Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Кость Мацієвич, лист Олександру Лотоцькому, Бухарест, 18 лютого 1920

Вельмишановний пане Посол.

Кілька днів, як я вернувсь з Варшави, куди мене викликали на нараду п[ан] Президент Директорії С[имон] Петлюра і Міністр закордонних справ А[ндрій] Лівицький. Пробув я там мало не два тиждні і тепер лічу своїм обов’язком оповісти Вам результати мого перебування там, а також передати Вам ті директиви, які я сам одержав від нашого Уряду і які також мають однакове значіння і для Вас.

Позиція Президента Республіки, також як і Уряду, на чолі якого стоїть, як і раніш, І[саак] Мазепа, остається непохитною і надалі в справі самостійности і незалежности, а також і в справі орієнтації на Антанту, не дивлячись на те, що іменно в антантських колах ми досі ніякого співчуття нашим національним і державним змаганням не зустрічали. Останніми часами під впливом кінечного збанкротування політики, направленої на підтримку реакціонерів [Олександра] Колчака – [Антона] Денікіна, наші шанси піднялись. Граф [Михайло] Тишкевич був прийнятий [Paul’ем] Deschanel’ем, група впливова французьких капіталістів, яка має зв’язки з більшістю Палати, запропонувала нам вигідні умови товарообміну і навіть займу поки що в 50 міл[ьйонів] франків. Представник Англії в Варшаві генерал C[arton de] Wiart теж дуже прихильно поставився до нашої справи в бесіді зі мною, яку я мав з ним по дорученню Президента Республіки. Взагалі з цього боку наше положення має поліпшатися.

Як я писав Вам в свойому попередньому листі, наш Уряд став був на грунт розмов з большевиками, керуючись тут тими принципами, якими він керувався раніш, себто визнаючи за московським Урядом реальне право говорити від імени Великорущини, рахуючи себе єдиним національно-правомочним представництвом України, ведучи свою лінію від Центральної Ради, визнаної Временним Правительством, останнім для всієї Росії і трудового Конгресу, і бажаючи наперед всього осягнення мирного розв’язання справ, а не пролиття крови. Большевикам Урядом [Ісаака] Мазепи були запропоновані такі умови згоди: 1) визнання самостійної України, припинення війни і повне невтручання московської влади в внутрішні справи України; 2) визнання нашого Уряду єдиним Урядом України; 3) вільний товарообмін України з Московщиною; 4) легалізація партії комуністів, але при умові непосягання нею озброєною силою на захоплення влади; 5) установлення територіяльних меж по взаємній згоді.

Ніякої відповіді на це предложення не було, навпаки, всі наші парляментарі інтернувалися і надсилались до Москви, а в Києві констатувалося українське Правительство большевицьке під проводом того ж самого [Християна] Раковського, [Григорія] Петровського, [Дмитра] Мануїльського і [Володимира] Затонського. Як бачите, воно тепер має більш український захисний колір, але лінія його майже така, яка була і за часу попереднього большевицького панування. Дійсно, перший момент по вигнанні [Антона] Денікіна большевики більш розумно ставились до української справи. Вони справді рішуче припинили те нехтування і зневаження над українськими інституціями і культурою, якими прославились на весь світ денікінці. Відкриті були і Академія, і університети і гімназії. Українська мова знову одержала свої деякі права. Але це тільки перші дні і тижні, а далі вже пішло все, як було і раніш. На словах українська влада і спочування українській справі, а на ділі ув’язнення українських діячів як контрреволюціонерів, терор для українських партій і селян і т[аке] и[нше].

І ми знов повертаємось до того самого становища, яке було перед нашим наступом в червні і липні, а також перед офензивою [Антона] Денікіна. Себто вся Україна знову починає палати повстаннями проти большевиків, які знову являються панами тільки в великих містах і на залізницях, але ж не всюди. В кожній губернії є своя організація повстання, яка провадить боротьбу за самостійну Україну проти большевиків. Всі ці організації з’єднанні Революційним Комітетом. Повстання затримується зимою, але по весні воно вибухне з такою силою, що нічого подібного не бувало.

Взагалі ідея самостійної національної України зробила за час інвазії [Антона] Денікіна і большевиків такі кроки, що їх ми не добули б нормальною працею і за десятки років. Дуже втішило то, що українська ідея все більш і більш знаходить підтримку в меншостях. На кажучи вже про вождів, які в своїй переважній більшости на нашім боці, наші українські поляки, яких я зустрів в Варшаві, всі чекають повороту [Симона] Петлюри, щоб стати до праці в самостійній Україні, кажучи, що вони українці і такими тільки хотять бути. Помічається такий поворот і українських москалів. Дуже також втішно, що Галичина в більшости, окрім віденських політиків від кафе, зрозуміли, що вони повинні коритися нашій політиці і вести тільки спільну лінію. Дякуючи цьому галицьке військо прийняло команду [Михайла] Омельяновича-Павленка, а львівські всі інституції встоюють нашу політику.

Певне, що з цього Ви бачите, яка то брехня розповсюджується віденською наволоччю, що [Ісаак] Мазепа пішов до большевиків і проти [Симона] Петлюри, що [Симон] Петлюра продався полякам, що для України нема кращого шляху, як з большевиками проти Польщі і Румунії. Гадаю, що у всіх таких чутках є багато провокації і російсько-большевицької, і німецької, і маю навіть документальні докази цього. Між тим справа стоїть так, що я казав англійському генералові, коли б ми – Уряд – навіть хотіли стати на большевицьку лінію, то наш народ не допустить цього, він тоді викине нас так само, як викидатиме большевиків. Дякуючи стихійній антибольшевицькій психозі нашого народу, ми не можемо перейти на совітську платформу, коли б навіть цього хотіли, коли б навіть в інтересах припинення пролиття крові на це погодилися. Все одно повстання буде, з тою ріжницею, що воно буде тоді проти нас.

Це все риси позитивного порядку, але є чимало негативних. До них треба віднести перше всього той політичний маразм, який вносять в наше життя деякі наші, головним чином віденські, політики, одні по недомислію, другі по персональним рахункам і ненависти особистій до [Симона] Петлюри, треті від повного неділання. Ви певне знаєте «Український прапор» і його компанію на чолі з О[сипом] Назаруком. Ви знаєте певне прямо-таки ганебну працю [Василя] Панейка – [Євгена] Петрушевича в справі [Антона] Денікіна. Тепер вони повертають все на большевиків і притім не так, як ми, визнаючи за ними право на Московщину, а на тих, хто має прийти і володіти нами і нам улаштовувати державу або знов тюрму.

Другою не менш негативного значіння обставиною уявляється те проволікання, яке в нашій справі проявляє Антанта. Ні Польща, ні Румунія не мають ані жодних директив з приводу нашого питання і самі тепер не рішаються вести справу на всій власний рахунок. Між тим час іде, а вкупі з тим гальмується можливість щось зробити такого, аби у нас на Україні врятувати справу.

Коли всякі розмови з большевиками це є лише повний фасон боротьби з ними, то тоді дуже важливо було б використати наше весняне повстання, яке б певно при запомозі невеликих регулярних військ могло б привести до повного вичищення України від большевицької наволочі. Але тоді треба не гаяти часу і починати складати ці військові сили. Найліпше це можна б зробити в Польщі і Румунії, користаючись німецькими і італійськими полоненими. Тоді, значить, та невеличка армія [Михайла] Омельяновича-Павленка, яка зараз тримається на Україні, одержавши запомогу з двох боків, могла би дати досить міцний опір большевикам, а Уряд, спираючись на ці армії, які постепенно мали б збільшуватись, міг би почати на цей раз систематично впорядковувати нашу країну і громадське життя в ній. Коли ж розмови з большевиками приймуть серйозний оборот і стануть на шлях їх політичного визнання Антантою, то тоді ця акція військова не втратить свого значіння, бо національна армія це кращий аргумент для большевиків. Но певне тут треба ще і дипльоматичного натиску в наш бік при переговорах, і я гадаю, що цю місію найкраще могли б виконати держави, які політично і економічно зацікавлені в існуванню Української Держави, себто Чехія, Румунія і Польща.

Ситуація зараз дуже трудна і трагічна, але мені здається, що вона не така безнадійна, як це хотять виставити наші вороги з російського стану. Навпаки, я гадаю, що міжнародно наша справа кращає, бо тепер всі бачать, що Єдина Росія не скріплена єдиним державним і національним почуттям і що нема сил, які могли б її відбудувати як єдиний державний організм. Треба нам ще раз дати доказ єдности нашого національного руху, ще раз повторити історію Національного Союзу, забувши всі партійні і групові суперечки. І я з великою радістю почуваю, що це починає одбуватися.

Фактично в той час, як я був в Варшаві, наші сили і організації розміщались так: [Симона] Петлюра з частиною свого штабу з генералом [Миколою] Юнаковим, Міністром війни [Володимиром] Сальським, Міністром закордонних справ і Державним Секретарством перебуває в Варшаві; [Іван] Огієнко, [Микола] Шадлун, Міністр земельних справ і всі другі інституції лишились в Кам’янці, там залишилась експедиція і Державний Банк. [Ісаак] Мазепа, [Осип] Безпалко, [Левко] Шрамченко, [Пінхос] Красний, [Теофан] Черкаський і др[угі] при армії [Михайла] Омельяновича-Павленка. Всі вони встановили зв’язок промеж себе і працюють в контакті. Всі чутки про заснування якогось окремого варшавського Уряду чистійша брехня. Уряд єдиний і той самий, що і був ранійш. Саме в момент мого повороту до Букарешту в Кам’янці мав приїхати [Ісаак] Мазепа для наради і, здається, він тепер в Варшаві.

В своїй телеграмі і листі, який я Вам був надіслав через представника Дону, що мав їхати до Царгороду, але, здається, туда не попав, я Вам обіцяв підтримувати грошово. Прошу повідомити, скільки Вам буде потрібно грошей для двох місяців і, може, я як-небудь спроможуся Вам щось уділити.

Бажаю Вам поспіху в Вашій тяжкій праці.

З правдивою пошаною до Вас

[Кость Мацієвич]

***

Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3581. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 12-14.


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 540-544.