, де, за допомогою численних прикладів, аналізується вельми делікатна проблема. Чи візьмемо антропологічні дослідження Жильберто Фрейре, провокативні праці Аффонсо Романо де Сант-Анни (приміром, «Чудовий канібалізм»), які показують, наскільки ж питання бразильської ідентичності є таким, що не зникає: воно своєрідно ускладнене тим, що феномен національності (а відтак – питання Іншого) там утворює «комбінація» представників трьох рас (білої, чорної та червоної).

Те ж і в іспаномовній Америці, де проблема ідентичності «поселилася» майже одразу, як континент «винайшли» (використовуємо тут чудове слово з книги «Винахід Америки» Едмундо О’Гормана) європейці, котрі змальовували його засобами презентованої ними культури (вдаючись, наприклад, до середньовічних міфів чи розповідей про рицарів – як це доводить у розвідці «Книги завойовників» Ірвін Леонард). Фундаментальну вагу питання ідентичності має і для креолів – його еволюцію в часі та просторі показує Леопольдо Зеа.

Також варто прочитати книги «Лабіринт самотності» Октавіо Паса чи «Сто років самотності» Габріеля Гарсія Маркеса; твори, де йдеться про політичну, економічну, культурну, лінгвістичну колонізацію Карибського басейну, про місцеві реалії ідентичності й образу Іншого – романи Алехо Карпентьєра, Роберто Фернандеса Ретамара, Едуарда Гліссана, Рене Деспестра, Роджера Тумсона: тут домінує мотив роздвоєності між автозображенням та гетерозображенням. Схожа ситуація й у північноамериканському ареалі – до старих проблематичних вузлів (на зразок теми кордону, межовості) додаються нові (бурхливий розвиток культури «латиносів»)…

Отже, імагологія могла б оформитись у дисципліну зразка порівняльного літературознавства, котра, через відкриття зарубіжних культур і множинності методів їхнього аналізу, перетвориться на «науку про людину». «Всі науки про людину […] пов’язані між собою. Вони використовують чи можуть використовувати єдину мову», – ось визначення Броделя з розвідки «Записки про історію». Питання окреслено: чи має компаративістика амбіції стати, завдяки деяким секторам своїх пошуків, «людською наукою», без заперечення специфічності, власне, літературознавчого складника?

Щоби реалізувати цю амбіцію, вона має програми досліджень та оригінальні проблемні розробки, які розвиваються здавна (згадаємо, зокрема, вивчення «чужої сторони», використовуючи термінологію часів Поля ван Тігема, у тексті, літературі, культурі). Імагологія володіє не просто методом, а низкою заготовлених методів для розв’язування конкретних специфічних проблем. І якщо психоаналіз пояснює, як письменник (Гюго, наприклад) підтримує із закордонним простором (насамперед Іспанією) взаємостосунки, котрі, послуговуючись формулою Шарля Бодуена (праця «Психоаналіз Віктора Гюго»), «засновані на почуттях, походженням із дитинства», то імагологія бачить таку ситуацію у вигляді історії ідей та почуттів, які прояснюють один із аспектів інтелектуального життя країни в її стосунках із іншою культурою. Себто діапазон (явище, далеко більше за метод) дій імагології має глибше підгрунтя – історичне, структуралістське, міждисциплінарне.


Подається за виданням: Баняс В. В. Смислорозширення. – К.: 2017 р., с. 145 – 150.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 43

Модифіковано : 2.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.