Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Перший всеукраїнський… / Частина перша. Стенограми… / 3. Засідання 16 жовтня 1921 р.

Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ

Частина перша. Стенограми засідань
14 – 30 жовтня 1921 року

3. Засідання 16 жовтня 1921 р.

Мороз.

Про[шу] помолитись і почнемо. (Моляться). Нам необхідно ще обрати комісії, які зазначено в наказі. Президія запрошує на завтра на 8 год. ранку по офіційному в канцелярію Ради представників від губерній для того, щоб полегшити працю Собору.

Ще дається слово [для] привітання представникові Старопетрівської волосної Ради Шевченк[ові].

Шевченко.

Людність Старопетрівської волости в складі десяти тисяч вітає вас [через мене], як вираз[ника її] душі, і наказала також, щоб Бог послав вам, також і мені, і всім, щоб розплутати і розірвати ті пута, що скували не тільки нашу мову, [а] і душу. Оц[ього] наказа сказали, щоб тут виконати, щоб ми мали право не тільки балакати, але і молитися [рідною мовою], через те, що наша душа до цього часу була сплутана.

Може Високому Соборові буде бажано вислухати постанову Старо­петрівської волости на Київщині? Волость має 14 тисяч душ. Я сказав, що вітаю від 10 тисяч душ через те, що там 2 церкви відправляє не українською мовою.

Я трохи [по]спіш[а]вся на Собор, і прохаю вибачення за те, що не в чергу балакаю. Все залежить від батюш[ок]. Якби батюшки прислухались до людей, то вони всі б правили українськ[ою] мов[ою]. Вороже поставились до українського руху [в] Вишгороді – Богданович і Горянський. Це старі чиновники, вони тільки те роблять, що прикаже їм начальство. Є ще одне місце, з котрим приходиться рахуватись, це Межигірський Спас [1], раніш був Запорожський Спас. Тепер там монашки. Вони дуже вороже [ставляться] до українського руху. Коли люде йдуть [до] наш[ої] церкв[и], особливо – жінки, то вони їм кажуть: «не йдіть, це є антихристи».

Становище [в] Старопетрівській волості дуже [сприятливе], крім сел Вишгорода та Межигірського Спаса. Ще раз вітаю вас від 10 тисяч людности, [що] мол[и]ться за вас і бажа[є], щоб справа релігійна вирішилась якнайкраще не тільки для душі, але й для рідної культури

о. Липківський

Далі інформаційна доповідь про Всеукраїнську Православну Церковну Раду брата Мороза.

Мороз.

Любі брати і сестри, вельмишановні члени Собору, для того, щоб дальше бачити, ми всі знаємо, що люде завжди сходять на високу гору або на дзвінницю. Так і ці доповіді з місць дали багато матеріалу, але цей матеріал все рівно, що ліс – він густий і треба нам тут розібратись.

Я [в]сво[їй] доповіді торкнусь церковного життя не тільки нашої Церкви. а й інших Церков, щоб дати змогу вам розібратись, що навкруги робиться. Дорогі брати, почну з того, що Церква, яка об’єднує людей, є живий организм – він живе і бореться за своє життя, пристосовується до життя, впливає на другий організм і сам піддається впливу других організмів.

Всім відомо, що Церква, [яка] визнає Христа. поділяється на Церкву православну, католицьку, лютеранську та и[н]. Всі ці поділення є історичне виявлення життя Церкви, боротьби її за своє існування і пристосування до тих умов, всяких жила [й] жив[е] Церква.

Сучасні події, що виявились на війні 1914 р. не могли не відбитись на житті Церкви. Церква мусила так чи инакше реагувати. Наслідки цеї всесвітньої війни нікого не задовольняли. Взагалі, – тяжко всім боротись за своє життя, а тут все руйнувалось, і наше життя руйнувалось. А також даремне було використано і безглуздо життя творчости. Дуже гостро відб[и]вається матеріальне убожество. І от почалось страшенне обурення проти керовників державного життя і почалась революція – рушився царський трон. Одною [з] підвалин державного устрою була Церква. Під Церквою ми розуміємо громаду віруючих, [і ос вона-то] не виявляла ніякого життя, лише тільки архиєреї та митрополити відогравали ролю і підчинялись панам.

Почалась, коли можна так сказати, церковна революція [2]. Слово «революція» [в]наш[ій свідомості] викликає уявлення розгромів, грабунків і т. и. але це є матеріальна революція, а церковна революція є революція духа, себто життя просвітлюється. Виявляється церковна революція у тому, що Церква відмовляється слухати своїх пастирів, не визнає їхнього порядку і шукає шляхів до нового життя.

Повних відомостів, як в инших Церквах відбувається революція, ми не маємо. Про церковн[ий] рух [по] деяких західних зем[лях] у нашому розпорядженні маються деякі відомості. Ми випадково довідались, після того, як відбувся Церпвний Собор Київщини, про інші Собори, у яких багато є спільного з Українським Собором. Для нас необхідно мати уявлення церковного руху инших Церков. Я вам зараз прочитаю про сербську Церкву [3] (Читає відомості про сербську, чехословацьку [4] і т. и. Церкви).

Неділя 16 жовтня, 2 ½

Початок в 5 год. Кінець 7 ½ год.

Продовження писаного докладу т. Мороза
про діяльність Церковної Ради

Потім друга цікава заява. (Читає) [текст відсутній]. Значить патріярх Тихон [5] не довбачав, що той дозвіл, який дан[о] бу[ло] священикам [на відправу Божих служб] українськ(ою) мов[ою] не був незаконним. Він [відповідає Слову Божому] на всіх [мовах хай] славиться [ім’я] Боже [6]. Далі патріярх пише: «Це дано із боязні зла, появившогося в церковній жизні». Це що вони нібито дали нам право правити українськ[ою] мов[ою], це не є дозвіл з доброї волі, не є [визнання] права за народом, а є боротьба з цим злом, засіб, щоб їм самим утриматись, зміцнити своє становище. На це звертає патріярх Тихон свою увагу.

Тут була цікава одна розмова. Їхали до Києва з одного села делегати вкупі з монахом і стали балакати, що таке вище духовенство. Монах і каже: Єпіскоп – це генерал-майор, архиєпіскоп – генерал-лейтенант, а митрополит – повний генерал. «А що ж вже таке патріарх?» «Це все одно, що повний цар» [7]. І так при цій квітанції, при цій накладній митрополит Михайло приїхав до Києва. В деяких українських колах були мрії про якісь порозуміння з екзархом, але дійсність довела, що екзарх Михайло знає лише один спосіб керовннцтва «тащить і не пущать».

На превеликий жаль трапилось так, що ці ухвали були виставлені в самій Сохвії, але один наш член взяв і переписав їх і після цього їх зірвали.

Справа в тому, що священик Подільської єпархії Павло Погорілко [8], якого ми обрали кандидатом на єпископа, бувши в Полтаві, балакав з Пархвенієм, щоб він висвятив його в єпископи, але Пархвеній не погодився з цим і дав йому листа до єпископату Київського. О[тець] Погорілко потратив на цю справу цілий місяць і [кінець-кінцем] написав [доповідну] записку, де між иншим [подав думку, аби] для встановлення духовно[ї] єд[ности] українські [парахвії] було виділено в територіальну єпархію і т. и. (Читає докладну записку) [текст відсутній]. Значить балакання з єпископом йшли цілий місяць. Нарешті, ді[ло] ніби дійшло до певної згоди. Були написані вже досить ясно формульовані пакти, коли це трах, – в той же день вся згода пропала. Був один пакт, з яким не погоджувались. Пішли до єпископа і запропонували, що коли один пакт неприємлемий, «то давайте балакати про другі пакти». «Ні», – кажуть нам, – «всі пакти неприємлеми».

«Признание Рады означало бы освящение єпископатом той розни, которую вызвало существование Рад[ы] (Читає) [текст відсутній]. Переход славяно-русских приходов в украинские допускает воможность перехода славянских приходов в украинские со своими собственными управленнями, чего допускать невозможно, т. к. это против канонов. Может быть только одно наше управление».

«Участне епископов в Соборе… » – Значить, так: коли б вони сюди прийшли, то це було б, що вони признали закони, ухвалені майським Собором [9].

А про те, що вони балакають про автокефалію – це пустяки. бо вона давно офіціяльно об’явлена Радою і являється єдиним засобом боротьби. Значить, на підставі цього все пішло насмарку. Так само Собор одкинув прохання парафіян. Значить, цим фактом надії на яке-небудь порозуміння цілком відпали. Такі головні стани церковно-визвольного руху Української Церкви. Поскільки людність вимагала, поскільки більш вона давила, постільки єпископат йшов на ті чи инші уступки. Але намальована картина цілком історичної боротьби Церкви ще не дає, можливо, певного уявлення про ту боротьбу, яку саме веде цей єпископат.

Читає: «Використовуючи народню темноту… » і т. д. В деяких місцях мене звали писарем, в інших ветеринаром. Власно кажу [чи] тут нема великої ріжниці, чи ветеринар, чи писар, але все-таки я ніколи не був ні тим, ні другим. Я є звичайний селянин, який досяг тих знань, які я маю, власними силами.

Крім того, були ще такі чутки: «Горе українцям». Це скликається Собор. «Боже сохрани, не їдьте». «Уже Собор оточений військами, вся Рада заарештована». Я заарештований вже цілий рік. Такі чутки були перед Собором Київським і перед Всеукраїнським. Але, безумовно, це були все брехні. Потім їм перестали і вірити. Що гірко, то це те, що все духовенство почало писати доноси і в Політбюро. і в ЧК, і, навіть, у Харків, – що український визвольний рух петлюрівщина, самостійництво. Що церковний розкол вносить смути і безпорядки. Дуже багато матеріялу дають листи єпископів. Одна духовна особа пише такого листа до патріаршого священика Любімова…: «Прошу довести до сведения светлейшего патриарха Тихона, что у нас проводится насильственная украинизация» и т. д.

Далі ви можете бачити в Малій Сохвії цікавого листа. Лист цей є відповідь [Рад]наркому України на листи єпископа Назарія, з якими він звертавсь до [Рад]наркому з приводу укр[аїнських] церковних справ. З цього приводу [мене було викликано] до Харков[а]. По дорозі мені трапилась така пригода, про яку я хочу вам сказати. По-перше, як водиться, я двічі сідав в дорозі, поки нарешті попав у [штабний] вагон. Деякий час їхав на площадці і чуть не попав під арешт, але, нарешті, все-таки сів.

Зо мною їде якийсь вояка бравий. Раніш він видко, носив шпори, а зараз – в лаптях. Це – навчатель школи червоних комісарів. Стали балакати. Він давай мені доказувати математично факт існування Бога. Єсть, каже він, математична точка. Математики її знають, але її бачить не можна і нічого зробити з нею не можна. А раз єсть точка, то значить і є Бог, которого не можна ні бачити, ні взяти, і дальше ще пішли балачки. Він розказав, що був у Києві, виявилось, що ві[н знайомий] з нашою справою. Він каже, що епіскопат наш найбільш співчуває Радянській владі і що він серйозно рішив боротись з петлюрівщиною.

Я говорю, як же так можна? – Єпископи працюють тепер з радянською владою. Зараз совітська влада робить велике діло, те, яке робив колись Іван Калита [10]. Таким ладом тут «уже нет расхождения и действительно наша помощь будет очень серьезна».

Тепер для вас ясно, як розуміють радикали будування. Оце братерське об’єднання, щоб на землі утворити світло братерства – треба робити те, що робив Іван Калита. Він душив усіх, пригноблював, зокрема тих, що були йому потрібні та не корились. З цього боку вони і хочуть примазатись. Оці рясофори, оці шкурники, які нас гак ганьблять для своїх вигод, вони сміють для своїх вигід прово[кува]ти радянську владу. Ті люди атеїсти, які в Бога не вірують, можуть спільно працювати з єпископами. Думаю, на такому грунті вони будуть зловлювати багато декого. Проте, цього боятись нічого, бо союз комунізму з єпископством цілком неможливий. Ці наклепи, які вони роблять, характеризують їх так, що вони ні перед чим не спиняться. Вони готові все продати, щоб захистити свою шкуру, спасти свої інтереси.

Отже, цей лист єпископа Назара до [Рад]наркому, який нам невідомий, дуже для нас цікавий. У відповіді Назар[у] сказано, що Назар [одержав] «авторитетне роз’яснення», – від тих людей, яких вони називали невіруючими в Бога [11]. А це такі роз’яснення, – куди Всеукраїнська Церковна Рада має посилати свої розпорядження, – по всіх церквах, де населення винесло постанову провадити церковні відправи українськ[ою] мов[ою]. Роз’яснення цікаве з того боку, що всі ті парафії, [які] перейшли [в відправах Божих служб] на українську мову, підлягають Церковній Раді. Єпископська влада до них не торкається. Взагалі, єпископи постановили, щоб було 2/3 і тоді можна правити українською мовою, а обіжником цим постанова ця знищується, бо вона вимагає тільки більшості, хоча б на одного чоловіка. Далі, коли взяти постанови єпископського Собору, то там сказано, що за [розв’язанням будь-якого] питання не можна звертатись до цивільної влади, а між тим самі ж вони [й] порушують це.

Нарешті, цікаво от що: в доказ нашої самостійности було [надіслано] доклада єпископа Пархвенія, що він не хоче брати єпіскопства в Укр[аїнській Церкві] [12].

В церкві вивішено доповідь т. Раковського на «заявление» єпископа Назара – відповідь [Рад]наркому. Тут ще цікава одна така справа. Вони не [соромляться вживать] не тільки наклепи, а навіть і під[робки].

В Звенигородці була така справа. Один [Волвикон]ком одержав [наказа] від Губюста за підписом Копейкіна «приступить немедленно к отправлению службы в Соборе на украинском языке». (Читається [на]каз) [текст відсутній]. А там така справа. Звенигородці зібрали Собор і стали правити гам по-українському і нічого не могли з ними порадити. А тут мусить приїхати епіскоп Олексій [13] в Звенигородку. Ісполком посилає телеграму [до] Губюсту, чи був від [нь]ого такий-то наказ. Такої телеграми, [як виявилося], не було. Щоб [довести] Петлюрівщину: коло Фастова є село Великі Святоші. Відтіля пиш[у]ть листа. «Ввиду того, что Украинская Церковь проявляег явное стремление к самостийности… » і т. д. (читається) [текст відсутній]. Це було доставлено в Харків. Я там засвідчив, що це якесь непорозуміння.

Далі, до Харкова ж було послано ще листи [Бердичівської] Повітової Управи про те, ніби священик Чулаєвський і диякон Шиманський насиль[но] українізують парахвії і таким чином порушують декрет «о нарушении тишины и спокойствия». За це вони, [на думку авторів листа], мусять бути [віддані до] суду Ревтр[и]бунала.

Ось що роблять епіскопи. Коли їх не слухають, то вони ідуть навіть проти своїх постанов і бажають втягнути в церковні справи цивільну владу. Але сам Бог карає їх. Це пояснення показує, що влада дає нам те, що ми маємо. Церковній Раді підляга[ють] ті парахвії, які правлять українськ[ою] мов[ою].

На цьому, дорогі брати, я мушу закінчити частину своєї доповіді. Коли ви будете порівнювати церковно-визвольний рух по всіх церквах, ви побачите, що людськість прагне до цього, а на перешкоді рух[ові] стоять патріархи, єпископи. На [Зах]оді люде просять, і папа дає їм священиків на українській мові, а нам патріарх – тільки на слов’янській мові. Тут єсть якась система. Ви тут чули слова полтавського представника: «Церковна Рада балакала з лакеями єпископів, а коли вона підійшла до самого владаря, то милости посипались як із мішка».

Про діло тут іде безумовно глибше. Тут іде боротьба з старою гнобительською владою. Як ви бачите, пастирі Церкви ні перед чим не зупиняються. От, дорогі брати, що торкається нашої Української Церкви, у нас тут все балакають і кажуть, чому так. Чому іменно у нас керовники Церкви дбають не про Христове діло, не про Христову правду, не про богослужіння. Вони кажуть те, що й жінка на Соломоновому суді [14]. Вони готові розірвати дитину, аби не дати нам прав. Вони самі єсть ті шовіністи, ті петлюрівці, коли широко розуміти це слово.

В одному журналі є постанова така: «Предлагаю вам возносить скрізь имя господина нашего патриарха». Там сказано: «Единственная власть правильная в Россни – зто самодержавне, а вера – православная, православная вера была искони основою правильной государственности и общественности. Значит, сейчас есть неправильная государственность. А потому воскресение России немислимо без света православной Церкви, ныне освобожденной от пут и высокомерно возглавленной патриархом Тихоном, повеления которого небходимо соблюдать непоколебимо».

Оце є роз’яснення того непорозуміння, яке на наших очах діється. Одно слово – це, що керовники Церкви нашого роду не знають, про його інтереси не дбають, а прагнуть до того, щоб вернувся лад гнобительства, лад поневолення. Щоб Церква була Церквою не для Бога і селянина, а Церквою для царя і пана. Оце вам, дорогі брати, і пояснення всіх тих подій, що ми переживаємо.

Тепер ще, я закінчу свій доклад цікав[им листуванням] з приводу єпіскопату. Тут цілі листи між патр[іа]рхом, Пархвенієм і владою. Вам буде ясно, чому ми зараз перебуваємо в тому чи иншому стані.

Таку боротьбу велику, яку ви бачите, Церковна Рада вела ціле літо, з метою зміцнити і закріпити те, що робилось. І, безумовно, дещо зроблено. В справі постачання книжками – це ви бачите; про це казати немає чого. Що у нас є, ви можете бачити у нас в Раді, де ці книжки продають. В справі організаційній – ви переконались на наших відправах, які були в Соборі. Так ви сьогодні чули співи села [Крюківщини]. Наша Церква жив[е], вона працює. Про працю Ради в справі організаційного керовництва ви бачите з того, що ви тут засідаєте у Всеукраїнському Православному Соборі. Це праця велика, і при тих умовах, про які я вам доклав, може, хто і більше зробив би, але ми зробили все те, що могли, і просимо вибачити, коли знайдете це малим.

Голоси з місць: Дякуємо, спасибі.

Мороз.

Що торкається єпископату. Рада весь час про це дбала. [Набути] його єсть дві можливости: 1) утворити єпископат на місці і 2) [з]найти єпископів за кордоном. Останн[є] і дорого, і тяжко. Це справа складна, яка може тягтись багато літ. Отже, ми вживали заходів, щоб єпископат здобута на місці.

[Результати і характер] наш[их] переговор[ів] з епіскопами Київщини всі бачили і чули [з] тих документ[ів], які я вам читав. Крім Київщини, ми звернулись ще і до других епіскопів України, як-то до Чернігівського, Одеського, Антоніна Грановського [15] і до епіскопа Пархвенія.

Почнемо з того, що найкоротше. Єпіскоп Миколай [16] чернігівський на наш заклик зовсім не відповів. Єпіскоп одеський Олексій дав відповідь таку: (Читає) [текст відсутній]. На тому наші зносини з ним і скінчились. Єпископ Антонін Грановський – про нього ви всі чули. Він колись був єпископом Петроградським. Коли вийшов в [1905 р.] маніфест про народню свободу, він перший перестав викликати царя самодержавним. За це [його] бу[ло заслано]. Про нього казали, що «це вже скеля». Антонін [наді]слав нам листа, [в якому], між иншим, [пише], що вже [в] справі Укра[їнської Церкви] був у патріарха, і [той] йому сказав: «Это пустое дело, Антонин. Зто движение, как все равно было движение Путятина [17] в Пензе. Это движение происходит только в 4-х церквах Києва. А вообще, там на [З]ападе делают много глупостей».

Ось нам і пише Антонін, що все, мов, добре, а проте, ліпше вам забути автокефалію і помиріться на автономії. Лист великий. Перш за все, він питає, чи може Українська Церква захистити єпископів від тих утисків, які упадуть на голови єпископів. Отже, пише він, були єпископи Агапіт та Олексій [18], а ви їх не захистили. Ми писали, що в дійсност[і] єпископи Агапіт та Олексій ніколи не були українськими і що взагалі у нас цілком инший напрямок праці. Наша Церква будується не зверху, а на парахвіях і що навіть аби було тільки 10 парахвій, то і тоді ми прогодували б єпископа.

Далі ми писали про патріарха: що торкається підлеглості нашої московському патріарху. (Зачитується лист) [текст відсутній]. Тут ще єсть багато лірики. Я читать її не буду. [Кінець-кінцем], ми від Антоніна мали чутку, що він з нами погоджується. Тоді ми на самі Великодні свята послали туди свого делегата. Ще почули ми, [що він] перебуває в скрутному [матеріяльному] становищі. Ми тоді до нього послали. Він дуже гарно прийняв нашого делегата Крижанівського і сказав: «Коли так, то я з вами». – «Давайте ж зараз їхати». – «Зараз не можу, бо у мене є деякі парахвіяльні справи». – «А поїдете з нами? Як поїдете, побожіться». – «гаразд». Веде до ікони, хреститься, цілує і говорить: «Зараз я бажаю одного – упасти в Москву-ріку і виплисти в Дніпрі».

Тут же він написав до нас листа в віршах (зачитується лист, де говориться, між иншим, про послання) [текст відсутній]. Значить перед Церковним Собором Київщини ми маємо сподіватись посланця. Крижанівський питає єпископа Антоніна: «Чи будете ви брати благословення патріарха на виїзд в Київ?» – «Ні в якім разі не буду; це людина погана. Це рязанський мужичок і з цим мужиком нам нечего дело иметь». – Далі йде тяганина з перепустками. Проти сподівання перепустку йому дають [19]. Нарешті Антонін одягається в свої регалії і [й]де до патр[ія]рха. В той же час до [нь]ого із сел приходять прохати правити. Він погоджується. Пита[є]мо, «В чім діло». – «Та я не поїду». – «Що сказав вам патріарх?» – Пішов, «Я нічого не маю. У меня уже был один Путятин Пензенский: будет другой Киевский. Но знай: им не надо епископов. У советской власти имеетея станок для штампування денег. Тем будешь ты и у Украинцев. Будешь им штемпел[е]вать священников».

Антонін сказав, що «я поехал бы, да не знаю, чем вы меня приглашаете». – Якби то ми дали йому добрих коней, віжки, то він би поїхав! Балакали з ним ще дві неділі, та нічого не вийшло. Діло з’ясувалось тут. Коли запрошували Антоніна, він був у тяжкому матеріальному становищі. Тоді патр[іа]рх запобіг лихові тим, що Антоніна стали запрошувати на села і стали платити добрі гроші. На цьому він і скінчив. Останнього листа він прислав, що він хворий, що він почуває себе гнилою колодою і не хоче сідати нам на шию.

Єпископ Пархвеній. Минулий рік ми хотіли їхати безпосередньо в Грузію [20], аби там висвятили нам єпископа, але почули, що в Полтаві єпископ Пархвеній прихильно ставиться до нашої справи і поїхали до нього. Багато балакали: прийшли до деякого порозуміння. [С]початку Пархвеній хотів сам з нами поїхати до патріарха. Ми прохали його, щоб він нам рукоположив єпископа. Він сказав, – це справа можлива, але відповідь остаточно він дасть тільки на Покрову. Ми запитали, яких єпископів він нам рукоположить. Пархвеній сказав, що він буде висвячувати все одно чи з монахів, чи з чорного духовенства, аби тільки він не був одружений. Нарешті, він написав резолюцію на нашому меморандумі. Тут так написано: «1920 року серпня 8-го благословляю Всеукраїнську Православну Церковну Раду провадити з вірою в Бога працю по утворенню живої, рідньої українському народові по мові, святої, соборноправної і вільної Христової Церкви» і т. д. (Читається) [текст відсутній].

Значить вам тут ясно, що Парфеній робе це не з примусу, а зі співчуття. Він благословляє нас будувати святу Церкву, вільну Церкву, значить, наша праця благословенна. З цього часу ми вже стали пом[і]нати Пархвенія в церквах [21]. Правда, я оговорюсь. Коли були балачки про його поминання, ми просили, щоб він написав відносно цього свою резолюцію. На це він нам сказав: потреби в тому немає. Молитись ви можете навіть за ворогів. Таким чином ми лічили себе вправі поминати його в своїх церквах. Крім того, сам Парфхвеній написав листа єпископу Назарію: «Ко мне приехали из Киевского епнскопата… » і т. д. (Читаются видержки) [текст відсутній]. На цей лист єпископ Назар написав Пархвенію відповідь. (Зачитується відповідь) [текст відсутній].

Тут цікаво відмітити, «що ми стали правити на українській мові, никем не одобренной». А згодом було дозволено правити в церквах [з перекладів. ухвалених] Церковною Радою.

Далі, щодо [заборони], вийшло так, що Антонієм було [накладено] одну заборону. [Її] не бул[о] знят[о], а все-таки було дозволено тимчасово правити. Далі Назар наложив на першу заборону ще й другу. На це розпорядження була постанова Церковної Ради не підлягати розпорядженням і [вживати всіх заходів] до збудування незалежної автокефальної церкви і відокремлення] від московського патр[ія]рха.

Послан[ня] Тихона [до] Пархвенія [текст відсутній].

Відповідь Пархвенія патріарху Московському [див. ч. 2, док. № 3].

Перерва о 7 ½ год.

Голова [Собору].

Прошу сидіти, ще є справа до порядку.

Шановні брати Собору, на початку засідання було ухвалено, що[б] завтра засідання Собор розпочав о 9 год. Зараз, [через] негайн[і] справ[и], є пропозиція, аби [засідання] Собору розпочати о 10 год. – Згода?

Кінець засідання 16 жовтня.

Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 58. – Арк. 24 – 30 зв. Стенограма.


Примітки

1. Межигірськнй Спасо-Преображенський православний монастир був заснований у 988 (!) р. біля м. Вишгород (тепер Київська область). У XVII ст. став шпиталем для старих запорожців. З 1894 р. – жіночий монастир. Знищений в 30-х роках XX ст.

2. Мається на увазі визвольні змагання в Україні за створення незалежної держави та автокефальної церкви в 1917-1920 рр.

3. Сербська Церква – помісна автокефальна церква з 1219 р. На чолі церкви з 1346 р. стоїть патріарх. Вона має 21 єпархію в Югославії та 7 – за кордоном.

4. Чехословацька Церква – помісна автокефальна православна церква з 1951 р. Розпочала самостійну діяльність на початку 20-х років XX ст., перебувала у юрисдикції Сербської православної церкви. На чолі церкви стоїть патріарх. Має близько 250 парафій, які об’єднуються в 64 єпархії.

5. Тихон (Василій Іванович Белавін, 1865 – 1925) – Патріарх Московський і всієї Русі, обраний на Помісному Соборі 1917 р. Народився 1 лютого 1865 р. у м. Торопець Псковської губ. У 1888 р. закінчив Санкт-Петербурзьку Духовну Академію, а 1891 р. прийняв чернечий постриг з ім’ям Тихона на честь Тихона Задонського. З 1898 р. – єпископ Люблінський, вікарій Варшавської єпархії. У тому ж році відправлений до Америки для влаштування православних єпархій у США та Канаді на Алеутсько-Аляскинську єпископську кафедру. З 1914 р. -єпископ Віленський. 18 листопада 1917 р. обраний Патріархом Московським і всієї Русі. Помер 7 квітня 1925 р. У 1989 р. канонізований.

6. Ймовірно. І Кор., Гл. 14.

7. Мається на увазі відповідність церковної ієрархії цивільним і військовим чинам, разом із звертаннями згідно з Табелем про ранги. Цей законодавчий акт Петра 1 встановив бюрократичну ієрархію чинів (посад в армії, флоті й цивільному урядовому апараті); прийнятий 24 січня 1722 ст. ст. (4 лютого 1722 р.). Скасований декретами радянської влади у 1917 р.

8. Павло Погорілко подав на розгляд Синоду Єпископів (засідання від 15 серпня 1921 р.) доповідну записку з проектом замирення між РПЦ та УАПЦ.

9. Собор Київщини відбувся 22 – 25 травня 1921 р. – Див. част. II, док. № 12.

10. Іван І Данилович (Калита) – московський князь з 1325 р., князь володимирський у 1328 – 1340 рр. У 1340 р. зрікся престолу і постригся в ченці. Помер у 1341 р. Тут мається на увазі загарбницька політика та перенесення до Москви резиденції митрополита (1325 р.).

11. Мається на увазі відповідь Наркомюсту УСРР на лист єпископа Назарія (Блінова).

12. Див. част. II, док. № 3.

13. Олексій (Готовцев) – єпископ Звенигородський, вікарій Київської єпархії у 1921 – 1923 рр. У 1923 – 1926 рр. єпископ Серпухівський, вікарій Московської єпархії. Помер у 1936 р.

14. III Книга Царств. 3:16-28.

15. Антонін (Олександр Андрійович Грановський, 1860 – 1927) – закінчив КДА у 1891 р. З 1892 р. – ієромонах, помічник інспектора Київської Духовної Академії. З 1898 р. – архімандрит, ректор Благовіщенської семінарії. Потім працював у Санкт-Петербурзі в Цензурноиу Комітеті. У 1903 р. – єпископ Нарвський, вікарій Санкт-Петербурзької єпархії, але після маніфесту 17 жовтня 1905 р. відмовився поминати ім’я царя під час відправи, за що був видалений «на покой» в Сергіївську пустинь. У 1906 р. призначений єпископом Владикавказьким. Магістр богослов’я з 1908 р. З 1917 р. проживав у Москві, в Богоявленському монастирі. На соборі Київщини він був заочно обраний заступником митрополита Київського, але до Києва так і не прибув. (Част. II, док. № 12.)

16. Миколай (Феодосій Могилевський) – єпископ Стародубський, вікарій Чернігівської єпархії у 1921 р.

17. Колишній єпископ Володимирський РПЦ, що самочинно зрікся сану, В. Путятін заснував у м. Пенза автокефальну церкву.

18. Олексій (Анемподист Якович Дородніцин, 1859 – 1920) – єпископ Володимирський. З 1904 р. – єпископ Сумський, вікарій Харківської єпархії. Був місіонером серед штундистів Херсонської та Катеринославської єпархій, залишив грунтовні дослідження з штундизму в Південній Росії. В різний час був ректором Литовської семінарії, Казанської та Київської духовних академій. Магістр богослов’я з 1912 р. (захистив дисертацію у Московській Духовнім Академії). У грудні 1917 р. був почесним головою І ВПЦР, за що був засланий до монастиря у м. Новоросійськ, де і помер. У вересні 1921 р. член ВПЦР М. Кочат поїхав за ним, щоб він прийняв участь у Соборі 1921 р., але не застав його живим. Є свідчення, що він покаявся і повернувся до РПЦ (див. кн.: Митрополит Вениамин (Федченков). На рубеже двух зпох. – М., 1994. – С. 310).

19. Див. част. II, док. № 11.

20. У липні 1920 р. ВПЦР просила дозвіл на від’їзд делегації з 5 осіб до Грузинського католікоса Леоніда (Окропирідзе). Серед кандидатів на висвячення були В. Липківський і Ю.Жеченко.

21. Див. част. II. док. № 3.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 70 – 78.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 68

Модифіковано : 22.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.