Смерть і місце поховання Анни

Луняк Євген

Філіпп І міцно закріпився на троні й привів жінку. Досягла шлюбного віку Емма. Гуго виріс, змужнів і незабаром посів великі володіння – графства Вермандуа та Валуа. Вони виявилися вакантними. Попередніми власниками цих земель були син і зять графа Рауля де Крепі. Проте син Рауля Симон став ченцем-аскетом, а його зять, чоловік дочки Аліси, граф Герберт де Вермандуа, помер. Одружившись з дочкою Герберта та Аліси Аделаїдою, Гуго став законним спадкоємцем Вермандуа та Валуа.

Головна місія Анни у Франції була повністю виконана. Вона вже була зайвою. Зневажена суспільством через шлюб з Раулем де Крепі, вона могла почуватися самотньою, нікому не потрібною.

Підпис, що вона поставила на документі 1075 р., був останнім точним свідченням її життя та діяльності. Більше жодних певних звісток про неї не маємо. Подальша розповідь про Анну майже цілковито належить до галузі припущень і фантазування.

Анонімна хроніка «Історія франкська» початку ХІІ ст. про долю королеви Анни свідчить наступне: «Regіna Anna Rodulfum Comitem in conjugio accepit. Quo mortuo, nativum repetiit solum» («Королева Анна Родульфа графа взяла собі за чоловіка. Коли він помер, на рідну землю повернулася») [108].

Цю ж тезу повторює і Мезере, додаючи певних деталей, але без посилань на джерело інформації: «Отже, овдовівши вдруге, як треба думати, зненавиджена французами через цей шлюб, який її зганьбив, вона повернулася через це до своєї країни, де вона прожила ще сім або вісім років». Твердження про те, що Анна повернулася на батьківщину, Мезере наводить двічі. Один раз у тексті, присвяченому постаті королеви, інший раз під її портретом. Тут сказано: «Анна завдяки успіху, яке Небо їй дарувало, отримала благо дати володарів Франції, проте через горе, яке вона зазнала через свого другого чоловіка, їй прийшлося повернутися помирати до місця свого народження» [109].

До кінця ХVІІ ст., тобто до відкриття старовинного поховання в абатстві Вільє отцем-єзуїтом Менестріє, твердження про те, що Анна на схилі літ повернулася на свою батьківщину не викликало сумніву. Проте відкриття Менестріє дозволило переглянути цю концепцію, обгрунтувавши тезу про те, що Анна таки померла у Франції та була похована під іменем Агнеса.

Можна точно стверджувати, що в Парижі кінця ХІ ст. дата смерті Анни була відома. В 1089 р. Філіпп І дарував щедрі пожертви церкві святого Квентіна в Бове для поминальних молитов за своїх батька та матір [110]. Отже, на цей момент жінки вже не було серед живих. Однак, це зовсім не означає, що Анна померла незадовго до цього пожертвування. Вона могла залишити світ земний і десятиріччям раніше. Принаймні, непрямим підтвердженням цього може служити королівська хартія 1079 р., дана Філіппом І клюнійському абатству святого Бенедикта на Луарі. Документ містить важливу нотатку: «Я роблю це приношення для прощення моїх гріхів та гріхів мого батька, матері та всіх моїх предків». Згадування матері поміж померлих наводить на думку, що на той час її вже не було в живих [111]. Таким чином, вірогідно, Анна померла в період між 1075 і 1079 рр.

Також важливим аргументом на користь того, що вона все таки померла у Франції є традиція священників церкви святого Вінсента, заснованої нею, щороку 5 вересня молитися за упокій душі королеви Анни [112].

З іншого боку, жоден з наведених аргументів не доводить абсолютно точно факт смерті жінки у Франції.

Прив’язування поховання в абатстві Вільє до постаті Анни майже відразу викликало критичні зауваження скептиків про те, що саме абабтство побудоване через півтора століття після смерті жінки. Напис «король», який начебто бачив Менестріє, в епітафії не читався, а слова «Eorum per miſericordiam Dei requieſcant in pace» («Нехай вони через Боже милосердя спочивають в мирі») можуть означати, що тут поховано кілька людей. Можливо якась подружня пара Агнеси зі своїм чоловіком, що давала щедрі пожертви на абатство, чи якась абатиса з таким ім’ям, похована разом з кимось з відомих черниць. З іншого боку немає підстав і не довіряти Менестріє, чий фаховий рівень і професіоналізм в галузі історичних досліджень не викликає сумніву. А слово «король», яке в епітафії йшло останнім, могло за кілька десятиріч відламатися, зникнути. Історик-єзуїт не мав ніякого сенсу брехати публічно, бо будь-хто міг перевірити його слова й відвідати абатство, що знаходилося неподалік від Парижа. Як і не можна виключати його помилки.

Анна могла померти за межами Франції, а звістки про її смерть лише згодом докотилися б до Парижа, наслідком чого й стали пожертвування її сина. Якщо б Ярославна все ж таки повернулася до Києва, де тоді правив її брат Всеволод, мовчання щодо неї літописців, захисників православ’я, теж легко пояснити. За три десятиріччя на чужині вона була забута на батьківщині, зреклася рідної віри, сама перетворилася на чужинку. Певним примиренням обох версій є теза про те, що Анна Ярославна наприкінці життя відвідала рідний Київ, а потім повернулася до Франції, де й померла, або померла в дорозі й тіло її було доставлене до Франції. Таке припущення є цілком логічним, але позбавленим жодних доказів. Наприклад, таке припущення не відкидає Наталія Пушкарьова [113].

Ще одним цікавим моментом при аналізі можливої долі Анни після 1075 р. є загадка біографії її дочки Емми. Німецькі середньовічні легенди ототожнюють її із святою Едігною. Будучи начебто дочкою французького короля Генріха І та руської принцеси Анни, молода дівчина не схотіла виходити заміж за нав’язаного їй вельможу й вирішила присвятити своє життя Богу. Вона вирушила на схід, щоб дістатися батьківщини своєї матері (за іншими версіями – святої землі). Одного разу їй наснився сон, що вона має зупинитися там, де одночасно почує звук церковного дзвону та голос півня. Це відбулося поблизу баварського селища Пух, неподалік від Мюнхена. Дівчина оселилася в дуплі старої липи, яке слугувало їй житлом. Харчувалася рослинною їжею. Місцеві мешканці почули про святу, яку прозвали Едігною, й приносили їй свої пожертви. Проте дівчина була безкорисливою. Вона залюбки навчала сільських дітлахів грамоті, зцілювала хворих. Вона прожила в цьому місці понад 30 років. Вдячні прихожани, побудували поблизу старої липи церкву, де після смерті й була похована блаженна Едігна, яка лише на смертному одрі відкрила таємницю свого походження.

В лютому 2007 р. Президент України Віктор Ющенко відвідав цю церкву й прохав баварське духовенство передати частину мощей святої Едігни до Софійського собору, де покояться останки Ярослава Мудрого, її вірогідного діда [114].

Хоча життя святої Едігни майже повністю належить до області легенд і переказів, впадає в око, що її поява в Баварії, припадає саме на час, коли у Франції зникають свідчення про Анну Ярославну. Виходячи з цього, можна зробити наступні припущення, жодне з яких не має документальних підтверджень.

Перше: Анна та Емма разом здійснювали подорож на схід, але Емма чомусь вирішила залишитися в Баварії, де стала відомою як свята Едігна. Можливо, Анна померла під час цієї подорожі чи дочка відмовилась далі супроводжувати свою матір.

Друге: Анна померла у Франції, так і не побачивши рідної землі, а її дочка вирішили самостійно здійснити намір матері, але по дорозі осіла в баварському селищі. Французькі хроністи згодом помилково приписали повернення на батьківщину Анні, тоді як в реальності йшлося про подорож на схід Емми-Едігни.

І ще один, на наш погляд, цікавий момент заслуговує на увагу. Як знаємо з літописів, в 1075/1076 р. «ходи Володимеръ, сынъ Всеволожъ, и Олег, сынъ Святославль, ляхомъ в помочь на чехы». Отже, Володимир Всеволодович, прозваний згодом Мономахом, і його двоюрідний брат Олег Святославич, якого часто називають Гориславичем, здійснили зухвалий похід на захід, досягнувши, очевидно, Сілезько-Моравських гір поблизу міста Глогув у Польщі на Одері [115]. Інформацію про цей похід подав і сам Володимир Мономах у своєму загальновідомому «Повчанні дітям»: «Та посла мя Святославъ в Ляхы; ходивъ за Глоговы до Чешьскаго леса, ходивъ в земли ихъ 4 месяци. И в то же лето и детя ся роди старейшее новгородьское» [116]. Чи визрів у Анни з дочкою, або окремо у когось з них, відчайдушний план повернення на Русь, скориставшись присутністю в центрі Європи сильного війська, очолюванного племінниками французької королеви? Звичайно, що-небудь тут довести чи спростувати неможливо, але часовий збіг між перебуванням руського війська в Центральній Європі, зникненням згадок про Анну у Франції та появою Едігни в Німеччині очевидний.

В 1074 або 1075 р. відбувся досить екзотичний для Русі шлюб між Володимиром Мономахом і Гітою, дочкою останнього англо-саксонського короля Гарольда ІІ, загиблого в 1066 р. у битві при Гастингсі проти Вільгельма Завойовника. Рік цього весілля визначається доволі умовно, на підставі факту народження первістка від цього шлюбу. Як відомо, найстарший син Мономаха Мстислав народився в 1076 р. Значить одружитися з Гітою Володимир Всеволодович мав не пізніше 1075 р. Таким чином, одруження між княжичем і англійською принцесою могло відбутися до походу того на захід, що більш ймовірно, або під час цієї військової акції, що також не можна виключити.

З історії знаємо, що Гарольд ІІ Англійський був рідним братом дружини попереднього короля Едуарда Сповідника та найвпливовішим магнатом в Англії. Хоча законність його прав на англійський престол була сумнівною, 5 січня 1066 р. вітенагемот (зібрання найвпливовіших людей королівства, своєрідний аналог парламенту) одноголосно обрав королем Англії Гарольда Годвінсона. Однак проти новообраного короля одразу виступило двоє впливових монархів, які заявили свої претензії на англійську корону. У вересні того року на північному сході країни висадилися війська норвезького короля Гаральда ІІІ Суворого, дружиною якого була Єлизавета Ярославна. Не виключено, що жінка супроводжувала чоловіка в цьому поході. Через свою матір Інгігерду Ярославна доводилася чотириюрідною сестрою Гіті Торкельсдоттір, матері Гарольда ІІ. Така, хоч і віддалена спорідненість Єлизавети з англійською аристократією, могла підкріпити позиції її чоловіка, права якого на корону були більш ніж сумнівними. Битва між двома арміями відбулася поблизу Стамфорд-Бриджа 25 вересня 1066 р. Уславлені скандинавські вікінги були вщент розбиті, а сам Гаральд Сміливий наклав головою. Того ж дня за містичним збігом померла його дочка Марія.

В той час, коли Гарольд ІІ разом зі своїми воїнами святкував гучну перемогу над сильним ворогом, в Нормандії йшли останні приготування до вторгнення в Англію. 28 вересня, перетнувши на кораблях Ла-Манш, нормандське військо на чолі з герцогом Вільгельмом висадилося на англійському узбережжі. Обгрунтування на трон Вільгельм Бастард-Покидьок мав доволі сильні. Його батько був рідним братом Емми, матері Едуарда Сповідника, який свого часу неодноразово підкреслював свій намір залишити корону своєму нормандському кузену Вільгельму. Свого часу і його конкурент Гарольд погоджувався з цим і навіть склав Вільгельму присягу на вірність. Зрада ним клятві викликала обурення в Європі. Підтримку нормандському герцогу виказав і Ватикан. Папа римський Олександр ІІ надіслав герцогу своє благословення, цінні реліквії та папський штандарт. 14 жовтня поблизу Гастингса англійська армія була розгромлена нормандцями, а Гарольд ІІ був убитий. Вітенагемот, зібраний у Лондоні, негайно проголосив новим королем Едгара Етелінга, сина Едуарда Вигнанця, який багато років жив при дворі Ярослава Мудрого, та загадкової Агати, походження якої не вияснено, хоча є підстави вважати її родичкою Ярослава Мудрого, можливо, навіть його дочкою. Едгар Етелінг народився та виріс в Угорщині при дворі короля Андраша (Андрія) І та його дружини Анастасії Ярославни, куди його батько переїхав з Києва. В 1057 р. на запрошення свого дядька Едуарда Сповідника Едуард Вигнанець з дітьми повернувся до Англії, але з незясованих причин відразу ж помер. Едгар Етелінг мав всі підстави стати новим королем, проте опиратися натиску нормандців англо-сакси були вже неспроможні. Незабаром Вільгельм Завойовник був коронований як законний король Англії.

Родина загиблого Гарольда ІІ змушена була тікати з Лондона. Його сини в 1067-1068 рр. зробили відчайдушну спробу підняти антинормандське повстання на заході країни й намагалися безуспішно висадитися у Бристолі, проте їхні наміри зазнали невдачі. Після кількох років поневірянь вдова короля з дочкою Гітою, названою так на честь своєї бабусі, матері короля, осіла у Фландрії, а згодом переїхала до Данії, де правив тоді Свен ІІ Естрідсен, двоюрідний брат Гарольда ІІ, який теж мав певні права на англійську корону, не лише як кузен загиблого, але й як племінник Кнута І Великого. В 1069-1070 рр. Свен ІІ навіть організував і очолив велику воєнно-морську експедицію до Англії проти Вільгельма, однак, отримавши від нього величезний викуп, задовольнився цим і повернувся додому.

Відмітимо, що всі покровителі дружини та матері Гарольда ІІ були досить близькими родичами Анни Ярославни та її сина Філіппа І. Свен ІІ Естрідсен був двоюрідним братом Інгігерди, матері Анни (Олаф Шетконунг і Естрід Датська були дітьми Сігрид Горделивої), а фландрський граф Роберт І Фриз, був сином Балдуїна V, опікуна Філіппа І до 1067 р., та Аделі, сестри Генріха І. Також зазначимо, що син Свена ІІ Кнут ІV Святий, майбутній король Данії, був одружений з дочкою Роберта І Фриза Аделю. Крім того, в 1071 р., виступивши проти Роберта І та зазнавши від нього поразки поблизу Касселя, молодий французький король попросив миру. Щоб скріпити цю мирну угоду, Філіпп І одружився з падчіркою фландрського графа Бертою Голландською.

Без всякого сумніву, доля англійської королеви-вигнанки та її дочки принцеси Гіти була добре відома при французькому дворі, де давно не любили Вільгельма Нормандського, а після завоювання ним Англії і поготів. Досить логічним буде припущення, що Анна Ярославна могла посприяти надзвичайній справі одруження дочки Гарольда ІІ з кимось зі своїх племінників на Русі. Як відомо, чоловіком Гіти став славнозвісний Володимир Мономах. Але на той час 20-річний княжич був лише сином переяславського удільного князя Всеволода Ярославича. Тож шлюб між англійською принцесою-втікачкою та переяславським княжичем був другорядним, хоча й міг згодом принести політичні дивіденди. Але передбачити тоді таку блискучу кар’єру Мономаха було неможливо.

Вдова Гарольда ІІ та її оточення прекрасно розуміли, що видати Гіту заміж за якогось могутнього монарха буде досить проблематично, тому треба розглядати всі наявні варіанти. Однією з достойних кандидатур на роль жениха й була постать сина переяславського князя Всеволода, який згодом мав реальні шанси сісти у Києві. Ще одним важливим чинником такого вибору було те, що англійський принц Едуард Вигнанець багато років прожив при дворі Ярослава Мудрого, а згодом в Угорщині, де королевою була Анастасія Ярославна, й отримав гостинний прийом. Тож інформація про Русь в Англії була достатньо повною та позитивною.

Приписувати сприяння цьому англо-руському шлюбному союзу Анні Ярославні, що є досить логічним, неможливо через відсутність джерельних свідчень про обставини цього одруження. Не можна сказати достеменно рік і місце, де побралися Володимир і Гіта. Загалом сприяти цьому шлюбу могла будь-яка з Ярославен – Анна Французька, Анастасія Угорська та Єлизавета Норвезька. Більш вірогідним є припущення, що головним посередником у переговорах між Данією та Руссю могла бути саме остання. Непрямими доказами цьому є налагодженість зв’язків між скандинавським світом і Києвом, а також те, що після смерті чоловіка Єлизавета Ярославна, можливо, стала дружиною Свена ІІ Датського. Точно відомо, що дочка Єлизавети Інгігерда вийшла заміж за сина Свена ІІ Олафа І, прозваного Голодом.

Зв’язки між Данією і родиною Володимира Мономаха підкріпилися в майбутньому ще й тим, що його первісток Мстислав, відомий на заході під іменем Гарольд, на честь свого діда по матері, віддав свою дочку Інгеборг заміж за короля Кнута Лаварда, онука Свена ІІ. Від цього шлюбу народився син, який отримав нетипове для тогочасної Західної Європи ім’я Вальдемар, тобто Володимир, на честь свого прадіда по материнській лінії Володимира Мономаха. Вальдемар І Великий правив у Данії в 1157-1182 рр. Його дружиною стала руська князівна Софія Володарівна Полоцька, дочка Володаря Глібовича Мінського (за іншими даними, Софія могла бути дочкою Володимира Всеволодовича Новгородського чи навіть Володимирка Володаревича Галицького, хоча це малоймовірно).

Як би там не було, близько 1075 р. відбулися важливі події: Мономах одружився з Гітою, разом із Олегом Святославичем здійснив похід до Центральної Європи, в Баварії з’явилася Едігна, а у Франції зникли згадки про діяльність королеви Анни, крім свідчення хроніки про те, що вона повернулася на свою батьківщину. Чи пов’язані якось ці події між собою, чи ні, сказати точно неможливо.

Таким чином, підводячи риску під вищесказаним, можна зробити висновок, що таємниця смерті та місця поховання Анни Ярославни так і не розгадана. Більшість фактів свідчать на користь того, що вона померла й була похована таки у Франції, але повідомлення середньовічного хроніста про її повернення на рідну землю також є серйозним аргументом, який не можна не брати до уваги.

Примітки

108. Recueil des historiens des Gaules et de la France. Tome onzième, édité par des religieux bénédictins de la Congrégation de Saint-Maur. Nouvelle édition publiée sous la direction de M.Léopold Delisle [mêmes texte & pagination]. – P.: Victor Palmé, 1876. – P.161.

109. Mézeray François Eudes de. Histoire de France. Tome 1. – P., 1643. – Р.399.

110. Bauthier, Robert-Henri. Anne de Kiev… – Р.560.

111. Ibid.

112. Ibid.

113. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси… – С.25; також Хорунжий Ю., Якимів Ю. Сага про Ярославових доньок… – 40 с.

114. Президент попросил передать часть мощей внучки князя Ярослава Мудрого из Германии в Украину // Факты. – 2007. – 13 февраля. Також повідомлення про це міститься на офіційному сайті Президента України

115. Толочко П.П. Давньоруські літописи і літописці Х-ХІІІ ст. – К.: Наукова думка, 2005. – С.127.

116. Изборник (Сборник произведений литературы Древней Руси). – М.: Худож. лит., 1969. – С.146-171.