Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Перший всеукраїнський… / Частина перша. Стенограми… / 7. Засідання 20 жовтня 1921 р. / Додаток № 7…

Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ

Частина перша. Стенограми засідань
14 – 30 жовтня 1921 року

7. Засідання 20 жовтня 1921 р.

Додаток № 7 [Доповідь члена ВПЦР священика Ксенофонта Соколовського]

Шановні члени Собору!

Святий Іван Богослов бачив в одкровенні таємну книгу, запечатану сьома печатями і ніхто ні на небі, ні на землі, ні під землею не міг розкрити й прочитати ту книгу і тільки Агнець заколений в силах її розпечатати. Проте, улюблений брат наш Володимир [125] зараз закликав вас, брати, Собором приступитись до тої книги, зірвати з неї печать і прочитати, що там написано.

Що ж? Хто має сміливість, приступайте до задуманого діла. Але ж мабуть, мала наша сила, щоб зняти ті печаті, як би ми не поламали їх. Велика та важка та книга, щоб її розгорнути – як би ми її не попсували. Мудра її наука – як би ми не заблудились в ній. Від цього саме і застерігає нас св. Амвросій Медіоланський, коли під тою запечатаною книгою розуміє непорушність Христової православної віри, і священства зокрема, і з того приводу звертається до християн з таким усовіщуванням: «Будемо берегти заповіти батьків і не насмілимось псувати печаті, що досталися нам в спадщину». Чи відважится хто розпечатати священницьку книгу, запечатану і освячену мучеництвом багатьох? Инакше сказати: як можемо ми касувати віру тих, чию перемогу прославляємо? («Про віру», кн. 3, гл. 15).

Відси ми і беремо основну тезу нашого докладу: як ми самі Собором висвятимо собі архиєрея без єпископського рукоположення, то це буде порушенням Христової православної віри в її основах. І справді, які порядки встановлює наш християнський закон відносно єпископату в Церкві?

Перше всього, кандидатів на єпископа обірає сам народ, як і у нас ще травневий Собор призначив на єпископські катедри 12 осіб. Але ж після народнього обрання кожного кандидата повинно ще висвятити на архиєрея, тобто над ним треба виконати церковне священнодійство, котре складається з рукоположення і молитви і, що особливо важно, – рукоположення над ставлеником – єпископом, священиком чи дияконом утворює вже непремінно архієрей, хоч би з участю всеї Церкви. Так було ще при апостолах, котрих учив Сам Господь. Так, св. апостол Павло поставив Тимофія єпископом Ефесським і Тита – єпископом Критським і в своїх письмах до них вже прямо пише про єпископську степепь: «Треба єпископу бут и непорочним» (І Тим. 3, 2; Тит.1, 7).

Як же було поставлено цих єпископів? Через рукоположення, котре виконував сам вкупі з старшим священством (Злотоуст, Феодорит), і це рукоположення, яке утворив сам апостол, було не простим обрядом, а надавало ставленику благодаті Святого Духа для пастирського служіння: «Не занедбай свого дарування, котре дано тобі пророцтвом, з положенням рук священства» (І Тим. 4, 14) і «Нагадую тобі, щоб ти підогрівав Дар Божий, що маєш у собі через положення рук Моїх» (2 Тим. 1, 6; Діяння, 20, 28).

Так – перших єпископів в Церкві рукоположили апостоли, як первопастирі Церкви Христової, що мали найвищу благодать священнослужіння в Церкві. Що єпископство було окремою й вищою степінню від пресвитерства, видно хоч би з того, що поруч з єпископами апостол каже окремо і про пресвитерів і навіть «начальствующнх» пресвитерів, котрими він керує (І Тим. 5, 17), і надає єпископові право висвячувати тих пресвитерів (Тим. 1, 5), судити їх при свідках (І Тим. 5, 19), нагороджувати (17 ст[их]). (І Тим. 3, 5 і 15).

Розмежування між правом громади обірати кандидатів на священство і правом архіпастиря висвячувати їх особливо яскраво виявляється в сповіданні про утворення апостолами дияконства, що однаково можна прикласти і до порядку утворення єпископату.

«Дванадцять апостолів, прикликавши громаду учеників, сказали: «…виберіть, брати, сім мужів із вас, доброї слави, повних духа Святого та мудрости…, і вибрали 7 чоловік, котрих поставили перед апостолами, і, помо­лившись, положили вони руки на них». (Діяння. 6, 2 – 6).

Апостоли не тільки не захоплюють у громади її права обирати на священство відповідних осіб, але і самі скликають ту громаду і пропонують їй обрати достойних на священство людей. З другого боку, громада не тільки не посягає на права апостолів висвятити її обранців, але і сама ставить їх перед апостолами, і не миряни і не священики і не вся Церква, а тільки апостоли, як первопастирі тодішної Церкви висвячують їх через рукоположення і молитву.

Після цього висвячення нашого єпископа Собором мирян і священиків буде суперечити зазначеному апостольському порядкові, бо, як запитує св. Кипріян, єпископ Картагенський (полов[ина] III ст. по Р. X.): «Хто може дати те, чого сам не має?» (Посл. до Магнез. 76, п. II). Як священик, який сам не має єпископської благодаті, то як він може передати її другому? Отже, по апостолу «менше від більшого благословляється» (Євр. 7, 7), а у нас виходить навпаки: священик – менший – висвячує – єпископа – старшого.

Скажете, що висвячує вся Церква, але ж і Церква не вся, бо в ній нема єпископа, котрий повинен брати непремінно участь в рукоположенні єпископа.

Це ж оповідання про утворення дияконства є для нас оправданням і на той раз, коли нас обвинувачують в фетишизмі, тобто в обоготворенні рукоположення і механичному розумінні дійств благодаті, як якогось колдовства, тоді як вся сила таїнства, кажуть, в повноті духовного життя церковного, в вірі, любові і братерстві в церкві. На це відповідаємо: в апостольській Церкві, де поставлялось 7 дияконів, безумовно була повнота духовного життя й любови: апостоли й громада, як бачимо, поважали одне одного, і обрані в диякони були мужі «доброї слави, повні віри. Духа Святого та мудрості» (ст. 3, 5) [126].

І однак же, крім оцих високих духовних чеснот, все ж таки неодмінно потрібувалось ще й рукоположення апостольське. Значить, сила священства надається не тільки з повноти духовного життя Церкви, а й через руко­положення. І це зрозуміло: хоча Церква апостольська рясніла багатством даруваній благодаті і любові, хоча й зараз ми всі християне також маємо через таїнства благодать Святого Духа, одначе, по апостолу, – «Дух один, та дари його ріжні» (І Кор. 12, 4) і кожний з нас має дарування Святого Духа на свою окрему потребу: в хрещенні – для омиття первородного гріха, в миропомазанні – для підсилення свого життя, в шлюбі – для доброго сімейного життя, но це все не для пастирського служення: для цього останнього додається особливий Божий Дар в таїнстві священства через єпископське рукоположення.

Значить, у нас ніякого фетишизму нема, бо ми визнаємо повноту духовного життя Церкви за джерело священства, але при умові непремінного єднання тут Духа і видимого знака Його – рукоположення. Як і після цього ми – фетишисти, то обвинувачуйте в тім не нас, а християнство: запитуйте Христа, чому Він скрізь подає Духа Свого через видимі знаки: в хрещенні – через воду, миропомазанні – через миро, священстві – через рукоположення, і чому Він зцілив сліпорожденного не одним Духом, а ще плюнув на землю, утворив з того болото і тим помастив очі сліпому і так його зцілив. І тут фетишизм – обоготворення вещества? Здається це все для того, що як людина складається з тіла і душі, то й таїнства повинно приймати ощутительно для всієї нашої істоти: і для душі, і для тіла.

Рукополагаючи і навчаючи тому єпископів, апостоли дали їм заповіт, щоб вони, в свою чергу, наставляли собі заступників таким же чином – через рукоположення і щоб цей порядок наслідування благодати єпископського служення од одного до другого без перерви йшов з рода в род до кінця віку (2 Тим. 2, 2), і тільки єпископи рукополагали других на священні степені (Тит. 1, 5; І Тим. 5, 22; Посл. Восточн. Патр. о правосл. вірі, член 10). Так воно в історії Церкви й було: кожний єпископ одержував своє рукоположення од попередніх архиєреїв, так що по історичних списках можна прослідкувати непреривність преємсгвенного од апостолів служіння кожного архиєрея. Так, історик Євсевій (IV ст.) зберіг старовинні списки Єгезипа – преємственний ряд єпископів Церков Римської, Коринфської і Єрусалимської, і сам передає такі ж списки єпископів всіх найвидатніших Церков.

Так, св. Климент, єпископ Римський [127], четвертий після ап[остола] Петра, їм же рукоположений, пише:

Проповідуя по ріжних странах і городах, апостоли первенців із віруючих, по духовному іспиті за згодою Церкви, поставили в єпископів, з тим, щоб, як вони спочиють, инші іспитані мужі приймали на себе їх служення (Посл. к Коринф. 43 – 44).

Бачимо тут розмежування прав: Церква давала згоду, тобто обрання, а поставляли апостоли. Далі Климент каже про трохчинний склад ієрархії з єпископів, пресвитерів і дияконів, яким, відповідно старозавітній ієрархії, дано служення кожному своє окреме і, значить, покладено різницю між єпископом і священиком.

Св. Ігнатій Богоносець, єпископ Антиохійський, ученик Іоана Богослова, ясно розмежує три степені священства, супротиставляючи обов’язки єпископів в служінню Господу і сан пресвитерів – апостолам (Ефес. 6 гл., Трал. 1 – 3 гл.), і тому пресвитер без волі єпископа не може ні хрестити, ні провадити вечери любові (Смир. 8 гл.). Отже, без ієрархії нема й Церкви (Трал. 3 гл.; Магнез. 7; Смир. 9 гл.).

Св. Іриней, єп[ископ] Ліонский [128] (кінець II в.), що чув учення Христове і апостольське з уст свого учителя єпископа Полікарпа, а цей жив із апостолами, – Ириней, котрий каже, що «проповідь неначе ще звучить в моїх вухах, і я неначе своїми очима бачу їх», – виставляє найкращим доказом істинності Христової Церкви преємство в ній єпископів і виводить їх лінію до апостолів: «Ми можемо перерахувати всіх, кого апостоли постановили єпископами і хто їм і іаслідує до наших днів», і для зразка перелічує в Римській церкві 12 єпископів, починаючи ол апостола Петра і до Елевферія, майже до кінця II в., відріжняючи їх від пресвитерів (книга проти єресів III, 4; IV, гл. 3).

Тертуліян на початку III в. пише:

Нехай єретики вкажуть початок своїх Церков, преємство своїх єпископів, котрі є галузь апостольського сімені; нехай докажуть через непреривне преємство, що попередник їх єпископів, рукоположений апостолами або мужами апостольськими, бо таким саме чином апостольські Церкви і доказують свої права. Смирнська Церква представляє єпископа Полікарпа, поставленого Іваном Богословом; Римська церква – єпископа Климента, рукоположеного апостолом Петром («О давности против еретиков», гл. 32).

Климент, єпископ Олександрійський [129] (III ст.) свідчить, що після вознесіння Господнього апостоли Петро, Яків і Іван постановили Єрусалимським єпископом апостола Якова Праведного, а апостол Іван Богослов, після повернення з заслання, обійшов околиці Ефеса, щоб поставити, де треба, єпископів: «В священих книгах, – каже Климент, – дано правила особам обраним: одні – священикам, другі – єпископам», значить, констатує обрання, розрізняє єпископів і священиків, і додає, що ці степені священства за його часу пробували в їх первісному становищі (Настав., Кн. III. гл. 12). Він розмежовує обрання через внесення у виборчі списки і посвячення через рукоположення, подібно тому, як обрання Хрисгом апостолів не те, що поставлення їх через натхнення Духом Божим. Обрання – діло життьове, посвячення – священнодійство (Стромат. кн. 6. гл. 13).

Св. Кипріян, єпископ Картагенський (полов. III ст.) каже, що єпископа поставляють через положення рук єпископи найближчих місцевостей, за згодою всого Братства; знов розділяється – згода – обрання Братства і рукоположення від єпископа. За часів Кипріяна виник в Карфагені й Римі розкол пресвитера Новата [130] і Новаціяна [131]. Новат став єпископувати і рукоположнв свого приятеля Фелицисима в диякони. Про це св. Кипріян пише:

«Вони встановили в себе ієрархію, похожу на існуючу в Церкві, но їх ієрархія – самозванна і свавільна, бо ніхто не дав законного єпископського посвячення їх видуманим єпископам, а вони самі себе поставили такими, нікому не наслідуючи в єпископстві, но походячи від самих себе». (О единстве Церкви, п. 10, посл. к Магнез. 76).

Оці видумані священі особи виконують і похожі на істнуючі в Церкві таїнства; але ж останні, як виконані свавільно, не мають нічого спільного з подібними ж священнодіями, установленими Христом і дорученими апостолам і тому поза Церквою вони не мають своєї благодатної сили. На таких розкольників прийде суд Корея, Дефана і Авірона [132] за підпалення на вівтарі чужого вогню. Нарешті Новаціян був засуджений на Соборах Картагенському і Римському.

В період Вселенських соборів (з IV – VIII вв.) відносно єпископату незмінно залишається той же порядок. Згідно з апостольськими правилами, «Єпископа нехай постановляють два або три єпископи» (1), і при тім вірних, бо хрещений або рукоположений від єретиків не може бути ні служителем Церкви, ні навіть вважатись вірним (68), і тому висвячення, які робив незаконний єпископ Максим Циник [133], визнаються нікчемними (4 прав. 2-го Вселенського Собору, 381 р.).

Поставлення єпископа утворювалось через єпископське рукоположення (1-й Вселен[ський] Соб[ор], пр. 4) [134], і через те подавалась благодать Святого Духа. Так, 2-е правило 4-го Вселенського Собору (451 р.) осуджує симонію, коли єпископ рукоположить єпископа за гроші і «непродаєму» благодать зверне в продажу [135].

Постанови апостольські наказують, щоб єпископ був рукоположений трьома, або принаймні, двома єпископами і щоб ні пресвитер, ні диякон не рукополагали клириків із народу (III, 20, VIII, гл. 46), бо, каже св. Єпифаній [136], – чин єпископський переважно призначений для народження отців в священстві; другий же чин, пресвитерський, не може народжувати отців, а через хрещення – тільки дітей. Як же можливо, щоб священик поставив священика, коли для того він не має ніякого права хиротонії (… 75, гл. 4).

Неможливо, щоб єпископ і пресвитер були одно; божествене писання навчає, хто єсть єпископ і хто – пресвитер, кажучи Тимофію: «Старця (пресвитера) не докоряй». Для чого треба було б наставлення, щоб єпископ не докоряв пресвитера, якби первий не мав переваги перед останнім? (Против ересей, кн. 3). І коли в IV ст. з’явився Арій і став учити, що єпископ не має ніякої переваги перед пресвитером, то, по свідотству Єпифанія і Августина [137], всею Церквою був визнаний за єретика (Єпиф. Єрес. 75, Августин, «Книга о ересях», ст. 53). Св. Афанасій, єп. Олександрійський (половина IV ст.), вважає недійсним священиком Ісхиру саме тому, що його рукоположив не єпископ, а священик Колуф (Апологія прот. Аріян., п. 12).

Підводячи підсумок всім нашим догматичним розсудам про священство, ми мусимо погодитись з тим опреділенням його, яке дається в православно- християнскому катехизисові:

«Священство є таїнство, в которому Дух Святий правильно обраного поставляє через єпископске рукоположення виконувати таїнства і пасти стадо Христове» (Простр. христ. катех., с. 95. М. 1852 г.).

Значить, священство, як і инші таїнства, є одна з підвалин – основ православної віри, врівні з догматами. Про це в Посланні Восточних патріархів, символічній книзі Православної Церкви, чигаємо так:

«Віруємо, що в Церкві є євангельські таїнства, числом 7. Ні менше, ні більше сього числа таїнств в Церкві не маємо. Седмиричне число таїнств грунтується на святому письмі, рівно, як і инші догмати православної віри» (л. 28 об. М. 1848 р.).

Зокрема, священство називається таїнством – (І Тим. 3: 8 – 9), у Блаженного Августина – дев’ять раз з початку його твору про хрещення і у Федора Студита [138] в IX ст.

Таким чином, де нема виконавців таїнства – священства, там нема й самих таїнств, нема, значит, і Церкви.

Св. Ириней Ліонський так і каже, що тих, котрі одержали пресвитерство не по преємству від єпископів, треба вважати єретиками і відступниками, котрі роблять це задля свого прибутку і суєтної слави (Прот. єрес., кн. 4, гл. 26).

Отже, виходячи відси, нам треба берегтися, бо висвячений нами самими архиєрей без єпископського рукоположення буде недійсним, а од того і всі священики і диякони, що він рукоположить, теж будуть недійсними, і тому всі таїнства, що вони будуть виконувати в Церкві, не будуть мати сили. Ми простуємо в иншу віру без Церкви, бо, як каже св. Кипріян:

«Церкву складає народ, з’єднаний з своїм пастирем. Єпископ в Церкві і Церква в єпископі, і хто не додержує єднання з єпископом, не знаходиться в Церкві» (О единстве Церкви. Письмо 69 [?] п. 8).

Певне, єднання тут розуміється, як принципове визнання єпископського інституту в Церкві, що зовсім не виключає можливости фактичної незгоди з єпископом і навіть зрічення від підлеглости йому в випадках порушення їм правил віри й моралі. Без єпископа, пресвитера і диякона «Церква не називається» (Ігнат. Богон. Посл к трал., п. 3). «Без єпископа нема Церкви», – пише Тертуліян (Прот. Маркіян. 11,5). «Ні єпископ нехай не гордує дияконами або пресвитерами, ні пресвитери – народом, тому з тих і других складається тіло Церкви, каже св. Іполит [139]» (…, п. 1).

Як це так, то що ж залишається від нашої православної віри? Та нічого, окрім одної підложної назви. І кого ми хочемо обманути, називаючись після цього православними? Браття, скажемо одверто: «Наша стара мати – Православна Церква, що прожила вже 1920 років, тепер стала нам не до вподоби, і ми хочемо скласти собі иншу, кращу віру, і тому ми самі ставимо собі єпископа». Коли ж ми називаємось православними, то самочинцям, свавільцям – єпископам у нас нема місця. Дуже гарно це саме вияснить нам і св. Іван Златовуст:

«Скажіть мені, невже ви вважаєте достаточним того, що відділяющихся від Церкви називають православними, тоді як у них зубожіла і загинула благодать рукоположення? Яка ж користь у всьому иншому, як у них не збережена ця остання? Необхідно однаково стояти як за віру, так і за благодать священства. Бо як всякому дозволено бути священиком без рукоположення, то нехай підходять усі (миряни) і сповідають, і причащають і вінчають одно одне; і даремне збудований оцей жертівник, даремне установлений церковний чин, даремне – священики. Скиньмо і зруйнуймо оце все. «Цього», кажете, «не повинно бути». Але ж чи не ми робимо це і самі ж кажемо: «Так не повинно бути». Що ти кажеш: не повинно бути, як так вже стало справді» (Бесіда на посл. Ефес. II с. 192 – 193. СПб. 1858 р.).

Яка ж власне причина скасування у нас таїнства священства? Це можна з’ясувати історичною паралеллю з подібним же з’явищем в лютеранстві. Лютеранство розвинулось під впливом самої крайньої опозиції проти зловживанів католицької Церкви і особливо – її ієрархії з папою на чолі. А позаяк ієрархія була виконавцем церковних таїнств, то лютеранство повино було йти далі і на перших же порах впало в крайність старовинного монтанізму о спасінні виключно одною благодаттю, без зовнішного посередництва і зовнішніх засобів, а тому і нема потреби ні в таїнствах, ні в ієрархії церковній.

Подібним же чином ми стали в уперту опозицію до Російської Церкви і особливо до її ієрархії і зовсім даремно поставили історично-життьові її помилки і особисті зловживання в рахунок ідейній структурі церковної ієрархії, і от, намагаючись тепер якомога більш одухотворити зматеріалізоване життя церковне, впадаємо в крайність виключно духовного розуміння благодатних установ Церкви. Як ми відкинемо таку тенденцію, то істину найдемо посередині: в гармонійному об’єднанні вищих проявів християнського духу з необхідними зовнішніми його формами.

А поки що, якась нещаслива доля висне над Українською Церквою, і так на протязі всієї її історії. Вже третя унія роздирає нашу Церкву. В XVI – XVII ст. поляки заводили нас в першу католицьку унію; вона не вдалась. Тоді з половини XVII ст. почалась друга – адміністраційна унія з Московським патріярхом. Але ще ми не встигли з неї вибитись, як уже застрягаємо в третю унію – з лютеранством. Стіни цого храму бачили і татар, і католиків, і московське поневолення; нехай же побачуть і лютеран. Але ж скажіть: яка різниця між папами Римським, Московським і Німецким? Та хоч і гірше, аби чуже.

Ні, мабуть, рабство увійшло в нашу плоть і кров. Пташка, котра довго сиділа в клітці, як її випустять на волю, може загинути, бо вона не звикла до вільних обставин нового життя. От так і ми, остільки привикли ходити у ярмі, що зараз на просторі нам тісно і ніяково, і ми знову заглядаємо у клітку. Колись, в першу унію зрадили православній вірі всі архієреї і українська знать, бо їм було вигідно; православним же залишився тільки один простий народ, і він зберіг і доніс до нашого часу православну віру непорушною. І зараз спасіть, браття, православну віру, як не своїми грудьми, то в своїх грудях.

Оправданням для скасування єпископату в Церкві часто виставляють недостоїнство, негідність єпископа. Відси можна було б зробити тільки один висновок: в такому разі треба шукати достойних єпископів, а не касувати саму установу взагалі. Щодо дійсности рукоположення єпископського, то, по ученню нашої Церкви: «для таїнства потрібний священик, законно рукоположений, або єпископ». (Прав. іспов. віри, ч. І, с. 76).

І тільки донатисти [140], потім вальденси [141] і альбігойці [142] в XII ст., а з XIV ст. послідувачі Виклефа [143] визнавали, що для виконання й дійсності таїнств потрібний священнослужитель побожний, і що таїнства, виконані негідними священиками, не мають ніякого значення. І тому за своє недостойне поводження єпископ відповідає перед Богом і людьми, но це не перешкоджає нам одержувати від нього благодать священства, бо навіть по людському суду було б несправедливо за гріхи єпископа карати його паству – вірних людей, закриваючи для них джерело благодаті. Тому-то Іуді – злодієві (?). Спаситель дав силу проповідувати євангелля, хворих зціляти, мертвих воскрешати. І ап[остолові] Павлові Господь сказав: «Доволі з тебе благодаті Моєї, сила бо Моя в немощі звершується». (2 Кор. 12, 9).

І це має свою рацію, бо податель благодаті – не єпископ, а Господь, архиєрей же тільки провідник Його сили і, бачучи недостоїнство його, всякий стане тоді приписувати благодать не йому, а Богові: «Ми маємо цей скарб», – каже апостол, – «у глиняних посудах, щоб премножество сили було від Бога, а не від нас». (2 Кор. 4, 7), чому і в молитві і на херувимській священик молиться: «Ти, Господи, нам і приносиш євхаристію і приносишся, приймаєш і роздаєш Себе».

Св. Григорій Богослов пояснює це так: яку б печатку nи не приклав на віск, чи золоту, чи залізну, відбиток получиnься однаковий, хоч матеріял – різний. От так, хоч би один предстоятель переважав другого по життю, но сила хрещення (а значить і священства) рівна (Слово на хрещення). Сім’я дає плід, чистими чи нечистими кидається руками, і соняшне проміння, падаючи в калюжу, не забруднюється.

Блаженний Августин до цьог о додає: «як священослужитель недостойний, то через нього Бог утворює видиму форму таїнства, а Сам дарує невидиму благодать» (… 105, п. 12). Хто дає благодать єпископства? Бог чи людина? Бог її дає через людину. Людина покладає руки, а Бог ізливає благодать; єпископ посвячує в сан, а Бог надає достоїнство» (… розд. V). «Хрещений, як відділиться від Церкви, не тратить таїнства хрещення, так і рукоположений, як відділиться від Церкви, не тратить таїнства преподання хрещення». (О хрещенні, І гл. І, тв. т. д., с. 53).

Ми роздивились питання більш з догматичного погляду. Але кажуть, що дикий чоловік різниться від культурного тільки тим, що перший живе виключно настоящим, а другий, крім того, заглядає і в будучину і передбачає наслідки тих чи инших з явищ.

Отже, і нам варто розміркувати, які наслідки соборне висвячення єпископа може мати для нашого майбутнього церковного життя. Думаємо, що шкідливі. Воно несе розбрат і розпад в нашу Церкву. Навіть і тепер, коли ми стоїмо на православному грунті, нам докоряють, що ми і єретики, і уніяти, і розкольники, і Собор Єпископів всея України в посланні до народу називає нас «отпадающими от православной Церкви».

І це не залишається без впливу на віруючі народні маси, і як ні успішно йде наше діло, але ж все-таки на нашім боці – меншість народу. І зараз вже єдиний український народ розбився на церковні партії: російську, малоруську і українську, Київську – революційну і Полтавську – еволюційну. Що ж буде, коли ми підведемо дійсний грунт під наклепи про наше ухилення від православної віри? Тоді багато відсахнеться від нас навіть тих людей, що зараз пішли за нами – священики, парахвії, і без того мала наша Українська Церква розколеться на поповщину і безпоповщину, замість єднання і братерства, розіб’ється на секти і толки.

Підуть непорядки такі, як св. Ириней зауважив у маркіонитів [144] і катафригистів [145]: «поводження їх не має і вигляду порядку, зовсім похоже на їх віру». Позаяк вони протилежні один з одним в свойому віруванні, то для них все рівно, все пригідно, аби тільки побільше людей до них пристало. їх посвящення робляться наугад, без наслідків. Ніде так хутко не повишаються в чині, як у них; «у них сьогодні – один єпископ, а завтра – другий, сьогодні – священик, а завтра – мирянин. У них навіть жінки займають ієрархичні посади».

Мало того. Нам прийдеться порвати братерські відносини зо всіма православними Церквами Древнього Сходу, зо всією вселенською Церквою, в такім разі і з нашою матір’ю – грецькою Церквою, а це має своє, принаймні, моральне значення. Стіни цього святого храму вузькі, щоб вмістити всю величезну широкість цього діла, котре можна висловити одним словом «вселенський скандал». Він заплямує нашу церковну честь і загальну нашу працю. Бо, ніде правди діти, і зараз нас часом випроваджують із сел, тикають пальцями, ображають. Через те ще недавно в Церковній Раді плакав гіркими сльозами, як мала дитина, один церковний працьовник з Чернигівщини, котрому люди кричали: «Геть від нас, ви єретики, де ваш єпископ?» Пишуть і із Ніжина, що там на передсоборному повітовому з’їзді, оповідаючи про скорботи свого церковного життя, плакали поважні делегати з’їзду.

Почуйте ж, браття, оце голосіння наболілої української душі і не завдавайте нового церковного смутку, туги і ворожнечі. Бо кому ж це буде на користь? А нашим вороженькам. Ви думаєте, вони турбуються нашою трагедією? О, ні. Бачучи оте все, вони радіють і кажуть: «так їм і треба», «чим гірше, тим лучче»; нехай зіб’ються з церковної путі сотні тисяч української людности, зате спасуться вони, наші благодітелі.

Пекельна тактика, якої колись трималась старорежимна державна влада: коли на неї напосідав розлютований народ, вона ділила своїх підданців на табори і нацьковувала одну частину на другу; люди бились, різались, і коли холодні трупи лежали у ніг мудрих правителів, Церква тоді проголошувала «вічну пам’ять» живот свій за вітчизну положившим, а благодітелям «многая лета». Отже, брати, якби й нам не заспівали «вічну пам’ять», а нашим вороженькам – «довгії літа».

Нарешті, в сей відповідальний [мо]мент, коли державна влада закликає всіх чесних громадян стати на варту проти західної навали, – навали, котра загрожує і нашій Православній Церкві повернути її в неволю шляхом відбудування союзу Церкви з державою, в цей скрутний момент, замість того, щоб г уртуватись і готуватись до одностайної боротьби за волю Церкви, ми залишаємо наших православних братів під погрозою того церковного поне­волення, а самі ухиляємось в нову, відмінну від православної, церковну організацію, котра, певне, є вільною і безпечною від усяких державних замахів, оскільки спілка Церкви й держави завжди у нас базується виключно на «господствующей православной вере».

Не будем же, брати, спішити з соборним висвяченням архиєрея, по слову апостола: «Рук скоро не клади ні на кого, а ні приставай до чужих гріхів» (2 Тим. 5, 22).

Як же найти вихід з цього архієрейського тупика, куди попала Українська Церква?

а) Досі в межах України й Росії ми знаходили архієреїв, що нам співчували або й допомагали. Такі: Пархвеній, Антонін, Микола і Олексій. Малися сприятливі чутки про Олексія Дородніцина, Агапіта, Андрія Уфимского і т. и. Не всіх цих і подібних кандидатів ми використали, і не треба було тратити надії, що, нарешті, найдуться архипастирі, котрі стануть на наш грунт.

б) Московський патріарх і місцевий єпископат не згоджуються дати нам архиєрея, очевидячки тому, що вони ще почувають під собою деякий грунт в більшости народних мас. Але як та більшість піде за нами, то вони мусять задовольнити нашу потребу в єпископаті.

в) Утворити наш єпископат можуть і всякі инші нові обставини загальнонароднього життя.

г) Ми ще не використали для придбання нашого єпископату закордон: Грецію, Болгарію, Сербію, Чорногорію, Буковину, Угорщину, Єрусалим та інш.

д) На початку XVII ст. українці 10 років залишались без своїх архнєреїв, користуючись священиками, що переходили до них з Російської Церкви або випадково висвячувались сусідніми православними єпископами і, нарешті, Єрусалимський патріярх Феофан в 1620 р. рукоположив Україні єпископів.

Чому ж і нам не потерпіти і в усякому разі не 10 років, а менш?

е) Як це все буде випробовано і використано без бажаних нам наслідків, тоді й буде вчасно поставити питання про надзвичайні заходи по утворенню українського єпископату.

На підставі всього сказаного, я пропоную в справі відновлення єпископату в Українській Церкві винести таку резолюцію:

«Всеукраїнський Православний Церковний Собор доручає Всеукраїнській Православній Церковній Раді:

1) Звернутись від імені Всеукраїнського Православного Церковного Собору з посланням до російської церкви, і з’ясувати їй обсяг, силу і непереможність українского церковного руху, жажду і прагнення української Церкви до благодатних джерел вселенського православ’я, духовну жорстокість тих, що в відповідь на те припиняють для нас течію благодатних церковних даруваннів і тим штовхають українську православну людність на позацерковні шляхи життя, включно до протестанства, а це вносе в єдину Христову Церкву розбрат і розпад; нагадати, як колись українська Церква прислужилась російській, давши їй церковну ієрархію і взагалі Христову віру. І тому прохати Російську Церкву – відновити для своєї матері – України церковну ієрархію шляхом висвячення обраних нею кандидатів на єпископів.

2) Вживати найенергійніших заходів, щоб прилучити до української Церкви прихильних до неї єпископів, що мешкають на просторі України й Росії, або щоб вони висвятили нам єпископа.

3) Використати всі можливості утворення єпископату через висвячення його в одній з закордонних православних Церков або ж через запрошення звідти місцевих єпископів. Звернутися до Восточних Церков з посланням.

4) Непохитно провадити розпочату працю відбудування української Церкви, пам’ятаючи, що масове об’єднання людей в рідній Церкві є могутнім і вірним способом здобуття в українській Церкві власного єпископату».

1921 р. 13 жовтня.

Священик Ксенофонт Соколовський

Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 67. – Арк. 1 – 7. Машинопис, копія, неправлений текст, з друкарськими помилками.


Примітки

125. Тут: Чехівський В.М.

126. Дії, 3:5.

127. Климент, єпископ Римський (народж. бл. 30 р. н. е.) – перший єпископ Риму (62 – 99), учень апостола Павла, автор численних послань та листів до християнських громад, богословських праць, що за змістом наближаються до іудео-християнства. Після вигнання Траяном в Херсонес Таврійський (Крим) прийняв мученнчеську смерть. Причислений до апостольських отців. Канонізований: день пам’яті – 25 листопада.

128. Іриней Ліонський (бл. 135 – 202) – один з перших отців церкви, богослов, єресіолог, переслідувач гностиків. Головним його твором вважається праця “Проти єресей”.

129. Климент, єпископ Олександрійський (бл. 150 – до 215 р.) – ранньохристиянський богослов, один з засновників олександрійської богословської школи, визнаний отцем Церкви.

130. Новат (3 ст.) – священик церкви м. Карфаген, який у 248 р. порвав з офіційною церквою на чолі з єпископом Кіпріаном і поклав початок розколу, відомого під назвою “Розкол Новата та Філіциссіма”. Засуджений разом з прибічниками у 251 р. на Карфагенському соборі.

131. Новаціян (Новатіан) (пом. бл. 268 р.) – римський священик, засновник церкви новатіан, яка існувала до V ст., коли вона злилась з маніхеямн та павлікіанами. Новатіан за життя вимагав вигнання з церкви всіх, хто відступив від християнства під час гонінь.

132. Суд Корея, Дефана і Авірона – мається на увазі біблійний сюжет про заколот Корея, Дефана і Авірона проти Мойсея і Аарона, за що заколотники разом з родинами та майном були поглинуті землею (4 М. 16:1 – 35).

133. 4-е правило II Вселенського Собору:

“Про Максима Циніка та бешкет, що він його учинив у Константинополі. Собор постановив: Максим ані був, ані є єпископ, і ті, кого він висвятив на будь-яку ступінь кліру. і все зроблене для ньог о і що він зробив, – усе касується”.

(Максим – єгиптянин, близький до Григорія Богослова, намагався стати єпископом в Константинополі).

134. 4-е правило І Вселенського Собору:

“Єпископові належить бути призначеним всіма єпископами даної провінції; але в разі якоїсь нагальної потреби, або якоїсь поважної причини, або відстані, то принаймні три єпископи мусять зійтись, а відсутні мають прислати письмову згоду, і тільки тоді може відбутись висвята. А митрополит цієї провінції має затвердити зроблену висвяту”.

135. 2-е правило IV Вселенського Собору:

“Якщо якийсь єпископ перепровадить висвяту за гроші й тим самим непродавану благодать поверне на об’єкт продажу та за гроші поставить єпископа, чи хор’єпископа, чи пресвитера, чи диякона… чи взагалі на якусь церковну посаду, з тим, щоб мати нікчемний заробіток, – то такий, бувши викритий в тому… позбавляється власного сану (ступеню), і той, кого він поставив, не може скористати з купленої висвяти… бо позбавляється сану чи посади, що їх він здобув за гроші”.

136. Єпифаній (307-402) – архієпископ Кіпрський, іудей з Палестини. В 65 років поставлений єпископом м.Саламін (о.Кипр). Автор богословських творів, в яких засуджував аріянство, визнавав Орігена єретиком ще до його офіційного засудження.

137. Августин Аврелій (Блажений, 354 – 430) – ранньохристиянский письменник, богослов. Прийняв християнство у 387 р. під впливом Амвросія Медіоланського. З 395 р. – єпископ Гіпонський (Карфаген). Найбільш відомі твори: “Сповідь”, “Про Божий град” та ін.

138. Студіт Феодор (759 – 826) – візантійський церковний діяч, настоятель Студійського монастиря в м. Константинополі.

139. Іполит (др. пол. Ш ст.) – римський священик, християнський письменник, автор праці “Засудження усіляких єресей”, учень св. Іринея. Постраждав під час правління імператора Клавдія. Канонізований Церквою.

140. Донатисти – послідовники священика Доната, який вимагав засудження християн-відступників, тобто тих, хто під час гонінь погодились принести жертви поганським богам. Помер у засланні під час правління Константина І Великого.

141. Вальденси – прибічники середньовічної єресі XII ст. Свою назву отримали від ліонського купця П’єра Вальда. Заперечували право власності за Католицькою Церквою, виступали за оновлення церковного життя на засадах раннього християнства. Ідеї вальденсів були засуджені на IV Латеранському соборі у 1215 р.

142. Альбігойці (лат. albigenses) – послідовники бюргерської церковної єресі (XII – XIII ст.), що поширилась у Франції, Італії та Німеччині.

143. Віклеф (Уїкліф) Джон (1320 – 1384) – ідеолог бюргерської єресі в Англії, професор Оксфордського університету, доктор богослов’я. Його ідеї мали вплив на ідеологію Реформації, знайшли відгук у Яна Гуса та Мартина Лютера.

144. Маркіовіти (маркіонити) – послідовники Маркіона (85 – бл. 180) – ранньохристиянського діяча II ст., який виступав за повний розрив з іудаїзмом, не визнавав людської природи Ісуса Христа. Секта маркіовітів створила свою церкву, що проіснувала до середини V ст.

145. Катафригісти (від. грец.”новий варваризм”) – у IV ст. течія серед монтаністів м. Ліон, вихідців з Азії, до яких спочатку належав Іриней Ліонський. Вчення катафригістів було визнано єрессю після засудження їх єпископом Елевферієм (175 – 189 рр.).

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 226 – 237.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 14

Модифіковано : 22.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.