Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Українська справа на мировій конференції. Звідомлення д[окто]ра Михайла Лозинського» Симону Петлюрі, Відень, 13 вересня 1919

1) Міжнародно-правне становище української Делегації в Парижі. Мирову конференцію в Парижі творять делегації тих держав, які віднесли побіду над центральними державами, і делегації тих нових держав (Чехо-Словакія, Польща, Юго-Славія), які держави Антанти признали своїми союзниками. Разом усі держави, які творять Мирову конференцію називаються «Puissances Alliées et Associées».

Делегації побіджених держав (Німеччина, НімецькаАвстрія, Болгарія, Туреччина) не мають в Мировій конференції ніякої участи. Є вони інтерновані в окремих поміщеннях: німецька делегація вВерсалю, німецько-австрійська делегація в Сен-Жермен, і їх роля зводиться до того, що вони дають письменні відповіди на предложення Мирової конференції, а при кінці спільно з представниками держав, які творять Мирову конференцію, підписують мир.

Третьою групою делегацій в Парижі є делегації таких держав, яких держави Антанти, з одної сторони, не уважають ворожими, але, з другої сторони, ще не признають їх державами. До сеї групи належить Делегація Української Республіки і инших держав, які повстали на території бувшої Росії. Сі делегації містяться в локалях, які вони самі собі повинаймали, і мають в Парижі повну свободу рухів, одначе не мають офіціяльного признання. Їх урядові зносини з Мировою конференцією зводяться до того, що вони висилають до Мирової конференції ноти, меморіяли і т[ому] п[одібне] на що дістають з секретаріяту Мирової конференції повідомлення, що нота одержана і буде предложена Мировій конференції. Поза тим представники сих делегацій відбувають конференції з ріжними членами делегацій держав Антанти. В такім міжнародно-правнім положенню знаходиться делегація Української Республіки.

2) Становище Мирової конференції супроти Української Республіки. Досі Мирова конференція не займалася справою Української Республіки як справою окремої держави, а тільки трактувала справу окремих територій УНР в зв’язку зі справою инших держав. І так справою угорської України займалася Мирова конференція в зв’язку зі справою границь Чехо-Словакії, призначаючи майже всю територію угорської України Чехо-Словацькій Республіці. Справою Галичини займалася Мирова конференція в зв’язку зі справою Польщі, справою Буковини в зв’язку зі справою Румунії, справою Бессарабії також в зв’язку зі справою Румунії, трактуючи Бессарабію як територію спірну між Румунією і Росією. Поза сим справою українських земель бувшої Росії Мирова конференція властиво ще не займалася. В виміні нот між Мировою конференцією і [Олександром] Колчаком про Україну не було ніякої згадки, з чого можна вносити дві річи: або Мирова конференція стояла тоді на тім, що Україна се часть Росії, або оставила українську справу до окремого трактування.

3) Діяльність української Делегації супроти становища Мирової конференції.

І) В справі угорської України. Як тільки появився проект мира з Німеччиною, де знаходилася між иншим постанова, що угорська Україна має творити автономну часть Чесько-Словацької Республіки, українська Делегація запротестувала проти сеї постанови нотою, в якій умотивовано право приналежности угорської України до Української Республіки. Після підписання мира між Антантою і Німеччиною українська Делегація поновила свій протест.

ІІ) В справі Буковини. Коли появився проект мира між Антантою і Німецькою Австрією, українська Делегація внесла ноту з протестом проти того, що в справі територій, які належали до бувшої Австро-Угорщини, Мирова конференція не звернулася також до української Делегації, яка представляє Українську Республіку, в якої склад входять також українські території бувшої Австро-Угорщини, а окремо піднесено тут права Української Республіки до Східної Галичини і до української части Буковини. Наскільки сягають інформації української Делегації, Мирова конференція признала Румунії не цілу Буковину, так що часть Буковини від галицької границі, одначе без Чернівців, мала би остати до розпорядимости Мирової конференції. З сього виходило би, що сю часть Буковини Мирова конференція думає прилучити до якогось комплексу українських земель.

ІІІ) В справі Бессарабії. В справі Бессарабії Мирова конференція вислухала з одної сторони румунську Делегацію, з другої сторони [Василя] Маклакова, який був Амбасадором Росії у Франції від Правительства [Олександра] Керенського і якого досі Франція уважає Амбасадором Росії. [Василь] Маклаков виступає тепер як представник тих російських груп, які стоять коло [Олександра] Колчака і [Антона] Денікіна. З приводу вислухання [Василя] Маклакова в справі Бессарабії українська Делегація вислала ноту з заявою, що Бессарабія є частею Української Республіки і тому в справі Бессарабії повинна бути вислухана українська Делегація, а не представник російських груп.

4) Справа Східної Галичини. Одинокою справою, в якій Мирова конференція зносилася офіціяльно з українською Делегацією, була справа Східної Галичини, а саме справа військового перемир’я між польською і українською армією в Східній Галичині. Справу перемир’я віддала Мирова конференція окремій комісії, зложеній з представників Франції, Англії, Італії і Америки. Президентом комісії був бурський генерал [Louis] Botha, член англійської Делегації. Комісія відбувала окремі засідання з українською Делегацією і окремо з польською Делегацією, трактуючи обі сторони зовсім рівнорядно.

Перше засідання комісії з українською Делегацією було 30-го квітня с[ього] р[оку]. На сім засіданню явилися Президент української Делегації [Григорій] Сидоренко і член делегації [Олександр] Шульгин і заявили, що для справи польсько-українського перемир’я має приїхати окрема українська Делегація.

Друге засідання відбулося 8 мая 1919. В сім засіданню взяв участь Президент української Делегації [Григорій] Сидоренко і окрема Делегація для польсько-українського перемир’я зложена з д[окто]ра Михайла Лозинського і полковника Дмитра Вітовського. Засідання мало інформаційний характер. На питання Президента комісії [Louis’а] Botha українські делегати давали інформації про становище свого Правительства в справі перемир’я. На сім засіданню Президент [Louis] Botha між иншим заявив, що Мирова конференція стоїть на тім, що до мериторичного полагодження польсько-українського спору приступить аж по заключенню перемир’я.

Третєзасідання комісії відбулося 12 мая 1919. Українські делегати явилися з тою зміною, що замість Президента [Григорія] Сидоренка прийшов Віце-президент [Василь] Панейко. На сім засіданню комісія вручила українській Делегації проект перемир’я, заявляючи, що українська Делегація має дати до слідуючого дня 10 год[ини] рано свою відповідь на той проект, а в 4 год[ині] пополудні прибути на нове засідання. Того самого дня вручено той самий проект перемир’я польським представникам.

Проект перемир’я був настільки кориснійшим від проекту комісії [Joseph’а] Barthélemy, що оставляв Дрогобицький повіт з нафтовими копальнями українцям: українська Делегація рішила сей проект прийняти. В письменній відповіді на сей проект Українська Делегація поставила цілий ряд поправок як територіяльного, так і військового характеру (прим[іром] домагалася поправлення демаркаційної лінії так, щоби повіти Самбірський і Старосамбірський належали до українців, далі домагалася, щоби перемир’я розтягалося на польсько-український фронт також поза Галичиною і т[ому] п[одібне]).

На четвертім засіданню комісії 13 мая 1919 Президент [Louis] Botha заявив, що демаркаційна лінія не може бути змінена, а инші українські домагання можуть бути до певної міри узгляднені, і запитався, чи українська Делегація готова проект перемир’я на таких основах прийняти. На се українська Делегація заявила, що проект перемир’я приймає. Президент [Louis] Botha, подякував українській Делегації за її згідливість і заявив, що повідомить її, коли має явитись для підписання перемир’я.

Одначе минув тиждень, а запрошення до підписання перемир’я не приходило. Натомість преса приносила щодня нові вісти про поступи польської офензиви. З огляду на се українська Делегація на засіданню 20 мая 1919 рішила звернутися до Ради Чотирьох (Президент Злучених Держав [Woodrow] Wilson’а і Президентів Кабінетів Франції, Англії і Італії) з нотою, яка представляла безуспішність заходів української Делегації і в справі помочи Антанти проти большевиків, і в справі спинення польського наїзду на Східну Галичину, і кінчилася рефлексією, що з огляду на таке становище Мирової конференції в українській справі українська Делегація стоїть перед питанням, чи має вона чого оставати надалі в Парижі. Сю ноту вислано 21 мая 1919 рано. Того самого дня в 2 годині пополудні Делегація дістала телефонічне запрошення до [Woodrow] Wilson’а на 4 годину пополудні. Від української Делегації удалися [Григорій] Сидоренко, [Василь] Панейко, [Олександр] Шульгин, [Михайло] Лозинський і [Дмитро] Вітовський. Їх прийняла ціла Рада Чотирьох ([Woodrow] Wilson, [David] Lloyd George, [Georges] Clemenceau і в заступстві неприсутнього [Vittorio] Orlando – [Sidney] Sonnino). На засіданню була також присутня комісія для перемир’я під проводом Президента [Louis’а] Botha.

Засідання отворив [Woodrow] Wilson, заявляючи, що справа польсько-українського перемир’я лежить Мировій конференції дуже на серці та що він просить українську Делегацію помогти полагодити цю справу. На се відповів короткою загальною заявою [Григорій] Сидоренко, а опісля [Василь] Панейко представив справу Східньої Галичини і її злуки з Великою Україною. Потім почав [David] Lloyd George ставити ряд питань політичного, військового а навіть філологічного і релігійного характеру. Як про найважніше, згадаю про отсі питання: зазначивши, що він не передрішає справи, а тільки висловлює гіпотезу, він запитав, з ким ми воліли би бути на випадок, колиб не повстала самостійна Українська держава: з Росією чи з Польщею. На се одержав відповідь, що ми обстоюємо державну самостійність України. Далі запитав: незалежно від того, що станеться з Україною, чи Галичина в кожнім випадку хоче ділити долю України. На се ми відповіли, що Галичина в кожнім випадку жадає з’єдинення з цілою Україною. Питав також, чи се правда, що поляки перешкоджають нам звернути всі сили свої проти большевиків. На се очевидно одержав потакуючу відповідь.

Слідуючого дня 22 мая 1919 прийняв українську Делегацію [Georges] Clemenceau. На наше запитання, що зарядила Рада Чотирьох в справі польської офензиви, він відповів, що вони звернулися до [Ignacy’я] Paderewsk’ого і [Józef’а] Piłsudsk’ого, жадаючи вияснення, та що взагалі стараються спинити пролив крови. Ся відповідь очевидно не подавала великих надій. Далі йшла розмова про Велику Україну, про потребу помочи для [Симона] Петлюри в боротьбі з большевиками. [Georges] Clemenceau вислухав, не виявляючи своєї думки. Для дальшої акції в сій справі Делегація рішила, щоб [Михайло] Лозинський і [Дмитро] Вітовський звернулися до генерала [Louis’а] Botha з просьбою про вияснення як властиво стоїть справа перемир’я. Генерал [Louis] Botha відповів, що з огляду на те, що поляки проект перемир’я відкинули, комісія уважає свою задачу покінченою й передала справу Раді Чотирьох. Тоді Делегація вирішила, щоб [Михайло] Лозинський і [Дмитро] Вітовський звернулися до Ради Чотирьох з нотою, в якій представлено би справу польського наїзду на Східну Галичину і прохано би о особисте прийняття в цілі вияснення справи. На сю ноту прийшло тільки повідомлення від секретаріяту Мирової конференції, що нота одержана і буде предложена Мировій конференції.

Дня 6 червня 1919 появилася в газетах відомість, що [Józef] Piłsudski відповів, що польська офензива була тільки відповіддю на українську офензиву. Тоді Делегація рішила, щоб [Михайло] Лозинський і [Дмитро] Вітовській дали в окремій ноті відповідь на се твердження [Józef’а] Piłsudsk’ого. Дальший розвиток справи слідив [Василь] Панейко, використовуючи зносини з членами окремих делегацій держав Антанти. Його інформації зводилися до того: про те, щоби Антанта наказала полякам очистити зайняту територію Східної Галичини та щоби привернула власть Національної Ради і Державного Секретаріяту, не може бути мови. Найкориснійшим полагодженням справи було би знейтралізовання Східної Галичини під протекторатом Антанти. Сей проект має прихильників і противників. Далі розважується проекти автономії Східної Галичини при Польщі. На основі інформацій [Василя] Панейка проект нейтралізації Галичини має все-таки вигляди на здійснення. Одному з членів одної делегації (правдоподібно членові американської Делегації [Robert’у] Lord’ові) [Василь] Панейко предложив навіть загальний нарис конституції для знейтралізовання Галичини; сей нарис мав той член предложити як свій власний проект.

Одначе надія на нейтралізовання завела. Дня 25 червня 1919 Рада Чотирьох рішила уповноважити польську армію зайняти Східну Галичину аж по Збруч, «щоб забезпечити спокійних мешканців від большевицьких банд». Далі сказано в сім рішенню, що воно не пересуджує будучности Східної Галичини. Проти сього рішення українська Делегація вислала ноту з протестом.

Дня 3 липня 1919 дістала українська Делегація повідомлення, що субкомісія для польських справ має радити над внутрішнім статутом для Східної Галичини. До участи в сих нарадах запрошувано також українську Делегацію, причім в запрошенню зазначено дословно, що це не є українська справа, тільки справа внутрішнього статуту для Галичини, і тому українська Делегація нехай вишле на сі наради своїх членів, уроджених і приналежних в Галичині. Тут треба пояснити, що комісія для польських справ (яка має ріжні субкомісії) є одною з численних комісій Мирової конференції. Президентом сеї комісії є член французької Делегації Jules Cambon. Займається вона справами зв’язаними з утворенням Польської Держави. Одній з підкомісій сеї комісії поручила Мирова конференція справу внутрішнього статуту для Східної Галичини. Українська Делегація стала в цій справі на тім, що брати участь в нарадах в підкомісії для польських справ, і не в характері представників Української Держави, а тільки в характері представників українського населення в Галичині, значило би зійти з українського державного становища. В сім дусі післано заяву на Мирову конференцію, відмовляючися від участи в нарадах.

Основним урядовим повідомленням Мирової конференції в галицькі справі, яке одержала українська Делегація, було повідомлення про ухвалу Найвищої Ради з 11-го липня 1919. Ся ухвала звучить: «Польське Правительство буде уповноважене завести в Східній Галичині цивільну управу після того, як заключить з державами Антанти договір, який запоручить автономію території і політичні, особисті і релігійні свободи мешканців. Сей договір буде спиратися на праві самоозначення, яке мешканці Галичини виконають пізнійше в часі, який означать держави Антанти або инша організація, уповажнена ними до сього».

З сього повідомлення випливає: 1) що Мирова конференція не уважає Східної Галичини за часть польської держави, а тільки дає Польщі мандат завести цивільну управу в Східній Галичині від імени держав Антанти; 2) що основи цивільної управи, яку має Польща завести в Галичині, будуть означені в окремім договорі, який буде заключений між державами Антанти і Польщею; 3) що сей договір має запоручити Східній Галичині територіяльну автономію і політичні, особисті та релігійні свободи мешканців; 4) що се управильнення справи Східної Галичини є тільки тимчасове та що пізнійше має відбутися в Східній Галичині плебісцит, який рішить дефінітивно про її державну приналежність. Очевидно, що Українська Делегація запротестувала проти вище наведеного рішення Мирової конференції.

Про дальший хід справи відомо тільки се, що польське Правительство предложило Мировій конференції проект автономії для Східної Галичини та що підкомісія для польських справ радить над сею справою. В половині серпня були відомости, що підкомісія вже кінчить свою працю. Близших даних про цілу справу Української Делегації до хвилі мойого виїзду з Парижа (12 серпня 1919) не вдалося розвідати. Отже, невідомо, яка має бути західна границя Східної Галичини, яке виборче право і яка компетенція Східно-Галицького Сойму, за який час і в який спосіб має бути переведений плебісцит. Не відомо також в якім часі справа буде полагоджена на Мировій конференції і переведена в краю; член американської Делегації проф[есор] [Robert] Lord, який бере участь в працях над внутрішнім статутом Східної Галичини, в одній приватній розмові сказав мені загально, що Мирова конференція хоче полагодити справу якнайшвидше. Вкінці треба додати, що українська Делегація в міру одержування матеріялів про польські жорстокости в Східній Галичині пересилає ті матеріяли Мировій конференції.

5) Роля росіян і галицьких москвофілів в галицькій справі. Згадана комісія для польських справ покликала між иншим [Василя] Маклакова, щоби він в імени Росії висловився про східні границі польської держави. Про своє становище в сій справі [Василь] Маклаков подав мені особисто отсі інформації: він заявив, що в склад Польської Держави повинна входити т[ак] зв[ана] Конгресова Польща без Холмщини і без литовських етнографичних частин. Щодо Галичини, то він подав етнографічну границю між Східною і Західною Галичиною на основі елаборату, виробленого ще царським Правительством, коли воно підносило претензії до Східної Галичини. Ся границя сягає місцями на захід від Сяну.

На моє питання, яке є становище тих російських кругів, які представляє [Василь] Маклаков в справі Східної Галичини, він відповів: Росія не видержала в війні як союзниця Антанти до кінця, отже, і не може мати претензій, щоб Антанта сповнила своє зобов’язання супроти Росії в справі Східної Галичини, Дарданеллів, Царгороду і т[ому] п[одібне]. «Ми домагаємося від Антанти тільки того, щоб вона охороняла Росію як охороняється раненого жовніра і як з раненого жовніра забороняється стягати чоботи, так, щоб Антанта не позволила розривати Росії на окремі части. Але до нових територіяльних набутків ми не можемо мати претензій. Отже, не домагаємося Східної Галичини для Росії, а тільки стоїмо на тім, щоб народові Східної Галичини дано змогу виконати право самоозначення. Нехай він сам рішає, чи хоче належати до Польщі, чи до Росії, чи до Румунії».

Таке становище заступав [Василь] Маклаков і в Комісії для польських справ, заявляючи, що Східна Галичина не польська територія та що вона повинна одержати змогу висловитися про свою приналежність.

На се становище [Василь] Маклаков звертав особливу увагу тому, бо в деяких українських кругах шириться погляд, що Східну Галичину можна було рятувати від польської окупації при помочі російських кругів. Як видко з вищеподаної заяви [Василя] Маклакова, російські круги зайняли в справі Східної Галичини становище чисто платонічне і для нас безвартне.

Також галицькі москвофіли, яких представляє в Парижі бувший Посол австрійського Парляменту [Дмитро] Марков, зголосили свої претензії до Східної Галичини. Їх запрошено до згаданої підкомісії для польських справ, якій вони предложили свій меморіял. Думаю, що до сеї комісії запрошено їх наслідком заходів, з одної сторони, російських, а з другої – польських. Провідна думка москвофільського меморіялу така: Східна Галичина є російська земля і повинна належати до Російської держави. Заки Російська держава буде відбудована, Східна Галичина повинна творити окреме галицько-володимирське князівство під протекторатом Антанти. В сім князівстві російська мова повинна бути урядовою, російська культура повинна мати змогу повного розвитку. Москвофільські організації повинні дістати з публічних фондів триста мільйонів корон відшкодовання за знищення, яке вони потерпіли наслідком війни. Коли в Росії буде большевизм винищений і Росія буде відбудована в давніх границях, тоді Східна Галичина має бути прилучена до Росії.

На мою думку, сей москвофільський виступ, хоч він заперечує права Польщі до Східної Галичини, є для поляків корисний, а для нас шкідливий. Полякам ходить о се, щоб доказати, що український елемент в Східній Галичині не є одноцільний, а ділиться на українців, росіян, русинів і т[ак] д[алі], та що серед сього хаосу не тільки культурно і економічно найсильнійшим, але також релятивно найчисельнійший є елемент польський. З сих причин – на мою думку – поляки постаралися, щоб підкомісія для польських справ вислухала галицьких москвофілів як представників части населення Східної Галичини.

6) Самостійна Українська Держава чи Федеративна Росія. Як се не дивно, а кругом Делегації Української Республіки в Парижі починає повставати легенда, що в Делегації панують два напрями: один, який обороняє ідею державної самостійности України, і другий, який схиляється до ідеї федеративної Росії. Фактичні дані, які послужили й для утворення сеї легенди, представляються ось як:

Менше-більше в половині мая 1919 панове [Арнольд] Марголін, [Олександр] Шульгині [Василь] Панейко заявили Президентові Делегації [Григорію] Сидоренкові, що всі делегації держав Антанти ставляться до ідеї державної незалежности України негативно і дають пізнати, що українська справа позискає прихильність держав Антанти тільки тоді, коли українці стануть на становище відбудови Росії на основі федерації. Таким шляхом, як часть федеративної Росії, і Україна зможе запевнити собі політичну самостійність.

Вказуючи на се, згадані члени делегації предложили таку тактику: треба не ставитися негативно до ідеї федеративної Росії, а тільки треба рішення сеї справи відложити на пізнійше. Отже треба вказувати на те, що дорога до утворення федеративної Росії веде тільки через признання самостійности національних держав утворених на території бувшої Росії. Треба домагатися, щоб Антанта признала самостійність кожної з сих держав, помогла кожній з них упорядкувати внутрішні відносини і довести справу до скликання в кожній державі Установчих Зборів, а Установчі Збори повинні рішити, чи утворити самостійну державу, чи змагати до федеративної Росії. Щоби осягнути успіх перед Антантою, треба, щоби всі держави, утворені на території бувшої Росії, як також російські політичні групи, виступали перед Антантою солідарно. В тій цілі треба предложити російським групам, щоб вони уконститувалися як окреме представництво російського (великоруського) народу і війшли в порозуміння з представництвами народів бувшої Росії на тій основі, що кожний нарід аж до скликання національних Установчих Зборів зберігає державну самостійність; Установчі Збори висловляться, чи державна самостійність має існувати далі, чи мається приступити до будови федеративної Росії. Щоби російські групи на сю програму згодилися, треба, щоби Делегації національних держав, утворених на території бувшої Росії, взяли на себе зобов’язання на своїх Установчих Зборах заступати ідею федерації.

Президент української Делегації [Григорій] Сидоренко поручив згаданим членам Делегації нав’язати зносини з російськими групами, як вони ставляться до такої програми. Згадані члени Делегації нав’язали зносини з двома російськими групами, з групою [Василя] Маклакова, яка представляє [Олександра] Колчака і [Антона] Денікіна і з групою [Олександра] Керенського, яка поборює [Олександра] Колчака і [Антона] Денікіна як реакціонерів і монархістів. По якимсь часі згадані члени Делегації подали таке звідомлення: група [Олександра] Керенського відкинула проект Установчих Зборів окремих національних держав, стоячи на становищі, що про долю цілої Росії мають право рішати тільки всеросійські Установчі Збори. З групою [Василя] Маклакова можна говорити далі.

Коли в Парижі почали ширитися чутки, що часть української Делегації не стоїть за самостійність Української Держави, тільки за всеросійську федерацію, і на сю тему почала вестися полеміка в самій Делегації, п[ан] [Арнольд] Марголін, що дуже можливо, що противники з яких-небудь розмов про федерацію мали слушність до програми, предложеної ним, не позискано ані держав Антанти, ані російські групи. Стільки фактичних даних про сю справу. Очевидно, що всего того, що згадані члени Делегації говорили про федерацію, чи в кругах Антанти, чи в кругах російських, не можна провірити. Та треба ствердити, що на основі тих їх розмов, дійсно, і круги Антанти, і круги російські почали ширити вісти, що в українській Делегації панує розділ, що на становищі державности і незалежности України стоїть тільки Президент Делегації. Зате такі визначні члени Делегації, як [Арнольд] Марголін, [Олександр] Шульгин і [Василь] Панейко, які мають дипльоматичні уповноваження нарівні з [Григорієм] Сидоренком, стоять на становищі федерації.

Щоби провірити особисто становище російських груп в українській справі, постарався я о розмову з [Василем] Маклаковим, з яким був до певної міри знайомий з взаїмної пресової дебати в «Русских ведомостях» весною 1914 р[оку]. Я бачився з ним два рази: раз сам, а другий раз в товаристві д[окто]ра Теофіля Окуневського, який в червні приїздив до Парижа. Становище [Василя] Маклакова зводиться до сього: він не признає факту, що Росія розпалася. Для нього Росія юридично існує далі. Україна як часть Росії не має права самовільно виділитися з російського державного зв’язку; на се мусив би згодитися російський Парлямент. Одностороннього проголошення Україною своєї державної самостійности він не може узнати. Шлях до порозуміння між Україною і російськими кругами можливий тільки такий: з одної сторони представник російських кругів ([Олександр] Колчак і [Антон] Денікін), з другого боку представники українських кругів ([Симон] Петлюра) умовляються, як відбудувати зруйновану Росію. З нагоди сеї умови може бути запоручена Україні певна самостійність в рамах всеросійської державности; в сій справі можна би евентуально нав’язати до Переяславського договору, одначе вихідною точкою мусить бути відбудова Росії. Програми через самостійність окремих національних держав до федерації – він не признає. Говорячи про шлях договорів між російськими і українськими кругами і про нав’язання до Переяславського договору [Василь] Маклаков зазначив, що се його особиста думка. Під час першої розмови [Василь] Маклаков представив мені своє становище в галицькій справі, про що було сказано вище.

7) Вигляди на найблизшу будучність.

І) Щодо Української Держави взагалі. Як уже зазначено, справу Української Держави взагалі Мирова конференцій відкладає до часу, коли буде займатися всіма питаннями, зв’язаними з упорядкуванням відносин на території бувшої Росії. Сей час, здається, вже недалекий. Мабуть, сеї осені Мирова конференція приступить до розв’язання сих питань. Досі офіціяльно міродатні держави Антанти стоять на становищі відбудови Росії. Повну державну самостійність признали вони тільки Польщі і заявилися за державною самостійністю Фінляндії. Всі инші народи бувшої Росії мали би одержати певну самостійність в межах Росії, відбудованої на автономно-федеративних основах. В згаданій вже виміні нот між державами Антанти і [Олександром] Колчаком згадується про автономію для Литви, Латвії, Естонії і Закавказзя; про Україну нема там ніякої згадки. З сього роблено два ріжні висновки: один, що Мирова конференція вважає Україну частю Росії; другий, що вона думає полагодити Українську справу незалежно від справи відбудови Росії. На мою думку, Мирова конференція була просто ще зовсім нерішена, що має зробити з українською справою, і тому її промовчала.

Коли звернемося до офіціяльних або півофіціяльних заяв представників окремих держав Антанти, то побачимо ось що. Французький Міністр заграничних справ [Stephen] Pichon в одній парляментарній заяві в червні сказав, що Франція і союзники стоять на становищі відбудови єдиної демократичної федеративної Росії. В англійськім Міністерстві заграничних справ по інформаціях [Арнольда] Марголіна стоять також на становищі відбудови федеративної Росії. Тепер у Відні д[окто]р Ярослав Олесницький поінформував мене, що українській Місії в Англії вказують на потребу порозуміння з [Антоном] Денікіним і федерації з Росією. Американський Міністер заграничних справ [Robert] Lansing, який приняв [Арнольда] Марголіна, [Олександра] Шульгина і [Теофіла] Окуневського, заявив їм, що Україна може числити на прихильність Антанти тільки тоді, коли стане на становищі відбудови Росії.

Всі сі голоси промовляли би проти самостійности, за федерацію. Їм треба протиставити отсі голоси за самостійність. Американський полковник [Edward] House, муж довір’я [Woodrow] Wilson’а, заявив [Григорію] Сидоренкові, що він є прихильний державній самостійности України. Притім вказав на те, що ідея самостійности має ще багато ворогів. Треба проявити більше державно-творчої сили і треба старатися знайти собі союзників. Натякнув також на потребу порозуміння з Польщею. В кругах англійської Делегації [Григорію] Сидоренкові в часі, коли вже стала ясною невдача [Олександра] Колчака, сказали: «Ми пробували з [Олександром] Колчаком, але не вдалося. Тепер будемо пробувати з [Антоном] Денікіним. Коли експеримент відбудови Росії не удасться, тоді признаємо вас. Але мусите до того часу вдержатися. Се може потягнутися пару років». З італійських кругів передають, що вони хотіли би бачити Україну самостійною державою, хотіли би нав’язати з ними ближчі господарсько-торговельні зносини, але покищо мають зв’язані руки і мусять вести політику цілої Антанти.

Щодо Франції, політика [Georges’а] Clemenceau йде перед усього в напрямі будови Великої Польщі. Можливо, що коли б ми не стояли тут на перешкоді, [Georges] Clemenceau ставився би прихильнійше до справи державної незалежности України. Одначе у Франції швидко прийде до зміни Кабінету. В жовтні мають відбутися нові вибори до Палати Послів на основі нового виборчого закона, який між иншим опирається на пропорціональности. Теперішня опозиція проти Кабінету [Georges’а] Clemenceau, зокрема соціялісти, сподіються вийти з виборів значно скріпленими. Можливо, що опозиції вдасться повалити Кабінет [Georges’а] Clemenceau ще перед виборами. Се лежить в її інтересі, щоб, маючи власть, могла мати вплив на переведення виборів, та в кожнім разі прийде вона до влади по виборах. Президентом Міністрів мав би стати [Aristide] Briand, Міністром заграничних справ, мабуть, [Frédéric] Franklin-Bouillon, тепер Президент парляментарної комісії для заграничних справ. Оба вони, як і їх групи, настроєні прихильно до української справи; в сім напрямі працював давнійше [Григорій] Сидоренко, а тепер з його припоручення веде в тих кругах працю д[окто]р Артем Галіп. Крім того, до нового Кабінету увійдуть мабуть представники правого крила соціялістів.

Завдяки праці с[оціял]-д[емократів] членів Делегації [Бориса] Матюшенка і [Петра] Дідушка, с[оціяліста]-р[еволюціонера] члена Делегації [Дмитра] Ісаєвича, почасти моїй праці, а також праці проф[есора] [Михайла] Грушевського, який в червні і липні був у Парижі, вдалося французьких соціялістів позискати для справи державної незалежности України. Як відомо, міжнародна Соціялістична конференція в Люцерні (початок серпня) заявилася всіми голосами (проти одного тільки голосу російського с[оціяліста]-р[еволюціонера] [Василя] Сухомліна) за державною незалежністю України. Отже, ясна річ, що коли представники правого крила французьких соціялістів вступлять до Кабінету, то вони будуть підпирати політику, прихильну для самостійности України.

Треба згадати, що в останніх часах румунська Делегація починає прихильно відноситися до справи самостійности України, боячися відбудови Росії. Також в польських соціялістичних кругів були деякі спроби приблизитися до українських соціялістів. Одначе всім польським залицянням не можна вірити, і треба відноситися до їх дуже обережно.

Коли б прийняти за вихідну точку нашої політики, що Директорія бореться з російським большевизмом і хоче зискати прихильність Антанти, то найважнійшою справою, яка насувається на денний порядок, було б уладження відносин між Директорією і тими російськими групами, які підпирає Антанта. Відноситься се передусім до [Антона] Денікіна. Очевидно, коли б українська армія могла [Антона] Денікіна в короткім часі прогнати з України, то се був би успіх рішаючого значіння. Думаю, що Антанта витягнула би консеквенції з цього доконаного факту і увійшла би в ближчі зносини з Директорією. Одначе, коли знищення [Антона] Денікіна неможливе, то треба побоюватися, що конфлікт між [Антоном] Денікіним і Україною мігби скінчитися так, як скінчився конфлікт між Україною і Польщею в Галичині: Антанта готова підпирати [Антона] Денікіна доти, аж він переможе знесилену українську армію. Щоби до цього не допустити, треба вжити дипльоматичних заходів, щоб Антанта встановила між [Антоном] Денікіним і Директорією якесь провізоричне перемир’я.

ІІ) Щодо Галичини. Прийнявши за вихідну точку нашої політики, що Директорія змагає до нав’язання зносин з Антантою та що сю ціль швидко осягне, вказана є в галицькій справі отся політика.

Коли б внутрішній статут для Галичини в короткім часі був ухвалений і переведений в життя, треба його використати для скріплення наших внутрішніх сил. Пізнійше, коли Директорія увійде вже в зносини з Антантою треба буде дипльоматичною дорогою старатися усунути некорисні для нас постанови статута і осягнути якнайкориснійші умови плебісциту. Коли до часу нав’язання зносин між Директорією і Антантою галицька справа не буде ще полагоджена, треба всіми силами змагати до того, щоб Мирова конференція покликала до життя окрему комісію для цілого комплексу польсько-українських спірних питань. І до сеї комісії відіслала також галицьку справу.

З міжнародно-правного становища се було би ствердженням рівнорядности України і Польщі щодо галицької справи (тепер галицька справа трактується без участи України); з фактичного боку в такій комісії ми малиби вигляди на поважні успіхи. Коли ж настрої в державах Антанти змінилися би на нашу користь, коли Українська Держава представлялаби для держав Антанти певну вартість, тоді Польщу можна б і силою заставити уступитися в українських справах.

Взагалі, в галицькій справі Антанта не проявила супроти нас доброї волі. Але, з другого боку, з її поступовання видно, що вона Східну Галичину хоче на всякий випадок держати в своїх руках для дальшої політичної гри. Вона не віддала Східної Галичини дефінітивно Польщі, бо хоче держати Польщу в своїх руках перспективою одержання Східної Галичини, а рівночасно хоче мати вільну руку, коли Східну Галичину треба буде віддати чи Україні, чи Росії, тому коли вже раз будуть зладжені добрі зносини між Україною і Антантою, тоді Галичину можна буде відзискати.

Очевидно так представляється мені справа зі становища теперішньої хвилі. Вся політична штука в тім, щоби примінювати політичну тактику до кожночасних обставин. Коли б нам удалося довший час задержати в наших руках більшу територію і перевести на ній яку-таку державну організацію, тоді, в зв’язку з вказаними вище виглядами на зміну настрою в державах Антанти, можна сподіватися рішаючого звороту на ліпше.

8) Внутрішня праця в паризькій Делегації. Очевидно, що годі мені тут представити подрібно цілий механізм внутрішньої праці Делегації; ходить мені о зазначення тільки найважнійших моментів.

Президент делегації [Григорій] Сидоренко, позавчасною дипльоматичною працею, займається очевидно розділом праці і інформується про її висліди. Наскільки все те йому вдається, се залежить не тільки від нього, але також від внутрішніх відносин Делегації, про які буде мова пізнійше.

Побіч президента [Григорія] Сидоренка дипльоматичною працею займалися головно [Олександр] Шульгин, [Арнольд] Марголін і [Василь] Панейко. [Василь] Панейко мав у своїх руках всі галицькі справи, а разом з двома вищенаведеними членами Делегації займався також загальноукраїнськими справами. Від початку липня [Олександр] Шульгин і [Арнольд] Марголін знаходяться постійно на відпустці; були навіть внесли демісію на руки Міністра [Володимира] Темницького, яку недавно взяли назад. [Василь] Панейко в другій половині липня виїхав був до Швайцарії, Відня і Карлсбаду, де в першій половині серпня була нарада представників заграничних місій під проводом Міністра [Володимира] Темницького; при кінці серпня вернув до Парижа. Від липня дипльоматичну працю побіч президента [Григорія] Сидоренка вів головно д[октор] [Артем] Галіп.

З початком серпня д[октор] [Артем] Галіп був прийнятий французьким Міністром заграничних справ, [Stephen’ом] Pichon’ом, якому представив вироблені на нашій спільній нараді ([Григорій] Сидоренко, [Артем] Галіп, [Михайло] Лозинський) отсі домагання:

1) признати Директорію єдиною силою, яка на українських землях бореться з російським большевизмом, і всю підмогу, призначену Антантою для боротьби з большевизмом давати Директорії, а [Антону] Денікінові приказати уступити з українських земель;

2) утворити при Мировій конференції окрему комісію для польсько-українських спірних питань включно з питанням Холмщини і Східної Галичини;

3) посередничити в нав’язанню приязних зносин між Україною і Румунією;

4) посередничити в приязних зносинах мін Україною і Чехословаччиною, зокрема для полагодження справи угорської України.

[Stephen] Pichon сказав, що ся платформа є реальна, та що одначе справа не залежить від нього, тільки від [Georges’а] Clemenceau, якому він передасть всі українські пропозиції.

Побіч самостійної акції делегації президент [Григорій] Сидоренко разом з президентами делегацій инших національних держав, які повстали на території бувшої Росії (Естонія, Латвія, Литва, Грузія і инші держави Закавказзя), уряджував спільні засідання, обговорювання спільних справ і уряджування спільних дипльоматичних виступів. Таким способом вислано на Мирову конференцію кілька спільних нот з домаганням признання самостійности кожної з тих держав. Зокрема запротестовано спільною нотою проти підпирання [Олександра] Колчака і його змагань до відбудови Росії.

Треба також згадати про спільну акцію соціялістичних груп народів бувшої Росії. Ця спільна акція мала за ціль переконати французьких соціялістів про потребу признання самостійности національних держав на території бувшої Росії соціялістичним Інтернаціоналом. Як уже вище зазначено, ця акція осягнула на міжнародній соціялістичній конференції в Люцерні повний успіх.

Для впливання на публічну опінію у Франції делегація старалася нав’язати з паризькою пресою зносини. З огляду на недостачу відповідних фондів (инші делегації видавали на се десятки мільйонів) сі заходи не могли мати таких успіхів, яких ми бажали би. Одначе все-таки багато паризьких газет містило відомости і статті в нашім інтересі. Крім того, при Делегації існує пресове бюро, яке видає три рази на тиждень бюлетені з найважнійшими інформаціями про нашу справу.

Заходом Делегації вийшли також окремі публікації, а саме: 1) меморіял про українську справу, призначений для Мирової конференції; є се об’ємиста книга, де основно обговорені всі справи, зв’язані з утворенням Української Держави; 2) брошура [Олександра] Шульгина, яка коротко представляє політичну і культурну історію України аж до утворення Української Республіки; 3) брошура [Михайла] Лозинського про Західну Україну, де представлена політична історія Галичини включно з найновійшими подіями до 25-го червня 1919 р[оку]; 4) брошура [Михайла] Лозинського про польсько-українські відносини в Галичині за останніх 25 літ; ся брошура написана з сього приводу, що поляки представляли на Мировій конференції справу так, немов польсько-українські відносини в Галичині в останніх часах укладались щораз ліпше та що українці легко погодяться з приналежністю до Польщі; се твердження освітлено власне в сій брошурі; 5) брошура [Михайла] Лозинського п[ід] н[азвою] «Рішення Найвищої Ради в справі Східної Галичини», де зібрано всі рішення Найвищої Ради і ноти, якими Делегація реагувала на ті рішення, сі документи попереджує вступна стаття, яка освітлює ті рішення з українського становища; 6) брошура [Володимира] Тимошенка про господарські відносини на Україні; 7) і 8) два випуски нот, які Делегація вислала Мировій конференції. Крім того, приготовляються до друку инші річи.

Делегація через заложене для сеї ціли Товариство, зложене з трьох французів і американців і двох українців ([Володимир] Тимошенко і Іван Петрушевич) закупила в американців велике число товарів (одіж, взуття, санітарніматеріяли і т[ому] п[одібне]) потрібних для української армії. Ся справа тепер власне переводиться. Докладніше представлення сеї справи належить до тих, котрі нею займаються.

9) Внутрішні відносини в Делегації. Приїхавши до Парижа, я застав в делегації такі відносини:

І) Противенство між [Григорієм] Сидоренком і [Василем] Панейком, яке полягало на тім, що п[ан] [Василь] Панейко стояв на становищі, що він властиво творить окрему галицьку Делегацію. Формально се противенство згладжувалося тим, що п[ан] [Василь] Панейко виступав назверх, як Віце-президент цілої Делегації, одначе мимо сього се противенство зарисувалося дуже сильно, особливо у внутрішних відносинах. П[ан] [Василь] Панейко робив багато виступів в галицькій справі, про які не повідомляв ані [Григорія] Сидоренка, ані Делегацію. Галицькі справи полагоджував він при помочі п[ана] [Степана] Томашівського в своїм окремім бюрі, зовсім незалежнім від бюра Делегації, так, що ані [Григорій] Сидоренко, ані Делегація не мали вгляду в працю цього бюра. Так само інформації й матеріяли, які п[ан] [Василь] Панейко одержував з віденського Посольства Західної Области УНР, вважав він виключно своєю політичною власністю і за малими виїмками не подавав він до відома Делегації.

Через недостачу координації в праці між [Василем] Панейком і Делегацією було кілька випадків, де в тій самій справі вислано на Мирову конференцію окрему заяву від [Василя] Панейка, а окрему від [Григорія] Сидоренка. З другої сторони п[ан] [Василь] Панейко відмовлявся від спільних з [Григорієм] Сидоренком виступів у галицькій справі. Так, приміром, відмовився підписати ноту, яка була відповіддю на рішення Найвищої Ради з 25 червня про окупацію Галичини поляками. Свою відмову п[ан] [Василь] Панейко мотивував тим, що се нігде не водиться, щоб ноту підписував Президент і Віце-президент, та що підпис Президента зовсім вистачає. Одначе з огляду на те, що п[ан] [Василь] Панейко перед тим робив самостійні виступи в галицькій справі, [Григорій] Сидоренко, [Дмитро] Вітовський і я стояли на тім, що ноту повинен підписати також [Василь] Панейко, бо инакше готова вона викликати вражіння, що представник Галичини з нею не годиться. Коли ж [Василь] Панейко таки відмовився її підписати, на предложення [Григорія] Сидоренка підписали її я і [Дмитро] Вітовський, щоби було видно, що з нею солідаризуються делегати з Галичини.

Маю вражіння, що ся політика [Василя] Панейка робила на Мировій конференції некорисне для української справи вражіння. Між иншим використовували її поляки, вказуючи на те, що Галичина є щось зовсім окреме від України та що галицькі українці не дуже бажають собі злуки з Україною і тим самим легше їх прилучити до Польщі. Позатим зазначування окремішности Галичини від решти України викликало природню думку, що треба оставити між українськими землями давню австрійсько-російську границю з тою тільки ріжницею, що місце Австрії має зайняти Польща.

ІІ) Противенство між [Григорієм] Сидоренком, з одного боку, і [Олександром] Шульгиним та [Арнольдом] Марголіним – з другого. Се противенство полягало на тім, що [Григорій] Сидоренко стояв на становищі самостійности і вважаввсяку розмову про федерацію шкідливою для української справи, а [Олександр] Шульгин і [Арнольд] Марголін стояли на тім, що треба зачати розмови про федерацію. До [Олександра] Шульгина і [Арнольда] Марголіна прилучився [Василь] Панейко, який як, з одного боку, стояв на тім, що про галицькі справи не сміє говорити ніхто, крім нього, так, з другого боку, вважав себе укомпетентним говорити про справи загальноукраїнські. Про федеративну орієнтацію згаданих трьох членів Делегації була вже мова вище. Треба зазначити, що проти цієї орієнтації були всі инші члени Делегації.

ІІІ) З моїм і [Дмитром] Вітовського приїздом до Парижа повстало ще одно противенство, а саме п[ан] [Василь] Панейко демонстративно дав до пізнання, що наш приїзд для нього не бажаний та що він не бажає працювати разом з нами. Проти того, щоб ми брали участь в урядових засіданнях комісії для польсько-українського перемир’я, він очевидно не міг нічого зробити. Одначе поза тим поставив справу так, що унеможливив нам майже всяку дипльоматичну діяльність. На нашу думку, вся дипльоматична діяльність в галицькій справі повинна була бути ведена на основі взаємного порозуміння й взаємних інформацій про заходи окремих осіб. Тимчасом п[ан] [Василь] Панейко поставив справу так, що відмовився порозуміватись з нами, інформувати нас про свої заходи і взагалі мати з нами що-небудь спільного. Наслідком цього нам оставалось або вести дипльоматичну діяльність на власну руку, або відмовитися від неї. На власну руку ми не хотіли нічого починати, бо могло вийти так, що наша акція могла відріжнятися від акції [Василя] Панейка, що тільки компрометувало би цілу справу. Отже, ми рішили поза офіціяльними засіданнями ніяких инших кроків в кругах делегацій держав Антанти не робити, щоб не нарватися зі сторони п[ана] [Василя] Панейка на закид, що ми перешкоджаємо його діяльності.

Зате, працювали ми в повнім контакті з Президентом Делегації [Григорієм] Сидоренком і з цілою Делегацією. Ми від самого початку стали принципіяльно на тім, що Делегація повинна бути одноцільна, і ввійшли в склад Делегації. Ми брали участь в усіх засіданнях і нарадах Делегації. Я особисто був з доручення Делегації автором майже всіх нот, які висилала Делегація під час мого побуту. П[ан] [Олександр] Кульчицький, який виїхав разом з нами, як секретар і перекладчик, був приділений Президентом [Григорієм] Сидоренком до праці в секретаріяті Делегації, де показався дуже корисною силою, особливо як літературний перекладчик нот і публікацій на французьку мову.

10) Справа забезпечення родини [Дмитра] Вітовського. Дня 7-го липня [Дмитро] Вітовський виїхав з припоручення [Григорія] Сидоренка, щоб завести особисто усне звідомлення і письменні реферати про стан справи в Парижі до Директорії. Ми мали надію, що дістанемо для нього вільний проїзд через Румунію. Коли, одначе, справа затяглася, він, хотячи якнайшвидше виповнити свій обов’язок, вибрався літаком. Літак розбився, і він погиб. По німосталася вдова і двоє малих дітей. Очевидно належиться їм матеріяльне забезпечення від Уряду Української Республіки. В сій справі я говорив з Міністром [Володимиром] Темницьким, і він обіцяв мені предложити Директорії внесок на забезпечення родини [Дмитра] Вітовського одноразовою відправою в сумі 150 000 корон. Від себе ставлю внесення, щоб оба Уряди Української Республіки порозумілися в тій справі і якнайшвидше її полагодили. Одноразову відправу в теперішніх відносинах треба уважати настільки ліпшою, що дає відразу забезпечення без огляду на непевну будучність. Одначе з огляду на дуже низький курс корон треба признати по змозі високу суму, навіть вищу від висшезгаданої. Як член паризької Делегації [Дмитро] Вітовський оставав на службі цілої Української Республіки, і тому оба Уряди Республіки повинні у взаїмнім порозумінню забезпечити його родину.

11) Справа реорганізації паризької Делегації. З огляду на висше представлені відносини в Делегації, требаби її зреорганізувати в тім напрямі, щоби між окремими групами і членами її не було таких різких політичних і особистих противенств. Ніяких внесень в сім напрямі не ставлю. Сподіваюся, що Президент [Григорій] Сидоренко, приїхавши для особистого докладу до Директорії, докладнійше представить справу, і тоді Директорія зможе на тій основі видати відповідні зарядження. Зазначу тільки одно, що доки стоїться на становищі державної самостійности і єдности Української Республіки, доти цьому становищу повинна відповідати вся політика делегації. Взагалі в заграничній політиці і в заграничних репрезентаціях повинна бути переведена більша плановість і одноцільність. Очевидно оперта не на тім, щоб придніпрянці нехтували галичан або галичани придніпрянців, але на тім, щоб підбирати елементи, які розуміють вагу з’єдинення всіх українських земель в одну державу і вагу того, щоб всі части українського народу у взаємнім порозумінню спільно змагали до сеї ціли.

12) Моя дальша діяльність. Я виїхав до Парижа з уповноваження Державного Секретаріяту для полагодження польсько-українського перемир’я і взагалі польсько-української справи. У Відні дістав від Президента Української Національної Ради ще особисті інструкції, що в разі потреби можу остатися в Парижі. Тим часом склалося так, що я хоч і хотівби був повернутися на своє становище до краю, то не було для цього змоги. В Парижі, як уже згадано, увійшов я в склад Делегації і весь час брав участь у всіх працях Делегації, не обмежуючися тільки до галицької або до польської справи. Дня 12 серпня виїхав я з Парижа з мандатом бути представником Делегації на конференції представників заграничних місій в Карлсбаді. З огляду на те, що паризька Делегація не була поінформована докладно про час тої конференції, приїхав я до Карлсбаду вже тоді, коли конференція властиво закінчилася, так що відбув нараду тільки з Міністром [Володимиром] Темницьким і Державним Секретарем [Осипом] Бурачинським. Опісля задержався я у Відні, ждучи на полагодження пашпортових формальностей, і за кілька днів виїду до Швейцарії, а звідти до Парижа.

З огляду на те, що я маю уповноваження тільки від Державного Секретаріяту, звертаюся до Директорії, щоб вона, наскільки вважає мою діяльність в Парижі потрібною, дала мені також від себе уповноваження (мандат делегата такий саме, як мають п[ани] [Григорій] Сидоренко, [Василь] Панейко, [Олександр] Шульгині [Артем] Галіп). Взагаліж я ставлю себе і свою дальшу діяльність до розпорядимости Української Республіки і прошу оба Уряди Республіки уділити мені дальші уповноваження і інструкції.

В першій мірі маю на увазі дальшу діяльність в паризькій Делегації. Власне незабаром розпочне Мирова конференція полагоджувати питання, зв’язані з бувшою Росією, так що нашу Делегацію в Парижі жде важна праця. В дальшій мірі треба мати на увазі підготовчу працю для утворення Української Республіки в осідку Ліги Народів в Женеві. В часі, коли Ліга Народів вже зачне офіціяльно свою діяльність (се станеться тоді, коли Мирова конференція покінчить свої праці і розв’яжеться, отже, можливо, з початком будучого року), треба, щоб ці підготовні праці з нашої сторони вже були покінчені. В кінці в зв’язку з організацією української пресово-інформаційної служби в Західній Европі я міг би обнять в цій области відповідне, самостійне становище. Взагалі наскільки я не мав би остатися в Парижі, вважав би за найвідповіднійше місце діяльности для себе в Швейцарії.

Відень, 12 вересня 1919

В справі організації української пресової служби заграницею. В місцях осідку представництв Української Республіки заграницею повстали звичайно заходом сих представництв українські пресові бюра. Такі бюра існують у Відні, Берні, в Парижі, в Амстердамі, в Гаазі, в Лондоні. Декуди проявляють вони більшу діяльність, декуди меншу. Головною недостачею діяльности сих бюр є те, що вони організаційно не є зв’язані з собою і кожне з них працює на свою руку. Дальшою недостачею те, що на них нема окремих певних фондів і їх діяльність залежить від того, чи і оскільки фондів може Місія, при якій таке бюро існує, на нього обернути. Щоб такі бюра сповняли як слід свою задачу, треба конче перевести їх реорганізацію, утворити заграницею один центр, який управляв би діяльністю всіх бюр, і визначити на сю ціль відповідні фонди.

Окрему увагу треба звернути на бюро у Відні. Воно повстало при Посольстві Західної Области УНР і на етаті сього Посольства остає досі.

Маючи до розпорядимости тільки дуже скромні фонди, се бюро може сповняти своєї задачі в тій повноті, яку на нього наклали обставини. А саме досі воно було тим центром, з якого розсилаються відомости до всіх инших заграничних бюр. Таким чином се бюро обслуговує інформаційні інтереси цілої Української Республіки. Ясна річ, що коли воно має як слід сповняти сю задачу, повинно воно одержувати на се такої фонди від цілої Української Республіки, бо ті фонди, які воно може дістати від Посольства Західної Области УНР, далеко не вистають на сповнення сеї задачі. Отсі мої уваги прошу оба Уряди Української Республіки взяти під розвагу і видати відповідні зарядження.

Д[окто]р М[ихайло] Лозинський

***

Друкується за копією, машинопис завірений Миколою Мироновичем / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 280. – Арк. 164-186.

Частина справоздання була надрукована: Лист з Парижу (від власного кореспондента) / Михайло Лозинський. – Воля. – Відень, 1919. – Том 3. – Число 3. – С. 113-118.


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 281-300.