Микола Василько лист Костю Мацієвичу, Берн, 1 грудня 1919

Вельмишановний пане После.

Сердечно дякую Вам за Ваш лист від 23 листопаду с[ього] р[оку], котрого передав мені пан Неймарк.

Віденське пресове бюро, в котрому, на жаль, провадиться спеціяльно галицька політика, подавало систематично за останні 2 тижні, – такі критичні для нас, – щонайчорніші відомости, так що я дійсно почав боятись, що на нашій Україні нема вже взагалі ніякої української влади. В той час, як я боявся, що це так, певні елементи, котрих, на жаль, у нас теж багато єсть, вже знайшли в тому надію на те, що нам прийдеться утворити за кордоном новий український Уряд! Ваш лист мене заспокоїв і рівночасно відібрав од цих елементів надію на такі експерименти.

Як Ви це, пане После, побачите з мого листа від 24 листопаду, я ні на один мент не думаю про те, щоб залишити свою дотеперішню орієнтацію, особливо позаяк я бачу, що її визнають наш Президент [Симон] Петлюра так само, як і Ви. Як раз через те я Вас знов прошу не призначати мене на такий пост (Берлін), де я не міг би надалі працювати згідно з цією орієнтацією для поглублення близьких відносин з Польщею і Румунією, а також і з Чехословакією.

В Вашому листі від 23 листопаду Ви пропонуєте мені передати всі справи пану [Миколі] Поршові. Долучаю до цього моє телеграфічне листування з ним. І тепер буду чекати рішення Уряду в цій справі. Коли цей останній потвердить постанову ([Микола] Порш до Берна, а я до Берліну), то звичайно я зроблю все, щоб пан [Микола] Порш був тут прийнятий, і передам йому урядування. Але я сам не можу їхати і не поїду тепер до Берліну, бо моє сумління не дозволяє мені згодитись, наперекір моєму переконанню, на таке доручення Уряду, котре напевно мусить пошкодити нашій справі. Але будьте певні, пане После, в тому, що навіть коли я відійду, я ні в якім разі не зійду з моєї коректної лінії найвищої лояльности відносно нашого Президента [Симона] Петлюри, і що моя дотеперішня орієнтація від того так зовсім не зміниться: я хочу суверенної України, і перед цією метою всі спеціяльні інтереси (Галичина, Буковина, Бессарабія) відступають назад.

При цьому пересилаю я Вам копію листа пана [Михайла] Лозинського, з одержаного мною з Парижу: інтригам всіх панів галичан в Парижу треба один раз назавше покласти кінець. На мою думку, граф [Михайло] Тишкевич повинен би дістати уповноваження, зараз же випровадити всіх цих панів з Парижу; зараз єсть тільки один український Уряд: це Уряд, Президентом котрого єсть [Симон] Петлюра; граф [Михайло] Тишкевич повинен був би бути уповноваженим заявити це Міністерству закордонних справ в Парижі, і коли б пани галичане не схотіли б виїхати добровільно, він повинен був би вислати їх за помочею цього Міністерства. Переговори про Галичину могли б тепер вести тільки граф [Михайло] Тишкевич в Парижі і Андрій Лівицький в Варшаві, причому при потребі обидва могли б взяти собі, як радників, галичан, достойних довір’я. Але галицький Уряд існувати перестав, і цьому фактові мусять відповідати розпорядження нашої Директорії.

Те, що західноукраїнський диктатор [Євген] Петрушевич перебуває поза межами краю, а також наступ поляків на Україну, – це без сумніву викличе з боку галицьких українців спробу виступити за кордоном, як самостійний західноукраїнських національний організм; цей західноукраїнський Уряд буде напевно конспірувати проти нашої польської орієнтації і надалі закликати [Антона] Денікіна як освободителя Східної Галичини, Буковини і Руської Країни; коли ми не будемо енергійно протестувати проти цих галицьких інтриг, то Польща, Румунія і Чехословакія легко побачать в цьому з нашого боку подвійну гру і відповідно тому виведуть з того такі консеквенції, котрі будуть для нас тим більше небезпечні, що поляки зараз стоять з своєю армією в нашому краю!

Так само мусимо ми уникати якого-будь знаку большовицької орієнтації: те, що відомий швайцарський большовик [Fritz] Platten перебуває на Україні, вже дуже денервує швайцарський політичний департамент; досі мені удавалося застерегти цей факт од опублікування в швайцарській пресі, але я боюся, що присутність [Fritz] Platten’а на Україні скоро иншими повідомленнями буде доведена до загального відома. Зараз перебуває в Букаресті швайцарський майор Ледре з Інтернаціонального Червоного Хреста, і я маю автентичні інформації про те, що він, пробувши в справах Червоного Хреста кілька місяців на Україні, де наші офіцери, на жаль, здається, не зуміли встановити з ним необхідної згоди, готує знищуючий доклад про відносини на Україні, в якому він, спеціяльно вказуючи на присутність в нашому краю [Fritz’а] Platten’а, висловлює вражіння, що наш Президент [Симон] Петлюра недостатньо сильний, щоб стримати все зростаючу на Україні течию большовизму. Було б дуже важно, шановний пане После, як би Вам удалося поговорити з цим чоловіком в Букаресті, і може, як-небудь заспокоююче вплинути на нього. Бо як пришле вже сюди свій доклад до Червоного Хреста, то я не могтиму нічого зробить проти опублікування його.

Взагалі мені здається, що в нашому Головному штабі обходяться з чужими офіцерами не так уважно, як би це було слід: я маю інформації, що також румунський полковник Радолеско, що має бути українофілом, не раз скаржився на те, що з ним обходились в Кам’янці як з quantité négligeable. Завдяки старанням мого радника д[окто]ра Reisse’а удалося заінтересувати Україною перебуваючого з спеціяльною місією в Швайцарії дуже компетентного англійського майора Лангле. Можливо, що він в короткім часі поїде до нашого Президента [Симона] Петлюри. Я прошу Вас, пане После, звернути увагу нашого Уряду на те, що обходження з чужинцями, і особливо з офіцерами, беруться на особливу увагу.

На щастя, Неймарк не похитнувся в своїй симпатії до України через свою подоріж туди: але, правда, ця симпатія обмежується дійсно захопленням [Симоном] Петлюрою і окремими нашими воєнними старшинами і дуже немногими цивільними урядовими особами, до яких, звичайно, належите і Ви, Високоповажний пане После! Він має намір опублікувати тут статтю, корисну для нас, і дати скілька відчитів, що тим більше важно для нас, що російська ([Антон] Денікін) пропаганда після евакуації нами Кам’янця починає вже орієнтувати проти нас деякі часописи. Неймаркпривіз мені 20 000 гривень, але рівночасно рахунок на дорожні видатки, який я, звичайно, мушу оплатити, для чого я повинен, виходить, доплатити ще йому 1 500 – 2 000 франків.

Тільки що одержав я від графа [Михайла] Тишкевича просьбу повідомити [Бориса] Матюшенка і [Петра] Дідушка, що вони обидва відсилаються до розпорядження Міністерства закордонних справ. З приводу того, що пан [Борис] Матюшенко не міг вернутись до Франції, – причини цього я вже докладав в попередніх повідомленнях, – я мав нагоду часто бачитись з ним і багато говорити, і я ціню його як одного з наших найсерйознійших політиків; хоч він і соціял-демократ, але він добре розуміє завдання потрібної тепер реальної політики, через те я вважав би дуже невідповідним, якби він не знайшов більш поля діяльности в нашій зовнішній політиці. Я певен, що коли Ви, Високоповажний пане После, потрудитесь з ним поговорити, – що у всякім разі варто було б цього, – то Ви прийдете до того самого висновку.

Всі Ваші листи, Високоповажний пане После, переконують мене, що ми з Вами, не знаючи один одного, в нашій політичній орієнтації ідемо тою самою дорогою, – це підбадьорює мене щиро висловляти Вам мої погляди у всіх питаннях, навіть і в тих, котрі переходять за межі моєї компетенції.

Відданий Вам, Високоповажний Пане После, щиро і сердечно

Н[иколай] В[асилько]

P[ost] S[criptum]. Граф [Михайло] Тишкевч досі не був прийнятий ні [Georges’ом] Clemenceau, ні [Stephen’ом] Pichon’ом, – оскілько я поінформований, [Олександр] Шульгин мав перед собою відчинені двері до французького Міністерства закордонних справ; візу до Франції можна було б для того дістати коли вгодно; я думаю, що він був би дуже цінною піддержкою для графа [Михайла] Тишкевича в його стараннях в Парижі.

***

Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 7. – Арк. 71-74.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 502-505.