Володимир Кедровський, справоздання Андрію Ніковському, Андрію Лівицькому, Рига, 29 вересня 1920
Пане Міністре.
Очікуючи прибуття до Риги польських і большовицьких делегатів, дипльоматична Місія почала шляхом преси підготовлювати громадську думку, сприяючу нашій справі. Наскільки удалося це осягнути, Ви, пане Міністре, можете бачити з прикладаємих до цього докладу перекладів з латиської преси: від 19.ІХ, «Рига, Україна і Крим»; «Jaunākās Ziņas» «Чи підписати нам договір з комуністичною Україною»; «Latvijas kareivis» від 21.ІХ «Балтійські держави і Україна».
Врешті польська Делегація прибула до Риги і, не дивлячись на обіцянку п[ана] польського Посла [Witold’а] Kamienieck’ого ввести мене в коло польської Делегації, він три дні зовсім не повідомляв про прибуття Делегації і навіть влаштовуючи чай в честь Делегації, не закликав мене, не дивлячись на те, що був закликаний ввесь дипльоматичний корпус.
Рішуча заява п[ана] [Leon’а] Wasilewsk’ого п[ану] [Михайлу] Паращуку, що «про допуск української Делегації на мирові переговори не може бути і мови», по-друге, неопротестовання п[аном] [Jan’ом] Dąbski’м повноважень, представлених совітською Делегацією від імени також і УССР і, нарешті, неясність декларації польської в справах спільних кордонів з Росією – все це заставило мене віднестися до поставлення української справи на Мировій конференції через польську Делегацію з певним застереженням. Відповідно сему накреслилось надалі завдання моєї роботи щодо конференції, себто коли неможливо здобути абсолютно конкретних наслідків для нашої справи зараз, то треба було б повести роботу в напрямку якнайширшого піднесення укр[аїнської] справи в пресі, а якщо вдасться, то і на конференції в спосіб доказу неможливости мати спокій на Сході Европи, поминаючи УНР. Вдруге, натискуючи певними шляхами і на большовиків і безпосередньо на поляків, повести справу так, щоб переговори затягнулись якнайдовш і, коли можливо, то розбилися остаточно на українському питанню.
Положення України значно поліпшила несподівана для поляків, але зарані відома мені декларація большовицької Делегації з домаганнями признання суверенности України, Білорусії і Сх[ідної] Галичини. Ся декларація відразу змінила відношення до нас поляків, які почали шукати у мене допомоги в справі вияснення того, що большовики не мають права говорити в імени України. Таким чином, українська справа стала на чергу дня. Нападки в пресі ризькій, закордонній, а також окремих політичних діячів в Ризі, інспірованих мною на поляків за те, що вони почали говорити із сов[ітською] Україною, маючи в той же час союз із УНР, примусили поляків стать на шлях уневажнення мандатів сов[ітської] України шляхом замовчування в дебатах і офіціяльних документах УССР. Значно справу українську серед польської Делегації вияснила і посунула промова [Wincent’а] Witos’а на відкриттю Сейму в частині, що торкалася України.
Весь комплекс цих обставин заставив п[ана] [Jan’а] Dąbsk’ого, з яким я вже раніш мав два рази розмови, в яких він ухилявся від прямих відповідів (більш певно висловлювались посли [Feliks] Perl, [Norbert] Barlicki і [Władysław] Kiernik, які обіцяли справу українську при нагоді якнайширше піднести), прислати до мене п[ана] [Marian’а] Szumlakowsk’ого з певними інформаціями в українській справі. Остаточно відношення і тактика польської Делегації вияснилась на побаченні п[ана] [Jan’а] Dąbsk’ого з прибувшим до Риги п[аном] [Тимошем] Олесіюком, якому [Jan] Dąbski’й зазначив і прохав передати Уряду УНР слідуюче:
а) польська делегація і надалі стоїть на основах, зазначених в попередньому порозумінню з Урядом УНР;
б) аби не розбивати з першого дня переговорів, по тактичним причинам, польська делегація прийняла совітські мандати з позначеннями «УССР», не підіймаючи поки що з цього приводу шуму, однак вважає се справою лише титулятури, яку в потрібний момент можна буде відповідно поставити. З свого боку польська Делегація предложила уповноваження для переговорів лише з РСФСР, які також російською Делегацією були прийняті без застережень. Делегація польська свідомо не вживає ні в дебатах, ні в деклараціях, ні загалом в документах УССР, а лише РСФСР, як навпаки російська Делегація демонстративно вживає обох назв спільно. В певний мент, коли справа дійде до сформулювання пункту договору, де позначатимуться договорюючися сторони – польська делегація опротестує на підставі своїх уповноважень УССР яко контрагента.
Отже, по словам [Jan’а] Dąbsk’ого, юридичного визнання УССР до цього часу не було. Вчора в деталічному проекті основ договору, запропонованому большовиками, єсть два пункти, що торкаються України. Вони звучать приблизно так: 1) Уряд польський, як і Уряд російський, признає без всяких застережень суверенність Білорусії і України… (Литви, Латви, Естонії і инших держав б[увшої] Рос[ійської] імп[ерії]). 2) Уряд польський визнає існуючі уряди республіки Литви… Білорусії і України. Таким чином, визнається суверенність України і Уряду без зазначення, які ці іменно Україна і Уряд – совітські чи демократичні. Тому поляки, приймаючі сі пункти, залишають собі можливість вважати законним урядом України уряд УНР.
Польська делегація буде старатися затягнути переговори аж до того часу, коли Україна зорганізує собі силу, яка забезпечила би їй дальше успішне провадження боротьби. Тому виключна увага мусить бути звернена Урядом УНР на організацію своїх військових сил і здобуття якнайширшої території, бо все ж таки після завішання зброї – наступить мир і Україна лишиться з однією своєю силою живою для продовження боротьби. Щодо участи української Делегації до переговорів, то зараз се єсть неможливо, бо большовики зірвали би переговори, а польська делегація не може брати сього на себе.
З свого боку звертаємо увагу на те, що все-таки основним моментом переговорів являється для поляків здобуття фіксації і від большовиків лінії своїх границь по польсько-українському договору. Наша робота тут, і особливо в Варшаві, мусить бути направлена до того, що коли стане така фіксація, то мусять бути забезпечені поляками виконання їми зобов’язань по польсько-українському договору. В противному разі ми повинні були б рішуче протестувати проти анексії українських земель. Особливо звертаємо увагу Вашу, пане Міністре, на сей пункт і просимо відповідних вказівок.
Що ж торкається большовицької Делегації, то вона від первісних вимог своїх, які ставила спочатку дуже рішуче, зараз починає все більш і більш одступати. Так одступили вони від домагання незалежности Сх[ідної] Галичини і нині вже пертрактують про Збруч яко границю з Польщею. Взагалі треба зазначити, що первісний непримиримий настрій большовицької Делегації значно спав після одержання інструкції В[сероссийского] Ц[ентрального] И[сполнительного] К[омитета] та і нервове бажання якнайскорше заключити перемир’я просвічує через всю діяльність большовицької Делегації. Із сего, а також і з того, що [Адольф] Йоффе все більш і більш веде розмови про «демократизм», місцеві політично-дипльоматичні кола виводять, що, очевидно, в Росії єсть якийсь внутрішній розклад серед населення чи армії і большовики не в стані в широкому масштабі далі продовжувати боротьби. Се потверджується і моїми спостереженнями над большовицькою Делегацію і внутрішнім життям Росії.
В складі совітської української Делегації нема зовсім свідомих українців, за виключенням галичанина [Михайла] Барана яко експерта, він використовується для нажиму на большовиків в справі Галичини, що заставляє поляків бути більш лояльними в відношенню до нас.
В Ризі зараз знаходиться також дві білоруських делегації – одна від совітської, друга від демократичної Білорусії. З останніми знаходимося в таємному контакті, а вони мають зв’язок з совітськими білорусами. Присутність сих делегацій дає нам можливість мати відповідні впливи на хід переговорів.
27 вересня прибула Делегація Уряду [Євгена] Петрушевича в складі К[остя] Левицького, О[сипа] Назарука, [Миколи] Крижановського, [Ернеста] Брайтера і [Луки] Мишуга. В дорозі до Риги єсть якась Делегація від м[іста] Львова в складі Ернеста, Дрейера і Друльського. По поки що не провіреним відомостям в Ревель прибув В[олодимир] Винниченко (телеграфічно перевіряємо).
Сьогодня мали побачення білоруси, направлені нами, із галичанами і встановили між собою контакт. Галицька Місія подала до конференції заяву, яку прикладаємо. Домагатись прийняття на конференцію Делегація галицька не буде і вступила би лише тоді, якби її було запрошено. Щодо загальноукраїнських справ думка їх така: поки не сконсолідується Придніпрянщина, Галичина мусить домагатися самостійности і, коли це вдасться, існувати самостійно, до слушного часу. Взагалі вони не мислять окремого існування Галичини рівночасно існуванню України Придніпрянської.
До цього долучаю часописи ризькі, в яких повністю приведені протоколи конференцій. Прошу пана Міністра вибачити, що за браком часу і в цілях скорішого інформування Вас ці протоколи не переписані окремо. З сих самих причин сей доклад до Вас подається спільно з паном [Тимошем] Олесіюком.
Голова Місії
[Володимир] Кедровський,
[Тиміш] Олесіюк
***
Друкується за примірником Місії УНР у Польщі, машинопис з автографами / ЦДАВО України Ф. 3697. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 55-57.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 605-609.