Андрій Лівицький, «Начерк в справі утворення і діяльности української дипльоматичної місії в Річі Посполитій Польській з дня 3-го жовтня по день 7-го листопада 1919 року» Ісааку Мазепі, Варшава, 7 листопада 1919
Орієнтація на самих себе і закордонна політика українського М[іністерст]ва закордонних справ. Пошукування та заключення союзів. Українська влада твердо стояла на грунті самостійности України. Принципом її політики – був і є девіз «орієнтація на самих себе», але орієнтація на себе не значить ізоляція. Українська влада в своїй закордонній політиці, отже, стала на принципові нав’язання доброзичливих відносин з тими із своїх сусідів, політичні інтереси яких не можуть бути ворожими існуванню самостійної України. Найближчими географічно сусідами України є народи румунський та польський. З національними державами цих народів Україна у своїй закордонній політиці і старалася нав’язати такі доброзичливі відносини, які б не тілько не стояли на заваді утворенню самостійної України, а навпаки, при певних умовах помагали б скріпленню тої самостійности і перейшли б в формальний союз з Україною.
Надзвичайна дипльоматична українська Місія в Польщу на чолі з п[аном] [Пилипом] Пилипчуком. З метою дійти до належного порозуміння з Польщею і підготовлення можливого союза, Уряд УНР вирядив був в Польщу 9-го серпня б[іжучого] р[оку] Надзвичайну дипльоматичну Місію в складі: голови Місії п[ана] П[илипа] Пилипчука, полковника К[лима] Павлюка, [Володимира] Тулюпи і полковника Ю[ліана] Липницького.
Причини відкликання Місії на чолі з паном [Пилипом] Пилипчуком. Місія нав’язала з польським Урядом зносини, але не закінчила доручених їй завдань і була відкликана. Причиною сього було те, що Місія та предложила польському Уряду декларацію від 19-го серпня, в якій:
1) намітила установлення державних з Польщею кордонів, хоч не була на те уповноважена владою УНР і
2) в справі аграрного питання висловила передчасне запевнення, що справа аграрна на Україні буде переглянута уставодавчим Парляментом, а також для шерегу місцевостей, які були звільнені спільною акцією українських та польських військ від большовиків, – передбачала повернення в земельних відносинах «status quo ante», що частково, по суті річі, відміняло б існуючий на Україні земельний закон.
Нова дипльоматична Місія на чолі з Міністром п[аном] [Андрієм] Лівицьким. Внаслідок вищезгаданого, Місія [Пилипа] Пилипчука була відкликана Урядом, а для вирішення польсько-українських справ і зав’язання бажаних з Польщею стосунків – Уряд УНР відправив нову Місію. Склад згаданої Місії уложився такий:
а) голова Місії – Міністр юст[иції] і керуючий Міністерством закордонних справ – А[ндрій] Лівицький;
б) перший повноважний заступник голови, ст[арший] радник Л[еонід] Михайлів (канд[идат] укр[аїнського] Уряду).
в) другий заступник голови, секретар З[ахідної] О[бласти] УНР старший радник д[окто]р [Стефан] Вітвицький (канд[идат] галицького Уряду).
г) політичні радники п[ан] П[рокіп] Понятенко (кандид[атура] У[країнської] С[оціял] Д[емократичної] Р[обітничої] П[артії]), д[окто]р [Антін] Горбачевський (канд[атура] галиц[ького] Ур[яду]), д[окто]р [Михайло] Новаковський (канд[идатура] гал[ицького] Ур[яду]), Б[орис] Ржепецький (канд[идадтура] У[країнської] П[артії] С[оціялістів] Р[еволюціонерів]), П[етро] Мшанецький (канд[идатура] У[країнської] П[артії] С[оціялістів] Р[еволюціонерів]). Опріч того, у Місію ввійшли фахові радники по справам торговельно-економічним та військові експерти. Пізнійш також Місія була поповнена радником п[аном] Богартом, кандидатура якого була виставлена Міністерством жидівських справ.
Виїзд Місії з України і прибуття її до Варшави. В зазначеному вище складі за виключенням тільки голови Місії та радника Богарта, Місія виїхала з Кам’янця-Под[ільського] 3-го жовтня і прибула до Варшави 8-го жовтня. Перші кілька днів пішли на залагодження формальностей та на необхідні візити. Далі Місія очікувала приїзду п[ана] голови Місії, що прибув до Варшави пізнійше, і тільки 28-го числа жовтня остаточно могли розпочатися вже офіціяльні україно-польські переговори делегацій.
Склад Делегації для ведення польсько-українських переговорів. Польський Уряд для ведення переговорів з Місією утворив Делегацію в складі 4-х осіб, на чолі якої поставлено Повномочного Міністра, б[увшого] Посла Польщі до Швейцарії п[ана] [August’а] Zalesk’ого. Українська Місія виділила з свого складу Делегацію також в складі 4-х осіб. Голова Місії, Міністр [Андрій] Лівицький через лихий стан здоров’я, а також будучи зайнятий справами Місії в иншій формі, провід українською Делегацією мусив передати свойому першому заступникові ст[аршому] радникові Л[еоніду] Михайлову.
Перше засідання польсько-української конференції. Конференція розпочала свою діяльність 28-го жовтня. На цій конференції була прочитана Декларація, в котрій Місія намітила була ті вирішення принципіяльних і спірних питань, від обопільного погодження на які залежала згода і дальше ведення переговорів. Копія внесеної на розгляд української Делегації Декларації до цього долучається.
Повернення Декларації і її критика представником польського Уряду. Декларація зустріла в польських урядових колах холодне критичне відношення і була повернена українській Делегації назад. Як оцінили польські офіціяльні кола засадничі принципи Декларації – можна бачити і з промови члена Делегації п[ана] [Roman’а] Knoll’я, що виступив з польського боку офіціяльним критиком тих засадничих принципів. Копія промови п[ана] [Roman’а] Knoll’я до цього долучається.
Перенесення центра переговорів про порозуміння з офіціяльних кол в кола громадсько-політичні. Звернення Декларації і її гостра, безоглядна критика при инших умовах знаменувала б собою не що инше, як тільки розрив в переговорах. Але добра воля української Місії не шукала такого розриву, і тому українська Делегація прийняла звернену Декларацію для перегляду її під протиставленням критики з боку польської Делегації, отже, фактично замість розрива – наступила перерва в веденню переговорів і центр ваги діяльности Місії було перенесено з кол офіціяльних в кола неофіціяльні.
Вже і ранійш Місія старалась нав’язати з громадсько-політичними колами, з метою як популяризації тих завдань, з якими Місія приїхала, так і з метою, аби орієнтуватися в напрямках польської політичної думки.
Сприяючі і противні самостійности України політичні течії в польській громадсько-політичній думці. Тут доводиться сконстатувати, що основна ідея необхідности признання самостійности України і нав’язання між нею і Україною союзних стосунків – зустріли підтримку лише в колах Польської партії соціялістичної (ППС), почасти серед людовців. Серед ліберальної буржуазії (як, наприклад, «demokratyczny Central») ідеї ці наражаються на цілий шерег сумнівів, а серед націонал-демократів і консерваторів – то і просто вороже відношення. А треба сказати, що якраз саме на останні кола і опирається сучасний польський Уряд. Близькі до Уряду націонал-демократи та консерватори – вважають існування України за з’явище небажане і агітують за те, аби Уряд коштом України мирився б з [Антоном] Денікіним. Очевидно та «єдино-неділимчеська Росія», яку реставрує [Антон] Денікін – менш страшна або і зовсім не страшна тим колам в порівнянню з фактом існування самостійної України та до того ще і можливої союзниці Польщі.
Справа Східної Галичини. Таке відношення до України з боку ріжних польських громадсько-політичних течій направляє розв’язання спірних польсько-українських квестій. В першгу чергу квестії спільних між Україною і Польщею кордонів. Україна стала, як то видно з копії Декларації Місії, на принципові самостійности в етнографічних межах. Польський Уряд, як виразник політичних і соціяльних домагань певних верств і груп, домагається прилучення до Польщі цілої Галичини, обіцюючи Східній Галичині автономію, але в межах і формах виразно не сконкретизованих. Як вихід із непримиримої колізії, українська Делегація, коли би зустрілась з бажанням з боку Делегації польської залагодити трудну і важку квестію, могла би ще, ймовірно, говорити про середнє вирішення питання справи кордону в Східній Галичині, а саме: про застановлення на поділові Галичини по так званій лінії [Joseph’а] Barthélemy, якої напрям зазначено на окремім залучнику.
При такому вирішенню справи частина Східної Галичини, заселена українською людністю і положена на Захід від лінії [Joseph’а] Barthélemy, – зосталася би під Польщею, і для цеї людности мусили б бути виразно гварантовані національно-культурні права. Однак, як і ранійш вже було зазначено, тільки Партія П[ольська] С[оціялістична] дає в питанню про розмежовання реальні підстави для порозуміння, а вже навіть так звані людовці (народні соціялісти) стоять щодо Галичини на офіціяльній програмі себто на спільній точці з консерваторськими та націонал-демократами.
Аграрне питання. Дуже складне і важне питання, на якому гальмувались польсько-українські переговори, – це питання про таке вирішення аграрної проблеми, яке б за вивлащення земельних власників із прав земельної власности, давало б таким власникам винагороду.
Взгляди на відновлення перерваних переговорів. Стосунки з громадсько-політичними діячами – доповнились ще не офіціяльними зустрічами керовників української Місії з офіціяльними репрезентантами Уряду польського. Під час стосунків вияснилось, що перервані переговори можуть бути відновлені, тим, що вирішення спірних питань буде відложено надалі, а Делегації займуться вирішенням инших справ, входячих в окрес порозумінь торговельного та військового характеру.
Голова Місії: А[ндрій] Лівицький
Радник-секретар: П[рокіп] Понятенко
***
Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 173. – Арк. 2-5.
Примірник Міністерства закордонних справ УНР, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 275. – Арк. 58-61.
Частина справоздання була надрукована / Доценко О. Літопис української революції: матеріяли й документи до історії української революції / О. Доценко. – Тернопіль – Львів, 1924. – Т. 2. – Кн. 5: Польща визнає самостійність України. – С. 26-27.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 553-556.