2.1. Визначення потенційних можливостей використання підприємницької функції
Гаврилко П.П., Кужелєв М.О., Брітченко І.Г.
Людина, грунтуючись на сформованій здатності до праці, вступає в процес виробництва продукції, який забезпечує її матеріальними і духовними благами. В процесі виробництва продукції здатність до праці перетворюється на продуктивну силу суспільства завдяки підпорядкуванню своєї фізичної та інтелектуальної енергії певній організаційній формі виробничої діяльності штучного об’єднання, наділеного конкретною владою над його членами і що функціонує відповідно до виробленої системи вимог.
Штучне об’єднання є організаційною структурою, яка здатна пристосовуватися з метою самозбереження до зовнішніх умов на основі регулювання власних системотворних зв’язків і елементів. Такою особливістю наділені виробничі системи, які об’єднані доцільною організуючою діяльністю людини і формують її первинну виробничу ланку.
Первинна виробнича ланка людської діяльності являє собою штучне об’єднання, утворене людиною для виробництва суспільно корисної продукції або послуг. У ньому цілісність виробництва продукції забезпечується організаційною єдністю трьох елементів продуктивних сил належної якості, таких як робоча сила, знаряддя праці і предмети праці, які у міру витрачання свого ресурсу по частинах переносяться за вартістю на створюваний продукт, представляючи нарешті витрати на його виробництво. Залежно від співвідношення тих елементів, що беруть участь у виробництві продукції долею живої праці (робоча сила) і уречевленої праці (знаряддя праці і предмети праці) під впливом чинників зовнішнього середовища складаються у суспільно необхідні витрати праці на виробництво продукції і умови його розвитку. Суспільно необхідні витрати за своєю величиною постійно змінюються, що пов’язане із споживчим інтересом населення до окремих виробів, який залежно від низки конкретних причин або зростає, або затухає. У зв’язку з цим рівень названих витрат, якісні і споживчі характеристики продукції, що випускається, знаходяться під контролем виробників, які в потрібний момент користуються власною підприємницькою функцією, а отримані результати використовують для перетворення як внутрішнього, так і зовнішнього середовища виробництва продукції, що дозволяє продовжувати здійснення вже існуючого виробничого процесу або організовувати випуск продукції нової якості. Результатом внесених в штучне об’єднання перетворень як правило є отримання нового суспільно корисного продукту, що задовольняє потреби людини в певній сфері.
Людська діяльність і її організаційна основа досліджується в двох варіантах поєднань: у формі штучного об’єднання в стабільному середовищі робочої сили, знарядь праці і предметів праці, або названий перелік елементів поповнюється елементом підприємницької функції робочої сили, яка розвивається в нестабільному середовищі. Серед вироблених позицій детального вивчення заслуговують вчення К.Маркса [141], в яких організаційні положення розвинуті на матеріалістичному розумінні світу, технологічно сполучаючи три елементи продуктивних сил суспільства; економічна система основоположника політичної економії А.Сміта [193], у якій нарівні з названими елементами уперше висунені ознаки підприємницької функції людини; і школи економістів сучасності, серед яких представляються системи М.Бєлопольського [16; 17], В.Голікова [49] і низки інших дослідників.
Перш ніж приступити до узагальнення організаційних основ названих шкіл, слід звернути увагу на ту обставину, що економічні школи і вчення формувалися під впливом історичного накопичення фактів, під впливом змісту і якісного складу яких, власне, і складалися основи шкіл і уявлення про виробничі системи. У них організаційні положення розвитку виробництва грунтувалися, як правило, на досягненнях науки тих часів, в які проводилися наукові дослідження, а штучні системи представлялися як організаційні штучні утворення. Детального дослідження потребують питання отримання такими штучними утвореннями прибутку, форм його накопичення, організаційних умов розвитку виробничого середовища, що створюється.
Наукова школа К.Маркса грунтувалася на матеріалістичному світогляді, в якому аналізу піддавалися форми руху енергії «механістичного» походження, що забезпечують функціонування виробничо-технологічних процесів. Розрахунки здійснювалися на закономірностях кінематичного руху тіл, поширення теплоти, світла, електрики, магнетизму, вивільнення енергії хімічних сполук, елементів і речовин, переходів агрегатних станів і процесів органічного життя з одного в інші.
Організаційні положення розвитку природних і штучних систем розроблялися відповідно до теорії, згідно з якою система за допомогою речовини і енергії впливає на довкілля, а середовище у свою чергу впливає на штучно створену систему. В результаті основу виробництва склали три елементи з чотирьох – робоча сила, знаряддя праці і предмети праці, які спричиняли механічний вплив на довкілля за допомогою розподілу робочої сили, що управляє, між керованими знаряддями праці. Апологетами школи, оскільки не було достатнього числа фактів, передбачалася прогресивна картина історичного розвитку людства на основі нескінченного сплетення зв’язків і взаємодій, в якій ніщо не залишається нерухомим і незмінним, а усе рухається, змінюється, виникає і зникає. Грунтуючись на такому припущенні, класики цієї економічної школи розглядали економіку як органічно цілісну систему, яку приводить в рух робоча сила. Вони дійшли наступного висновку: «Саме ця органічна система як сукупне ціле має свої передумови і її розвиток у напрямі цілісності полягає саме в тому, щоб підпорядкувати собі усі елементи суспільства або створити з нього ще бракуючі їй органи» [141, с. 229].
Організаційні положення штучних утворень групуються за принципом розподілу робочою силою системи знарядь праці, які впливають на предмет праці, що дозволяє здійснити і відповідний розподіл членів суспільства по різних видах виробництва, а індивідів, що беруть участь у виробничому процесі, підпорядкувати певним виробничим стосункам. Система на основі принципу розподілу в процесі виробництва перетворює робочу силу на продуктивну силу, як його чинник, наділений продуктивною здатністю, яка вступає у дію при виробництві продукту.
Наукова школа А.Сміта [193] не зупиняється на продуктивній здатності людини і поповнила економічну науку продуктивною функцією людини, яка грунтується на його енергії у формі «невидимої руки» і проявляється в процесі праці як особливий чинник виробництва, що сполучає в процесі виробництва усі інші чинники в єдину систему в умовах невизначеності отримання результату. Як і матеріалістичні положення школи К.Маркса, організаційні положення А.Сміта багаторазово підвищують, при оволодінні енергією продуктивної функції людини, продуктивну силу суспільства, перетворюючись одночасно на четвертий чинник виробничого процесу, який останнім часом отримує достатнє визнання в теорії і практиці сучасної економічної науки, як здатність прийняття рішень і здатність йти на ризик в середовищі, що характеризується своєю нестабільністю.
Сучасні економісти у своїх схемах і розрахунках використовують організаційні положення, що сполучають чинники виробництва в єдину систему, а саме:
Виходячи з вимог механізму взаємодії складових, М.Бєлопольським [16, с. 7–9] організаційні системи розглядаються на основі таких процесів взаємодії, які спричиняють подвійний вплив: середовища на систему і системи на середовище. Таким чином в його розробках визнається взаємодія людини, тобто «системи», з природою, тобто з «довкіллям». Така взаємодія в розробках організаційних систем реальною основою формування нових природних і штучних первинних ланок матеріальної системи, а також передумовою створення необхідних для їх існування природного і штучного середовищ. На рис. 2.1 представлений механізм і елементи взаємодії людини з середовищем.
Продуктивна функція людини займає своє місце в одному ряду з такими чинниками дії на середовище, як техніка, технологія, економіка та ідеологія. Оскільки «взаємодія людини (системи) з природою (довкіллям) є складною науковою і технічною проблемою, що зачіпає найрізноманітніші галузі сучасної науки» [16, с. 7], то обмежимося надалі завданням дослідження змісту сукупності виробничих систем, які у своєму розвитку підкоряються економічній системі суспільства, потребам окремих його членів. Це дозволяє виробити метод управління тими процесами, які виникають і постійно поновлюються між суспільством і природою, виробничою системою і природою, технікою і природою, і об’єднані взаємозалежністю елементів в системі «середовище – зовнішній об’єкт – довкілля» (рис. 2.2).
Рис. 2.1. Механізм і елементи класифікації взаємодії людини з природним і штучним середовищем матеріальної системи<
Виявляються два закономірні зв’язки: перший з яких виробничу систему представляє як цілісність з властивостями внутрішнього взаємозв’язку її частин (елементів) з єдиною орієнтацією на цілеспрямовану діяльність; другий – як автономність, наділену властивостями розвиватися у встановлених межах аж до руйнування її незалежно від оточуючого середовища. Середовище орієнтовно представлене регулятором, що управляє та забезпечує життєдіяльність виробничої системи. Таким регулятором, в класичних наукових працях виступає певний обсяг праці [141], продуктивна функція людини [49], а в сучасних дослідженнях – його представляють керівники, здатні вибирати сприятливе середовище [16, с. 33] на основі мобілізації підприємницької здатності [155, с. 5] до ухвалення рішення в ієрархії, що «синтезує конкретні структури управління» [66, с. 65].
Рис. 2.2. Науковий підхід до класифікації взаємодії елементів в системі «середовище – зовнішній об’єкт – довкілля»
Автономність, наділена властивостями розвиватися, представлена в дослідженні як самостійними виробничими системами, так і оточуючим середовищем з регуляторами управління. Методичним підходом до пізнання суті і природи самостійної виробничої системи, виявлення її основних базисних залежностей, виступає її характеристика як структурної складової, що відрізняється від інших і має особливий, властивий тільки їй тип взаємозв’язків. Це дозволяє виконати групування виробничих систем і основних базисних зв’язків комплексно [35, с. 21].
Розробка загальносистемної теоретичної основи складноорганізованих, цілеспрямовано і планомірно керованих систем була завершена до кінця 1970-х років низкою авторів, публікації яких не втратили своєї актуальності. Їх висновки були отримані за даними дослідження безлічі внутрішніх і зовнішніх зв’язків виробничих систем, які представлялися як сукупність пов’язаних діючих елементів [189, с. 96] чи взаємозв’язаних частин [3, с. 145]. Система, таким чином, представлялася як сукупність функціонально взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, що забезпечують досягнення поставлених корисних людині цілей.
Безліч елементів довільної матеріальної природи, що знаходяться в деяких заданих відносинах один з одним або як штучно організована людиною сукупність матеріальних елементів, які функціонують завдяки закладеним в них заздалегідь відомим властивостям, що задовольняють певні матеріальні або духовні потреби людини, зводилися до поєднання складових продуктивних сил суспільства, таких як робоча сила, знаряддя праці і предмети праці. Тобто структура системи довгий час розглядалася як комплексна сукупність відносин, що формуються кожного разу для цілісного об’єкту, яка складається з неділимих елементів, виду і характеру стійких зв’язків між ними, утворених з поєднання особистих і речових властивостей виробництва, сполучених в просторі і часі розумовою працею [160].
Висновки формувалися під впливом ідеологічних мотивів. Так, на зміст системного аналізу в прикладних аспектах в країнах соціалістичного табору довгий час позначалося політичне неприйняття відмінного від марксистської позиції світогляду, у зв’язку з цим у зміст виробничої системи вкладалися тільки технологічні елементи її структури, або для її опису дослідники сполучали елементи систем різного виду, рівня і підпорядкування.
Під загальною структурою виробничої системи розуміється комплекс технологічних, організаційних і економічних взаємозв’язків між її складовими, спрямованими на здійснення певної мети. Тоді, виробничої системи проявляються у формі технологічної і організаційної єдності ряду процесів, спрямованих на випуск продукції при здійсненні окремих стадій її виготовлення. Це штучні системи, енергетичні і силові потужності яких призначені для використання речовини і енергії (сировини, матеріалів, енергоресурсів тощо), запозичених у довкілля (природи) з метою створення необхідних матеріальних благ, призначених для громадського споживання [16, с. 47]. При цьому, організаційне середовище такої системи представляють різні види взаємодій між керівниками (регуляторами) і фахівцями, що працюють в цехах, відділах, службах, підрозділах, спрямовані на створення раціональної організації виробничої системи [16, с. 62] та засновані на інформаційних комунікаціях.
Отже, виходячи з наведеної властивості множинності систем, концептуальний підхід до дослідження виробничої системи зрозумілий – він визначається кожного разу після вибору методу дослідження внутрішніх закономірностей функціонування структурних складових. В зв’язку з цим структурна складова єдиного цілого виступає як первинне і переважно загальне поняття, що досить повно відбиває одночасно і цілісність виробничої системи, і закономірність стосунків між її окремими елементами.
Форми їх існування і функціонування будуються на принципах незалежності один від одного, паралельності розвитку під динамічною дією і вимогою дотримання субординації взаємозв’язків, з’єднуючись в єдине ціле послідовністю технологічного потоку, економічним змістом або організаційними зв’язками. Тобто методологічною основою формування виробничої системи є пріоритетне узагальнення структурного аспекту поняття, доступного для відображення у вигляді моделі, або класифікації, виконаних за вимогами системного підходу.
У суспільстві розвиваються паралельно дві системи: перша – на основі суспільної власності на засоби виробництва і колективного привласнення результатів праці, друга – на основі приватної власності на засоби виробництва і приватного привласнення результатів праці.
Економічна система являє собою «сукупність виробничих стосунків і їх законів, виникаючих господарських структур, що розвиваються в процесі взаємодії. Взаємодія економічних законів виражається передусім взаємозв’язком сутностей, серед яких початкова суть є також законом» [49, с. 5]. Оскільки суспільству як певній системі, що розвивається, властиві загальні, специфічні (особливі) властивості і стосунки, то саме загальну властивість представляли продуктивні сили, виробничі відносини (власність), спосіб виробництва (привласнення), а також органічна єдність виробництва, розподілу, обміну і привласнення.
У конкретних виробничо-тимчасових умовах виробничі відносини характеризуються певною інтенсивністю, а розвиток суспільства представляється як заміна однієї суспільно-економічної формації іншою. Тому його можна представити як процес згасання, поступового або стрибкоподібного послаблення інтенсивності одних відносин і активізації інших, вже відомих або нових, спричинених новими видами соціальних структур і зв’язків.
Соціально-економічні структури відбивають єдність внутрішніх і зовнішніх стосунків в тому сенсі, що з певними стосунками виникають і певні структури» [17, с. 18]. У свою чергу, актуальними залишаються наступні положення [141]:
1) не існує обміну без розподілу праці, якщо останнє є чимось первісним або ж результатом історичного розвитку;
2) приватний обмін припускає приватне виробництво;
3) інтенсивність обміну, його поширення, так само, як і його форма, визначаються розвитком і структурою виробництва.
Це означає, що єдність внутрішніх і зовнішніх стосунків досягається на основі відособлення, громадського розподілу праці як процесу, який представляє загальні властивості суспільства, що історично розвивається. Тому структури перехідного періоду, виділені по видах (властивостях) громадської праці, одночасно характеризуються стосунками не лише зовнішньої відмінності, але й такими, що визначають історичну суть виробництва.
Простежуючи хід історичного розвитку організаційних процесів, приходимо до висновку: первинне відособлення пов’язане з появою суспільно продуктивної праці, внаслідок чого її носії стали першими економічними структурами суспільства. Саме виникнення одночасно декількох подібних колективів перетворилося на процес структуроутворення і було обумовлене початковими економічними відносинами.
Звертаючись до питань формування структур в історичному аспекті, першими соціально-економічними структурами суспільства були мисливські, скотарські, землеробські і ремісничі громади, з яких утворилися масштабніші види матеріальної діяльності, що мало першопричину – виникнення і ріст додаткового продукту у зв’язку із спеціалізацією праці. Такий розподіл праці завершився розвитком соціально-економічних структур нового рівня, а також призвів до налагодження економічних зв’язків більш високого порядку, якими стали оподаткування, торгівля, товарно-грошові відносини тощо.
Далі настав період становлення приватновласницької структуризації усередині громад, в яких господарська єдність забезпечувалася не безпосередньо громадською працею, а обміном результатами виробничої діяльності. Одночасно з цим поглиблення соціальної нерівності привело до виникнення антагоністичних класів, чим, власне, обумовлена поява ієрархічної адміністративно-виконавчої структури суспільства і держави. В умовах капіталізму тривало затвердження розподілу праці на продуктивну і непродуктивну, що сформувало певне ставлення до тих елементів трудового процесу, які сприяють росту його продуктивності, в першу чергу за рахунок застосування більш спеціалізованих знарядь праці для обробки предметів праці. Відділення працівників від засобів виробництва на основі примусу породило нову форму відособлення – політико-економічну.
Зв’язуючи виявлені історичні особливості з сучасністю спостерігається наступний конгломерат діючих економічних умов, а саме:
1) присутність нерентабельних соціалістичних підприємств визначає колективний принцип організації процесу праці і виробництва на основі колективного використання засобів виробництва і привласнення створеного продукту, оплати праці, еквівалентного обміну діяльністю між підприємствами;
2) присутність наростаючих у своїй потужності приватнокапіталістичних підприємств визначає наявність не лише капіталіста і найманого робітника, але і становлення відносин привласнення додаткової вартості.
Тобто присутнє співіснування двох структуротворних форм громадського об’єднання спеціалізованої праці. Перша заснована на рівноцінній і рівнозначній праці, на рівності суб’єктів діяльності в соціально-економічному сенсі, на реалізації процесу безпосереднього з’єднання працівників із засобами праці, чим власне підтримується існування соціалістичних громадських стосунків, друга – на відділенні працівників від засобів виробництва, на приватній формі привласнення результатів праці утримувачами капіталу, чим власне заохочується розвиток приватнокапіталістичних громадських стосунків.
Конкретні громадські структури – якісно визначені явища, що виражаються в поняттях, абстракціях та узагальнюють комплекс властивостей, вони виступають одночасно як системоутворюючі стосунки, так і взаємовідносини. У такому разі має місце взаємоперехід категорій: організація – структура; структура – організація, система виступає і структурою, і організацією [49, с. 17]. Структурно-функціональні стосунки на сучасному етапі економічного розвитку представляють власники і незаможні, співвласники і користувачі, індивіди і суспільство, узяті в цілому.
Зв’язок організаційних процесів, на основі узагальнення поглядів різних вчених [3; 16; 17; 49; 155; 189], в монографії представлений на рис. 2.3. Класифікаційний ряд, що описує комплекс властивостей і стосунків в суспільстві, представлений виробничими, структурно-функціональними, соціально-економічними стосунками і політико-економічними відособленнями.
Названі складові виступають елементами з відносно самостійними властивостями. Виробничі відносини щодо способу виробництва представлені як системи, що складаються з підсистем або структур, які у свою чергу формуються з багатофакторно підпорядкованих елементів і конкретних відносин. Отже, термін «відносини» трактується як «прояв зв’язків», громадські стосунки в ньому – це «громадська форма прояву зв’язків», структура – «впорядкованість відносин, що створюють інтегральну властивість, по якій одну частину цілого відрізняють від іншої» [49, с. 17–18]. Тобто виявляється важлива залежність: структура не може бути пізнана без відносин, так само як і відносини не виникають і не існують без властивостей, що співставляються. Графічне представлення взаємозв’язків дозволяє виявити структуру, в якій кожен рівень організаційних стосунків відображений у вигляді циклів, що поширюються на кожен структурний елемент системи організаційними структурами суспільства та формують середовище їх розвитку.
Відносини проявляються як властивість і одночасно як момент взаємодії елементів, що співставляються. Це дозволяє не лише моделювати якісну структуру суспільства взагалі і економіки зокрема, але і виражати кількісно інтенсивність властивостей і зв’язків, співвідношення структурних одиниць, що становлять ці системи, а також визначати напрями зв’язків. Залежність встановлюється шляхом встановлення показників, що характеризують стабільність переходу однієї якості системи в іншу, а також періоду часу, який необхідний для здійснення цих перетворень.
Рис. 2.3. Класифікація організаційних відносин в суспільстві
Оскільки «в цілому структура і відносини утворюють громадську організацію таким чином, що внутрішні і зовнішні зв’язки підсистем і елементів є органічною єдністю» [49, с. 18], то виявляється система залежностей [35, с. 28]:
Структура продуктивних сил виражається через техніко-організаційні стосунки, які представляє спеціалізація, технологічне об’єднання і т.і. → Громадська праця представлена різними видами продукції і робочої сили. В межах кожної конкретної праці вони розділені згідно рівня кваліфікації. → Відносне відособлення територіальних структур призводить до територіального розподілу праці. → Відбувається громадський розподіл праці на працю управлінську і виконавчу, виникає відособлення керівництва. → Громадський апарат управління представляє система органів, які є його структурою. → Виробничий колектив – це первинний господарський осередок. → Єдністю продуктивних сил і виробничих відносин визнається технічна і економічна структура.
Представлений логічний зв’язок елементів виявляє необхідність управління обсягом живої і уречевленної праці в такій цілісності, де істотну роль відіграє територіальна економічна система.
До вивчення територіальних економічних систем різних рангів, просторових поєднань виробництва виник інтерес на початку 1950-х років. Дослідження просторових поєднань виробництва переслідували мету встановлення найбільш раціональних структурних комплексів, доцільних зв’язків і взаємозалежностей між їх окремими структурними елементами, а також вдосконалення існуючого територіального розподілу праці між ними» [9, с. 5]. Використання в системі виробничої діяльності низки положень цієї концепції дозволяє виробити класифікаційні критерії щодо розвитку зв’язків, встановлених між елементами.
Структура територіально-виробничого комплексу формувалася за допомогою кібернетичних методів шляхом відображення трьох блоків, що будуються на загальнодержавній інформації, базисі та галузях економіки, а саме:
– функціональний блок (загальнодержавна інформація), тобто завдання, якими визначилося його місце в територіальному розподілі праці, роль і участь підрайонів, виробнича програма, а отже і внутрішня структура;
– інфраструктурний блок (базис територіально-виробничого комплексу), що включає природні, трудові і соціально-економічні ресурси;
– господарський блок (галузі матеріальної і невиробничої сфери), що відображав нормативну базу для виконання наміченої виробничої програми.
Теоретичні розробки дослідників звужувалися установкою, що отримала розповсюдження ще у кінці 1920-х років, яка полягала в наступному: «райони в економічному значенні цього слова – як спеціалізовані, диференційовані частини єдиного господарського цілого – можливі тільки за наявності більш-менш широкого обміну між ними» [9]. В результаті отримана диференціація виробництва по окремих районах, що досі призводить до їх залежності один від одного, а отже, до розвитку міжрайонних зв’язків, в процесі яких райони обмінюються між собою продуктами галузей спеціалізації.
Крім того, як з’ясувалося і було відмічено в плані електрифікації: окремі елементи і галузі господарства не є сталими величинами, значення їх змінюється залежно від того, в якому поєднанні знаходяться ці елементи і галузі. Проте, незважаючи на названий недолік, в територіально-виробничому комплексі виділялося декілька організаційних груп галузей економіки. Дослідник М.Паламарчук [157], вважає, що існує чотири галузі: спеціалізації, субспеціалізації, міжрайонного та внутрішньорайонного значення. П.Алампієв [5] теж розрізняв групи галузей, такі як: спеціалізації, що забезпечують першу сировиною, паливом, та обслуговуючі, які задовольняючі потреби населення цього району в устаткуванні, ремонтах, будівельних матеріалах тощо. Е.Алаєв [4] виділяв три групи галузей: спеціалізації, допоміжні, обслуговуючі. І.Нікольський [152] по ролі і значенню підприємств розрізняв: головні, базисні, супутні, додаткові, допоміжні, обслуговуючі, місцеві групи галузей економіки. Н.Багров і Г.Градов [9] відокремлювали чотири групи економіки: спеціалізації, обслуговуючі, додаткові, внутрішньорайонного значення.
Групу спеціалізації складають галузі, які за своїм потенціалом перевищують потреби місцевості і надлишки продукції яких передаються для обміну на інших територіях. Власне виявляється дві схеми обміну діяльністю:
– передача надмірно виробленої продукції від більш розвиненого територіально-виробничого комплексу менш розвиненому;
– насичення територіально-виробничого комплексу продукцією і подальша передача її для споживання в менш розвинені регіони.
Основою для перегляду меж районів виступають вимоги, обумовлені конкурентною боротьбою виробників або викликані зубожінням ресурсів. Саме з цих причин на початку минулого століття почався перегляд районів тяжіння [35, с. 30].
У подальшому, оскільки на території колишнього СРСР була відсутня конкурентна боротьба виробників, то на перерозподіл території впливали проблеми планового розвитку і розміщення продуктивних сил суспільства. До першопричин, за якісним станом яких в організацію економіки вносилися корективи, належали:
– слабка забезпеченість паливними ресурсами;
– напружений паливно-енергетичний баланс;
– недостатнє використання корисних копалин;
– вдосконалення спеціалізації, що склалася;
– кооперація і комбінування в машинобудуванні;
– диспропорції між сировинною базою і виробничими потужностями індустріально-аграрного циклу.
Управління обсягом живої і уречевленої праці здійснювалося відповідно до схеми К.Маркса [141], у якій нове нарощування виробництва можливе за рахунок екстенсивного чинника розширеного відтворення, тобто нарощування поля виробництва, або за рахунок інтенсивного чинника – використання продуктивніших засобів праці. Вважалося, що державі вигідніше не «точкове» розміщення окремих підприємств, а зосередження їх в одному або декількох географічних пунктах, що утворюють промисловий вузол.
Оскільки промисловий вузол представлявся як територіальне поєднання підприємств, що об’єктивно складається в процесі планомірного розвитку національної економіки, відмінні ознаки якого формуються спільністю території, єдиною системою розселення та інфраструктурного обслуговування, що суперечило принципу планомірного заселення слаборозвинутих територій тих часів.
Сучасна організаційна система виробничої діяльності в регіоні сформована без внесення змін до існуючого територіального середовища. Відомі у цій галузі знань розробки, які побудовано на вказаному принципі слабкої дії на середовище по методу кластерного розвитку. Наприклад, пропонуючи формувати промислові кластери по видах діяльності, підприємства розподіляються між чотирма групами: добувні, переробні, виробничі і обслуговуючі групи [143, с. 392–393]. Тобто, вказана класифікація повертає до галузевої форми організації виробництва, що на рівні підприємства завершується об’єднанням інтелектуальних, фінансових і матеріальних ресурсів без зв’язку з вміщуючим середовищем. У такій організаційній структурі зберігається правило примусового безперервного навчання усіх категорій працівників, спрямування тільки на забезпечення універсалізації працівників вищої кваліфікації, багатопрофільності кваліфікованих робітників. При цьому зміни в системі управління не передбачаються, поняття та класифікація підприємництва відсутні.
Таким чином, функція територіального управління і регіонального прогнозування в Україні залишається слаборозвиненою, бо використовується на практиці без необхідної визначеності або безадресно. Схеми розвитку і розміщення продуктивних сил на 15-річний період, в яких здобули подальшого розвитку питання розділу населення і трудових ресурсів, виявили їх довідкове призначення. Основу часткового регіонального ринку праці представляє відносно розвинений локальний господарських комплекс з «містом-ядром», що утворює за своєю суттю промисловий комплекс.
Аналіз шляхів розвитку економіки показав, що в нестабільний період економічно виправданим напрямом розвитку є той, який спрямований на нарощування підприємницької функції території.
Отже, управляючи обсягом живої і уречевленої праці, на сучасному етапі організації економіки на перший план виступає дослідження механізму забезпечення функціонування виробничих систем на територіях з нестабільними умовами перехідного періоду, основною формою прояву якого є формування середовища для розвитку підприємницької функції людини на основі організаційної взаємодії штучних об’єднань суспільства і його споживчої функції.
Тобто цілісність економічної системи регіону і держави доповнюється феноменом підприємництва, яке розвивається на основі відповідних економічних, політичних, соціальних, правових й інших умов.
В процесі дослідження виявлено, що у вітчизняній науковій літературі підприємництво розглядається як вид діяльності, за яким закріплюється до теперішнього часу спрощене представлення суті – як форми бізнесу. Таке трактування поняття «підприємництво» не відповідає вимогам сучасності ні за своїм змістом, ні за структурою. Необхідними є проведення аналізу організаційних форм і принципів розвитку підприємництва, його функцій, класифікаційних характеристик його основних ознак функціонування, розробка організаційно-господарського механізму управління.
Дія підприємницької функції уможливлюється з моменту появи в суспільстві суб’єкта підприємницької діяльності – підприємець, здатний комбінувати чинники виробництва. Зазначимо, що у всі часи для комбінації чинників виробництва залучався досить великий обсяг інтелектуальної і фізичної праці. Саме тому підприємець являє собою «суб’єктивний (особовий) чинник відтворення, здатний на ініціативній та інноваційній основі, беручі на себе повну економічну відповідальність, йти на ризик і особливим чином сполучати інші чинники виробництва так, щоб в перспективі з’являвся додатковий дохід» [188, с. 50].
Виявлення і аналіз організаційних форм і принципів розвитку підприємництва, вивчення організаційно-господарських механізмів управління не обмежується на спектрі здібностей підприємця. Одним з визначальних факторів, в процесі дослідження, є визнання людської підприємницької функції, як самостійного елементу продуктивних сил суспільства.
У практиці господарського управління здібності людини реалізуються в сукупності функцій, які обумовлені практичною діяльністю. Слід визнати, що і підприємницька функція теж стає відчутною в процесі здійснення практичної діяльності. Відповідно, існує стандартний (початковий) набір функцій, який за певних рівних умов дозволяє налагодити виробництво продукції або надання послуг.
Економічна наука підприємницьку функцію представляє як підприємницький статус, який зникає кожного разу, коли функції інноватора перетворюються на поточний процес виробництва продукції або надання послуг, тобто втрачають такі характерні риси, якими є ризик і невизначеність, користуючись якими прогнозуються основні параметри розвитку виробництва, обміну і забезпечення додаткового комерційного ефекту. Це визначає методичний підхід до насичення організаційної системи – підприємництва і методів її дослідження.
До складу характеристик організаційної системи «підприємництво» включаються наступні компоненти:
– раціональне поєднання чинників виробництва, засноване на інноваційному ризиковому фундаменті;
– використання нових систем організації праці і управління виробництвом на основі розвитку новітньої техніки і технології;
– ефективне функціонування служби маркетингу.
Названі характеристики перетворюють діяльність людини на підприємницьку в тих випадках, коли суспільство отримує підприємницький дохід або «надприбуток» як своєрідну компенсацію за ризик. Таким чином, «підприємництво – це особлива інноваційна форма виробництва» [188], яка стає переважаючою у відповідних історичних і соціально-економічних умовах. Функціонування і розвиток підприємницької форми виробництва стимулюється організаційно-управлінським механізмом, використання якого перетворює економічну сутність виробництва продукції і надання послуг в саморегульовану суспільно-економічну систему на фазах їх виробництва, обміну, розподілу і споживання.
Організаційно-управлінський механізм діє за наявності певних чинників, які можуть впливати на систему як прогресивно, так і регресивно. Серед них:
– організаційно-економічні умови функціонування;
– обсяг праці, забезпечений підприємницькою функцією.
Отже, на сучасному етапі організації систем виробничої діяльності в національній економіці, на перший план виступає вивчення механізмів перетворення діяльності людини в підприємницьку, здійснення підприємництва як особливої інноваційної форми прояву, нарощування потенціалу особистісних і речових чинників людської діяльності з метою подальшого використання їх основних положень в практиці господарського управління.