Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія культури / Повернення з небуття

Повернення з небуття

Марта Десенко

Історія однієї пісні

Батько мій, Левко Іванович Десенко, родом із Полтавщини. Отож, людина співуча. Пам’ятаю, до війни була у нас прекрасна грубенька книжка з чудовими ілюстраціями, перекладеними спеціальним папером, з твердою палітуркою і білою суперобкладинкою, оздобленою українським орнаментом. Пісенник, де були зібрані українські народні пісні, з нотами. Нотної грамоти батько, історик за фахом, не знав, але прекрасно співав, мав баритональний бас з голосом, поставленим від природи (так визначила одна наша знайома, співачка з Київського драматичного театру імені Івана Франка).

Іноді тато брав цю книжку, хоч мало не всі пісні ми знали напам’ять, і кликав:

– Доню, ходи-но сюди, заспіваємо!

І ми співали пісню за піснею, співали на два голоси. Мама до нас не приєднувалася, продовжувала поратися по господарству під наш спів. Часом вона сідала і слухала, як я, 5-6-річна, тоненько виводила про вірне чи нещасливе кохання, про відважних козаків та їхні походи, про прекрасні й трагічні людські долі: „Пливе човен, води повен…”, „Стоїть гора високая…”, „Дівка в сінях стояла…”, „Тече річка невеличка з вишневого саду…”, „За городом качки пливуть…”, „Розпрягайте, хлопці, коні…” (не той безжурний, хвацький варіант з присвистом, гупанням та вигуками про невідому Марусю, а журливий, сповнений каяття, питомий український варіант), „Ой, на горі та й женці жнуть…” і багато інших. Була у пісеннику й пісня про чаєчку-небогу, що звила гніздечко та вивела чаєнят при битій дорозі. Мені, малій, жаль було бідолашну чайку, у якої забрали дрібних діточок і так жорстоко з ними повелися: в каші поварили! Мені жаль було безневинних малих пташенят. Але й чумаків було шкода. Як же їм скрутно жилося, якщо вони змушені були присмачувати свою кашу в такий бузувірський спосіб!

З цього пісенника я знала так багато пісень і так любила співати, що під час евакуації у війну до Алма-Ати слугувала сусідам таким собі „маячком”. Річ у тім, що ми з мамою мали город, який доводилося поливати з арику у визначений час, як випаде, іноді навіть вночі. І тоді люди у темряві орієнтувалися так: „Наша ділянка ліворуч (або праворуч) від тієї, де дівча співає українських пісень”.

Згодом я дізналася, що багато які з народних пісень мали авторів, але пішли в народ, і народ їх прийняв. Це так звані пісні „книжного походження”. Такі пісні майже ніколи не доходять до нас у первісному вигляді. Виконавець додає щось своє, співзвучне, близьке й зрозуміле йому, щось переробляє, на власний розсуд розвиває сюжет, пригладжує, адаптує до тогочасних панівних смаків носіїв фольклору. З часом така пісня стає мало не вдвічі довшою від свого першоджерела. Так було, скажімо, з піснею на слова Богдана Лепкого „Час рікою пливе”, яка має кілька варіантів, та безліччю інших пісень.

Коли батька не стало, я перестала співати і майже позабувала слова, мелодії…

Минуло понад півстоліття. Працюючи в Одеській національній науковій бібліотеці, якось у фонді Українсько-Канадського бібліотечного центру, що існує при бібліотеці, я натрапила на маленького формату книжечку, всього на 50 сторінок, видану 1943 року Українським видавництвом (Краків-Львів) невеликим накладом, і проштемпельовану 1959-го, так званого Мазепинського року (1709-1959) в Нью-Йорку. В цій збірочці було зібрано все з написаного автором, що збереглося і дійшло до нашого часу від ХVІІ століття. Книжечка містить кілька листів автора до коханої, кілька віршів. Писані листи простою мовою, але сповнені експресії, ніжності й турботи, а часом і ревнощів. Звертаючись до коханої, згідно з тогочасним епістолярним етикетом, він писав: „ В[аша] М[илість]”. Один з листів починався так: „Моя сердечне коханая, наймильшая, найлюбезнішая Мотронько!” І закінчувався: „Щаслившії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідніє очі, що тебе не оглядають”. У листах відчутно звучить віршована ритміка: „Коли мене любиш, не забувай же; коли не любиш, не споминай же! Спомни свої слова, же любить обіцяла, на що мені і рученьку біленькую дала”. Між гостинцями, що він передавав своїй коханій, крім коштовних каблучок з діамантами, була й така тогочасна коштовність, як книга, а це характеризує його як знавця і любителя книжок. Листи коханці передавали одне одному через дівку Мелашку, яка „єсть вірная В.М. і мені во всім”. Ось один з останніх листів, що дійшов до нас:

„Моя сердечне коханая Мотренько!

Поклін мій оддаю В.М., моє серденько, а при поклоні посилаю В.М. гостинця – книжечку і обручик діяментовий, прошу тоє завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім – дасть Бог – з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькіє і всі члонки тільця твого біленького, моя любенько коханая!”

І був у цій збірочці такий вірш:

ПІСНЯ ПРО ЧАЙКУ-НЕБОГУ

Ой, біда, біда

Чайці-небозі,

Що вивела діток

При битій дорозі…

Киги! киги!

Злетівши вгору,

Прийшлось втопитись

В Чорному морю.

Киги!..

Жито поспіло,

Діло приспіло,

Прийдуть женці жати,

Діток забирати…

Киги! киги!

Злетівши вгору,

Прийшлось втопитись

В Чорному морю.

Киги!..

Ой, чайка в’ється,

Крилами б’ється!

Чого ж їй літати?

Чого ж їй кричати?

Киги! киги!

Злетівши вгору,

Прийшлось втопитись

В Чорному морю.

Киги!..

Як їй не кричати,

Як їй не літати?

Дітки маленькі,

Вона ж їм мати!..

Киги! киги!

Злетівши вгору,

Прийшлось втопитись

В Чорному морю.

Киги!..

Ой діти, діти,

Де вас подіти?

Чи мені втопитись,

Чи з горя убитись?

Киги! киги!

Злетівши вгору,

Прийшлось втопитись

В Чорному морю.

Киги!..

Автор – державний муж, політик і стратег, чоловік ерудований, бібліофіл, меценат української культури, один з найбільш освічених людей, водночас талановитий і непересічний поет свого часу. Він мав ще й музичний хист, склав вірш про чайку як пісню, можливо навіть з мелодією, вважає упорядник книжки, її редактор і автор вступної статті Є.Ю. Пеленський. Так ось кому належать слова цієї пісні, яка припала людям до душі і стала народною! Збірочка має назву „Писання”, а її автор – гетьман Іван Мазепа. Листи ж адресовані Мотроні Кочубеївні, дочці генерального писаря, згодом – генерального судді Лівобережної України Василя Кочубея. Твори, вміщені у книжечці, є неабиякої ваги літературним та історичним документом своєї доби.

Пішовши в народ, пісня видозмінювалася і постала у двох основних редакціях. В обох чаїне гніздо розміщене „при битій дорозі”, але в одній – на ріллі, як у першоджерелі, так би мовити, хліборобський варіант:

Жито поспіло,

Діло приспіло,

Прийдуть женці жати,

Діток забирати…

в другій же чітко проглядається чумацький побут: ходіння в Крим по сіль або на Дін по рибу, варіння каші тощо:

Бодай ви, чумаченьки,

На Дін не сходили (варіант: у Крим),

Як ви моїх дрібних діток

В каші поварили!

Вперше пісню було надруковано в пісеннику кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст., отож можна зробити висновок, що написано її було десь наприкінці ХVІІ ст. Проте сучасники розуміли її глибинний зміст: чайка і чаєнята – не звичайний літературний мотив, а поетичне оформлення певної історіософічної концепції, що окреслює долю України на роздоріжжі шляхів з варяг у греки та з Азії в Європу. А що йдеться про Україну, на це вказує назва „Чорне море” та ходіння у Крим, вважає Є.Ю. Пеленський.

Нижче наводиться один з відомих, так би мовити, чумацьких варіантів, що дійшов до наших днів.

ПІСНЯ ПРО ЧАЙКУ

Ой, горе тій чайці,

Чаєчці небозі,

Що вивела чаєняток

При битій дорозі.

Ой, ішли чумаченьки,

Весело співали,

Вони чайку ізігнали,

Чаєнят забрали.

А чаєчка в’ється,

край дороги б’ється,

На колінця припадає,

чумаків благає:

– „Ой ви, чумаченьки,

Ви добрії люде,

Віддайте мні моїх діток,

Бо лихо вам буде”.

- „Ой ти чайко, чайко,

Чаєчко ти наша,

Що із твоїх малих діток

Була добра каша”.

– „А бодай ви, чумаченьки,

У Крим не сходили (варіант – „на Дін”),

Що ви моїх чаєняток

В каші поварили!

А бодай ви, чумаченьки,

Щастя не діждали,

Що ви моїх чаєняток

В кашу повкидали!..”

Так мені випала нагода переконатися, що автором народної пісні про чаєчку-небогу справді є гетьман України Іван Степанович Мазепа (1644-1709).

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5443

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.