Олександр Шульгин, справоздання Симону Петлюрі Париж, вересень 1919
Частина І. Проблема визнання Української Народної Республіки і загальна ситуація.
Визнання Української Республіки – це та проблема, яка найбільш обнімає всі питання, які стосуються до діяльности делегації в Парижі і моєї зокрема. Всі ми добивалися цього визнання, але досі не досягнули. Необхідно з’ясувати, які саме перешкоди і яке відношення до справи зустріли ми в Парижі.
Незнання української справи. Перш за все наша справа була майже зовсім невідома в Парижі серед усіх делегацій і громадянства. В той час, як кожна нація вела роками свою агітацію, в той час, коли чехи, поляки, румуни, югослави, греки мали силу літератури, сипали грішми, щоб мати за собою пресу, ми нічого не робили, і паризька Делегація мусила одночасно і давати самі елементарні відомості про справу, і займатися дійсно дипльоматичною роботою. До того ж в нашому розпорядженню майже зовсім не було літератури на французькій мові, з відповідними науковими і статистичними даними. Тільки з часом Делегація могла випустити кілька праць «Chronologie des Principaux événements en Ukraine…» – написану мною, брошуру [Михайла] Лозинського «La Galicie Orientale», мою брошуру «Les problèmes de l’Ukraine», офіціяльний «Mémoire sur l’indépendance de l’Ukraine…», головним редактором і співробітником якого довелося бути мені, дві инші брошури п[ана] [Михайла] Лозинського з документами про галицько-польські стосунки і про галицьку справу перед конференцією, нарешті журнал, спільний з иншими народами колишньої Росії, і бюлетень, що виходить вже кілька місяців. Тепер можна сконстатувати, що українську справу знають значно краще, але ще багато треба працювати.
Недовір’я до України за колишні відношення до Німеччини. Крім незнання нашої справи нам дуже шкодять колишні стосунки з німцями. Ні Берестейського миру, ні справи з [Павлом] Скоропадським представники Антанти забути не можуть. Більшість дипльоматів знає, як ми пояснюємо ці стосунки, які події були прикінці періоду [Павла] Скоропадського, як народилася Директорія, але все ж недовір’я залишається. Берестейського миру вони забути не можуть. А при страшенній лютости щодо німців з боку всіх трьох великих держав Антанти, і особливо Франції, це нам дуже шкодить. Але все ж потроху нові надії і постійні заяви президента Директорії отамана [Симона] Петлюри про нашу антантську лінію примушують потроху зміняти цей погляд.
Бажання утворити велику силу на Сході Европи – ця сила Росія. Справі визнання України ще дуже заважає ідея сильної Росії, якої і досі не відкинули держави Антанти, а саме Англія і особливо Франція. Німеччина з своїм 70-мільйонним, трудолюбивим населенням навіть тепер, побита і знесилена, не дає спокою Франції, а навіть і Англії. Щоб компенсувати силу Німеччини, багато дипльоматів і політиків цих країн рахують і досі на Росію. При цьому відділення України від Росії вони вважають як ослаблення останньої і ставляться до незалежности негативно. До того росіяни скрізь, не дивлячись на нашу контракцію, впевняють, що Росія без України жити не може. Звичайно, проти ідеї сильної Росії ми боремося весь час, і головна наша зброя – се приклад недавнього минулого: Росія в критичний момент розвалилася. Треба сказати, що скептицизм до Росії є досить широкий, але все ж надії на псів покладають.
Страх перед майбутньою Росією, коли вона дійсно відновиться. Але ще більшим нашим ворогом є страх перед Росією, коли вона відновиться. Настрій людей, преси і дипльоматів міняється в справі відношення до Росії в зв’язку з успіхами і невдачами [Антона] Денікіна і [Олександра] Колчака. Але все ж більшість переконана цілком в тому, що большевики упадуть і відновиться Росія. Відновиться новий колос, якого зарані всі бояться. Про це завжди говорять французи, про це мені сказав один видний представник Америки: всі ми боїмося Росії і Ви самі розумієте чому. Росії, себто [Олександру] Колчаку і [Антону] Денікіну, дають допомогу, хоч вона і не така велика, як Антанта могла б дати. Почасти, щоб відновити сильну Росію на Сході Європи, але ще далеко більше для того, щоб запобігти ласки у росіян на будуче. І одна з найголовніших причин, чому України не визнають, це страх перед майбутньою Росією.
Як боротись з цим «страхом». Нам допомагають самі росіяни. Потроху вони починають схилятись до німецької орієнтації. Росіяни гадали, що за їх вірність Антанті навіть під час большевизму французи, англічани та инші дадуть і військо, і зброю, і гроші, але та допомога, яку вони мають, їх зовсім не задовольняє. Антанта вже знає, що серед росіян починається поворот, але поки що це є для їх стимул, щоб ще більше боятися Росії і їй угоджати. Тільки коли росіяни підуть виразніше в бік німців, відношення до Росії круто зміниться. Тоді Росію почнуть ослабляти і підтримуватимуть наш «сепаратизм». І от для того, щоб нам виграти на цей випадок, необхідно і далі, не дивлячись на всю неприязнь до нас з боку Англії та Франції, стояти на антантофільській лінії. Те, що в цьому напрямку пан голова Директорії Головний Отаман [Симон] Петлюра робить нам вказівки, справляє якнайкраще вражіння. Все ж треба пам’ятати, що страх перед Росією домінує над усім. І проти волі Росії Антанта іти не зважується. Коли дійсно відновлення Росії піде разом з Німеччиною, Франції кінець, Англії теж ця перспектива не дуже приємна.
Негодність влади на Україні. Далі, визнанню України заважає стан внутрішній і військовий, який досить добре відомий є представникам Антанти. Раз у раз доказуємо ми їм, що коли Україна мусить одступити свої землі большевикам, ми мали військовий неуспіх, то це є результатом їх невдалої політики: одеської та галицької. Багато французів і инші самі це розуміють, але факт остається фактом: на Україні ще немає певного ладу, анархія панує, з цього погляду величезну шкоду роблять нам єврейські погроми. Про це вже відомо скрізь, і я прикладаю навіть протест, який підписаний був дуже визначними людьми Франції. Я глибоко переконаний, що Уряд наш робить все, що можливо, щоб не допустити цих погромів надалі, але чим яскравіші будуть повідомлення про боротьбу з цим тяжким явищем, тим краще вражіння буде в Европі.
Дуже часто також робили нам закиди дипльомати, що у нас, українців, Уряд занадто лівий, що ми часом поближаємося до большевизму. На це ми категорично відповідаємо, що наш Уряд є демократичний, але поміркований. Ми не бажаємо бути месіями Европи, як росіяни. Ми хочемо утворити державу на тих самих підставах, на яких до цього часу існували инші европейські держави. Цілком не з погляду внутрішніх наших відношень, а з погляду міжнародного я вважаю, що нам дійсно потрібне коаліційне демократичне Правительство. Взагалі ж досі в Европі не певні в тому, що ми здібні до державного життя. Коли ми доводимо, що ми вже показали свої сили, нам кажуть, що сього не досить і треба працювати надалі, коли ми хочемо самостійности або навіть будь-якого забезпечення наших прав. В усякім разі, поки хоч половина України не буде в наших руках, поки не заведемо ми певного ладу, ніхто й ніякі делегації не доб’ються того, щоб Україну визнали держав Антанти. При таких умовах як зараз, а особливо при тих, які були два-три місяці назад, нас могла визнати тільки держава, яка кровно зацікавлена в нашому існуванню. На жаль, поки що серед держав Антанти ніхто, крім, може, Румунії, такого кровного інтересу в нашому існуванню немає.
Загальне резюме настроїв. Підводячи ітоги тому, які настрої панують серед урядових кол антантських держав, можна сказати так: не одкидаючи, що в майбутнім обставини складуться так, що Україна буде визнаною, вони заявляють: ми проти розділу Росії, а нам радять федерацію з цією останньою.
Частина ІІ. Як ми доводили, що Україну необхідно визнати. Суверенітет українського народу.
Як же при таких умовах переконувати Антанту, що Україну треба визнати, які аргументи мала наша Делегація; перш за все найтвердіше приходилось стояти на тому, що наш народ, як і всі инші народи, має право на свій суверенітет. Докази етнічні, історичні, економічні, політичні приводилися нами якнайширше, мною в цій справі написана вже згадана брошура «Les problèmes de l’Ukraine», де я хочу обов’язково довести, що воля нашого народу, віковічна воля його ясна: він хоче творити сам своє життя, хоче бути державним і незалежним. Але загальних уваг не досить – необхідно спиратися на певні докази, які б здавалися найбільш переконуючими і зацікавлювали б представників Антанти. Таких головних доказів можу сконстатувати чотири:
Воля народу.
1) Ми, українці, розвалили Росію. Коли Росія знов штучно відновиться, ми знов її розвалимо. Воля українського народу існувати самостійно, і перечити цій волі ніхто не може. Поки Україна на буде визнаною, спокою на сході Европи не буде. Це аргумент, який найбільше вживався п[аном] [Григорієм] Сидоренком, але якого і я теж не ігнорував, за винятком першої фрази, бо гадаю, що Росія розвалилася сама, в усякому разі, розвал Росії в Парижі рахують криміналом, і така заява справляє тільки негативне вражіння.
Економічний і фінансовий аргумент.
2) Другий доказ спирався на момент економічний і фінансовий. Україна заплатить свою частину боргу (щось коло 30 % російського боргу). Крім того, нам на Україні потрібні капітали. Ми будемо тільки радіти, коли західні капітали прийдуть до нас, бо наша буржуазія національно нам чужа, і ми воліємо мати краще чужоземний капітал. Говорилось, що, коли Україна буде визнаною, можливі ріжні економічні порозуміння, вигідні для держав Антанти. Особливо ми звертали увагу Франції, але також і Англії. Цю точку обороняли в ріжних формах, здається, всі делегати, і вони справляли певне вражіння.
Необхідність визнати Україну навіть виходячи з ідеї Антанти про федерацію.
3) Третій доказ виходив з психіки антантських держав і страху перед Росією і бажання утворити федерацію Російську. Ми, говорилось їм, стоїмо на грунті незалежности Республіки і суверенности нашого народу. Ви хочете федерації. Але, питаємо ми, як Ви її утворите. Росія не існує, Росія розпалася… ніякої федерації зверху ніхто утворити не може. Для того, щоб утворилась ця федерація, необхідно спершу, щоб організувалися ті держави, які Ви хочете федерувати. Ці держави необхідно консолідувати, а для того необхідна допомога Антанти. Антанта перш за все мусить визнати всі держави, які утворилися на території бувшої Росії, і перш за все Україну. Тільки визнані, сконсолідовані держави в силі заключити ріжні договори і між иншим і договори про федерацію і конфедерацію. Ви кажете, що стоїте на грунті самовизначення націй: і наш нарід вже не раз висловив свою волю до державного життя і, коли хочете, він скаже ще своє слово, коли прийде час Установчих українських Зборів. Таким чином, чи стоїте ви на грунті незалежності, чи федерації, – Ви мусите визнати Українську Республіку. Так приблизно я формулюю цей аргумент в «Les problèmes de l’Ukraine». Але найбільш енергійно розвиває його п[ан] [Арнольд] Марголін в своєму листі до [Walford’а] Selby, шефа відділу російських справ при англійському міністерстві. Цей аргумент настільки сам з собою нав’язується в розмові з іноземцями, що його фактично більш або менш вживали і инші члени делегації.
Необхідно визнати Україну для успіху боротьби з большевиками.
4) Четвертий важний аргумент будується на ідеї боротьби з анархією і большевизмом. Єдиний засіб, казали ми представникам Антанти, завести лад, – побити большевиків, – це спертись і допомогти національним державам, що повстали навколо Совітської Росії. Ця думка формульована мною в моєму останньому інтерв’ю в газеті «Temps», надрукованому «Humanite»: Le seul moyen de réaliser l’ordre dans l’est européen en menant une lutte efficace contre le bolchevisme, est de soutenir les Etats nationaux qui se sont formés autour de la Russie Sovietiste. Or jusqu’ici ces Etats et notamment l’Ukraine, n’ont pas été aidés par l’Entente qui a prêté son appui aux Généraux Russes. Mais tandis que malgré cette aide, [Alexandre] Koltchak pécule dans les plaines Sibériennes et que [Anton] Denikine a du son avance surtout a l’action parallèle de [Symon] Petlioura nous voyons tout au contraire le General [Symon] Petlioura, fort seulement de la conscience de son peuple et de son bon droit délivrer la terra natale et notre capitale Kief. Le conclusion est claire : il faut que la France, il faut que l’Entente reconnaissent la République Ukrainienne en lui donnant l’appui nécessaire.
Цей аргумент мені здавався особливо конкретним і, здається, він примушував дипльоматів конференції найбільш звертати на себе увагу, бо для боротьби з большевизмом вони могли піти досить далеко. От ті головні точки на яких, крім загальних історичних, економічних та етнографічних уваг, базіровали ми наші докази про необхідність визнати Україну.
Частина ІІІ. Резюмативна.
Резюмуючи, мушу сказати, що коли на початку вересня 1919 року я побував в делегаціях, мені сказали, що хоч вони і не признають зараз Україну, але вони не зрікаються, що в майбутньому Україна буде признаною. Це буде залежати перш за все від нас самих. «Треба дати факти, які показують, що українці здібні організувати державу», – говорив англієць. «Організуйте державу, в яку можна було б післати своїх людей без риску і спевнитися, що в Вас є лад», – говорив француз.
Існування небольшевицької Росії і самостійної України до певної міри виключать одно друге. Германофільська Росія – визнання України. Далі, як це видно з попереднього викладу, визнання України Антантою і саме її існування залежить від двох міжнародного характеру причин: 1) чи буде існувати Росія, чи ні. Коли стан анархії продовжиться в Росії, тоді прийдеться прийти до ідеї Берестейського миру і визнати Україну; 2) на випадок коли Росія існуватиме – справу рішить питання, чи буде Росія з німцями, чи з Антантою. Коли з німцями, а се дуже можливо, тоді Англія і Франція почнуть ослабляти Росію і першу чергу визнають Україну.
Необхідно і надалі домагатись визнання Української Республіки. Все це показує, що і надалі необхідно домагатись визнання Української Республіки, що в майбутньому, може, і здійсниться.
Можливе великих держав в східноєвропейських справах. Питання тільки в тому, що буде, коли дійсно повстане Росія, коли вона все ж не кинеться в обійми німців і не матиме проти себе Антанти. Що буде, коли великі держави, як Англія та Франція, заклопотані своїми внутрішніми справами, не зможуть мішатись в наші східні справи. Треба сказати, що французькі справи настільки тяжкі, що мені в міністерстві вже тепер було висловлено майже повне désintéressement – незацікавленість – і неможливість втручатись в наші справи. Ясно, що тоді нам сам на сам прийдеться одстоювати свою незалежність від північного сусіда і тоді вже на місці прийдеться судить, чи маємо ми на те сили, чи ні, і на яких умовах ми можемо помиритися. В усякому разі, не дивлячись на те, що ідеалом міждержавних відносин я вважаю федерацію, так, як всі українські політики, гадаю, що Росія – це найгірший контрагент федерації. Російський імперіялізм для нас найопасніший. Через це ідею федерації з Росією я вважаю можливим допускати тільки на дуже поганий кінець, котрий ми повинні все ж передбачати. Ні з большевизмом, ні з реакцією ми порозумітись не можемо. Иншої ж сили поки що на півночі і не видно. В усякому разі, ми повинні в нашій дипльоматичній праці скрізь і з усією енергією продовжувати добиватись визнання з боку великих держав Антанти і з боку всіх инших сусідів, в тому числі і від росіян, хоч вони, звичайно, були останніми (але обставини і їх можуть привести до того).
Кінчаючи огляд загальної ситуації, я повинен сказати, що цілком поділяю політику зближення з Румунією. Румунія нас не врятує цілком, не збудує нам держави, але підтримає нас в цей критичний момент. Щодо Польщі, то я хоч і бажаю зближення з нею, але на підставі порозуміння хоч якого-будь в справі Галичини. Гадаю, що треба одняти од поляків всяку можливість казати, що ми хоч часово зрікаємось Галичини. Галичину я вважаю, певно як і весь Уряд, абсолютно необхідним каменем при будуванню держави. Не так нам потрібно з’єднати відразу наші всі етнографічні землі. Це може прийти з часом, коли ми існуватимемо, але без Галичини я не уявляю собі України.
[Олександр Шульгин]
***
Опубліковано: Олександр Шульгин в українському державотворенні та міжнародній політиці / Збірник наукових праць та документів: Наукове видання / Упоряд. В. Піскун. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2016. – С. 180-187.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 275-281.