Картина «Легенда про Тіля» О. Алова та В. Наумова
Світлана Шакула
Поетично-філософська кінострічка «Легенда про Тіля Уленшпігеля» (1977) розповідає про історію Фландрії ХVІ ст. та про революційні події, котрі привели до незалежності Голландії.
Презентуючи свій фільм, режисери О. Алов та В. Наумов сказали:
– Починаючи з ХІV ст. в різних країнах Європи почали з’являтися численні легенди та історії, жарти та анекдоти, героєм яких стає Тіль Уленшпігель – бродяга та веселун, витівник та балагур. Він критикував сильних світу цього, висміював тупість та обмеженість людей. А в середині ХІХ ст. бельгійський журналіст Шарль де Костер написав роман, в якому показав Тіля національним героєм Фландрії. Фландрія – маленька європейська країна, котра в ХVІ ст. розпочала нерівну та довготривалу боротьбу проти могутньої іспанської монархії. Тіль стає героєм цієї боротьби – фламандським гезом, народним месником, борцем за свободу та незалежність. Він – дух свого народу, він – безсмертний.
Тіль на сторінках книги не одинокий, поряд з ним – багато інших персонажів. Це і Нелі, кохана Тіля, яку Костер назвав серцем Фландрії, і його вірний друг Ламме – черево Фландрії, і його батько Клаас – мужність Фландрії і т. д. Всі разом вони утворюють чудовий портрет іншого героя костерівської епопеї – фламандського народу.
Афіша до фільму «Легенда про Тіля Уленшпігеля» (фрагмент)
У фільмі «Легенда про Тіля» символічно показано основи світової історії – національну свободу, державну незалежність, любов, родину, дружбу. Саму історію показано через колесо – колесо, що котиться і нерухоме колесо, колесо, яке розхитують діти, – юні нації та майбутні герої, і колесо, яке несе бідний чоловік – образ простого народу. Історія, як і колесо, крутиться-повторюється, але більшість людей не враховує її уроків…
В цій кінострічці, так само, як і у фільмі «Втеча», режисери використали біблійну притчу про сліпих, але показали її через картину П. Брейгеля – жебраки-сліпці наче зійшли з картини і, символізуючи старе, відживаюче, дике, потворне, проходять червоною ниткою через увесь фільм.
Режисери Алов та Наумов неодноразово заявляли, що в своїй творчості притримувалися не так історичної чи конкретної, як загальнолюдської правди, і у фільмі «Легенда про Тіля» через іспанську інквізицію та переслідування відьом (ворогів народу) вони показали політичні репресії 1930-х років, а через зайця, загнаного гончаками, – омріяну Тілем свободу…
Гончаки у фільмі також символізують – корисливе оточення монарха, ревних виконавців державних наказів, жорстоких військових, але… ці гончаки можуть відчути й щастя від широкої, як море, свободи та приєднатися до народних мас…
Про нематеріальність свободи Тілю постійно нагадує товстун Ламме – образ добродушної, але слабохарактерної людини. Товстуну відповідає коваль – символ людини, яка власноруч кує своє щастя: «Я живу не ради їжі, а ради торжества свободи. Не наповненим черевом рятують батьківщину, а гордою мужністю та добровільною згодою нести тяготи до кінця життя».
Тіль і Неле у виконанні Л. Ульфсака та Н. Бєлохвостікової
Мистецтвознавець Віктор Гульченко говорив про Алова та Наумова:
– Автори фільму «Легенда про Тіля» користуються метафорами, алегорією, а це дуже тонка тканина мистецтва – його мереживо, його гордість, його таємниця. Іноді ця таємниця незрозуміла й самим режисерам…
Дороги Фландрії та дороги чужих земель, пройдені Тілем та Ламме, залиті дощем і засипані снігом, дороги, що зрівнюють людину з Богом (привиділось якось Тілю, що й Господь мандрує в простоті та самотності), – всі ці дороги сходяться в символічному образі шляху – шляху, котрий веде до Свободи. Але не кожному під силу здолати цей шлях…
Загроза обвінчатися з мотузкою шибениці, відчути доторк сокири, подружитися з полум’ям вогнища було для героїв сумною реальністю кожного дня, і в той же час потенційні жертви іспанського короля та католицької церкви не цуралися веселого жарту та застілля з випивкою. Радість танцювала на одній площі разом з горем, навіть могла бути йому за пару – сцена ешафоту змінювалась на театральну сцену. Карнавал – це надійний притулок страждаючої та зраненої душі, карнавалом прикривається й сам блазень…
У фільмі «Легенда про Тіля» роль іспанського короля зіграв Владислав Дворжецький. Ця роль була невеликою, але мала принципове значення, тому, коли Алов і Наумов запропонували її Владу, він з радістю погодився, бо мріяв зніматися саме в таких режисерів…
Дворжецький чудово передав вдачу молодого Пилипа – покірну слухняність перед батьком, замкнутість та обережність, приховане роздратування, гіпнотично-холодну зверхність… А в ході та погляді старого Пилипа відчувається старечий маразм та криза всієї державної системи.
Після зйомок у фільмі, на зустрічі з глядачами, Владислав Дворжецький сказав: «Кіно дає актору мало, але кожної секунди висмоктує з нього соки, наче з лимона». Ці слова свідчать про суперечливу вдачу актора, котрий, намагаючись зробити кожну роль неповторною, витрачав на неї всі свої сили… Ці слова також свідчать про те, що образом короля з лимонами режисери символічно передали жорстоку владу, котра доводила своїх підлеглих до повного виснаження.
Олександр Алов та Володимир Наумов говорили про Владислава Дворжецького:
«У фільмі «Легенда про Тіля» проявилися нові цікаві якості таланту Дворжецького і перш за все – це відчуття стилю. Багато хто може прочитати книги, вивчити етнографічні матеріали, приміряти на себе костюм іншої епохи, але ввійти в неї, носити цей костюм, передати світогляд та манеру поведінки – це вже талант.
Король Пилип у виконанні В. Дворжецького
Роль Владислава ускладнювалася ще й тим, що спочатку він зображував молодого чоловіка, а потім – немічного старця. І тут актор проявив чудову здатність до трансформації – адже справа не тільки у гримі, а й в умінні показати зміни в душевному стані героя…
Нам завжди подобалось, як Влад економно розподіляв акторські прийоми – в його роботі не було метушні, відчувався строгий відбір, використання мінімуму засобів. Ролі, створені Дворжецьким, народжувалися з точності спостережень та загостреного відчуття правди – актор міг зіграти мовчазну сцену так, що від нього не можна було відірвати погляд. Це дуже рідкісна якість таланту, схожа на гіпнотичну».
А сам Владислав Дворжецький сказав про своїх улюблених режисерів:
– У Олександра Алова та Володимира Наумова рідкісний, як на наш час, дар – розчинити, причому не нав’язливо, не по-командирськи, свою думку у грі актора. Ці режисери працюють так, що актор впевнений – саме він творить ту чи іншу сцену… Ще під час зйомок у фільмі «Втеча» режисери ставились до мене дуже тактовно – довго та уважно придивлялися, вслухалися в те, що я їм говорив. І знаєте, я був упевнений, що по-своєму граю ту чи іншу сцену, але все рівно робив так, як це було потрібно… режисерам.
В цих словах – відображення скромності Владислава Дворжецького, котрий був новатором в кіно та безперечним творцем своїх неповторних образів, але віддавав шану своїм улюбленим режисерам, бо любив їх не тільки як професіоналів, а й як порядних людей.
Звичайно, серіал «Легенда про Тіля» – це результат роботи не лише режисерів-постановників, операторів чи акторів, а й величезної кількості інших спеціалістів – костюмерів, будівельників, звукорежисерів, освітлювачів, піротехніків та інших.
Олександр Алов та Володимир Наумов, подібно командармам, талановито керували всією цією величезною армією, котра за кілька років видала на гора масштабну кіноепопею – масштабну не тільки в часі та просторі, але й в історії кінематографу, філософії, мистецтві.
Картина «Легенда про Тіля» актуальна і в наші дні, бо чудово демонструє той факт, що революційні зміни в суспільстві залежать не від розміру країни чи кількості її жителів, а від прагнення народу до волі та незалежності.
Надіслано до редакції 24.11.2017 р. Опубліковано 14.12.2017 р.