Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Перший всеукраїнський… / Частина перша. Стенограми… / 6. Засідання 19 жовтня 1921 р.

Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ

Частина перша. Стенограми засідань
14 – 30 жовтня 1921 року

6. Засідання 19 жовтня 1921 р.

[9 – 12 ½ год.]

(Перед засіданням молитва)

Мороз.

Засідання Собору розпочинається. Перш за все необхідно вирішити справу з приводу посилки делегації до київських єпископів. На підставі § 6 ця справа учора була розглянута Всеукраїнською Церковною Радою. І от Церковної Ради є такий лист до Всеукраїнського Церковного Собору. (Читає лист) [текст відсутній].

Угодно Собору ухвалити цей лист? (Одноголосно ухвалюється).

Тут ще один селянин прохав, щоб піти з цею делегацією, прізвище його Петро Переличенко. (Собор просить).

Тепер друга справа – про запрохання на Всеукраїнський Собор фахівців богословських наук. Відповідь така. (Читає) [текст відсутній].

Чи згоден Собор з цею резолюцією? (Ухвалюється резолюція).

Тепер хочу сказати декілька зауваг з приводу нашої праці. Ми сьогодні уже працюємо 6-й день і поки що справились заслухати тільки мій доклад і ухвалити доповідь о. Липківського. Власне розглянули 2 точки, а всіх 23 точки. Так що у нас ще дуже багато матеріалу остається. Треба посунути працю продуктивніше. Ми сьогодні повинні закінчити автокефальність і соборноправність.

Я хотів зауважити, як прискорити справу. До цього часу у нас було саме терпеливе відношення вислуховувати всі промови, зараз, і коли ми надалі так будем вести діло, то це буде шкодити справі. Через це я хочу нагадати Соборові пакт і наказ, який вами ухвалений, і які вимагають, щоб промови були змістовні і короткі і що голова Собору має право спинити промовця, або позбавити слова. Я хочу, щоб промовці широко не пускались у промовах, бо, коли промовці будуть спинятись або позбавлятись слова, то щоб вони не сердились, бо це необхідна для нас праця і інакше нам загрожує небезпека роз’їхатись, не вирішивши того, [ради] чого ми з’їхались.

Липківський.

(Читає лист до митрополита Михайла) [текст відсутній].

Стороженко.

Я хотів б, щоб було добавлено – «як представника на Україні Російської православної братської церкви». Це обов’язково потрібно

[Прізвище не вказано]

В разі одмовлення завітати, вся відповідальність лежить на єпископаті.

[Прізвище не вказано]

Я хотів сказати щодо резолюції. Багато із соборян киян працює по урядових установах, а як всім відомо, що там треба працювати від 10 до 3 год. Через те кияни – соборяни уривками можуть перебувати на Соборі. Коли б єпископ прибув зрання, то це багатьох лишило послухати єпископа.

Тарасенко.

Я пропонував би цю резолюцію, але з других мотивів, щоб дати їм змогу самим призначити час.

[Прізвище не вказано]

Я пропоную прийняти додаток брата Тарасенка або зазначити дату, до якого часу будемо ждати одповіді. Ще додаток – з чисто формального боку ми не праві, коли говоримо – «в разі відмови ми приступимо до надзвичайного акту», у нас же немає такої постанови Собору.

[Прізвище не вказано]

Я прохав би зазначити – не пожалувати от 10-ти до 3-х, а написати: провадиться до 3 год. Бо коли ми звертаємося до кого-небудь з проханням, то не можемо указувати.

Теодорович.

Справа, яка зараз на розгляді нашого Собору, це є справа взаємовідношення нашої церкви до інших церков. Це справа автокефальної церкви. З приводу докладу шановного нашого пан-отця Липківського я осмілюсь подати декілька своїх слів. Якщо ми стоїмо ще на шляху, так би мовити, дальнішої творчості праці, то мусимо одверто… Так що автокефалія, то є вільна творчість церкви. Отже, дозволимо цю справу розглянути більш-менш послідовно. Звичайно, яка б справа не виникала, релігійна думка чоловіка звертається до тих святих, од яких віра Христова ширилась. Отже, ми подивимось, як у той час стояла справа з автокефалією кожної церкви зокрема.

Коли ми звернемося до часів апостольських, то бачим, то в управлінню церкви вони не переводять зосереджування влади. Кожна церква сама собою управляється і немає такого органу, який би об’єднав усі церкви, через те і з’явилось послання Антон Доголат (!) до тої чи іншої церкви [1]. Я сказав би, що ця думка і у Іоана Богослова, по Апокаліпсису ми бачимо, що коли він звертається, то каже: «скажіть церкві такій-то, такій-то і такій-то» [2]. Органа, який би об’єднав ці церкви, не було.

Святий апостол Петро, коли говорить про святих, які є в Єрусалимі [3], то він не визнає їх як владу. Отже, ми бачимо спільну солідарність віруючих, але централізації не було.

І от з’явились централізатори – котрі бажають брати владу в руки. Коли ж стали владики? Тоді, коли церква була признана рідом. Влада, то є умовна річ, її можна мати більше і менше. Коли має менше влади, то починається стремління набувати більше влади. І от ми бачимо при розвитку церкви стремління цеї влади.

Так я дозволю собі процітувати початок 2-го правила 2-го Вселенського Собору [4]. (Читає) [текст відсутній].

Тут говориться, що єпископ не обмежовує своєї власті у своєї церкви, а простиралась [вона] і по других церквах. Тут є, між іншим, певний розподіл, кому і як управляти. Для пастирів такого розподілу не було, а коли з пастирів стали владики, то стали потрібні межі. Розподіл визнаний через те, що єпископи стали втручатись у чужі єпархії для побільшення влади. І от, коли ми знов звертаємось до Вселенських Соборів, і зустрічаємо 24 правило 4-го Вселенського Собору [5], де говориться… (Читає) [текст відсутній].

Цікаво те, що папу Римського і тоді не визнавали правила 24[-ї] тепер не визнають. Всі постанови цього 4-го Вселенського Собору стверджені, крім 24-ї. Отож, ви можете бачити, як починається новин процес. В порядку набуття Християнства наша церква стала в дочерні відносини до Константинопольської. Зробивши цю поправку, я повернусь до суті.

Давно всім відомо, що в нашій церкві є болюче «не так». Що ж це таке «не так»? Це «не так» заключається в тому, що багато незадоволених. Це «не так» заключається в процесі, де єсть порушення заповіту Сина Божого. У 28-му стіхі єсть таке оповідання [6]. Хто з нас буде старший… Син Божий сказав, що це старшинство є у мирських людей, а посреди вас хай не буде. Хто хоче бути старший, той хай буде всім слуга. Отже, спричинилось так, що в про[це]сі захоплення влади одійшли від дійсної природи Християнства. Ми бачим гризню за владу.

З початку IX в. не було гострих форм, а з початку XI – порішили розподіл церкви [7]. Це не догматична різниця, а гризня влади. Поглянем, яким шляхом пішла Західна церква до влади, і яким Східна. Західна церква пішла в сторону зорганізування свого собственного царства, коли папа сгав цезарем. Для цього стала ціла організація людей, яка стала визнавати, що певна ціль виправдовує всякі засоби. Це я говорю про ієзуїтсво [8].

З другого боку на чолі стоять єпископи. Я скажу, що ми бачимо цілий процес міняющихся глав. От в такий важкий гріх впала латинська церква. Наша церква впала в протилежний бік. Тут став на чолі церкви цар. Про це дріб’язково я не буду говорить, але зазначу, що по 42-й і 43-й статті головою був цар, і певний учебнік говорив, шо вся влада належить не Христу, а царю [9]. Мені хотілось довести вам, як цей процес спричинився, і як він привів до того, що найбільш свідомі члени церкви од неї одійшли. Справа про автокефалію порушена. Отже, в яких відношеннях стояла наша церква. Завдяки географічним умовам Константинопольський патріарх не міг впливати на нашу церкву. По суті вона була автокефальною, але в свій час, правда, був такий [мо]мент, коли пагріарх Константинопольський, переїздячи, давав свої накази.

Я дозволю собі спиниться, щоб прочитати документи, як пройшла історія приєднання церкви нашої від Константинополя до Москви. (Читає документи) [текст відсутній]. Цитірую видержку з книжечки Огієнка «Культура» [10], там є такий розділ – «Тернистим шляхом», там приведено архів ЮЗС [11] часть І, гл. V, стор. 135, предісловіє 191. Я читав рецензію на цю книжку і там не було спростування (читає знов) [текст відсутній].

Тепер які відношення у нас мусять бути до того акту. Цей факт мусить залишатися чи ні? Ні, не мусить, є правило, яке говорить, що єпископ, який добув владу за допомогою державної влади позбавляється сану. Так що я тут не виню московського патріарха, цей факт антиканонічний. Цей факт підлягає Московській церкві, мусимо не лічитися з цим фактом. Константинопольський патріарх передав Українську церкву сам до рук московського патріарха. Значить, царат купив нашу церкву. Тепер царат зійшов зі сцени, тим самим немає вже того, хто купив, значить цим самим фактом ми уже вільна автокефалія. Так що за зміною фактів наша церква мусить лічитись вільною, автокефальною.

Я хотів зупинити вашу увагу на ці документи, бо думаю, що це направить вашу волю до правдивого розуміння цієї справи. З’ясовуючи цю справу, я зазначу, що як ми стаємо надалі на шлях вільної творчості церкви, як я повернусь до того, що говорив учора, то це може бути в зв’язку…

Вільної творчості не буде тоді, коли ми будемо залежати від другого органу; бо творчість виявляється од природи. Автокефалія – єсть необхідна передумова вільного розвитку церкви. Закінчуючи цим доклад, я вношу свою резолюцію по питаннях автокефальної церкви. (Читає резолюцію) [текст відсутній].

Мороз.

Слово М. В. Левицькому.

Левицький.

Високий Соборе! Дорогі брати і сестри!

Коли взагалі робота нашого Собору єсть велика й історична, то це питання, коли тепер обмірковується про автокефалію церкви, особливо підкреслює всю величність роботи, історичний [мо]мент, який ми тепер переживаємо. До питання про автокефалію ми повинні уважно однестись, бо це єсть корінь основи всіх робіт нашого з’їзду. Од цього питання залежить доля Української церкви і більше того, доля нашої волі.

Слово автокефалія з двох слів складається: «авто» – по-грецьки – «само» і «кефаль» – «голова», в цілому самоголовування. Це означає то, що наша церква вільна, незалежна і сама возглавляє себе, сама веде свої справи так, як вона знаходить це в інтересах народу. Це питання не тільки з боку церкви, але це природне питання. Візьміть ви рослину, коли бачиш, [що] дерево росте, а коло нього маленьке, то воно зовсім не росте, бо на нього падає тінь. Справа про волю сама собою виникає, бо основа життя є воля, коли немає волі, то немає життя. В справі не може бути неволі і панування, бо там, де єсть панування, там не може бути віри народа вільної. Панування протилежн[о] духу Христа. Воно не може бути так, щоб одна церква залежала від другої. Це виходить мільони народу повинні підлягати другому народу. Наскільки шкідливе це панування одної церкви над другою, тут вам багато було прикладів наведено.

Але досить вам згадати історію нашої церкви, щоб побачити, яке то лихо, коли церква перестає бути автокефальною. Ми бачимо, що до того дішло знущання, що нас вивели нібито на базар, і з турками торгувались – продали за 200 злотих. Дійшли до того, що знайшли можливим цілу церкву, цілий народ продати за 200 злотих [12]. Це – сором. Наслідки такі, що получилось єднання.

Дорогі брати, це ж не єднання, це, вибачте, розбій. Це було те, що коли б ви йшли по дорозі і вас піймали злодії і сказали – сиди тихо, поки я скажу, – а там, коли викуп дасиш, то друге діло. От так же наша церква попала на базар, а з базара в тюрму, і сиділа в неволі. Хіба це єднання, хіба це похоже на єднання!

Дорогі брати, це наш обов’язок розірвати те, що вони називають єднанням. Як ми можемр спокійно ставитись, як сміємо не подумати про те. щоб визволити нашу церкву Нам був би сором навіка, коли б ми не визволились. Наше покоління потім скаже, що ви думали про те, щоб визволити, ви займались іншими справами. Можна з певністю сказати, що покоління наше нас прокляло би, якби воно знало, що наша церква була в неволі, і ми нічого не зробили. Ми мусимо це зробити. Коли весь світ узнає, що ми були продані і не визволили церкви з неволі, то нам ганьба і прокляття.

От, дорогі мої брати, в цей [мо]мент великий, настільки великий, що нам, тут сидячи, не можна уловить всю історичність [мо]менту. Цей [мо]мент, коли церква знов буде вирвана з неволі, через сотні літ згадають наші покоління і скажуть – от люди достойні бути названі людьми. Основа всякої роботи єсть воля; для того, щоб будувати нове життя потрібна воля. Для того, щоб вести творчу роботу і будівництво, мусить бути воля церкви і воля душі.

Душа невільна, поки церква невільна. Доходило до того, що Євангеліє для всіх народів написане, тільки не для українців. Я помню, коли жандарми одбирали книжки, нас були завели до «неприлічної» мови. Оказується, то сорок мільонів живе з «неприлічною» мовою. Єпископу московському не подобалась наша мова і він не позволяє нам молитись на рідній мові. За те, що ми молимось на рідній мові, наших пан-отців лишили сану, а нас всіх одлучили од церкви, і це за те, що ми має сугубу дерзість молиться на рідній мові. Всім іншим націям можна молиться на рідній мові, крім хохлів. Яке страшне ярмо надіте на нашу душу.

Дорогі брати, це тільки показує нам, яке горе, яке нещастя, коли церква в неволі, і ми мусим рішуче сказати, що ми не раби, а вільні люди. Мусимо сказати, що в цей [мо]мен наш обов’язок святий вирвати церкву з неволі. Я закликаю на це питання звернути особливу увагу. Я гадаю, що після цього Собору наша церква буде вільна, незалежна, автокефальна і буде провадити роботу для всього світу.

Мороз.

Є пропозиція припинити балачки, так як справа за автокефалію з’ясована (Пропозиція приймається).

Скоба.

Шановні соборяни!

Я чув при всякім докладі про те, що єсть книжки, як є часті… Бачите, у мене покалічена мова, прошу вибачити, там є часть духа Святого, так що видко, що книжка порушується, порушуються кандали нашої церкви, а все остальне, котре було по вдохновенню, остається цілком непорушним. Мені хочеться тільки зняти кандали, які були наложені на наше серце, нашу мисль.

Коли ми єсть вільний народ, при падінні царизма пало все, осталось лише непорушне це по вдохновенію Святого духа. Ми не порушуєм, навпаки – беремо його і більше кріпнем. Отже, коли ми будемо мати дух, котрий повинен бути у нас в серцях, як у людей духа істинного, ми повинні на цьому грунті стояти і не боятися, що ми порушим, ми повинні стояти на істині, що ми єсть благодать Святог о Духа, а не по царському режиму, котрим заковували, і не давали вільно дихати церкві.

Позавчора я чув, що ми дуже зболіли серцем, тут висловлював пан-отець, що він… Тільки не ясно, чи ми служим правді, коли ми стаємо на цей грунт, ми повинні сказати, що ми віримо в одну силу, що каже – немає Бога, а тільки єсть природа. Ми повинні стояти, що і вся наша церква, котру ми строїм з поміччю благодаті Божої, остається непорушною. Ми повинні збудувати вільну свою церкву автокефальну.

Черкаський.

Я обмежу себе пятьма хвилинами. Я сюди виступив для того, – щоб спростувати одне ствердження з доповіді о. Липківського. Латинська поговорка каже… Він казав, що Українска церква була автокефальною історично. На превеликий жаль, я хотів би, як український патріот, щоб вона завжди була автокефальною. Але, що ж поробиш, коли вона автокефальною ніколи не була. Ви чули, коли Українську церкву треба було отдати московському патріарху, то треба було [її[ викупить.

Українська церква оставалась під порядкуванням Константинопольського патріарха, і оставалась вона тоді, коли вся Україна була під Польщею. Росія була держава, а Україна була підпорядкована Креташинопольському патріарху. Я тільки взяв слово, щоб це спростувати. Ми говоримо перед усім світом, але, щоб нам не бути неправдивими, вона була незалежна, але не була автокефальною. Я пропонував би резолюцію, щоб це було не з дня з’їзду, а з того дня, коли була революція.

Мороз.

Є кілька резолюцій, будемо прохати доповідачів з’єднати резолюції в одну і тоді подати Президії. Тут є пропозиція, щоб прийняти принципово усі резолюції. (Одноголосно приймається). Є пропозиція взяти за основу резолюцію В. Липківського. (Приймається). Члена Собору Черкаського єсть протест. (Читає) [текст відсутній].

Липківський.

Я ще раз прочитаю листа до митрополита. (Читає лист) [текст відсутній].

Мороз.

На черзі доповідь о. Липківського: – «Внутрішній устрій церкви».

Липківський.

Вельмишановний Соборе!

Ми вже вирішили принципово два самих головних питання. Це перше всього самоопреділили самих себе, хто ми такі є. Ми визнали, що ми є дійсно канонічний Собор Української Православної Церкви, тому ми єсть вищий законодавчий орган. От на підставі цеї постанови ми вже вирішили перше питання про те, в яких відносинах наша церква повинна бути до других церков. Наша церква повинна бути цілком незалежною, себто автокефальною. Вона повинна сама собою порядкувать.

Лише ми так вирішили, то далі мусить бути питання внутрішнього устрою нашої Української церкви, яке повинно бути самоврядування нашої церкви. Ми вже декілька раз чули за свою довгу історію: церков Вселенська переживала стільки форм самоврядування, от саме така форма самоврядування, це була абсолютніша форма правління католицького. Отже, наш устрій буде такий самий як католицький, чи ні? Ні в якому праві цей устрій у нас не може бути, тому ніяких відносин наша церква не може мати до унії, крім повної протилежності між нашою церквою і церквою уніатською, потім Західна церква переживала устрій монархічний, чи і наш устрій повинен таким бути? Ні. ні в якому разі, ми уже це пережили, хоть ми не визнали канонів, но устрій повинен бути всенародним – соборноправним. Це самоврядування найбільш відповідає духові християнської віри.

Як ми звернемось, яке самоврядування було за добу Апостолів, то побачим, що устрій був дійсно всенародний. Ця соборноправність церкви полягає ось у чому. Перше це те, що на всі ступені церкви служення всі службовці вибирались тільки церквою, де вона свої служіння проводить. Друге – це сама порядкувала собою, себто, сама порядкувала своє матеріальне життя. Третє – всі члени Собору мали однакові права у вирішенні всіх церковних питань. Що дійсно такий був всенародний устрій, ми це ясно побачимо, коли уважно прочитаємо посланіє Апостолів.

При Апостолах була цілком виборча система на всі ступені церковного устрою. Коли перший раз прийшлось Апостолам кому-небудь од себе доручити завідування церковним майном, то Апостоли звернулись до всеї церкви і кажуть: «Виберіть людей, яким ви довіряєте, і їм ми доручим цю справу». Потім Апостоли самі відреклись від завідування майном, бо казали «не добре нам залишати служіння, а порядкувати вашим майном» [13].

Нарешті-решт, при Апостолах всі християни мали в церкві однакові права. Коли у 51 році був Собор, то були зібрані не тільки Апостоли, а всі християни. На цьому Соборі, на якому вирішались не тільки канонічні питання про відносини християн до євреїв, а і про ге, чи повинні закон єврейський виконувати. Тут приймали участь всі і так постановили: «угодно нам усім». І так ми бачимо, що існували всі 3 системи самоврядування.

Але при поступовому розвитку Вселенської церкви настали такі непереможні історичні умови, які всенародно Апостоли порушили. І перша тяжка умова історична, те, що була і [при] Апостолах, – що Христова церква не мала права на життя – була гонимою. У ті часи не тільки собиратись по церковних [справах], а навіть собиратись на молитву було небезпечно. Отже, в ці тяжкі часи не можна було здійснювати цю церковну соборноправність. Справу цю взяли на себе окремі люди.

Найбільш безпечно можна було доручити самим головним членам церкви Христової – єпископам. І от через це ми бачимо, що всі сумні часи гонимості єпископи… Язичники підозрювали християн, що у них багато є імущества. Правда, були такі тяжкі часи, що збиратись не можна було і доручили це майно єпископу – представнику всієї церкви, щоб він з своїми найближчими помічниками це імущество ховали. Так вийшло, що хоть Апостоли самі зреклись від порядкування церковним майном, але під впливом цього життя 3 єпископи взяли на себе весь тягар порядкування церковним майном.

Коли ми читаємо апостольські правила, то бачимо, що єпископ є один розпорядчик всього церковного майна. Він повинен розпоряджатись, як захоче, ніхто не має права контролювати і запитати: де він що дів. Як каже канон, єпископ повинен порядкувати майном… [14] Ось ми бачимо, що єпископи зробились розпорядниками церковного майна. Крім того, треба було якусь соборноправність здійснювати – скажем, між церквами багато спільних інтересів, чисто догматичних, – бо то був вік, коли перетворювалось життя. Отже, за зміною часів, коли не можна було збиратись усім, то збирались тільки єпископи, і ось в той час, як при Апостолах вирішувались справи канонічні і догматичні, ми бачим, цо під час гонимості створюється обмежена праця.

Ми уже читали канони, 2 рази на рік повинні збиратись між собою єпископи області [15], другий канон каже, що єпископи області повинні знати першого між собою, і цей перший хай посилає до остальних, коли і як збиратись [16]. Так ми бачимо небезпеку од переслідування з боку язичників, і соборноправність народна повинна була зникнути і перевелись єпископи. Хоть ми мало маємо відомостей, але все-таки маємо, що за весь час гонимості на християн все ж таки виборче право цілком існувало і, як не трудно було, ті чи інші парафії збирались, як помирав єпископ, вони збирались і обирали наставників самі. От у такому вигляді церковний устрій дожив до того часу, поки гоніння на християн було припинено і християнська церква ввійшла в згоду з Візантійською державою.

Ця згода і які вона мала наслідки, про це уже говорилось і ще буде говоритись, тільки скажу одне. Зневажаючи царів, таких, як святий Константин [17] і Єлена [18], вони більш дивились з точки погляду – наскільки вона буде корисна для будування держави. І про самого Константина історія каже: «І геніальність Константина була у тому, що він прийняв православіє». Він зрозумів, що як «я їх приголублю, то я їх зроблю своїми прихильниками і цим способом свою державу найкраще зміцню».

Таким чином, наслідком згоди тут було те велике і сумне становище церкви, що вона являється знаряддям. Отак явились і всі імператори візантійські. В якому ж вигляді постав імператорський устрій церкви? Він постав у такому вигляді, що єпископи самі вже збирались без народу, але все ж таки вони були представниками церкви, бо церква їх вибрала. Уряд візантійський цим скористувався для того, щоб ти церкву своїм знаряддям для устройс гва держави. Вони зрозуміли, що краще мати діло з одною людиною для будування держави, чим зо всею людністю. І тому імператор старається підвищити єпископів і задобрити.

Коистаїггин дав єпископу великі маєтки, звільнив від податків державних і таке інше. Другі імператори підтримувались іншого погляду – вони захотіли вигляд єпископа зробити похожим на свій вигляд і дали одяг свій для того, щоб підвищити їх перед народом і разом пригорнути їх до себе і зробити церкву знаряддям для державних інтересів. Єпископи дуже легко пішли на цю удочку. Єпископи стали чисто урядовими служниками.

3-го Вселенського Собору канон каже, що єпископи не обивали пороги царів, не тривожили імператорів [19]. Були такі канони, що без відома патріарха ніхто не мав права їхати до царя. Деякі єпископи кидали свої парафії і поступали на посади придворного і таке інше, але мали вплив на церкву. Єпископи ще оставались єдиним розпорядчиком церковним майном, оставались виборчі права. В [IV – V ст.] єпископа народ вимагає вибирати, і з [V] віку імператори починають уже боротись. У канонах 301 р. сказано «що негарно самому народові вибирати собі єпископа» [20], ще більш сказано, «що народ не може вибирати собі єпископа».

І скоро для вибора єпископа стали збиратись тільки представники царського уряду, і тільки вони обирали єпископа. І це считалось народним обранням! Для того, щоб більше підчинити собі єпископа, візантійський імператор став прилагати ті міри, щоб по можливості зменшити штат єпископів і збільшити [єпар]хії. По постановах 3-го Вселенського Собору всіх хор’єпископів було знищено [21], він не має права без єпископа нікого висвятити. Прямо сказано, що ні в якому разі не можна призначати у малий город – «да не унижаются высокие степени епископа». Ясно, що замість служіння свому народу, він зробиться високим ступенем єпископа.

У VII – VIII – IX віку ми бачимо сумне явище, що останнє народне право Христової церкви скасовано – це право виборче, а було право призначення. Ми бачимо, що патріархами назначались ті, кого цар захоче. Цар Візантійський назначив був патріархом свого брата 14 років, називався він Стефан Молчаливий [22]. Від гарної жизні, яку він вів, він помер у 24 роки і причислили його до лику святих. Отже ми бачимо, що вся церква з громади вільних обращається у політичну інституцію. Утворюється окрема каста духовенства, і ідеальна частина церкви в цій касті осуществляється, а миряни до церковних інтересів ніякого діла не мають. Це явище було цілком… (переривається промова поверненням делегації від митрополита).

Левицький.

Ми прийшли і виконали доручення Собору, передали мандат свій і пакет, який був надісланий. Владика прочитав листа, сказав, що «я сам уже к вам…» Ось йде уже митрополит. (Зустрічають митрополита «Достойно єсть»).

[Продовження]

Додаток № 1 [Записка групи членів Собору до президії]


Примітки

1. Можливо, йдеться про послання апостола Павла до Галатів.

2. Маються на увазі звернення ангела до 7-ми Церков. Див. Об’явлення Івана Богослова 1:4; 1:11; 2:1, 8. 12, 18; 3:1, 7, 14.

3. Див. Дії. Гл. 2-3.

4. 2-е правило II Вселенського Собору:

“Місцеві єпископи нехай не поширюють своєї влади поза межами своєї єпархії та не змішують церков… Без запрошення єпископ не повинен іти поза межі для посвячення або якогось іншого церковного розпорядження”.

5. 24-е правило IV Вселенського Собору стосується господарських справ у монастирях. Можливо, доповідач мав на увазі 25-е правило:

“Деякі митрополити… не дбають про поручені їм єпархії і не квапляться висвячувати єпископів, тим то св. собор ухвалив, щоб висвячувати єпископів упродовж 3-х місяців, хіба що якась неминуча обставина примусить відстрочити висвяту…”

6. У тексті помилково згадується 28 вірш. Правильно: Мт. 20: 26.

7. У 1054 р. відбувся остаточний поділ християнства на католицизм та православ’я: колишня Західно-Римська імперія залишилась під керівництвом пап, а Східно-Римська – вселенських патріархів.

8. Орден єзуїтів був заснований у 1534 р. в Парижі Ігнатієм Лойолою з метою створення системи теологічно-політичної оборони католицизму. Орден підпорядковувався безпосередньо папі римському.

9. Мається на увазі підручник: Суворов Н. Курс церковного права. – Ярославль: Типорафия Г. Фалька. 1889: В 2 т., в якому подаються ст. 42 і 43 із збірника “Основные Законы Российской империи” (1842), де проголошується, що “Царь єсть глава Церкви”.

10. Йдеться про працю Івана Огієнка “Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. Курс, читаний в Українськім народнім університеті. З малюнками і портретами українських культурних діячів”. (Київ: Вид-во книгарні В.Череповського. 1918).

11. Правильно буде: Архив Юго-Западной России. – Ч. І. – Т. V.

12. У 1684 р. московський уряд звернувся від імені царів Петра (1682 – 1725) та Івана (1682 – 1696) до Константинопольського патріарха Іакова з проханням, щоб Київський митролит приймав висвяту в Москві. До листа було додано соболів на 300 рублів. Але, не чекаючи відповіді, митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського висвятили без офіційної грамоти з Константинополя.

13. У тексті Євангелія події викладені навпаки:

Тоді ті Дванадцять покликали багатьох й сказали: “Нам не личить покинути Боже слово, і служити при столах. Отож браття виглядіть ізпоміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрості, – їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні. (Дії. 6:2-4).

14. 38-е апостольське правило:

“Єпископ хай піклується всім церковним майном і ним порядкує, як Божий наглядач. Але не дозволяється йому привласнювати що-небудь із свого, або родичам своїм дарувати те, що належить Богові. Якщо є бідні люди, хай подає їм, як бідним, але під тим приводом хай не продає того, що належить Церкві”.

15. 37-е апостольське правило:

Двічі на рік має бути собор єпископів, і хай радять вони один з одним над догматами благочестя та розв’язують церковні суперечки, що можуть траплятися. Перший раз четвертої неділі П’ятидесятниці, а другий – у жовтні дванадцятого дня.

16. 34-е апостольське правило:

“Єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них і визнавати його як голову, і нічого не робити, що було б понад їхню владу, без його вказівок, а кожний має робити тільки те, що стосується його єпархії”.

17. Флавій Константин І Великий (272 – 337) – римський імператор, син Констанція І Хлора і Олени. Проголосив християнство державною релігією в новоствореній Візантійській імперії з столицею в м. Константннопіль, за що одержав титули “Великий і “Рівноапостольний”. Церковними істориками був проголошений зразком християнського правителя.

18. Олена Флавія (дата народж. невідома – бл. 326) – гоподиня заїжджого двору, коханка, потім дружина батька Константина Великого – Констанція І Хлора. Ставши імператрицею, активно сприяла поширенню християнства багатими дарунками на будуванням церков. За легендою, під час подорожі до Палестини, знайшла залишки хреста, на якому був розіп’ятий Ісус Христос. Має титул рівноапостольної, канонізована. Вважається покровителькою гвоздильщиків.

19. Можливо, доповідач мав на увазі документи III Вселенського Собору (431), відбили розкол на Соборі між несторіанамн і ортодоксальним духовенством, коли обн сторони намагалися численними посланнями схилити на свою сторону імператора Феодосія II. Конкретного канону з вимогою не тривожити імператорів в документах немає.

20. В апостольські часи єпископ обирався безпосереднім голосуванням усіх чле громади (Апостольські постанови, кн. 8). За Юстиніана Великого єпископів обирак тільки “кращі громадяни міста” (Кодекс Юстиніана, нов. 123, 127). Остаточно мир усунуто від управління справами церкви після VII Вселенського Собору (правило 3-є).

21. Тобто скасовано посаду хор’єпископа, що виникла після Анкирського собору (314 – 315 рр., правило 13) та Антиохійского (341 р., правило 10). Її було затверджено на І Вселенскому Соборі (325 р., Нікея, правило 8). Ця посада виникла, коли населення сільської округи біля великих міст не могло відвідувати церкву так часто, як міське населені. Тому хор’єпископи відправляли служби в сільській окрузі. Вони мали право рукопокладати читців, співців та іподияконів; дияконів і пресвитерів – тільки з дозволу єпископа. III Вселенський Собор (Ефес, 431) скасував цю посаду, призначивши їх або єпископами, або священиками до нових церков.

22. У 886 р. візантійський імператор Лев VI Мудрий відібрав патріаршу кафедру у Фотія і призначив патріархом свого 16-річного брата Стефана, який обіймав цю посаду до 893 р.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 142 – 170.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 133

Модифіковано : 22.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.