Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Перший всеукраїнський… / Частина перша. Стенограми… / 7. Засідання 20 жовтня 1921 р. / [3 частина…

Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ

Частина перша. Стенограми засідань
14 – 30 жовтня 1921 року

7. Засідання 20 жовтня 1921 р.

[3 частина стенограми]

Продовження

З 8 год. до 1 год. ночі.

Мороз.

Продовжується обговорення доповіді брата Чехівського [відносно відновлення] ієрархії [Української] Церкв[и].

Малеча.

Шановні браття святого Собору.

Ми мусимо зараз вирішити питання надзвичайної ваги. Всі промовці на цьому сходяться. Я зараз виступаю після [доповідача] шановного пан-отця Соколовського. Закінчення його [доповіді] може на декого вплинути, так би мовити, з небажаного для більшості членів Собору боку. Своєю доповіддю він нібито хотів описати перед нами всі ті страхіття, жах, які можуть трапитись, як ми станемо на помилковий шлях, себто, [коли] самі вирішимо питання про український єпископат. Він казав, що тут можливо впасти в єресь, нас проклянуть і т. и.

Але, прошу, не забувайте, що наша Церква Українська лише народжується. Як всяка справа народження спочатку в крові одної людини, так само віра наша опірається в Господа Ісуса Христа, який за неї потерпів, який головою [наложив] за неї, і після цього віра ця не занепала, то тим більше зараз не загине вона, коли вона визнана великою частиною людності. Таким чином, нам нема чого страхатись того, що буде. В муках народження, в процесі боротьби за своє Христове ім’я не боїмось винести всякі кари.

Перед нами дві доповіді: шановного члена Собору В.М. Чехівського і п.-о. Соколовського. Правда, другий доповідач зняв свою доповідь і казав тільки з точки погляду офіційної науки. А нам в цій живій справі не приходиться дуже углублятись в богослов’я. Але все-таки ми мусимо свої висновки базувати на святому письмі.

Перше всього, на мій погляд, ми мусимо констатувати ту істину, яку, власне, вже констатували. Ми сказали своє «вірую». Ми сказали, що ми православні християни, ми підтвердили [це] сво[єю] резолюці[єю], ми від цього не відступаєм.

Пан-отець Соколовський зазначав, що вирішивши питання про єпископат власними силами, ми перестанемо нібито бути православними. Це нібито один з основних догматів Христа. Але вірте, що це питання не є одним з головних і, на мою думку не слід надавати йому [такої] надзвичайн[ости]. В своїй доповіді п.-о. Соколовський зауважив, що в святому письмі і в першу голову не цілком ясно сказано про єпископів, про їх висвячення, але там є нібито два способи хіротонії.

Це: 1) через хиротонію персонально- єпископську і 2) хіротонію загально-[церковну] – всієї Церкви. Раз ми констатуємо й віримо, що благодать не має якогось степенування в більшій чи меншій мірі, а є одна, і благодать цю маємо ми всі, раз ми віруючі, раз ми зібрались в ім’я Господа і Дух Святий між нами, нібито не може бути поділу благодаті на окремі степені. А думка ця якраз лежала в доповіді о. Соколовського, що ніби є окремі служителі духовні, як-от, наприклад, єпископи, пресвитери, диякони з ріжними степенями благодати. Пройнявшись його думкою, можна прийти до висновку, що були окремі служителі для виконання окремого таїнства.

Ми самі визнаємо, що єпископи потрібні, мусять бути в Церкві. В одному з святих місць, місць святого письма – тут воно вже читалось, сказано, що апостол теж пресвитер. Звичайно, як і всякий єпископ наш православний, він є перший з пресвитерів. [Наводились] приклади, що ученики апостолів висвячували пресвитерів. Звичайно, хто ж мусив робити це тоді, коли віра тільки з’явилась, основи не були викристалізовані? Звичайно, посилаючи того чи іншого ученика, святий апостол надавав йому уповноваження.

Далі, пізніш, ми бачимо це з [доповіли] вельмишановного брата Чехівського, в другому випадку, висвячення проходило іншим шляхом. Ми бачимо два види хиротонії, і коли ми допустимо другий вид хиротонії, то ми не порушимо нашої віри. Таке висвячення, хиротонія, перед яким ми стоїмо, трапля[вся] в надзвичайних випадках, і цей випадок зараз перед нами. Ми мусимо за прикладом історії так зробити, як нам каже наше релігійне сумління.

Пан-отець Соколовський зазначав, що ми мусимо прохати висвятити нам єпископа; наш єпископат мусить бути поставлений законною владою. Але я бачив тут і чув, як ставиться до цього митрополит Гродненський, екзарх всієї України. Деякі члени Собору дуже слізно прохали його зробити нам цю послугу. Але перед цим з кафедри не один промовець зазначав, що Російська православна Церква, на чолі якої стоять єпископи, в цей час митрополит Михайло, – давно відійшла від справжнього християнства. Цей же митрополит Гродненський, до якого звертались з проханням висвятити єпископів, і в своїй доповіді п.-о. Соколовський підтвердив це, залишив православне християнство в Гродненській губернії без пастиря, і воно живе без єпископа. Він вже на підставі канонів поставлений перед необхідністю висвятити якогось другого єпископа.

Отже, мусимо ми самі мати благодать Святого Духа; мусимо і маємо право вирішити це питання всією Церквою тут, в Церкві. Так не до них, до цих офіційних царських ставлеників, ми мусимо звертатись. Це справа надзвичайна. Якби у нас досі був єпископат Київський, то й Полтавщина й Харківщина давно вже по більшості були б українськими. Справа затримується. Инші обставини впливають на неї. Церкві Христовій загрожує багато ворогів. Мусимо це питання не відкладати, не тинятись по світу, вишукуючи правди Божої, благодати Божої, яка у нас.

Ми такі залякані, такі опутані тими традиціями офіційними, що ми не можемо відкинути це зло і вільно подумати, як нам каже релігійна совість. Ми шукаємо вирішення справи у тієї церкви, на чолі якої стоїть незаконний єпископ. Отже, будемо вільні, тверді, висвятимо собі єпископа, а дальше – Вселенська Церква визнає нас. Нарешті, ця справа не кінчається. Серед єпископату знайдуться люди, які перейдуть до нас і задовольнять т им тих пан-отців, які ще досі інше висвячення визнають незаконним.

п.-о. Шараївський.

Святий Соборе Православний Український!

Підкреслюю «православний», «апостольський». Слухав я мовчки, слухав і з захопленням чув гарячу натхненну доповідь [співдоповідача] шановного отця Соколовського, в якій відбивалась нотка вболівання за наш настрій. За загибель нашої Церкви, яка стоїть на березі якоїсь безодні, а передо мною, в моїх почуваннях, повставали тіні погибших, нещасних сектантів; почувались тут, над нами, за час промов тіні Саблера [89], Скворцова [90], Кальвіна [91].

Нещасна Церква українська. Нещасна Церква російсько-українська, православна. І досі ця мертвечина. І досі закидають чистий лик Христа камінням. Я тільки раз почув слово «євангелія», а то все було «Ігнатій Богоносець» і др.

Я згадав, згадав далеке, що було 40 літ назад. Я був молодим семинаристом. Дуже добра була в мене пам’ять. Ректор, щоб визначитись, доручив мені прочитати на вечорі лекцію по історії. Я, «польщоний», вийшов і 2 [години] викладав її. Потім мене лаяли-лаяли. А зараз мені за це [соромно], аж очі не дивляться. Закидали камінням лик Христа, замкнули правду тими золотими полятуркамн. Убили духа.

Люди добрі, не бійтесь, що ви вступаєте в третю унію, в протестантизм. Ми сказали, що ми православні, і пан-отець дарма ломиться в одкриті двері. Ми ж визнаємо З ступені? Я хочу тут пригадати такий факт. В багатому городі Вестфалії робітництво давно перестало хреститись, вінчатись і т. и. І от приходить до них жвавий місіонер-протестант і починає переконувати їх в тому, щоб вони вінчались і хрестились і не відпадали від православної віри. Вони вислухали та й кажуть: «Добре ви казали, як і належить пастиреві, але просимо вас більше не балакати. Ми не віримо в те, що ви сказали. Ми віримо в Ісуса Христа і віримо також, що ви закрили його чистий лик».

Треба піднятись вище букви.

Треба піднятись над цією мертвечиною.

Треба хоч гальванізувати, коли не можна оживити, організм нашої Церкви. Треба загадати, щоб були догмати перш за все в нашому серці. Не бійтесь, коли ми маємо Бога в серці. Він виведе нас на світ і дасть нам так, як буде Його веління.

Хомичевський (Волинь).

Православний Всеукраїнський Соборе!

Коли мені колись в стінах вищої духовної школи доводилось міркувати про учення, походження єресі, сект і розколу, то головною думкою, найголовнішим висновком моїм було те, що це, не що інше, як діло тільки людське. Що ніякої різниці в поглядах, в розумінні духовного житгя тут нема. Тут на першому плані стоять особисті рахунки людей. їх непорозуміння, їх суперечки, і коли ви простежите історію виникнення того чи іншого розколу, єресі, то ви нападете на ці випадки.

Люди посварились один з одним, єпископи, архиєреї, – з цього далі й далі поширюється ворожнеча; спершу між єпископами, потім – між церквами і, нарешті, серед народу. Так було в самих великих церквах, найдревніших, найголовніших. Вина падає на тих, хто почав з особистих рахунків і привів до розбрату церков. Безперечно, основа розбрату полягала в тих людях, які починали, але для мене ясно, що не тільки ті винні, хто з особистих рахунків відходить від церкви, але часто й ті, які залишаються, а своїм нехристнянським поводженням відкидають від Церкви людей.

Ми перед таким випадком стояли ще вчора, коли люди стоять перед розривом не з-за догматичних поглядів. Ми можемо погоджуватись чи не погоджуватись з догматами, але нам необхідна єдність всіх. І ось зараз ми можемо стати перед фактом роз’єднання. Можемо стати через те, що інакше й бути не може. Повинна бути єдність у взаємовідносинах Православних Церков. Щоб творити той чн інший вчинок життя Церкви, треба мати єдність цієї Церкви.

Ми стоїмо перед випадком, якого в історії не було. Перед тим, як зважитись на його, ми повинні з’єднати всі свої думки, щоб не було жодної різної думки. Чи є у нас тут єдність? Чи певні ми, що ми всі тут згоджуємось в одній думці? Чи є в нас та преємственність, про яку говорив брат Чехівський? Чи можемо ми про себе з чистою совістю сказати, що в нас є преємственнсть церковного життя? Треба кожному покопатись в самому собі, і я не певен, що у нас вона у всіх знайдеться. Перш за все, я не певен в самому собі. І я не насмію брати на себе відповідальність за той акт, котрий ми намірюємось утворити. До цьог о акту треба готовитись, коли гга себе брати. Треба готуватись… ([Голоси]: Довольно. Досить!).

Хомичевський.

Ваші вигуки [доводять], що ми до цього не готові. Кожна людина повинна горіти світочем, а всі світочі повинні злитись в один вогонь. Але коли в нас не світ, а каганці, які не горять, а, може, навіть смердять…

Голоси:

Долой! Не треба, не сміє ображати. (Промовець мусить залишити катедру).

Мороз.

Просимо не ображати членів Собору.

Хомичевський.

Я говорю, що мусить бути єдність не тільки з земною Вселенською Церквою, а й небесною Церквою. Церквою тих, які жили тут, на землі, і які зараз являються представниками Церкви живої на небі. Коли свічка горить у нас, а не коптить, треба запалити цією свічкою небо. Коли ми можемо бути певними, що Христос буде на цій хиротонії присутній і [покладе] руку, то ми можемо зважитись на такий крок. Це не така справа, до якої можна ставитись з обуренням, з незадоволенням.

Можливо, що ми зважимося на це, але я хотів би запитати чи не для того ми поставимо єпископа, щоб він правив життям нашої православної Церкви, а коли православної, то, значить, такої, яка буде в зв’язку з иншими Церквами. Далі, може стати питання, чи зможемо ми надалі [залишатись] православною Церквою, через те, що цим фактом ми не відкинемо себе від других Церков. Я певен, що нас не зрозуміють так, як повинно. Може, нас зрозуміють колись, а не тепер. Не так багато людей з широко розвиненим поглядом. Не визнають вони цього висвячення з канонічного боку.

Може, навіть цей акт не зможу визнати й я, тоді, коли я буду бачити, що цей акт викликає негативне відношення Вселенської Православної Церкви. Прошу вас бачити в цьому не злі пророкування, не злі думки, а бачити в цьому саме свідоме розуміння майбутнього. Коли ми цілком свідомо поставимось до того, що за цей акт нас не визнає Вселенська Церква, ми не зможемо піти на цей акт.

о. Задорожній.

Вельмиповажний святий Соборе!

Дуже багато чули ми балачок про відновлення ієрархії на святій Україні. Хіба треба нам про це багато балакати? Я бачу, що вся люд[н]ість, всі миряни об’єднані одним духом, хотять утворити щось гарне, хотять утворити Церкву. Коли Христос сказав «Хто буде мати віру, як зерно горчишне, той може гори пересувати» [92]. А ми хіба не маємо віри? Хіба ми не віримо в Христа, який постраждав за нас і якого розп’яли так, як розпинають нашу рідну Церкву Українську? Хіба ми не можемо скинути пута, якими сковано нашу Церкву, щоб по всьому світу пішло відродження Церкви християнської, яка до цього часу у нас вже вільна, а в инших [країнах] невільна, бо князі [тьми] віку цього тримають її в пазурях?

Ніякий народ у світі не витерпів би так, як український нарід, і український нарід, коли він витерпів, то він підн[іс] свою душу до того, що він став духом над всім світом. Дуже багато тут читалось письма і нас обвинувачували в сектантстві, але, ми, [милі] брати, коли я розкрию цю книгу, то дійсно якраз він брав ті уривки і читав нам, як читають сектанти. Але коли ви прочитаєте ці пакти душею, а не очима, яке тільки нам треба уміння, а святе письмо є наука з наук, то ми знайдемо в них зовсім протилежне розуміння, ніж їм надавав [доповідач] о. Соколовський. Візьмемо те слово, яке читав пан-отець Ксенофонт. У мене, вибачте, російська біблія. (Читає видержки). [текст відсутній] 1 -ша глава до Тита. (Зачитує) [текст відсутній].

Дійсно, в Церкві Христовій часто єпископів звали пресвитерами. В інших назви ці розділяли. Раніш було при церкві 12 пресвитерів, а єпископ – то був дійсний настоятель Церкви. Так і було до Константина 1-го. А коли [він] взяв [до] сво[го] керування Церкву, то він захотів бути вищою духовною особою. Він був в короні і став цар і єпископ. З цього часу Церква зробилась царською. З того часу величність і чинник стану єпископського став царський. Ми побачимо, що висвячення імператора і хіротонія не мали різниці.

Дал[і], як будемо переглядати, більш як 20 років було рукоположення (?). Там сказано, що апостоли рукополагали самі, а також і вся Церква. Звичайно, що значить надати вла[ду] чоловікові, який буде Головою Церкви? Це значить – треба перехрестити (?) Коли ми піднімаємо руку, ми надаємо вла[ду] тим, за кого піднімаємо руку. Дійсно, коли рукополагають, то накладають руки хрестообразно. Наше ієрархічне число трьохступеневе відповідно Святому [Письму] і завіту.

Я вас не буду довго затримувати, а тільки назву вам текст свято[ї] Євангел[ії], щоб ви могли на селі [по]яснити, на яких підставах ми обрали єпископа. Звичайно, та особа, котра не висвячена в дияконський і пресвитерський сан, вона мусить перейти ці стадії. [За] слова[ми] до[повідача] виходе так, що на шість таїнств священику дано Святого Духа, а на сьоме не [стає]. Коли священик може робити дійсне таїнство, то він має право й хиротонії. В діянні святих апостолів сказано, що «Духа через міру… ісходіт» [93]. Дальше сказано: «Собериге мужей и возложите на них руки» [94].

Рукоположення це є тільки надання влади. Є навіть вираз: «Наклав руку». Ми, прості люди, завше звертаємо увагу на зовнішність, величність. Моя конкретна пропозиція одкинути міркування, що нам треба кудись їхати. Я [вірю], що тут всі віруючі люде, і Дух Божий з нами. Ви повинні знати, хто був на війні, там, де армія зорганізована, то й маленька вона бере велику силу, а коли [з’єднання] нема, то армія нічого не варта. Так і тут. Коли ми [поєднані], то ми дійсно поставимо нашого архипастиря. який від нас не одійде. Бо коли ми висвятимо його революційно – Собором, то ті не приймуть його, і він не відійде, а коли буде инакше, то він скаже: я і канони визнаю і єпископа визнаю, а вас не визнаю.

Кримський.

Дорогі брати, я займаю середнє становище поміж тими, які досі говорили, і хотілось би мені перш за все поділитись своїм вражінням, вражінням від вчорашнього дня, вражінням від приходу його преосвященства для того, щоб поставити нам запит, чи є у нас якась инша віра, яка дозволить обірати Собором свій єпископат.

Ви, може, знаєте, що на цьому Соборі раз у раз бува[ю]ть люди, назвемо їх хоча б «соглядатаями», які кожне слово переносять до того зібрання, що відбуває свою нараду в залі Володимнрського братства. Те, що я говорив вам недавно про свою візиту до екзарха Михайла, зараз же було перенесено туди і викликало обурення, яким таким чином він мав право приватну балачку переказувати тут. Але, в крайньому разі, добрий наслідок був. Коли екзарх сюди прийшов, він вже не називав нас малоросами, не називав мову малоросійською, а зважився назвати «українська» мова. На великий жаль, це єдиний добрий наслідок.

Все друге, що ми чули далі, піддержує той песимистичний настрій, який був у мене місяць тому після розмови з ним. Що ми почули від екзарха?

1) Чи висвяте він нам тих єпископів, яких ми обірали згідно з старими канонами?

На це ми почули відповідь: «Ні, не висвячу. Я висвячу тих, яких я оберу».

Дозвольте мені розшифрувати ці слова. Ті єпископи, яких ми досі мали, що вони робили? Знущались з нас, з нашої української мови. Тут говорилось про те, які образи наносились нам окремими єпископами, а екзарх Михайло каже нам: «Ви маєте з десять тих, що знущаються з вас, а я вам поставлю ще десять, які також будуть знущатись з вас».

Далі, тоді, коли один з членів Собору з слізьми молив його й казав: «Ваше Високопреосвященство, коли ми в вас прохаємо хліба, не дайте нам гадюк», він сказав: «Я вам гадюки не святитиму». А ви скажіть, отці ті, що ми досі бачили, як їх назвати? Гадюками я їх називати не хочу, але – як? Тут ви чули факт.

Єпископ Олексій в присутності громади каже одно, а в другому місці він каже: «Тільки смотріть, не робіть цього». Його запитують: «А як же ви там друге казали?» – «Там я должний був казати». Як характеризувати це? В Євангелії можна знайти єдину назву для цього. – Це син диявола. Він єсть отець лиха. Одним словом, у мене було страшенно важке почуття від заслуханого. Висновок – нам не по дорозі.

Далі. Йому було поставлено запитання про українську мову, яку розуміє людськість. Ми почули, відповідь: «Це вирішить Собор, який збереться по правилам, надлежаще виробленим. Вперед говорю, что этот вопрос предрешен – украинская мова будет допущена там, где за пее выскажется большая часть населення».

Розберемо його слова. Він нам зараз відповіді не дає, а відкладає до зібрання Собору. Собор збереться тільки на той рік. Значить, ми маємо велику оттяжку. Там люди живуть тільки надією, що проженуть більшовиків і тоді й українство. Я в цьому нічого іншого не добачаю.

Дальше, Собор збереться по «выработанным правилам». Яких? Це буде не той Собор, який скличе громада, а зібраний силами єпископів. Тепер їх багато, а дальше буде ще більше. Ми бачили один зразок такого Собору в 1918 р., який виносив постанови про українську мову й т. и., які потім відкинено патріархом Московським. Уявіть собі, що збереться цей Собор і постановить благословити українську мову там, де за неї висловиться достаточна частина голосів. Як це? Коли 2 тисячі населення, тисяча сто голосів «за» – чи достаточно це? – Ні, треба, щоб було 3/4. В Чернігові було так. Було 3/4, сказали, що треба 4/5, а далі, може, скажуть, що 9/10: а затим, може не захоче тільки один, і те одмінять. Скажуть: «Для одного праведника треба буде одмінити».

Таким чином, кажу, страшний сум знову обгорнув мене, коли я це почув. Далі були поставлені запити. Це питання було таке: «Що він зробить проти тих єпископів, які знущаються з нас?» Він мовчав. Він нічого не сказав. Очевидячки, нічого не буде зроблено. Це моє вражіння. Я думаю, що воно – вражіння значної частини Собору, бо коли було поставлено питання, чи йти до нього на нараду, відповідь була – не йти. Всі зрозуміли, що йти, це значить іти в «Союз руського народу», що це не була б нарада з представниками єпископату, а з певною політичною партією, яка нічого спільного мати з нами не може. І ось після всього цього я прийшов до висновку, що нам треба мати свій єпископат. З цим єпископатом нам не по дорозі.

Були тут свої важкі питання. Чи буде це канонично? Що таке канони? – Закон. Чи можна не виконувати закону? – Ні, будь які вони важкі, треба їх виконувати. Ще Арістотель [95] сказав, що краще найгірші закони, ніж беззаконня. Але треба пам’ятати, що закони ці пристосовані до звичайного життя, коли ж робиться щось несподіване, канони-закони одпадають. Часто треба оце порушення закону, щоб уникнути більшого нещастя.

Візьму приклад. Щоб ви зробили, коли б в мирні часи людина стала бити вікна? – Її притягли б [до] суд[у], це був би злочин. Але коли б була пожежа, то ми зрозуміли б, що на це є право.

Візьмемо другий приклад. Аби на пристані хтось став ламати пароплав, це був би злочин? – [Так]. А на морі, коли б він гинув і треба було б ламати дошки, щоб врятувати других і себе, ніхто цього не осудить.

Я певен, що коли ми визнаємо, що зараз стан Церкви катастрофичний, го ми визнаємо, що канони, які вимагають поставлення єпископа єпископом, канони ці не будуть порушені. Христос передбачав це? – Передбачав. Чи каже що проти Євангелля? – Ні. Господь каже: «Не людина для суботи, а субота для людини» [96]. Він каже третій приклад про – хліби предложення. До них ніхто не міг доторкатись, але коли Давид був голодний, то й він їв, і другі наїлись [97].

З такими думками ми повинні приступати до [даного] моменту. Факт, коли священики висвятять нам єпископа, не буде новим явищем. Тут з великим [захопленням] говорив нам о. Соколовський. Я слухав його з великою увагою, але все те, що він каже, не єсть нове. Але він [заперечував] проти деяких фактів, які вважає взагалі за встановлені. Він, наприклад, заявляє, що єпископ і пресвитер раз у раз дуже відріжнялися з перших часів християнства. Думаю, що про історію єпископату можна було б недовго говорити. Для цього треба було б обмежитись [творами] Ієремії, приблизно у 65 – 66 році після Різдва Христова [98].

Далі я візьму тільки книгу професора Петроградської академії Миколи Барсова «О временном положении иерархии в Церкви» [99]. Я наведу декілька [уривків], щоб для вас було зрозуміло, як на питання це дивиться російська наука. (Читаються видержки) [текст відсутній]. Ви бачите, що в справі єпископство й пресвитерство не так різко відрізнялось.

Далі. (Читає) [текст відсутній]. Таким чином, ієреї, які мають благодать священства, мають таку саму благодать, яку мають і єпископи. Далі в історії Барсова: «…» Такий чин дозволяє мені думати, що коли Собор обере кандидата на єпископа і коли його рукоположить ієрейство, то нічого різного канонам тут не буде.

Отець Соколовський говорив про єресь, що вони заснували свою Церкву політичну. Мене це дивує. Невже ми тепер нову єресь засновуємо? Навпаки. Українська Церква не є щось нове. Єпископат у нас не нове явище. В Москві ми їх маємо з XIV віку. Що ж до нашої України, то в кожному разі єпископат пробував тут з XI віку. Хіба Петро Могила не був нашим єпископом [100]? Коли ми поставимо єпископа, то ми тільки поновимо те що в нас вже було. Нічого ми нового не робимо, і говорити, що нас можна зрівняти з єретиками це несправедливо.

Тут говорилось, що треба послати делегатів до інших Церков. Ми можемо сказати Константинопольському патріарху: пришліть нам єпископа. Ми тільки не можемо погодитись з тими єпископами, яких нам шле Росія, бо ідеал російського народу нам зовсім не по душі.

Це те, що я хотів сказати. Прохаю вибачити, коли сказав щось лихе. Я вважав [за] справ[у] своєї совісті сказати те, що вимагає моя душа. Тепер я звертаюсь до певної групи, ватажка. Я маю на увазі полтавську течію. Можлива річ, що вони не захотять взяти участь у рукоположенні, але справа від того не загине. Залишиться друга половина священиків, яка може висвятити єпископа. Але яка буде – не хочу казати – доля, становище тих, що нас покинули? Ви подумайте, десять літ тому назад чи можливо було бачити те, що ви бачите зараз? Чи пішла б інтелігенція з духовенством? Це були два дуже ворожі лагері. Казали – це клерикалізм. Де б це інтелігенція бачила, що духовенство йде вкупі з народом, вона йде спільно з духовенством? – Такого єднання не бувало досі. Скажіть, духовенство, невже ви хочете відійти для того, щоб породити розбрат, одвернути інтелігенцію, котра до вас привернулась? (Дякуємо).

Мороз.

Член Собору Василевський. Єсть? (Нема).

Проф. Данилев[ич].

Вельмиповажні члени Собору.

Я хочу зупинитись трошки на каноничності. Перш за все, я дозволю собі дуже мало сказати, декілька слів про те, що звуть, як в нашій православній Церкві, так і в інших, канонами. До складу канонів належать закони Церкви двох походжень: 1) які були ухвалені Вселенським Собором, або місцевим Собором, і затверджені Вселенським Собором; 2) канони світські, видані імператорами. Таких канонів чимала кількість. З цих канопів дуже багацько вживається й досі в Російській Церкві. Це канон 137 Юстиніяна Великого [101]. Юстиніян Великий видав його тоді, коли він перейшов до монофелітства.

Є ще канони, на які мусять посилатись єпископи. Це канони про тих єпископів, які для одержання кафедри звернулись до [мир]ських властей. Цей канон можна знайти по всіх збірниках православних канонів, не дивлячись на те, що спочатку він був визнаний Собором [за] єретични[й]. Таким чином, ви бачите – не всі канони щодо їх походження церковного – православні.

Тепер я хотів би звернути увагу на одну цікаву річ. Звернути увагу на відповідь цілих чотирьох Вселенських Соборів, що канони можна зміняти, канони, які торкаються церковної організації, а не догматів. Але коли б ми розібрались в цій церковній [юрисдикції], то можна побачити, що церковна [юрисдикція] за час існування була не одна. Вона не раз змінювалась. Що ран[іше] визнавалось законами, далі не визнавалось.

Нагадаю таку річ. Постановами апостолів нам сказано, що наставляти апостолів можна навіть…, ще пізніше [встановлено] право висвячення [єпископа не менше двома] єпископами. Тепер в одних Церквах [висвячує] од[ин], в других – двоє, по третіх – троє і т. д. Але професор Ба[р]сов про хіротонію подає дуже цікаві відомості. Він зупиняється на хиротонії дияконів. Професор каже, що ці три проголошення: «повели, вказуй, научи», [в]казує на перший вихід Христа. Таким чином, як ви бачите, в самому виді хиротонії грає роль процес обрання єпископів народом на пан-отців.

Тепер вияснимо питання, яка була роль обрання. Те, що ми хиротонії маємо ці слова, вказує на колишній обрядовий [мо]мент. Він вказує, що од перших віків [залишився] звичай руконакладання і таким чином встановлювалась друга частина. Обрання зникає і залишається настановляння. Але цього мало. Церква знає по всіх усюдах наставлення. Але в Російскій Церкві мається ще третя частина. Це – наречення єпископа. Наречення єпископа нам відоме у визнанні. Це єсть вирішення монарха, що така-то людина буде єпископом, а тоді вже його наставляли через хиротонію.

Я [навмисне] зупинився на цих подробицях, щоб сказати, що в первичних обраннях люде святились або пресвитерамн, або єпископами. Накладання рук є явище досить пізнього часу і з’являється не раніше III ст. Що [в] обранні [на] пан-отців народом і єпископом первісно ніяк[ого покладення] рук не було, вказує церковний свод. Ми знаємо з листів отця Церкви святого Кипріяна Карфагенського про таку річ, що дв[ох] єпископ[ів] за часів переслідування християнства було замучено, і [Церква] залишилась без єпископа або із зрадниками. І святий Кипріян дивиться на цей факт, як на цілком пасивний вчинок. Він звертається до них тільки з проханням бути милостивими до єпископів, які зрадили. Цей факт підкреслює те, що [по]ставляти єпископів належало тільки цій Церкві. Безумовно, [по]ставлення без покладення рук і хиротонія мають два ступені: 1) вибори і 2) покладення рук.

Вибори були раніш в хиротонії. Таким чином, дослідження справи [доводить], що за пан-отцями первісно було однакове право священства і, зокрема, право хиротонії. Ще єпископ і пресвитер раніш були одно, а після єпископи відокремились, як окрема церковна держава. І це відокремлення наклало на єпископів не церковні, а державні риси.

Твердохліб.

Все те, що мало бути сказано до святого Собору, щоб упевнити чи переконати його, вже сказано. Та частина Собору, яка йде за церковно-визвольний рух, вже упевнена, але я хотів би звернути увагу тих членів Собору, які не порозумілись з нами. Мені страшенно [шкода їх]. Ці люде, може, вони й переконались, але їх мучить совість. Вони никають поза канонами. Вони не можуть стати перед Собором і сказати: «Простіть, ми з вами». Мені пригадується [похід] Іуди з учениками після предання [102]. Але до цього ще не дійшло. Вони не пішли ще на цей шлях, на який пішов Іуда, і я умоляю, ради Христа, ради всього святого – ідіть з нами.

Мороз.

Священик Чулаєвський. – Немає.

Член Собору Вертелецький. – Немає.

Член Собору Ходзицький.

Ходзицький.

Питання, яке сьогодні вирішує почесний Собор, складає нову добу Української Церкви. Може, це буде й всесвітня доба. Тому всі [доповіди] повинні бути з’ясовані всебічно, не через те, що приходиться зривати [доповідь], а через те, що приходиться з’ясовувати справу всебічно. І от якраз дозвольте мені порозумітися з вами, брате Чехівський. Я, правда, кажу, що я не зрозумів вашу думку, коли ви казали про хиротонію апостола Павла. Через те я буду вам казати, а ви мені з’ясуйте. Я просив би зараз сказати. Тут так було: «Були у церкві, що була в Антиохії…» [103] і т. д. (Читає) [текст відсутній].

Це питання [залишається] неточно виясненим для всіх. Воно [залишається] сфинксом нерозгаданим і для цієї і для другої сторони. Чи висвячувала громада, чи ні? Дуже воно не вияснено. А мені, пускаючи кораблі в [схвильоване] море життя, хотілось би зараз сказати й вирішити як найкраще для справи. Не кажу я до того, щоб висвячувати, чи не висвячувати. Ми мусимо подумати, як [треба] постав[ити] справ[у] так, щоб Церква Українська пішла по найкращому шляху.

Левицький.

Мені дорого виступати в той [мо]мент, коли стоїть питання про висвячення єпископату. Я кажу, що я щасливий, що дожив до цього часу і що я беру участь в ньому. Тут перед нашими очима проходять дві течії. Ці течії зв’язані законами. Одна течія виявляється в [доповіді] брата Чехівського, а друга – в [доповіді] пан-отця Соколовського.

І коли подивитись просто, без особ[лив]их мудрствуванів на ці дві течії, то що ми бачимо? – З одного боку, [по-дитячому] глибока, чиста віра й думки, які [базуються на суті віри], а з другого боку, чисто формальне, мушу вибачитись, [буквоїдство]. І от перед цими двома течіями і ми мусимо сказати, куди нам йти і за що держатись.

Нас дуже залякують тим, що, коли ми висвятимо, то ми не будемо православні. Ми будемо й сектанти і єретики і т. и. – декому присниться вночі. І от, коли ми будемо дивитись так на життя, на цю велику віру, як вона заслуговує, то перед нами є такий факт, про який нам говорили. В який [мо]мент ми живемо?! Які обставини нас оточують? І коли [бували] випадки [в] житті Церкви, що, коли загрожує дитині смерть, то бабка має право хрестити і священик не повторює хрещення, – скажіть, коли нашу Церкву нехтують, то чи не подібна вона до того стану, коли дитина умірає? І невже Собор[ові] не належить подумати про те, що коли принаймні одна думка єсть знищити нашу Церкву, ми будемо сидіти тихо і мудрствувати, коли-то нам зроблять лихо вороги?

Нам казали, що Собор не готовий, що у нас нема досить наукових сил, що тут є прості люди, та забули про одне, про те, що я казав владиці, що з нами правда, а правду зрозуміють і прост і люди, скоріше навіть, ніж учені. Про це напевно сказано в писанні: «Слава оця, що Ти заховав від мудрих і відкрив немовлятам» [104]. Ці слова повні змісту і показують, наскільки істина велика і зрозуміла для простого, який в душі схиляється до правди. Пророк наш дуже гарно каже про неосвічених людей: «Невчене око загляне в саму душу, глибоко-глибоко» [105]. Коли нарід іде за правду, то вже за неправдою не піде. І ось, дорогі брати, в такий великий [мо]мент ми мусимо собі одверто і ясно сказати, яка ж наша вина, що нам накидають. Чи ми щось лихе, страшне робимо? І коли ми спокійно скажемо: у нас совість спокійна, ми бажаємо тільки добра і правди, коли кругом нас стараються нам пошкодити.

Ми зробили все. Ми мали тут митрополита. Що ж він нам одповів [про] нашу [долю]? Що не дасть нам того, що ми просимо. – «Я вам назначу. Вы собрание, а не Собор». Ось така була розмова. Михаїл хоч і балакав і розмова деяка була, а уявім собі, дорогі брати, якби сидів тут Денікін. Розговор був би другий. Ми сиділи б за гратами. Бо хіба не було того, що наших дорогих пан­отців били при денікінцях нагаями? Все це ми мусимо мати на увазі. Де ми живемо, і в який [мо]мент, і що нам може дати та Церква, до якої звертались щиро. Тепер ми бачили самі і для нас не може бути [сумніву], що могло б бути инакше. Я радий, що всі бачили й чули.

Закінчуючи, я хотів би сказати, дорогі брати, що в даний [мо]мент ми не будемо боятись того, що ми непідготовані. Ми будемо твердо пам’ятати, що ми робимо це для спокою й сили Церкви. Нас лякають, що Вселенська Церква Собору не визнає. Моє останнє прохання до вас, як сказано в писанні: «Дерзайте убо». Нам нічого боятись, бо наша совість чиста. Ми йдемо з любов’ю, а коли нам на любов відповідають гадюкою, то ми [складаємо] з себе відповідальність.

Отець Соколовський казав, що ми плямуємо честь. Про це треба казати не Собор[ові], а тим, що сплямували вже свою честь. Хай вони держать свою честь, а нам тепер тільки одно зостанеться. Ми вирішимо так, як нам підказує совість. Не будемо боятись. Мусить бути послана делегація до всіх Церков про наше рішення з докладним змістом. Нехай всі знають. Ми не боїмося суда, бо ми йдемо з чистим серцем, з любов’ю, а з любов’ю нам не страшно нічого. Ні на хвилину ми не повинні забувати про те, що робиться це на сотні літ.

Мороз.

Справа ясна, тому будемо прохати промовців, коли він нічого нового не скаже, відмовитись, а хто скаже – дати йому 5 хвилин. Голосую. (Порядок остається попередній). Добровольський. – Нема.

Кійченко.

Святий Соборе!

Справа в тім, що вже балакали тут багато і більш-менш все [з’ясовано] і дійсно склались дві течії, представниками яких були два [доповідачі] з цілком протилежними поглядами. Я хотів би [нагадати] Собор[ові, що] коли ми приїхали, щоб прийти до однієї думки і продовжувати роботу то не повинні ні перед чим зупинятись. Кожному ясно, що виходу нема, а справу закінчити треба. А коли ми приїхали, щоб балакати і кинути робити, то я цього не розумію. [К]оли нами [з’ясовано все, то] треба прийти до одної думки і продовжувати роботу.

Шевченко [Київщина].

Святий Соборе!

Мені здається, що тут найбільше хвилювання між пан­отцями. Я їх не буду торкатись. Я звертаюсь до вас, братів селян. Я боюсь, що своєю поведінкою ті, котрі кажуть, що це незаконно, неканонічно, не збили вас з прав[див]ого шляху, і тому я звертаюсь до вас, брати селяни. Я хотів вчора сказати те, що маю сказати зараз. Я скажу словами пророка, щоб зрозуміли це краще ваші серця: «Кругом неправда і неволя…» [106] Далі він каже: «Немає правди на цім світі». Тому я кажу вам, селяни, ваш простий розум скаже, [що робити]. Ви знаєте, що ми винесли на наших плечах, скільки горя зазнали. І ваш розум поможе нам знайти вихід з становища, [яке утворилось].

Коломієць [Чернігівщина].

Перший почесний святий Всеукраїнський Соборе!

Отут я вас слухав і слухав, і хочу торкнутись коротенько [справи] поновлення ієрархії. Нам величезними штрихами [змалювали справу] з історичного й канонічного боків. Тут були на кафедрі промовці з великою освітою. І ось, коли ми поглянемо навкруги [та порівняємо з тим], що робилось, чо[го] вчив нас наш Бог і Христос, [то вийде, що того] епіскопа, який був тут з нами, і ми зрозуміли, і він нас зрозумів. Тут єпископ нам говорив, що це не Собор, а з’їзд. Коли ми звернемося до Христа, то знайдемо в Його слова: «Прийдуть пророки» [107].

І ось вони прийшли. Христос не вчив проливати кров, як учили єпископи. Христос не доручав їм, щоб вони нас вчили. А ми бачимо наслідки – війна 1914 р. – скільки крові пролилось, і не перестає вона литись і до цього часу.

Ось деякі пан-отці кажуть, що цим Собором не можна висвятити собі єпископа, а мусимо десь його шукати. Ось недавно, [цими ж днями], вельмиповажний голова В[сеукраїнського] Ц[ерковного] Собору казав, що там, на Сході, вже якийсь революційний здвиг; і в Сербії. Там зібрались віруючі в Бога, хочуть порвати кайдани, в які [їх] було закуто. І ось я гадаю, – а так думають, як я, ще й всі брати з села, – що тут діло трошки не з канонічної точки погляду. Їх перелякало те, що дух буде визволятись. Соборноправність їх перелякала. Вони знають, що екзарх Михаїл єпископом не буде. Може, й буде Михаїл, та не він, що кинув своє єпископство і дезертирував сюди. З канонічної точки [погляду] ми мусимо [повернути] його до мирськ[ого] ста[ну]. І ось тепер він у нас на Вкраїні.

Ні, вельмиповажні брати, ми не підемо шукати того, чого не знайдемо в сучасних обставинах. При нас тут найвищий єпископ – Христос. [В]иходять на кафедру учені люди, щоб ми прозріли, щоб ми бачили, хто писав ці канони; брат Левицький казав, що з такої величезної книжки зробили таку маленьку. Ми зібрались обговорити справу, щоб іти по стопах Христа, щоб не лилась наша кров. Цей наш перший Український Собор буде в історії записаний. Ті, що нас не визнають зараз, – [уламки] бувших жандармів тощо зникнуть. Христос казав – Церква [з] тих, [хто] віру[є]. «Де три або два зібрались в Ім’я Моє, там і Я посеред їх» [108].

Я сказав, що наш всечесний Собор буде записано в історії золотими буквами. Але нас знають і за кордоном, де теж прагнуть до світового братерства. Я гадаю, вельмиповажні брати мої, що тут, коли [єсть] легкодухі, вони не страшні для нас. Ми всі прозріли. Не поїдемо ми нікуди, а знайдемо собі єпископа, бо ми з найбільшим єпископом – Христом.

Маляревський.

Члени Святого Православного Українського Собору.

Ми вже стоїмо перед рішучим історичним фактом, перед висвяченням єпископа Собором. Далеко неспокійні серцем є деякі з нас. Через що? Через те, що це робиться надзвичайними засобами, инакше не буде. Не дальше, як вчора, увійшли ми до єпископату Київщини. Всі вони дивились на нас так, як за старих часів дивились на арестантів в сесії Окружного Суду. Коли [митрополит] прочитав про набуття єпископату [для нашої Церкви], він сказав, що він в неділю має висвятити кандидата. Ми просили йти з нами, але він не пішов. Далі прийшов.

Ми плакали-просили [поставити нам єпископа], він не [зробив цього]. Любі брати, Христос сказав: «Я двері. Через Мене ідіть і одчиниться вам» [109]. Брати, через ці двері треба йти. Один промовець сказав, що треба покласти руки на вибраних кандидатів [і це буде законно й відповідатиме апостольським часам]. Я запитую всіх членів Собору, чи будемо ми вправі [вважати] себе [за] апостол[ів]?

Я себе вважаю за апостола Божого, згідно з словом Божим. Я канонів не знаю, а держусь глибоко духа священного писання. [Христос] сказав: «Мир вам. Як послав Мене Отець, так я посилаю вас. Що зв’яжете на землі, буде зв’язане и на небі» [110]. Хто зв’язує? – Священики. Хто сповідає? – Священики. Хто ж дає єпископам благодать? [І кажуть] – неповнота благодаті. Що це, яка неповнота благодаті? Це є вищий дар, а її ділять на частини. Це чисто формальна заборона, наука не торкається її, тим [більше], що чи це ми робимо, [зважаючи на] надзвичайні [обставини]. Між иншим, зауважив о. Соколовський, що може дати той, хто сам не має? А як же баба-повитуха хрестить дитину? Чи вона має благодать, яку має священик? Ні, вона дає в цю надзвичайну подію благодать, яка виходить од глибокої віри бабки.

Любі брати, [члени] Всечесного Собору. Ще два-три кроки – і ми приступимо до святого діла. Ми висвятимо єпископа і будемо завершати велике діло будування церкви. Є у нас велика віра в правоту нашого діла. А як, брати й сестри, ми будемо лякатись, то благодать Святого Духа не буде дихати з повнотою. Однодушно, одностайно, з постом, з великою молитвою, з надією на Христа, з любов’ю до нашої праці приступимо до цього свят ото діла.

Пилипенко.

Коли я слухав доклад В.М.Чехівського, а затім промову професора Кримського, то для мене стало ясно, що ми повинні були погоджуватись з тою думкою, що закон нам не дає права висвячувати єпископа, але надзвичайні обставини вимагають цього. Правда, було підведено підвалини для того, щоб це виходило по закону, бо і Вол[одимир] Чехівський і проф. Кримський [наводили] приклади: перший з життя пастирів Церкви і навіть апостола Павла, а другий – з Євангел[ії]. Ось я хочу торкнутись цього. Коли це діло законне, то так і кажуть, що це є наше переконання; ми принципово держ[имось] цієї думки, що самі ми маємо право висвятити єпископа. Я тоді буду знати, з ким маю діло. Люде стоять за принципи. Але ви кажете, що принцип ваш другий. Ви звернетесь до патріярха Константинопольського, щоб він колись висвятив вам єпископа.

Голоси:

[Нічого подібного].

Пилипенко.

Професор Кримський казав, – як настане час, то ми звернемось до патріарха Константинопольського і він скаже: чого тоді не звернулись? Ми скажемо: дайте вашого єпископа і ми приймемо. А тепер я кажу: [якщо] ваше переконання таке, що можна ставити мирян і священиків в єпископи, що це ясно, і навіть сьогодні ви ще поїдете на села і всім православним християнам скажете: Ми прийняли такий закон, що навіть в єпископи будуть ставити мирян і священиків.

Голоси:

[Неправда, неправда.]

Пилипенко.

Ви стоїте сьогодні перед лицем Господа Бога… Я прошу не припиняти мене… Ви чули – справа великої ваги… Треба всіх вислухати. Але дайте висловитись. Коли я кажу неправду, то роз’ясніть мені. Так-от, я кажу, коли ми станемо на шлях, щоб через [покладення] рук висвятити єпископа, то треба знайти підвалини. Я торкнусь того, що казав В. М. Чехівський. Він посилався на те, що апостол Павло прийняв хиротонію в Антіохійській церкві і послав відтіль проповідників. Се неправда, апостол Павло не потрібував хиротонії. Сам Христос дав апостолу благодать і це було те, що надало йому особливі права. Він міг сам ставити єпископів і ставив, як Тимохвія, Тита. До вас слова апостола Павла: «Руки скоро ні на кого не покладайте» [111].

Я торкнусь [далі] того, що казав В.М.Чехівський відносно Антиохійської церкви, коли вона була в скрутному стані. Ніхто не міг захистити віру і знайшовся один мирянин, який її захистив. А де були єпископи, коли аріянство поширилось? Мирянам падає на долю, і вони захищають її від аріян. А як ці миряни стали на захист віри? Але я вам скажу, [що] це є твердження В.М.Чехівського помилкове. Я знаю з історії і [доведу], ще тоді були єпископи, як, наприклад єпископ… [Його] було зіслано, але все-таки [він] зоставався православним. Був також єпископ Васил[ь] з Каппадокії [112]. Він [одержав] мантію від імператорів, але сказав, що він не відійде від православної Церкви. Коли б у нас були єпископи! [Але] ми знаємо, що такі єпископи єсть, які [будуть] захищати нашу православну Церкву.

Затим я торкнусь того, що казав професор Кримський. Що виключні обставини вимагають висвячення єпископа надзвичайним чином. Він посилається на те, що «субота для людини, а не людина для суботи». Христос сказав це тоді, коли [захворів] чоловік у суботу Христос порушив тільки обряд, який було встановлено не законом, а Талмудом.

Затим посилався професор Кримський на Давида, який пішов в Святе Святих і їв хліб і друг им давав. Що ж це була за скрута? – він міг втратити своє життя. Тепер виникає питання, чи є небезпека для нашої Української Церкви загубити своє життя?

Голоси:

[Єсть.]

Пилипенко.

Ні, до[веду], що нема. Ви всі чули й знаєте, як на селах поширився український рух в Церкві. Він поширюється й зараз все далі. Значить, небезпеки нема. Значить, треба для чогось іншого, щоб були поставлені єпископи таким чином. Є люде, які переконані, що їм не треба законно поставленої ієрархії. Що не треба священиків, патріархів. Ви чули, що баби можуть охрестити дитину, то, може, ви скажете, що бабка може й висвятити єпископа

Голоси:

Довольно, досить. 5 хвилин пройшло.

Пилипенко.

Я чув, що ви будете давати висловлюватись всім до кінця.

Чехівський.

Брати соборяни, необхідно вислухати [промовців], які говорять по першому разу, до кінця. Треба дати всім слово до кінця, хто говорить в перше раз.

Пилипенко.

Я виступаю перший раз, а тому прошу вислухати мене до кінця. Коли ми тут висвятимо собі єпископа громадою, то тою ж громадою почнуть на селі висвячувати священиків і т. д. Проте, цього не було на Вкраїні тоді, коли вона була в гіршому стані і коли вона особливо потрібувала поширення священства. Це було тоді, коли треба було боротись проти унії й протестантства. Тоді боролись на протязі багатьох років і миряни й духовенство. (Шум, голоси: Довольно, не хочемо. Нічого за шумом розібрати не можна).

Пилипенко.

Значить, ми знаємо з життя Української Церкви [приклади] того, як треба обережно і з терпінням переносити скрутні обставини. Тут професор приводив приклади, що коли буває пожежа, то треба бити віконця і виймати рами, а коли тоне корабель, то треба ламати дошки. Але зараз чи єсть така небезпека [для] Української] Церкв[и]?

Голоси:

(Єсть).

Пилипенко.

Немає. Українська Церква зараз відроджується, роз[к]вітає. Історичний шлях вам укаже, що ми зараз повинні турбуватись не про реформацію, а про відродження. Я сам знаю, що коли ми починали цю справу, то мали на увазі заповіти стар[ов]ини [в] Українськ[ій] Церкв[і і дбали] про відродження [її], а не про реформаторство. Зараз ми кажемо: дивіться, щоб від відродження не відійти до реформаторства. Я сам знаю, що на селі, коли приїде священик, то його запитують: а хто тебе послав?

Мороз.

Коли ми у Києві зібрались в перший раз побалакати в цій справі, то нам о. Пилипенко казав: нас мало зібралось, давайте розійдемось. Тепер сюди прийшла вся Україна, і він те ж саме каже. Ні, ми його не послухаємо і не розійдемось.

Чехівський.

Отець Пилипенко сказав неправду. Він стверджує, що апостол Павло не був рукоположений. Це неправда. Глава 9 діяній апостольських каже: «Коли апостол Павло прийшов у Дамаск…» і т. д. «Десятий стих». Зараз читано 17-й стих [113]. (Дякуємо).

Мороз.

Прохаю заспокоїтись.

[Д]ахівський.

Святий Соборе!

Один з промовців зауважив тут, що у нас ще каганчики горять. Ну й дійсно, я на цих каганчиках зупиняюсь. Коли мені приходилось підходити до церковної роботи на селі, ці каганчики серед духовенства [по]мічаються – підупад сил і зневір’я в свою справу. Щодо останнього промовця, о. Пилипенка, то у [нь]ого, певне, величезна лямпа, але він її навмисне прикручує і робе каганчика. Він хвилюється за нас, щоб нас нарід підтримав. Все, що я переживаю душею, все висловили попередні промовці, котрі йдуть за висвячення єпископа Собором.

Я прибув тільки сьогодні. Залишався, як голова волосної ради, щоб стримати ту чорну навалу, яка провадила там величезну роботу. Це мене, головним чином, затримало. Я з Стайок, 60 верстов від Києва, [при]їхав висвячувати єпископа. Наш народ, коли почув, що посилали до екзарха Михаїла, і він одмовив висвятити єпископа, прийшов до мене і каже: справа вимагає, щоб ви були там. Ви повинні їхати. Ми хочемо через вас [взя гн] всі участь в цій урочистості.

Не прикручуйте лампи, шановний о. С[ергію]! Ближче до віри, до робота. Любі брати і шановний Соборе, я приїхав на готове діло. Мені сказали: їдьте і висвячуйте єпископа.

Маляревський.

Між іншим, шановний протоієрей Пилипенко сказав: «Не йдіть туди, куди вас примушують». Тут примусу немає ніякого. Кожний вільний висловлювати свої думки на катедрі. Затим він сказав, що в майбутньому сама парафія буде висвячувати священиків. Священиків надалі будуть висвячуват и єпископи.

Мороз [Ніжинський повіт].

Святий Соборе.

Я просив слова з приводу доповіді о. Соколовського. Я все-таки хочу поставити декілька запитаннів, бо я уважно вислухав оцю доповідь. Він передбачає, що Собор висвятить єпископа, і каже, що справа ця досить складна, як та книга за сьома печатями. Якби ми вирішили цю справу [позитивно], [то] заблудились би через те, що ця справа складна. Я не знаю, чи винен той, хто дав релігію, чи той, хто прийняв. В тому, що не можна людині розв’язати те чи інше питання, винний той, хто дав релігію.

Висвятити священиками єпископа – це значить: 1) порушити віру Христову в основах; 2) нічого не [зостан]еться від святої віри, коли висвятять самі єпископа; 3) Нам прийдеться порвати зносини зо всіма Церквами.

Навіщо митарства усі, вся праця? Мені цікаво, що [доповідь] робила людина з богословською освітою.

Далі, яке розуміння благодаті? Апостол Павло каже, що благословення передається від більшого до меншого. Як це треба зрозуміти? Крім того, єпископа, висвяченого Собором, я не визнаю і таїнство залишиться без сили. Нема ієрархії і Церкви – «таїнство залишається недійсним». Тоді, коли ми чули з доповіді брата Чехівського, що бувають такі випадки, коли [тайни, що їх виконує] недостойн[ий] священик бувають дійсними, бо вони виконуються всією Церквою. «Церква неповна, бо нема єпископа». Свідчить, що благодать Святого Духа є велика віра. Далі свідчить, що хиротонія є тільки зовнішнє діло. Ап[остол] Павло казав: «Дар Божий через рукоположення», і апостол Павло не передав його Церкві. Моє враження те, що для Соколовського неясно, чи брала участь там громада.

Отакі сумні думки поселив в моїй душі той отець з богословською освітою, [слово] якого для нас повинно було б бути важливим. Я пригадую ті часи, коли екзарх України об’явив, що він в цій справі не допоможе. Не через те, що нас була маленька кількість, яка надіялась. Коли було [з’ясовано], що мав на думці екзарх Михаїл, нас [охопив] особливий настрій. У нас була тільки одна думка – про [доведення] справи [до кінця]. Тепер, після [доповіди] о. Соколовського, [знову] у нас є непорозуміння. Я хотів би, щоб їх було спростовано. Думаю, що нам треба було б порозумітись з о. Соколовським, щоб у нас було натхнення в справі висвячення єпископату Собором.

Стороженко.

Шановні браття Першого Всеукраїнського Собору!

Я з великою увагою слухав [доповідь] о. Соколовського про набуття ієрархії Українською Церквою. Я не стежив за всіма деталями, а за загальною картиною. І коли шановний [доповідач] скінчив, передо мною встали два образи: [спочатку людина, що] вір[ила] без всяких канонів, без всяких правил. [А далі] – коли все більше й більше з’являлось нових канонів, [то й] віра Господня, учення Христове опинилось за сьома печатями, а сам Ісус Христос опинився аж на сьомому небі.

Оці [два образи] постали передо мною. [Чому ж така ріжниця]? Тому, що цілком зрозуміло – життя йде вперед, живе, встановлюються нові правила. Час зафіксовує відношення людини до Бога і т. д. Але нема того фіксування, яке йшло б [поруч з] життям. Коли ж фіксування відходить від життя, воно стає тягарем, кайданами… Ці правила поволі життя зміняє, але поволі, йдучи, як сказав один діяч, «вперед на легкім тормазі».

А життя йде без «тормазу», і тому ці правила затримують життя, і ми [є] свідками того, що на всім світі зараз є те, що зветься революцією. Що це таке? Ця революція проти застиглих правил, які не йшли за життям. В тих правилах церковних життя релігії було з[афіксоване] тисячу літ тому. Життя теперішньої людини й минулої неодн[акове]. Як нам [ставитись] до істини старої науки, що землю [збудовано] на воді? І багато такого мається.

Ті правила встановили] святі. [Гадають, що] вони не можуть змінятись. Їхня зміна є гріх проти Бога. Я не буду розглядати всіх канонів, а торкнусь тільки постільки, поскільки цього вимагає набуття єпископату. Є всякі правила, і між ними ті, які порушують відношення людини до людини. Але, проте, ми роз’єднані від всіх людей. Там дуже протестують. Тут говорилось, що в Сербії щось робиться. Далі, вчора казали, що в Базелі в серпні місяці відбулась нарада [114], з’їзд представників всіх Церков для порозуміння [в справі скликання] Вселенського Собору, якого вимагає всесвіт від Константинопольського патріарха. Нарада повинна вже початись, бо представники Америки вже приїхали.

Хто ж [репрезентує] там нашу Українську Церкву? Єпископ Євлогій [115], який [стояв у керма] Російської Церкви, а почасти й Української. Але [однаково]: так або інакше – це надзвичайний факт.

Далі, нам відомо, що нарада [має накреслити] шляхи до [утворення] єдиної Церкви. Яке ж порозуміння по нашому православному вченню про канони? Не академічне, а всіх християн. Ми можемо говорити тільки про православний християнський [світ]. Являється двоїзм, і він знесе тих, що боряться за [канони]. Вся Церква мусить зробитись єдиною Церквою на підставі: 1) [віри в Бога Єдиного], 2) визнання Ісуса Христа і 3) Євангел[ії]. От три [підвалини], на яких вся Церква мусить поєднатись на Вселенському Соборі.

В цей час, коли [розв’язуються] питання [Всесвітньої Христової Церкви], коли наша Українська Церква відроджується, вона повинна пройти всі ті стадії, всі ті правила, які було складено в минулі часи. В даному разі я закликаю вас пам’ятати те, що робе історія. Я закликаю вас пам’ятати те, напередодні чого стоїть наша Українська Церква. Щоб на Вселенському Соборі не Євлогій нас [репрезентував], а наш рідний представник з пророчим словом. Щоб ми на представництво всіх Церков послали свій голос.

Далі нам говорять: а чи визнають нас? Дорогі брати, коли ми самі себе не визнаємо, то хто ж нас визнає? Тут зібралась ціла Україна, і ми не визнаємо себе? Ми мусимо народитись, перенести трудність народження, дати перший крик народження і мусимо заявити про своє народження, і знайдуться [куми], які допоможуть стати нам на ноги. В оцім процесі народження, коли немає ні повитух, ні [кумів], а є вороги, в цей час ми мусимо перейти до надзвичайного [кроку], про який тут говорять.

Я не хочу розбірати канони, я [ставлюся] до їх з повагою, як до своїх батьків і матерів, але [як до того, що] вже вмірає. Ми над ними поплачемо один день, а все-таки ідемо творити нове життя. Я закликаю вас, щоб ви понесли перше [нове слово] за спільну Церкву, за яку молитесьзавше в церкві, заз’єднання Церков. Ідемо і заявляймо про свою народність. Ми мусимо заявити зараз всім Церквам, і я вірю, що в майбутній час ми займемо почесне місце у Вселенській Церкві, зо всімасвоїми властивостями, якими так багато обдарувала нас природа. І ці властивості – то є мова, ті шляхи, якими ми йдемо до Бога, якими ми розмовляємо з Богом. Цю [доповідь поставлено] щиро, не для того, щоб внести розбрат, а для того, щоб [знайти] істину. Ми цю істину почули і будемо наближатись до неї [в повному єднанні].

Соколовський.

Я відмовляюсь від слова. Мені зроблено так багато запитань, що я навіть не записав їх.

Чехівський.

Перш всього, я повинен нагадати Святому Собор[ові], що увесь той канонічний порядок, устрій церковний, який так докладно наведений був о. Ксенофонтом Соколовськнм, є тільки частина порядку.

Яку ми [прийняли] соборноправність Церкви? Коли приймались постанови 7[-ми] Вселенськ[их] Собор[ів], всі ті докази, що потрібне єпископське рукоположення, які визнавали вони, визнаємо й ми, вони прийняті й мною, але инший порядок, надзвичайний порядок, не відкинути їх не міг. Коли мене запитали відносно рукоположення в Антиохійській Церкві, то питали, чи вся Церква [брала] в тому участь, чи тільки пророки, і казали, що апостол не потрібував рукоположення, що апостоли не рукополагались.

На це запитання я повинен відповісти, що Церкви були такі-то й такі-то. Пророки подали думку висвячувати. Єпископа там не було. Єпископом Антиохійським був апостол Петро, а після нього Ігнатій Богоносець. Тут їх не указано. Рукоположення зробили не вони, а пророки. Таким чином зостається факт без[сумнівний], що висвячення це було не єпископське.

Відносно висвячення апостола Павла треба зазначити, що перше рукоположення було миропомазання, а не хиротонія. Тут казали, що сам Господь признав [його], не треба було нічого иншого. [Також] і перших апостолів призвав Господь, але потім на них зійшов Дух Божий в день П’ятидесятниці. Апостол Павло повинен був також прийняти рукоположення. Таким чином, цей факт ясний.

Пророки хиротонії не одержували, це були люди, які своїм натхненням, духом [підносили] життя, це були… люде, і дар пророцтва, дар учительства не може бути викреслений з життя Церкви. Тут ми чули, що людина може передбачати будучину. Осяяна Святим Духом душа часто може бачити також майбутнє. Цей дар пророцтва християнська Церква також мала. В Українській Церкві люде, як Іван Вишенский [116], мали ті чи інші задатки ясного визначення, задатки пророцтва.

Цей дар пророцтва, передбачення, [ви]являється і в Божих словах Всеукраїнського Православного Собору – дар передбачення майбу тнього шляху життя з натхненням християнським. Ніхто не може [заперечить] тому, що в душах, зібраних в ім’я Христа, [живе цей дар], дар учительства. Що [хіба] немає благодаті учительства тут [?] А такі віруючі учителі і пророки висвятили апостола Павла. Наша ж задача – висвятити єпископа.

Далі треба зазначити, що третій момент, який дає підстави гадати, що є благодатна сила у Всеукраїнському Соборі, є той момент, що в першій Церкві, [крім] того, що пресвитери були близькі богослужінню, що слово «настоятель» майже рівне значеіппо єпископа, він має одні й ті ж функції. Теперішні пресвитери мають функції діяльности єпископа перших віків, крім рукоположення, що було відняте від них [з] мотивів державності. Так що теперішній настоятель являється з функціями тодішнього єпископа. Різниця тільки в словах, а не в [самому] процесі життя.

Кажете: хто може дати те, чого не має? Собор має все те, що він дасть. Він має благодать любови, віри й надії. Він не має тих, що формально називають себе єпископами, на що фактично права не мають. Таким чином, Собор має всю повноту.

Навпаки, та думка, що нам пропонували – шукати єпископів, покаже, що там нема того, чого ми шукали. Нам увесь час указували на закон. Я спитав би, що являється критерієм законності? Звичайно, діло – «по ділах їх пізнайте їх». В данному разі не йде [мова] про окремі недостоїнства, а про віру, систему, напрямок віри. Коли ви визнаєте це критерієм, то тоді ясно вам стане, що невже закони ті єпископські [можна вважати за] Христові? Хто стоїть «за кражу, за війну, за кров»? «Щоб братню кров пролити, просять, а потім в дар Тобі приносять з пожару вкрадений покров» [117].

Чи цеє православність? Ні, це не православність. Це те, що зветься казенним православ’ям. І невже це маленьке недостоїнство ієрархії, яка за царів набула владу над Українською Церквою. Вона [одержала права] від гнобительства, а не по преємственності. Тут немає вже преємственності, вона давно перервана. Бо не можна ж говорити про формальне [покладання] рук, коли немає [внутрішнього змісту]. Чому ж такі владики [не вважаються] за православних зо всіма формальностями, як ті аріяни? Але вони були одкинуті не за те, що в них не було рукоположення, – в них воно було, та віри православної не було. Вони порушують повноту заповіді Христової любові і добра. І все ж таки вони зостаються православними тільки по закону, а не по суті. Де ж тут законність?

Тепер ми звернемось далі до історичних деяких [вказівок]. Тут зазначили, що в Ангиохійській Церкві був Ахванасій Великий [118]. Ні, він член Олександрійської Церкви. Це раз. А друге, хоч і зоставались єпископи православні, але не вони боронили віру. Значить, благодать єпископів перейшла до мирян. Мирянин одстояв преємственість. Значить, перерва була благодаті в історії. Що ж то він? – рукоположення підтримав, а сущності не було? Ця головна сущність не в рукоположенні, а в єднанні віри.

Надзвичайні події вимагають і надзвичайних способів, і коли ми не можемо зараз отримати постійним порядком, ми не можемо чекати ще якихось ліпших умов. Нам кажуть, що треба вжити всіх заходів, щоб прийти до законної хиротонії. Але чи ці заходи не безконечні? Нам говорили, що не загрожує Церкві смерть. Наша Церква не може вмерти, але може вмерти людина, багато людей. Ми чули, від чого гинуть люде. – Від темряви, від того, що в нас немає повної ієрархії. Чекати нам – зараз є те саме, якби пропонували апостолам чекати, поки Синедріон визнав би їх. Чекати було б дарма, і нічого, нарешті, дочекатись не можна було б.

Далі, тут робили деякі [за]уваги [на] рахунок лютеранства. Що ми йдемо по лютеранському шляху, причому нічим цього не [довели]. Про лютеранство можна говорити по відношенню до Російської Церкви, де пастирі призначались, де елемент лютеранства був занесений Петром І. Але про яке лютеранство говориться тут? Ми все визнаємо, але тільки [зважаємо на] надзвичайні умови. Ми з самого початку говорили, що ми цей спосіб визнаємо [за] надзвичайний.А для [нормальних обставин] ми визнаємо для вжитку спосіб постійний. Тут суперечності нема. Ми не двох думок. Не може бути все підігнано під один режим, під один трафарет.

Що торкається молитви під час хиротонії, яка читається так: «Спаси, Господи…» Коли так, то, звичайно, при цьому були й священики. Значить, не народ і єпископи, а Сам Бог приносить благодать. Значить, тим самим освячується все те, [про] що нам закидають.

Далі посилались на докази громадського порядку. Казали, що ця думка посіє розбрат між людьми. Не буде у них волі, щоб утворити братерство всеукраїнське. Відносно цього треба сказати, що з’єднання давно не істнує. Люде не об’єднані. На це вказує саме життя. Ми утворимо більш суцільну організацію. Ми кличемо об’єднатись в любові до меншого брата.

Говорено, що прийдеться порвати з керуючою Церквою. На це відповідали, що ми йдемо на цей розрив, щоб через його прийти до більш почесного сполучення. Невже ті [царські посли], що були послані в Константинополь [прагнули] до єдності? Єдність ця була не визвольна, але її буде досягнуто в майбутньому. Це єсть велика задача, яка стоїть перед усіма Церквами і Українською Церквою.

Багато робилось ще запитань. Казали, що буде розкол. Я кажу на це. що єсть тільки одна істина – та, що з двох ріжних поглядів винуватий тільки завше один.

Здається, більш-менш на всі питання я дав відповідь. Тепер, брати, перед голосуванням цієї справи я від себе пропоную, щоб Собор ухвалив [вважати за дійсну] постанову в тім разі, коли вона збере 11/12 голосів. Гадаю, брати, що вирішенням цієї справи ви дасте можливість жити людям разом з Христом в єдності й любові. Що, вирішуючи так справу, ви зробите звено, яке об’єднає християн всього світу з нами. Я розумію в даному разі сущність хиротонії: діяння Святого Духа, істину, правду, і любов. (Далі зачитується резолюція) [текст відсутній].

Мороз.

Значить, помолимось (перед голосуванням).

Далі голосування [поіменне]. Наслідки:

за – 181, проти – 5, утрималось – 5.

Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 62. – Арк. 62 – 73, 75, 76, 78 – 96, 98 – 129. Стенограма.


Примітки

89. Саблер (Десятовський) Володимир Карлович (1847 – 1929) – обер-прокурор Св. Синоду (1911 – 1915). Був призначений за рекомендацією Г. Распутіна.

90. Скворцов Василь Михайлович (1859 – 1932) – закінчив КДА, чиновник Св. Синоду з особливих доручень при обер-прокурорі. Редактор журналу “Мисснонерское обозрение”, видавець щоденної церковно-політнчної газети “Колокол” (1906 – 1917).

91. Кальвін Жан (1509 – 1564) – один з провідних діячів Реформації, засновник кальвінізму, напряму протестантизму. В Женеві встановив релігійну диктатуру, за що його було названо “женевським папою”.

92. “А Він їм відповів: “Через ваше невірство. Бо по правді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчічне, і горі оцій скажете: “Перейди звідси туди”, то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого”. (Мт. 17: 19 – 21; Лк. 17: 6).

93. Ймовірно, “Бо кого Бог послав. Той Божі слова промовляє, – бо Духа дає Бог без міри”. (Ів. 3: 34). В тексті наведено посилання на “Дії святих апостолів”.

94. “Отож, браття, виглядіть ізпоміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, – їх поставимо на службу оцю… їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки поклали на них”. (Дії. 6: 3 – 6).

95. Арістотель Стагирит (384 – 322 рр. до н. е.) – відомий давньогрецкий філософ, учений енциклопедист, засновник перипатетичної школи.

96. Мк. 2: 27.

97. “А Він відповів їм: “Чи ж ви не читали, шо зробив був Давид, коли сам зголоднів і ті, хто був з ним? Як він увійшов до Божого дому і спожив хліби показні, яких їсти не можна було ні йому, ані тим, хто був із ним, а тільки самим священикам…” (Мт. 12: 3 – 4).

98. Тут помилка: діяльність пророка Ієремії припадає на період з 626 р. – бл. 587 р. до н. е.

99. Правильно: Барсов Н. О времени учреждення иерархии в Церкви. – Б.м.: Вера и Разум, 1888.

100. Петро Могила був митрополитом Київським у 1633 – 1647 рр.

101. Юстиніан Великий Цезар Флавій (482 – 565) – імператор Візантії з 527 р., ініціатор зібрання та кодифікації римського права (529). Підтримував ортодоксальну церкву, боровся проти монофізитства.

102. Ймовірно, йдеться про розкаяння Іуди після зради:

Тоді Юда, що видав Його, побачив, що Йоі ’о засудили, розкаявся, і вернув тридцять срібняків первосвященикам і старшим, та й сказав: Я згрішив, невинну кров видавши… І, кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов. – та й повісився… (Мт. 27: 3 – 5).

103. “А в Антіохії, у тамошній Церкві були ці пророки та вчителі: Варнава й Семен, званий Нігер, і кирннеянин Луцій, і Манаїл, що був вигодований з тетрархом Іродом, та ще Савл. Як служили ж вони Господеві та постили, прорік Святий Дух: “Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої покликав Я їх! Тоді, попостившись і помолившись, вони руки поклали на них, і відпустили”. (Дії, 13: 1 – 3).

104. “Того часу Ісус звеселився був Духом Святим і промовив: “Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив…”. (Лк. 10:21).

105. Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! Глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура.

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!

Шевченко Т. Г. // Повне зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1989. – Т. 1. – С. 250.

106. Кругом неправда і неволя,

народ замучений мовчить.

А на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Шевченко Т. Г. // Повне зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1989. – Т. 1. – С. 201.

107. З тексту стенограми невідомо, про що мова, бо в Новому Заповіті пророки згадуються дуже часто. Див.: Мт.23: 24; Дії, 3: 22 – 26 та ін.

108. Мт. 18: 20.

109. Ів. 10: 9.

110. Тут наведено 2 різних уривки: “Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!” (Ів. 20: 21) та: “І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!” (Мт. 16: 19).

111. І Тим. 5:22.

112. Василь Великий (бл. 330 – 379) – єпископ Кесарії Каппадокійської, один з “отців церкви”, автор “Бесід про Шестоднев” – пастирських керівних настанов та проповідей, письменник, філософ, оратор.

113. Дії, 9: 8 – 17.

114. Можливо, йдеться про конференцію організації “Всесвітній Альянс Церков”, до якої входило 24 держави, що відбулася в Женеві 14-15 вересня 1921 р. Метою конференції була координація сил по боротьбі за всесвітній мир через втручання і вплив діячів церкви.

115. Євлогій (Василь Семенович Георгієвський, 1868 – 1946) – народився в с. Сомово Одоєвського пов. Тульської губ. в родині священика. У 1877 – 1882 навчався у Белевському духовному училищі, 1882 – 1888 – в Тульській семінарії, 1888 – 1892 рр. – в Московській Духовній Академії. В 1895 р. приймає постриг. В 1897 – 1902 рр. архімандрит, ректор Холмської духовної семінарії. В 1902 – 1905 рр. – єпископ Люблінський, вікарій Холмсько-Варшавської єпархії. В 1905 – 1914 рр. – єпископ Холмський. У 1907 р. обраний до II Державної Думи, 1907 – 1912 рр. – член III Державної Думи, голова віросповідної комісії. В 1914 – 1920 рр. – архієпископ Волинський і Житомирський, священноархімандрит Почаївської Лаври.

Учасник Всеросійського Помісного Собору 1917 р. У 1918 р. разом з митрополитом Антонієм (Храповицьким) емігрував за кордон. 2 жовтня 1920 р. призначений Вищим Тимчасовим Управлінням Російської Православної Церкви керуючим усіма західноєвропейськими церквами на правах єпархіального архієрея з резиденцією в Парижі. Помер в еміграції.

116. Вишенський Іван (бл. 1545 – після 1620) – український письменник, церковний діяч, полеміст. Виступав проти унії з Католицькою Церквою, в релігійному житті вимагав повернення до апостольських часів.

117. Щоб братню кров пролити, просять

А потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров!

Шевченко Т. Г. // Повне зібрання творів: У 12 т.– К.: Наукова думка. 1989. – Т. 1. – С. 248.

118. Афанасій Великий (295 – 373) – єпископ Олександрійський з 328 р., богослов, письменник, непримиримий противник аріанства. Будучи дияконом, протистояв вищим ієрархам, більшість з яких була аріанамн.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 201 – 223.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 14

Модифіковано : 22.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.